Стадії правозастосувального процесу

Процес застосування норм права може починатися з ініціативи самого правозастосувача, за вказівкою вищого органу чи за заявою зацікавлених суб’єктів і являє собою систему послідовних дій, певні групи яких поєднуються в так звані стадії правозастосування.

Певна послідовність виконання комплексу дій у ході правозастосування надає підстави говорити про такі стадії правозастосувальної діяльності:

1) Встановлення фактичних обставин юридичної справи.

2) Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфікація).

3) Рішення справи і документальне оформлення прийнятого рішення.

Перша стадія. Встановлення фактичних обставин юридичної справи – це встановлення й аналіз фактичних обставин справи чи ситуації, що вимагає врегулювання або рішення. На цій стадії застосування правових норм потрібно встановити, що дія або подія, що відбулися, мають юридичне значення. Усю сукупність обставин, що підлягають установленню, можна віднести до трьох основних груп:

а) фактичні обставини, з якими норми права пов’язують виникнення юридичних наслідків;

б) дані, що характеризують особистість суб’єктів, причетних до розгляду відповідної справи;

в) обставини, що спонукали суб’єктів до певної поведінки (правомірної чи протиправної).

При цьому враховуються умови, мотиви юридично значимої поведінки. Дана стадія – це вихідна стадія процесу правозастосування. Адже саме уточнення, оцінка фактичних обставин справи, що мають юридичне значення, спричиняють юридичну оцінку фактів, що встановлюються. Метою цієї стадії є встановлення об’єктивної істини, і за своєю сутністю ця стадія являє собою процесуальну діяльність, що знаходить вираження у збиранні, перевірці й оцінці відповідних доказів у справі та їхніх джерелах. При цьому методи і способи, що застосовуються при встановленні та дослідженні обставин справи, повинні бути дозволені правом, а також:

- етичні;

- наукові;

- ефективні.

Друга стадія. Юридична кваліфікація – на цій стадії правозастосувального процесу надається правова кваліфікація (юридична оцінка) встановленим фактичним обставинам справи, тобто зважується питання, яка норма поширюється на даний випадок, чи підпадає цей факт під її дію.

Установлення юридичної основи справи починається з вибору норми права, що підлягає застосуванню. При цьому уповноважений орган спочатку встановлює галузь права, що регулює подібні відносини, а потім у цій галузі знаходить конкретну норму, що поширюється на даний життєвий випадок.

Після цього здійснюється юридична кваліфікація самої норми. Тобто перевірка обраної норми на предмет її дії в часі, просторі, по колу осіб. А саме встановлюють:

а) чи діє дана норма на момент рішення конкретної юридичної справи;

б) чи діє вона на тій території, де розглядається справа;

в) чи поширюється її дія на суб’єктів, які беруть участь у розв’язуваній справі.

При цьому необхідно керуватися загальним положенням – “закон зворотної сили не має”, відповідно до якого неможливо застосувати норму права, хоча і діючу в даний момент, але якої не було в момент, коли відносини, що розглядаються, відбулися чи закінчилися. Також неможливе застосування норми, що не набула законної юридичної сили.

При встановленні юридичної основи справи іноді складається ситуація, при якій той самий випадок регулюється двома чи більш діючими нормами незбіжного чи протилежного характеру. Виникає колізія правових норм, яку необхідно вирішити на цій стадії.

Починаючи перевірку обраної норми, необхідно встановити дійсний її текст. Для цього слід користуватися офіційним текстом нормативного акту, опублікованого в офіційних джерелах, кодексах.

Третя стадія. Вирішення юридичної справи і винесення правозастосовчого акту – заключна і разом з тим основна стадія процесу застосування права, у ході якої здійснюється застосування права у власному розумінні слова, у той час як усі попередні стадії готують попередні умови і матеріали для кінцевого рішення у справі. У ньому владно поширюється дія застосованої норми на факт, визначаються права й обов’язки конкретних суб’єктів. Саме в правозастосувальному рішенні норма права одержує індивідуально-владний характер, установлюється зв’язок норми права з фактом, що вирішується.

Рішення у справі супроводжується синхронним здійсненням повноважним органом (письмово чи в іншій формі) індивідуально-правового акту (акту застосування права), що є юридичним фактом і є основою для виникнення правовідносин.

Правильно прийняте рішення забезпечує законність, зміцнює правопорядок у цілому, підтримує інтереси держави і суспільства, з одного боку, а з іншого боку – охороняє права громадян, виховує повагу до закону.

Способи обґрунтування права

Способи обґрунтування права: об'єктивізм, суб'єктивізм, інтерсуб’єктивність.

Як відомо, позитивізм не порушує питання про те, на підставі чого встановлюється правопорядок, оскільки право для нього існує як фактична даність. Хоча безперечно, що безпосереднім джерелом правопорядку є правосвідомість, що містить переконання про те, що є справедливим у сфері правового регулювання. У залежності від того, яка реальність представляється як джерело правових змістів і розрізняються способи обґрунтування права.

