Сучасна масова культура: специфіка українських реалій

Масова культура, проникаючи в різні сфери життя сучасного суспільства і людини, вже не обмежується суто сферою культури, а визначає певною мірою поведінку людини, формує не лише громадську думку, а й свідомість. Саме тому проблема масової культури сьогодні вимагає переосмислення, і, певно, що негативне її трактування нас не задовольняє. Культура сучасного інформаційного суспільства потребує нового цілісного аналізу, без накладання будь-яких (позитивних чи негативних) штампів. Також на фоні світових глобалізаційних процесів цікавим, на нашу думку, є дослідження взаємодії та взаємопроникнення глобальної та національної культури, масової та традиційної.
Дослідники сучасної масової культури Ч.Мукерджі та М.Шадсон наголошують, що «автентичні» народні традиції, або «фолк», часто мають корені в культурі метрополій і владних еліт, а також що створені професійними авторами популярні твори можуть глибоко проникати в щоденну культуру простих людей. Відтак неможливо провести чітку демаркаційну лінію між високою і низькою культурою, або між автентичною «народною» і неавтентичною комерційною масовою культурою. Щоб уникнути розлогих пояснень, вони пропонують широке тлумачення популярної культури, яка, на їхню думку, обіймає народні вірування, форми практичної діяльності та культурні об’єкти локальних меншин, а також масову культурну продукцію, яка твориться за участю різних політичних і комерційних центрів, зразки елітарної культури, що набули масового поширення, та екземпляри народної культури, які стали музейним надбанням [3]. У запропонованому визначенні використовується термін «популярна культура», яка зазвичай ототожнюється з масовою.
Сучасна українська дослідниця Т.Гундорова у своїй роботі «Слідами Адорно: масова культура і кіч» зазначає: «Мистецький акт і художня форма стають у модерну добу товаром споживання. Саме це дає підстави говорити про виникнення особливого культурного феномену – масової, або популярної, культури. Обидва поняття, зрозуміло, ідентичні, хоча назва «масова культура» все-таки має певний відтінок неґативности». Натомість поняття «популярна культура» є нейтральнішим і навіть не завжди асоціюється з феноменом поп-культури. Щоправда, доводиться наголошувати, що популярна культура – явище цілком відмінне від народної культури. Популярна культура (як синонім до «поширеного та однорідного») стосується й мистецької продукції, що відображає смаки й розуміння більшости й взаємодіє в той чи інший спосіб (найчастіше інтеґрується) з офіційною культурою. Скажімо, українське літературне народництво – ідеально втілений просвітницький проект популярної (або «загальнонародної») культури, соцреалізм – один із варіантів масової тоталітарної культури» [1].
Критичне ставлення до масової культури започаткував Х.Ортега-і-Гассет. Активно продовжили її негативне трактування представники Франкфуртської школи соціальних досліджень – М. Хоркхаймер, Т.Адорно, Е. Фром, Г. Маркузе. Критики масової культури наголошували, що масова культура невідворотно породжує «одномірну людину» (Г.Маркузе), яка перебуває в ситуації постійного відчуження від результатів своєї праці, суспільства та самого себе; наполягали на неминучій загибелі «загальнолюдської культури» в результаті «послаблення еліти» та натиску «вульгарних мас». Однобокість критичних поглядів дала поштовх для апологетичних концепцій (Т.Парсонс, Е.Шілс, Л.Ростен, Е.Морен, Ж.Фрідман, Д.Белл, Д.Макдональд, Б.Розенберг, Д.М. Уайт, М.Маклюен). За радянських часів проблеми масової культури розроблялися філософами і соціологами Г.Ашиним, Є.Карцевою, А.Кукаркіною, А.Мідлером, В.Шестаковим. Серед сучасних дослідників масової культури на пострадянському просторі – А.Флієр, Н.Кіященко, К.Акопян, А.Захаров, С.Кагарлицька, Е.Шапінська, Є.Смольська, Г.Маркова, Т.Кузнецова, В. Самохвалова, К.Разлогов, В.Матвєєв, О.Золотухіна-Аболіна, а також Р. Сапенко, А.Гофман та ін. Доцільно відмітити популярність даної проблематики серед молодих вітчизняних дослідників (А. Данилюк, Н. Міщенко, Н.Доній та ін.).
