Модернізм в українській культурі. Традиція та «модерн» в українській культурі кінця XIX - початку XX ст

Зміст, форма, стильові зміни в культурі залежать не тільки від еволюції мистецтва, вони тісно пов'язані з усіма сторонами життя суспільства, з особливостями та закономірностями історичного процесу в цілому. Модернізм — це світоглядна та культурно-естетична реакція на вступ людства на рубежі XIX—XX ст. у якісно новий етап свого розвитку. У цей період на планеті відбулися глобальні зрушення, з'явилися нові явища, виникли нові тенденції: відчутно посилилася єдність світу, взаємозалежність народів і держав й водночас загострилися міждержавні протиріччя, різко зросла загроза світового конфлікту.

Розвиток поліграфії, поява телефону, радіо, кіно посилили інтенсивність інформаційного обміну, заклали основи індустріалізації культури. Суспільне життя дедалі більше набуває рис масовості, що зумовлює концентрацію робочої сили в економіці та формування масових суспільно-політичних рухів у політичній сфері. Прогресуюча соціально-економічна диференціація спричиняє зростання політизації суспільного життя, появу на історичній сцені політичних партій, які активно претендують на владу. Все це відбувається на фоні глибокої кризи класичного європейського світобачення, яке в нових умовах виявилося нездатним адекватно оцінити світ, що проходив стадію модернізації. Людина знову відчула свою самотність, слабкість і непотрібність.

«Звідки ми, хто ми, куди ми йдемо» — так називається одна з символічних картин французького художника нової мистецької хвилі Поля Гогена. Саме ці болючі питання на рубежі XIX та XX ст. гостро постали не тільки в культурі, а й у житті всього суспільства. Свої відповіді на них у культурній сфері запропонував модернізм (від франц. moderne — новітній, сучасний). Ця доволі оригінальна художньо-естетична система об'єднувала декілька відносно самостійних ідейно-художніх напрямів та течій — експресіонізм, кубізм, футуризм, конструктивізм, сюрреалізм та ін.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках «Літературно-наукового вісника» у програмному відкритому листі закликав повернутися до ідеї «справжньої запашної поезії», тематично і жанрово розширити існуючі в тогочасній літературі рамки. Естафету в М. Вороного прийняла група галицьких письменників «Молода муза» (П. Карманський, В. Пачовський, О. Луцький та ін.), яка 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

У цей час у культурній сфері чітко окреслилися дві тенденції — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками — символізмом та психоаналізом. Характерною рисою розвитку українського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося в геометрично чітких лініях споруд, динамічності їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світового масштабу О. Архипенко збагатив мову пластики XX ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Цьому неперевершеному майстрові належать «Ступаюча жінка», «Жінка, яка зачісується» та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментів були М. Жук, О. Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.

Український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. Через те що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців.

Отже, своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі в сучасному світі.

45. Українська культура часів Центральної Ради та Гетьманату (1917-1919рр.)

Революція, започаткування Визвольних змагань і період українського державного будівництва, відкривають нову сторінку в розвитку української культури.

Ми маємо на увазі передовсім широко розгорнутий процес того національно-культурного будівництва, який ішов в парі з подіями воєнного і національно-політичного характеру, з пробудженням державницької свідомості, що остаточно вивершилась в актах 22 січня 1918-1919 років. Що більше, не зважаючи на зовсім несприятливі умовини воєнного часу, цей рух за дуже короткий час був вимовним доказом, що український народ дозрів був до незалежного державного життя. Український національний дух живим джерелом протікав якщо не в широких, позбавлених ворогом освіти, масах, то напевно в його провідній верстві, в різного прошарку інтелігенції.

Першою ділянкою цього культурницького руху була вимога історичного моменту — охопити українською національною освітою найширші народні маси,

тобто українізувати їх. Першим інструментом для цього мало стати українське шкільництво, передовсім початкове, а в дальшому порядку середнє і вище. Мала ним стати масова позашкільна освіта, бо ж до революції 1917 р. не було в Україні ні одної української школи.