У рамках класичної філософської традиції (тобто традиції, що йде від Декарта) виділяються, як правило, дві групи філософсько-правових теорій: об'єктивістські (матеріалістичні) і суб'єктивістські (ідеалістичні). Терміни об'єктивізм і суб'єктивізм у даному випадку є похідними від категорій об'єкта і суб'єкта, вони дають можливість розрізняти правові концепції в залежності від уявлень про те, чи черпає правосвідомість правові змісти з об'єкта, об'єктивних відносин, чи із суб'єкта, самої свідомості. Розглянемо більш докладно ці основні способи осмислення й обґрунтування права.

Правовий об'єктивізм. Світоглядно-методологічною підставою правового об'єктивізму виступає матеріалістична установка виведення всіх ідеальних змістів з «життя», з об'єктивної реальності. Тому правовий об'єктивізм розглядає право як частину іншої, чим воно саме, реальності. Тут право з'являється як «занурене» у глиб дійсності, у життя. Правопорядок і правосвідомість порозуміваються «знизу», з їхнього життєвого значення. Правова реальність розглядається як реальність суспільних відносин, у глибині яких варто шукати підстави права, розгадку таємниці його сутності.

У залежності від того, які відносини розглядаються в якості основних, виділяються різні об'єктивістські теорії. Найважливішими серед них є: юридичний біологізм, юридичний економізм, політичний об'єктивізм, культурно-історичний об'єктивізм, соціологічний об'єктивізм й ін.

Прихильники юридичного біологізму, глибинні основи права вбачають у біологічній організації людини, у структурі її інстинктів, у фундаментальних біологічних потребах, що задовольняються за допомогою права (фрейдізм, біологічна антропологія, соціобіологія й ін.).

Юридичний економізм (марксизм), виходить з того, що фактичні відносини визначаються економічними факторами. Актуально існуючі економічні відносини відбиваються в людській свідомості і складають зміст такого правопорядку.

У рамках політичного об'єктивізму правовий порядок розглядається як вираження існуючих владних відносин, як це було у Никколо Макіавеллі і Томаса Гоббса. "Влада, а не істина - діє закон" – таке кредо цього напрямку.

До одного з різновидів об'єктивізму — культурно-історичному — можна віднести відому "історичну школу права" (Густав Гюго, Фрідріх Савін’ї, Георг Пухта). Відповідно до історичної школи, право виникає спонтанно з надр народного духу, будучи невід'ємною частиною цілісної культури народу. Воно не може викликатися до життя довільними бажаннями окремих індивідів чи груп (навіть якщо ці люди – законодавці). Еволюція права завжди органічна, вона те ж саме, що і розвиток організму зі свого зародка. Вся історія права є повільне, плавне розкриття його особливої субстанції, що начебто зерно, споконвічно спочиває в глибині народного духу.

Об'єктивізм, що перебільшує роль соціальних відносин, одержав назву соціологічного об'єктивізму, чи соціологізму. Представники цього напрямку як джерело правосвідомості розглядають винятково реально існуючі відносини, що вивчаються соціологією. Соціологізм, який вважає, що право виняткове соціальне явище, виступає найбільш типовою формою об'єктивістських теорій, їх узагальненою рисою.

Тут мова йде вже не про вивчення умовних встановлень у межах визначеного історичного правопорядку, а про пізнання самих фактичних основ права. Право виводиться за межі держави і розчиняється в суспільстві. Похідний пункт і центр права бачиться не в законодавстві, а в суспільних відносинах, тобто прихильники цього напрямку виходять із пріоритету цивільного суспільства над державою.

Особливістю соціологічного об'єктивізму є те, що він підкреслює зв'язок права з життям, із соціальним буттям. Розуміючи під "життям" громадське життя, соціологічний підхід розглядає право як "занурене" у цю соціальну реальність.

Достоїнством правового об'єктивізму є те, що він звертає увагу на той безперечний факт, що правопорядок включений в актуально існуючі відносини і немислимий без їхнього обліку. Завдяки їхньому обліку тут ставиться і зважується питання про те, при яких умовах правопорядок може бути справедливим. У той же час об'єктивізм абсолютизує роль існуючих умов (соціальних і культурно-історичних) як джерело правосвідомості, перетворюючи правосвідомість і правопорядок у дзеркальні відображення цих умов. Таким чином, безперечна ідея про те, що суб'єкт не може бути самодостатнім у створенні правопорядку, виходити лише із самого себе, обертається розчиненням суб'єкта в суспільних відносинах, недооцінкою творчої активності суб'єкта.

Внаслідок зазначеної особливості об'єктивізм не може дати задовільної відповіді на головні питання філософії права: 1) про критерій справедливості, оскільки через ототожнення належного і фактичного неможливо зайняти ніякої ціннісної позиції стосовно існуючим умовам, а отже, не можна сказати справедливі ці відносини чи несправедливі, оскільки вони просто дані як необхідні; 2) про нормативну силу права, оскільки з того, що закони обумовлені потребами, випливають із соціальних умов, зовсім не випливає, що їм необхідно підкорятися; 3) про власну природу права, оскільки право зводиться до його соціальної основи й ототожнюється з цією основою.