Предметом нашого дослідження є українська масова культура. Ми маємо на меті виявити особливості української масової культури в контексті глобальної, дослідити взаємодію масової та традиційної культури на вітчизняному ґрунті.
Глобалізаційні процеси, які почалися у ХХ ст., і надалі викликають інтерес у великої кількості науковців. По-перше, глобалізація асоціюється у нас з просторовим єднанням, інтеграцією, взаємозалежністю. По-друге, глобалізація проголошує цінність прав та свобод людини. По-третє, і найголовніше, на нашу думку, – це культурний аспект глобалізації, який полягає у формуванні загальних духовних цінностей, що дає змогу говорити про взаємопроникнення та взаємодію різних національних культур.
Але глобалізація має двоїстий характер: 1) гомогенність простору – єдність та універсалізація економічних, політичних, соціальних та культурних аспектів; 2 ) гетерогенність світу в окремих його частинах. Для пояснення двоїстості глобалізації існує навіть спеціальний синтетичний термін – «глокалізація», утворений шляхом сполучення термінів «глобалізація» і «локалізація». Термін широко вжитий у працях відомих дослідників феномену глобалізації (Р. Робертсон, У. Бек, М. Eпштейн та ін.) і відбиває складний процес переплетення глобальних тенденцій суспільного розвитку й локальних, місцевих особливостей культурного розвитку тих чи інших народів, така собі «єдність у багатоманітності».
Запропоновану схему глокалізації можна перенести і на сферу функціонування культури. Із зростанням мультикультуралізму зростає і спротив йому (намагання зберегти національні традиції локальних культур). Так, згідно з опитуваннями більше 85% жителів країн ЄС ідентифікують себе з локально-регіональними, а не з космополітичними цінностями. Не винятком є і Україна. І хоча de jure Україна не є членом великих міжнародних об’єднань (за винятком СНД), та все ж de facto глобальні процеси не минули України: міжнародна торгівля, уніфікація освіти (Болонський процес) та соціальних стандартів, обмін досвідом у сфері науки і техніки, міжнародні спортивні та культурні заходи, туризм.
У процесі індустріалізації та глобалізації, звісно, є свої лідери, які «крокують попереду всієї планети», диктують свої правила. Глобалізація спочатку торкалася лише економіки, та досить швидко перекинулася на інші сфери життя, перетворюючи світ на «глобальне село» та на «глобальний ринок», де товаром стає навіть культура.
Існують різні точки зору щодо часу виникнення масової культури, але більшість науковців сходяться на думці, що вона почала зароджуватись у кінці ХІХ ст. в Європі, а сформувалася у США в 30–50-х роках ХХ ст. Виникненню масової культури сприяло багато факторів:
– поява телеграфу і масового друку, друк популярної літератури, бульварних романів і детективів для широкого кола читачів;
– індустріалізація виробництва та урбанізація;
– виникнення масового фабричного виробництва і, відповідно, масового споживача;
– попит на культурні цінності серед простого населення та збільшення вільного часу у робітників;
– падіння визначальної ролі релігії;
– технічний прогрес (більшою мірою винахід радіо- та телебачення);
– посилення ролі засобів масової комунікації.
Без сумніву, феномен масової культури має цивілізаційний характер і є ознакою глобалізації. І тим не менш цікавим є питання конкретно-історичного коріння даного феномену на тому чи іншому національному ґрунті, поєднуючись з яким, власне, і відбувається його осмислення. Інтернаціональність масової культури в жодному разі не відміняє її національного колориту і своєрідності.
Розвиток масової культури в Європі, Америці та СРСР відбувався майже однаково. Початком формування масового суспільства в Європі можна вважати 90-і роки ХІХ ст., коли значно зросли темпи розвитку промислового виробництва, були збудовані нові заводи і фабрики. І вже на початку ХХ ст. в СРСР було створене масове суспільство і відповідна йому масова культура. Але радянська масова культура значно відрізнялася від європейської. В Європі та Америці масова культура протистояла офіційній культурі, яка мала підтримку з боку держави. А в Радянському Союзі, навпаки, офіційна культура, яка пройшла жорсткий відбір і була соціалістичною за змістом, за формою, стала масовою, адже на меті мала навернути до себе і окультурити більшість трудового населення країни.