Вже в першому році війни, коли в наслідок мілітарних невдач Росії повіяло легшим духом, українське громадянство виступило з домаганням українізації шкільництва. Дозвіл одержано тільки на відкриття приватної української гімназії.

Щойно з падінням царського уряду в 1917 р. прийшло до організації українського шкільництва і до відновлення культурно-просвітньої діяльності в національному дусі. Але не легка була це справа. Російський Тимчасовий уряд був готовий погодитись на культурні поступки українцям, але на місцях, в окремих школах України, вже давно закорінились російські шовіністичні елементи, а по містах і містечках передову ролю грали зросійщені і жидівські інтелігентські кола, які принципово вороже ставились до ідеї української національної школи. Складна теж була справа з учителями, програмами, підручниками і термінологією. Може ще найкраще стояла справа в університетах, де все таки працювала певна кількість українців, які могли зразу приступити до викладів з українознавства.

Вже в перших днях революції, в березні 1917 p., заходами Т-ва Шкільної Освіти, прийшло до заснування в Києві І. української гімназії ім. Шевченка, за нею слідували II. і III. гімназії; за прикладом Києва пішли Полтава, Чернігів, Харків, Одеса та інші міста. Разом від березня до осені 1917 p., було відкрито в Україні 57 середніх шкіл, які існували на приватні або громадські кошти. Але на цьому справа поширення української освіти і шкільництва не припинилася. Вислідом домагань українських педагогічних кіл до Російського Тимчасового уряду був розпорядок міністра освіти, який постановляв, що:

1. в народних-початкових школах навчання відбувається українською мовою, при рівночасному забезпеченні прав національних меншин і російської мови;

2. в учительських семінаріях та інститутах уводиться навчання українською мови, літератури, історії та географії;

3. у вищих школах засновуються кафедри української мови, літератури, історії та права.

Одначе ці розпорядки мали більше декларативний характер, бо керівники українського шкільництва не зуміли їх в цілому перевести в життя. Найкращим показником настроїв і домагань громадянства був І. Український Педагогічний З’їзд у Києві в квітні 1917 p., з участю 500 делегатів. З’їзд прийняв ряд резолюцій щодо розвитку й організації українського національного шкільництва, що мало бути на всіх щаблях і в усіх предметах українізоване. Тоді теж вперше виринула думка організації Української Академії Наук. Крім українських народних шкіл і гімназій, засновуються теж т.зв. реальні школи і комерційні, а теж приходить до організації українського народного університету.

В цьому процесі формування української національної школи поважну т роль зіграв Генеральний Секретаріат Освіти, очолений І. Стешенком. Для облегшення роботи в шкільній ділянці, утворено три шкільні округи (київську, харківську та одеську), а для швидкої дерусифікації шкіл організовано багато курсів українознавства. Крім Києва, де зорганізовано п’ять українських гімназій, в pp. 1917-18 по всій Україні було їх 80. Велику увагу приділено шкільним підручникам. Не зважаючи на воєнний час, їх наклад у 1917 р. доходив до 300,000 примірників, а в 1918 р. для народних і середніх шкіл видано 2 мільйони шкільних книжок.

В кінці 1917 р. розроблено теж плани і програми для єдиної т.зв. трудової школи, тобто загальноосвітньої, з 12-літнім навчанням. Велику роль в розбудові українського національного шкільництва відіграли діячі Київської шкільної округи М. Василенко і В. Науменко.

В цілому педагогічна освіта в Україні 1917-18 pp. велась українською мовою в усіх типах шкіл, включно з університетами, в Педагогічній Академії, в інститутах, учительських семінаріях та на різних курсах.

В тому ж часі, крім книжкових видавництв в Україні, які засобляли потреби відродженої української школи, чимало таких книжок друкувалося в закордонних друкарнях, як от у Відні чи Берліні.

