Тарас Шевченко – засновник сучасної культури українського народу

Українська культурологія - досить молода галузь гуманітарного знання, вона почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час культурологія вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції, розвиваючи культурно-історичний напрям. Через суспільно-політичні обставини навіть історія української культури набула рис схематизму, доктринерства, заідеологізованості, значно відставши від наукових досягнень західноєвропейської культурологічної думки. Насамперед негативним наслідком попередньої доби стала відсутність власних новаторських ори­гінальних культурологічних концепцій. Однак нині вітчизняна культурологія виходить з кризового стану, розвиваючись шляхом синтезованого вивчення проблем культури, інтегруючи знання різних наук у цілісну систему.

В умовах глобалізації інформаційного простору та його безперервного збільшення сучасний фахівець високої кваліфікації не може бути спеціалістом лише вузького профілю. Від нього вимагається гнучкість та системність мислення, висока загальна культура, інтелігентність, уміння відбирати інформацію та мати здатність до самоосвіти. У цьому може допомогти “Культурологія” - нова навчальна дисципліна, що вивчається у вищих навчальних закладах і дає широкі знання та уявлення про загальнолюдські цінності й національні пріоритети, сприяє моделюванню поведінки людини та її орієнтації в соціокультурному просторі, формує гуманістичний світогляд на засадах універсалізму - способу освоєння дійсності, що дає можливість усе живе - людину, природу і Всесвіт - сприймати в єдиній цілісній системі.

Місце Т. Шевченка (1814-1861) в українському суспільстві і в українській культурі особливе. За більшовицьких часів він був офіціозним символом радянської України. Нині він є офіціозним символом нової, незалежної України. Тоді він подавався в граніті як постать гнівного, похмурого старого нащадка гайдамаків, який кличе до сокири. Сьогодні виробляється новий канонічний образ страдника, пророка, святого. Академік М. Жулинський підкреслює, що “цей образ теж однобічний і має тенденцію до застигання”. Тому пізнання постаті Шевченка, його творчої спадщини, місця в українській і світовій культурі - процес постійний і необхідний.

У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: “Історія мого життя є частиною історії мого народу”. Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: “Історія мого життя є історією воскресіння мого народу”. З такою думкою можна погодитися, якщо згадати, що в той час царський уряд, проводячи жорстоку асиміляторську політику щодо України, вважав, що з Україною як історичним явищем уже покінчено, що вона є складовою частиною Росії. Проте Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу.

Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. І в цьому вчені вбачають найбільшу загадку його феномену.

Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. Це було тим важливо, що в тодішніх несприятливих умовах українська культура і, зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою “загальноросійської” літератури або літературою “для хатнього вжитку” (до цього в свої пізні роки схилявся навіть М. Костомаров).

На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє і намагалися лише максимально зафіксувати її духовні надбання, щоб урятувати їх від повного знищення й людського забуття, Т. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов’ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка “Кобзар” (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Так! Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна і варто йти в майбутнє. Ця духовна сила сконденсована в Шевченкових творах.

. Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо.

Попередники Шевченка в українській літературі, починаючи з Котляревського. Використовували в своїх творах живу народну українську мову, а також скарби усної народної творчості, але це використання було ще обмеженим, відповідно до не досить широких тем і літературного стилю цих письменників. Крім того, вони ще не позбулися діалектних, вузькомісцевих елементів.

Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова.

Вчені Шевченкову добу української літератури окреслюють часовими рамками 1840 - 1860 рр. Саме в цей період у центрі літературно-громадського руху стояв Т. Шевченко, його палке поетичне слово, його авторитет борця-подвижника. В умовах української бездержавності правдивому Слову поет надавав особливого значення. І поезія для Т. Шевченка стала формою національного служіння, історичним покликанням, вогнистим Словом народної правди і народної волі до боротьби за свободу.

Творчість Т. Шевченка нерозривно пов’язана з народною творчістю. Він виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, образи, сюжети, ритміку. Т. Шевченко не просто “використовував” елементи народної творчості, що було властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, а вплітав їх у власні думи й слова. Поезія автора “Кобзаря” була надзвичайно близькою до народної пісні і водночас відмінною від неї, що відзначав І. Франко.

Виходець із кріпацької сім’ї, Т. Шевченко ніколи не розривав зв’язку з народом, до кінця життя залишався йому вірним. Він з гордістю писав: “…я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу”. У своїй творчості поет висвітлював почуття, думи і прагнення народу. І кожне слово поета горіло полум’яною любов’ю до скривдженого народу, сподіванням на те, що він врешті зміг би ожити, отямитися, згадати “свою славу і волю”.

Гнітюча дійсність спонукала Т. Шевченка звернутися думкою до минулого України, до історичних тем. І цим самим своєю літературно-художньою творчістю поет повернув українському народу пам’ять його історії, адже жодні наукові дослідження (про це можна говорити з усією упевненістю) не мали такого впливу, як його історичні поеми, драми, вірші, живописні картини тощо. У них автор “Кобзаря” говорив про буття народу, славу гетьманського правління, минулу козацьку вольницю, оспівував народних месників, їх боротьбу проти феодально-кріпосницького і національного гніту, показував етнічну і культурну самобутність українського народу, його невід’ємне право на вільний, суверенний державний розвиток.

Ідеї національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклик до рішучих дій проти насильства червоною ниткою пронизують більшість творів Шевченка. Він розвіював ілюзії кріпаків щодо “доброго царя”, гнівно картав Петра І, Катерину II і свого сучасника Миколу І. До повалення самодержавно-кріпосницького ладу закликали його “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим…” та інші твори. Із шкільної парти всім українцям відомий знаменитий “Заповіт”, де поет закликає: “…вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте”.

Т. Шевченко був революційним демократом. Як революціонер він виступав проти самодержавства. Як демократ Шевченко засуджував колоніальну політику царизму. Поет був викривачем і суддею “темного царства”, борцем за вільну людину, провісником нових і світлих “братолюбних” стосунків між людьми. Іван Огієнко в маловідомій монографії “Перші революційні вірші Тараса Шевченка” писав, що Росія не мала такого природного огненного революціонера, яким був для України Тарас Шевченко.

Шевченкові національні ідеї були далекими від будь-якої вузькості і самозасліпленості. Ще задовго до створення Кирило-Мефодіївського товариства у передмові до поеми “Гайдамаки” (1841) Шевченко уперше висловив демократичну ідею єднання слов’янських народів. У 1845 р. у посвяті “Шафарикові” до поеми “Єретик” він пропагував, “щоб усі слав’яне стали добрими братами, і синами сонця правди…”

Тарас Шевченко - людина високої гуманності. Його творчість пройнята глибокою людяністю, добротою, милосердям, щирою людською солідарністю навіть і тоді, коли змальовуються криваві картини покарання, зокрема шляхти гайдамаками. “Болить серце, - писав поет, - як згадаєш: старих слов’ян діти впились кров’ю…”.

В історію української думки Т. Шевченко увійшов як мислитель, що заклав демократичні основи проникливого розуміння національного минулого свого народу, його великих і сумних сторінок. Поет був людиною широких духовних обріїв. Він перебував на висотах передової суспільної думки свого часу.