Незважаючи на існування «залізної завіси», до Радянського Союзу все ж потрапляли зразки європейської та американської масових культур. Улюбленцями радянської публіки були представники європейської естради: шведи «АBBA», німці «Modern Talking», британці «Beаtles», італійці Адріано Челентано, Тото Кутуньо, Джані Моранді та інші. Та все ж існував тотальний контроль з боку держави за споживанням даного продукту.
Сьогодні масова культура не має кордонів, а її продукти, незалежно в якій країні вони були створені, майже одразу стають надбанням широкого кола людей багатьох країн. Хоча, на нашу думку, все ж існують певні територіальні відмінності і в функціонуванні та адаптації світових здобутків масової культури (імпорт масової культури), і у виробленні власних культурних продуктів (експорт). Саме на тенденції та закономірності розвитку масової культури на окремій території, а саме в Україні, ми маємо намір звернути увагу.
Україна, як і більшість пострадянських країн, виявилася непідготовленою до зіткнення із західними зразками масової культури. Вона була не готова до такого рівня свободи та вільнодумства, який пропагувала західна масова культура. «Навальна, агресивна пропаганда західних цінностей в їх далеко не кращих зразках певною мірою почала деформувати ще не усталену систему національних цінностей…» [2, 403].
Але були і позитивні наслідки: свобода ознайомлення з невідомими нам досі науковими та філософськими текстами, забороненими художніми творами, можливість вільно телефонувати або виїжджати у будь-яку країну світу, що, безумовно, сприяло залученню до загальносвітової культури. Разом з тим культурний простір пострадянських країн перетворився на вакуум, який активно почав заповнюватися продуктами культурного споживання іноземного виробництва, зокрема західними фільмами, музикою, книгами, телепередачами. Оговтавшись від політичних переживань, українська еліта взялася за створення власного культурного продукту, та виявилося, що відповідних споживачів обмаль, адже світовий ринок вже розподілив їх між собою. Єдиним виходом із ситуації, що склалася, було перевиховання вітчизняного споживача нав’язуванням національних культурних традицій та, в першу чергу, переорієнтація діячів культури.
Але сучасна культура не повинна буквально запозичувати та переносити у сьогодення будь-що із своєї давнини. Було б неправильним брати пласт культури, що належить минулому, та переносити його у сьогодення без змін. Традиційна культура в сьогоднішньому інформаційно-технологічному суспільстві не має конкурувати з масовою культурою. Прикладом позитивного синтезу автентичних музичних мотивів та популярної пісні можна вважати перемогу Руслани Лижичко на пісенному конкурсі «Євробачення»–2004 та вже традиційний фольклорний фестиваль, ініційований Олегом Скрипкою, «Країна мрій».
Традиційна і масова культура в Україні дуже тісно пов’язані, але й різняться між собою. На відміну від масової культури, яка з легкістю може асимілюватися і переймати будь-які традиції чи художні сюжети, народна культура більш консервативна і спрямована на збереження звичаїв, традицій і обрядів конкретного народу. Також масова культура, на противагу народній, може піддаватися впливу «моди» і швидко змінюватися та підлаштовуватись під вимоги часу, смаки та ідеали. Деякі сучасні дослідники доводять, що сьогодні масова культура – це і є переосмислення традиції, а не її втрата. Адже якщо раніше за масовою культурою закріплювались виключно гедоністична та рекреаційна функції, то сьогодні вона виступає також і як засіб реалізації ідентифікаційних та адаптаційних стратегій, тобто масова культура перебирає на себе ті функції, які багато років виконувала традиція. Також масова та народна культура певною мірою схожі за характером свого функціонування.
Специфічність української масової культури саме і полягає у близькості до традиційної. Тривалий час, коли Україна перебувала у складі Радянського Союзу, українська народна культура всіляко принижувалась, викорінювались її народні звичаї та традиції. І лише після падіння «залізної завіси» почалася розбудова національної культури, повернення надзвичайно багатої української народної творчості, традицій, фольклору тощо. Водночас спостерігається навала продуктів «буржуазної» масової культури на вітчизняний ринок, адже в СРСР масова культура «загниваючого Заходу» також була під забороною. І так сталося, що одночасно почали проростати і поєднуватися між собою народна культура та масова, що створило специфічний продукт.
