Музична і Театральна культура

В історії української художньої культури другу половину ХУІІІ ст. називають «золотим віком української музики». У цей період класичних вершин сягає духовна хорова творчість блискучого тріо українських композиторів: Максима Березовського, А. Веделя, і Д. Бортнянського. Водночас було здійснено важливий прорив в галузі світських музичних жанрів - опери, симфонії, концерту, сонати, пісні, зокрема козацької маршової, кантів, псалмів, романсу; побутовий багатоголосний пісенний жанр - шкільний театр і вертеп. Набуває широкого розповсюдження музична гімнографія. Гімн виходить за межі церковної музики і стає загальнонаціональним явищем.

Артемій Ведель (1767-1808)- композитор, диригент , співак, скрипаль, педагог, якого називали Моцартом духовної музики.

Дмитро Бортнянський(1751-1825) увійшов у історію світової культури як реформатор церковного співу. В дитинстві навчався в школі півчих при дворі К.Розумовського. Перший вводив українські народні мелодії до церковних мелодій. Він створив понад сто хорових творів. Провідним жанром став хоровий партесний (хоральний) концерт.

Представником епохи переходу від бароко до класицизму був також Максим Березовський(1745-1777), доля якого є найбільш трагічною. Він навчався у Глухівській музичній школі (по суті єдиній школі мистецтв на той час у Східній Європі). Подальша його доля пов’язана з Санкт-Петербургом і придворною співочою капелою. У 14 років дебютував як оперний співак (тенор).Талановитого українця, який згодом починає писати музику, прийняли до італійської Філармонічної академії в Болоньї, де пізніше його ім’я було викарбовано золотими літерами поряд з ім’ям Моцарта. Після повернення з Італії писав на замовлення графа Олексія Орлова. Після 30 років покінчив життя самогубством, померши в самоті та бідності.

Одне з провідних місць у царині музичної творчості належить Григорію Савичу Сковороді (1722-1794) - видатному українському філософу - просвітителю, поетові, митцеві, педагогові. Він був обдарованим музикантом, грав на багатьох музичних інструментах. Його мелодії дійшли до нашого часу в різноманітних усних версіях бандуристів і лірників як «сковородинські пісні». На той час існувало багато мандрівних бандуристів.

Театральна культура

Шкільна драма

На ХУІІ-ХУІІІ ст. припадає період розвитку українського шкільного театру. Він зародився у навчальних закладах - Києво-Могилянській академії, колегіумах, братських школах. У ті часи в межах вивчення обов’язкових предметів - поетики і риторики - учнів навчали складати декламації, віршовані панегірики у формі привітань, промов (плачів), послань на різні теми суспільного і шкільного життя.

Філософсько - етичне обґрунтування принципів шкільної драми - трагедії, комедії, трагікомедії здійснив реформатор українського барокового театру Феофан Прокопович, автор підручника «Піїтика». Деякі з творів, що збереглися, - анонімні, як, наприклад, перша відома шкільна драма «Олексій, чоловік Божий».

Барокові риси шкільної драми виявились у контрастному зіставленні драматичного й комічного: між актами серйозної шкільної драми, яку грали “книжною” мовою, з розважальною метою виконували веселі жартівливі інтермедії, написані доступною народною мовою. Сюжети інтермедій зазвичай зводилися до простих епізодів з народного побуту.

Вертеп

Із Різдвяною шкільною драмою, що має давнє коріння в українській обрядовості, тісно пов'язаний національний ляльковий театр вертеп. Слово «вертеп» походить від назви печери поблизу Віфлеєма, де народився Ісус Христос. Відомо, що студенти - мандрівники ходили під час різдвяних свят із вертепом селами й хуторами, відвідували панські садиби й козацькі оселі, заробляючи собі на хліб. Вертепна дія розігрувалася у великій дерев'яній скрині, поділеній на два поверхи. У підлозі сцени обох ярусів прорізувалися щілини, крізь які актори вводили ляльок, закріплених на дротах.

Людина українського Бароко

Людина Бароко - це суцільний вузол сумнівів. Як зазначав Макаров, в добу бароко поширеним є сприйняття людини як плацдарму боротьби Добра зі Злом. Але - з іншого боку - можемо сміливо говорити, що фактично Бароко є добою Ренесансу для української культури (відродження староруських традицій - в архітектурі, літературі, музиці). Тому спостерігаємо також посилення уваги людини до самої себе. Бароко є епохою кризи, перелому. Але людина не тільки бачить проблему, вона вірить у можливість її вирішення. На відміну від ренесансу, який обстоював правильність та цінність усіх людських бажань, бароко приводило з собою ієрархію життєвих цінностей, розмежовувало їх на «високі» та «низькі». З новою силою розвивається пуританська аскеза, яку проповідує в своїх казаннях Іоаникій Галятовський. Ідеал Бароко - аскет-філософ, який сповнений любові до усього живого і - одночасно - жагою небесного, вічного.

Невипадково в мистецтві українського Бароко спостерігаємо гамлетівські настрої (Дуалізм - роздвоєнність душі людини). Коли йде розмова про Бароко, згадується також Піко делла Мірандолла - італьянський мислитель епохи Відродження, який казав про можливість людини, як низько впасти, так і високо злетіти. Бароко поєднує у собі віру у високу духовність людини з розумінням її важко виліковної гріховності. В людині, на думку мистецтва Бароко, живе як Бог, так і диявол: «Людина була другим дивом після Бога і другим страхіттям після диявола».

Етапи русифікації української церкви та культури.

ХVІІІ століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразилося у химерному стилі бароко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців (подібне в к. ХІХ - поч. ХХ ст - доба модернізму).

Поглинання української церкви проходило паралельно з ліквідацією автономії Гетьманщини. Деякий час після переходу під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: 'її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого доброго. Вже у 1686 Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з іншими єпархіями.

Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську патріархію, заснувавши Священний синод - бюрократичну установу, до якої входили урядові службовці та духовенство і яка наглядала за справами церкви. Це фактично перетворило православну церкву як у Росії, так і в Україні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосередню участь у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан Прокопович - найближчий радник царя в церковних справах. Водночас українець Стефан Яворський, провідний православний діяч Імперії, виступав проти них. Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писати ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід українська православна церква тепер стала готовим засобом поширення російської імперської культури.

До кінця ХVІІІ ст. провідні учбові заклади імперії знаходилися тепер не в Україні, а в Росії.