В парі з цією динамікою праці на шкільному фронті йшла вперта боротьба з русофільством, яке гніздилося у шкільних батьківських комітетах і противилося українізуванню шкільництва. Вони радше були схильні прийняти українознавство в російській мові, ніж українізацію. З цим треба було боротись. Зокрема проти українізації виступив Київський університет св. Володимира, що став був твердинею російських україножерних елементів і не признавав української мови взагалі, вважаючи її за „штучну”. Проте курс українізації шкіл ішов повною парою. Після II. Професійного Всеукраїнського Учительського З’їзду (серпень 1917 p.), який оформив Всеукраїнську Учительську Спілку, постав цілий ряд таких же спілок по всій Україні, і вже за пів року нараховував майже 10,000 членів.

У вересні 1917 р. відбувся з’їзд «Просвіт» з участю 400 делегатів не тільки з виключно українських земель, але й з Донщини, Вороніжчини, Курщини, Кубані та Басарабії, і на цьому з’їзді було оформлено Всеукраїнську Спілку «Просвіт», що мала зайнятися позашкільною освітою.

Якщо йдеться про статистику, то до революції на теренах України було всього 356 т.зв. вищих початкових шкіл (тобто неповно-середніх). Протягом 1917 р. було відкрито 217 нових шкіл цього типу. У 1918 р. існувало в Україні 38,020 нижчих однокласових і 1,373 двокласових шкіл. Іншої статистики шкіл з цього часу не маємо.

Демократизація й відродження національно-культурного життя дали поштовх для подальшого розвитку української художньої літератури й поезії. У 1917—1918 pp. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: «З журбою радість обнялася» О. Олеся; «Хвилі» М. Коноваленка; «Лісові ритми» М. Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, 1. Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та інших авторів. На українську мову перекладалися твори Г. Мопассана, Дж. Лондона, О. Бальзака та інших зарубіжних авторів. Значну увагу Центральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури. Таких видань вийшло кілька сотень. Це, наприклад, брошури з працями О. Білоусенка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, С. Єфремова, С. Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалася проблема побудови Української держави, її соціально-економічного й політичного устрою.

У цей час вперше було створено історичні праці з новими концепціями історії України, зокрема: «Ілюстрована історія України», «Коротка історія України», «Якої ми хочемо автономії» М. Грушевського; «Коротка історія України», «Про козацькі часи на Україні» В. Антоновича; «Історія Українського письменництва» С. Єфремова.

З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському масштабі за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з кількома філіями у великих містах України. У цих бібліотеках було зосереджено великі книжкові фонди, серед яких були рідкісні видання, а також архівні документи. Для роботи над бібліотечними фондами залучалися вчені, студенти, широке коло читачів. Поступово УНБ з філіями перетворилися в осередки просвітницької й науково-дослідної роботи у різних регіонах України.

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України М. Садовський, А. Курбас, І. Мар'яненко, П. Саксаганський та ін. Діючим губернським театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, вони не оподатковувалися. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. По містах і селах засновувалися сотні аматорських колективів.

Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат Центральної Ради створив школу з підготовки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті».

Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов'язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український національний хор (диригент К. Стеценко). Відкрито у Києві загальноукраїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губернських центрах і в ряді великих промислових міст засновано загальноосвітні музичні школи.

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена у грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Г. Нарбута; тут читали лекції професори — О. Мурашко, А. Маневич, М. Бурачек, М. Бойчук, В. Кричевський, М. Жук. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих українських художників, які представляли різні школи та напрями у живопису. Наприклад, М. Бойчук очолив відділ монументального живопису, в який увійшли В. Седляр, С. Налеп-ський, І. Падалка. Цей відділ почав називатися школою «бойчукістів», для якої було характерне відображення у мистецтві подій реального

життя, наповнених динамікою і драматизмом, багатогранною композицією, пластикою, глибоким філософським змістом тощо. Бойчукістами, зокрема, були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри у Харкові. Києві, санаторій в Одесі. Багато їх полотен прикрашали виставки і картинні галереї.

У інших мистецьких школах у цей період активно працювали О. Архипенко, І. Бурячок, В. Заузе, В. Різниченко, І. Труш та багато інших художників.

При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею, її основою у момент заснування стали картини українських і зарубіжних малярів XVI—XIX ст. з особистих колекцій Г. Павлуцького, Д. Антоновича, В. Щавінського та полотен, закуплених на виставках та аукціонах художників з різних країн світу.