У зв'язку з описаними особливостями об'єктивізму більш правильно було би оцінитифілософсько-правову концепцію марксизму не як позитивістську, а як об'єктивістську. Адже марксизм не обмежується формальними моментами права, а веде пошуки його онтологічних основ в економічних відносинах, у фактичних відносинах власності. Зміст волі пануючого класу розуміється в ньому не довільно, а в його детермінованості характером виробничих відносин. Справедливим вважається всі те, що відповідає інтересам прогресивного класу, а несправедливим – усі те, що їм не відповідає. У силу політичного прагматизму, а аж ніяк не по концептуальних розуміннях, марксизм, ставши пануючою ідеологією, своє розуміння справедливості як прагнення знищити даний правопорядок перемінив на власне позитивістське – як прагнення його зберегти.

Іншим способом обґрунтування права є правовий суб'єктивізм. Правовий суб'єктивізм являє собою найбільш розвинену й автентичну форму природно-правового мислення (у його класичному варіанті). До нього можуть бути віднесені ті концепції природного права, що звільнилися від їхнього натуралізму, що їх приземлює, і в обґрунтуванні права зосередилися на суб'єкті як носії «належного». В основному це морально-філософські концепції, що підкреслюють деонтологічну природу права і пропонують більш адекватний цій природі метод обґрунтування права. У спробах обґрунтування права вони виходять із суб'єкта, його свідомості. Для них характерний погляд на правову реальність «зверху», з духовно-ідеальної сфери. Джерело правосвідомості, а отже, і правопорядка виводиться з ідеї чи змісту права, що відкриваються у свідомості (розумі) суб'єкта. Завдяки такій установці суб'єктивізм ближче усього підходить до виявлення власної природи права, що зводиться не до сутності суспільних відносин. Він орієнтується на волю і творчу активність суб'єкта. Однак їм абсолютизується роль суб'єктивності, у результаті чого втрачається зв'язок права з життям, ускладнюється облік актуально існуючих умов у даному суспільстві.

Проте, позиція суб'єктивізму, що орієнтується на суб'єкт як на категорію, з яким безпосередньо корелює поняття права, є більш кращою, чим позиція об'єктивізму, для якої характерна зневага до суб'єкта. Норми припускають суб'єкта, що щось «повинен» робити. Тому саме суб'єкт як носій ідеї права, змісту справедливості, є у цій якості джерелом правопорядку.

Основними формами прояву суб'єктивізму в правовій філософії є раціоналізм і філософія цінностей. Раціоналізм відстоює позицію, що джерело правопорядку повинно бути знайдене в ідеї права. Ідея права відкривається в глибинах людської свідомості. Вона має надчасову цінність і розвивається за рахунок внутрішніх імпульсів. Історично раціоналізм існував як догматичний раціоналізм (Самуель Пуфендорф, Християн Вольф), що намагався вивести з ідеї права всю правову систему, і як критичний раціоналізм (Іммануїл Кант, Рудольф Штаммлер), що виводить з ідеї права лише основні принципи правопорядка.

Фундаментальне положення філософії цінностей (Макс Шелер, Микола Гартман) полягає в тому, що цінності існують як незалежні сутності в автономній ідеальній сфері, вони даються людині в акті емоційної інтуїції і мають строго ієрархічний порядок. В області філософії права провідна ідея цього напрямку (Ганс Коїнг, Ганс Хубман) припускає можливість встановлення ідеальних, але в той же час об'єктивних і фіксованих норм для організації суспільства. Завдяки ідеально існуючому змісту права людина інтуїтивно й емоційно почуває, що в цих умовах справедливо чи несправедливо. Це почуття є джерело правопорядку.

Таким чином, завдяки звертанню до ідеї права, суб'єктивізм не випробує труднощів у рішенні питань про підставу і критерій права, нормативності правопорядку. У той же час недостатня увага до існуючих умов робить проблематичним його застосування до формування поточного законодавства.

Нарешті, інтерсуб’єктивність, як спосіб обґрунтування права, може бути представлена як парадигма (зразок) сучасних концепцій природного права.

Ці концепції прагнуть перебороти характерне для класичної філософії права протиставлення об'єкта і суб'єкта, буття і свідомості, а, отже, обліку об'єктивних умов і ідеї права в процесі створення і застосування законів. Принцип інтерсуб’єктивності означає, що зміст права не розчиняється у свідомості суб'єкта чи в зовнішньому соціальному світі, а розкривається у взаємодії (комунікації) суб'єктів (принаймні двох, а в принципі - усіх). Основною конструкцією праворозуміння тут виявляється договір.

Характерний для некласичних концепцій природного права принцип інтерсуб’єктивності виражає наступні особливості сучасного соціогуманітарного пізнання: а) перехід від концепції моносуб`єкта (чи індивіда суспільства) до концепції полісуб'єкта, що виявляється в дискурсі; б) визнання мови як справжньої реальності, завдяки якій право дане людині і виявляється можливими комунікація і дискурс як способи обґрунтування правових норм і принципів; в) постметафізичний підхід до обґрунтування ідеї права у формі різних теорій справедливості.