Щодо фактичного стану речей в масовій культурі у сучасній Україні треба зауважити, що наша держава втратила контроль над виробництвом власного масового культурного продукту та його поширенням, віддавши це майже повністю західним (насамперед американським) та російським виробникам. Тотальне переважання американських кінофільмів, західної та російської популярної музики, російського радіо- та телепродукту або українського, але фактично калькованого з американського, – все це є, на жаль, реаліями українського сьогодення. Також гостро стоїть питання україномовної масової культури, адже і нині значна кількість продуктів масової культури, створених на теренах нашої країни, є російськомовними. Вони витісняють українську мову і пов’язаний з нею спосіб мислення і поведінки.
Хоча є і позитивні зрушення. Численні сольні виконавці чи гурти, які саме завдяки незалежності позбулися ідеологічного пресу, мають умови для вільних творчих пошуків. Їх досягнення у творчості засвідчують всеукраїнські та міжнародні фестивалі сучасної музики.
Останнім часом Київ долучився до всесвітніх експозицій, виставок, турів, гастролей за участю світових зірок та визнаних фахівців. Також частими гостями на різних фестивалях і мистецьких заходах є голлівудські зірки (Морган Фрімен, Кевін Спейсі, Жан Клод Ван Дам, Софі Лорен та ін.), яких запрошують як журі чи суддів.
До того ж збільшилася частка приватних капіталовкладень у сферу мистецтва, хоча меценати в нашій країні – ще й досі рідкість. Прикладом є PinchukArtCentre, який уже декілька років функціонує в Києві, його відвідали кожен другий мешканець столиці та численні гості. Як зазначається на сайті PinchukArtCentre, він є проектом Фонду Віктора Пінчука у галузі культури і одним з найбільших центрів сучасного мистецтва у Східній Європі. Основна місія PinchukArtCentre – модернізація української художньої сфери та розвиток нової генерації митців. Центр реалізує масштабну програму виставок як визначних світових та українських художників, так і молодих авторів; реалізує освітні проекти та здійснює підтримку культурних проектів.
Також знаним культурним осередком став культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал», створений за підтримки Віктора Ющенка. Як зазначено на офіційному сайті, «Мистецький арсенал» – це вікно в Україну для світу і вікно у світ для України. Пріоритетними напрямками діяльності культурно-мистецького комплексу є відновлення цілісності культурного простору України, зменшення розриву між культурною традицією та повсякденними культурними практиками суспільства, створення умов для проведення активного і змістовного дозвілля на території Комплексу, формування бази для надійного і взаємовигідного партнерства між державним і недержавними секторами культури, розроблення найефективнішої моделі використання культурних ресурсів Києва і України та творення на їх основі символічного капіталу нації та ін.
Але до меценатства у сфері культури має бути системний підхід на рівні держави. Щоб масова культура була справжньою, а не підробкою під культуру, вона має підпорядковуватися вищим духовним цінностям, а не кидати їм виклик, не руйнувати їх. Духовні цінності мають захищатися на вищому державному рівні. Масова культура може бути якісною, здоровою та взірцевою, але за нинішніх умов вона має для цього знаходитися під захистом справді компетентних державних інституцій, які діяли б на основі ретельно розробленого законодавства, що регламентувало б цей захист. Уряд та парламент мали б дослухатися до культурницьких та просвітянських організацій, до голосу громадськості, оперативно реагувати на їхні звернення.
Необхідно посилити увагу державних структур, які формують культурну політику України, до масової культури як до важливої галузі сучасного культурного життя світу, активізувати з боку держави процес створення масового культурного продукту шляхом ініціювання та проведення творчих конкурсів, особливо в галузі літератури, музики та кіно.
Отже, незважаючи на те, що масова культура має інтернаціональний характер, це в жодному разі не позбавляє її національного колориту і самобутності. Своєрідність української масової культури певним чином пов’язана з тривалим перебуванням України у складі СРСР, після розпаду якого на території України склалася дуже непроста культурно-політична ситуація. У свідомості людей продовжували діяти нав’язані стереотипи радянської доби, поряд з цим із Заходу активно проникала ніким не керована масова закордонна культура. На тлі різних за формою і змістом культур починають відроджуватись українська культура, українська мова, етнос, звичаї, обряди, фольклор. З початком незалежності розпочався процес формування української масової культури, яка набуває свого розмаху. Необхідно докладати всіляких зусиль для створення україномовної якісної масової культури.