Тлумачення норм права як складова процесу право реалізації

Тлумачення правових норм являється складовою частину процесу застосування права. Це складне явище, яке має інтелектуально-правовий характер і направлене на пізнання і пояснення змісту права.

Термін “тлумачення” (interpretatio) латинського походження і має багато значень. Тлумачення в самому широкому значенні розуміють, як пізнавальний процес, який направлений на пояснення явищ природи або суспільного життя. Більш точніше тлумачення розуміють як пояснення виразів, формул, символів, тощо.

В правознавстві тлумачення розуміють як певний процес мислення, направлений на пізнання змісту правових норм і як результат цього процесу, який виражається в усній або письмовій формі і має певне значення. Цей процес направлений на з’ясування значення і змісту термінів і виразів, які викладені в нормативно-правових актах.

Необхідність тлумачення норм права обумовлена також особливостями зовнішнього оформлення норм права, їх мовно-логічною і юридичною формою. Оскільки нормативно-правові акти викладені на літературній мові народу, в різних сферах суспільних відносин і знань, то з’ясування їх змісту потребує іноді великих зусиль від суб’єктів правозастосування, знання правової, літературної і спеціальної термінології. Законодавець. Формулюючи нормативно-правові акти, виходить не з того, які існують місцеві діалекти і значення тих чи інших слів, а з того, як вони використовуються в спеціальних галузях знань, як вони склалися в правозастосовчій практиці і в міжнародно-правових документах.

Необхідність тлумачення норм права обумовлена тим, що норми права взаємопов’язані. Це означає, що норми права діють не ізольовано одна від одної, а в певній системі. Вони регулюють певну систему однорідних суспільних відносин, якщо брати певні правові інститути. Тлумачення норм права обумовлено двома факторами. По-перше, необхідністю і потребами правозастосувальної діяльності державних і інших суб’єктів суспільних відносин. По-друге, потребами навчального процесу в юридичних вузах і юридичною наукою, як аналізує і узагальнює правові поняття.

В процесі тлумачення нормативно-правових актів встановлюється значення нормативних приписів, основна мета, ціль і соціальна направленість, місце в системі правового регулювання.

Тлумачення права служить правильному, точному і однозначному розумінню і застосуванню нормативно-правових актів, що в свою чергу впливає на стан законності і правопорядку. Тлумачення не повинно вносити поправок у діючі нормативно-правові акти.

Правильне тлумачення норм права необхідне для всіх форм реалізації правових норм – при дотриманні, використанні, виконанні і особливо при застосуванні норм права. Особливе значення тлумачення правових норм набуває в процесі правового виховання і правової пропаганди.

Тлумачення правових норм – це спеціальна діяльність офіційних і неофіційних суб’єктів суспільних відносин, яка направлена на з’ясування і роз’яснення змісту і значення нормативно-правових актів, понять, термінів і може бути виражена в інтерпретаційних актах.

Тлумачення правових норм відбувається за різними видами, формами і особами. Класифікувати його можна по різним підставам: по юридичній силі, по цілям, по об’єкту.

По юридичній силі, або в залежності від суб’єктів, воно може бути офіційним (легальним) і неофіційним. Офіційне тлумачення – це роз’яснення змісту і цілей правових норм, яке здійснюється компетентними державними органами і має загальнообов’язковий характер для всіх суб’єктів, які реалізують ці норми права. Таке тлумачення має юридичні наслідки. Воно відрізняється від неофіційного також формою і особливим порядком здійснення.

По формі офіційне тлумачення виражається в інтерпретаційних актах, які мають всі ознаки нормативно-правових актів, але не зводяться до них. Ці акти приймаються офіційно компетентними державними органами чи уповноваженими державою іншими суб’єктами і повинні використовуватись в процесі реалізації права. Вони мають загальнообов’язковий характер. Суб’єкти офіційного тлумачення нормативно-правових актів визначаються законом або їх правовим статусом в системі органів державної влади. Офіційне тлумачення виражається, як правило, в письмовій формі, хоча іноді може бути і в іншій формі.

Офіційне тлумачення характеризується також особливим порядком здійснення і виражається в правозясувальному процесі. Цей процес складається з 5 стадій: 1) праворозяснювальна ініціатива суб’єктів суспільних відносин; 2) узагальнення практики і перевірка необхідності надання роз’яснення законодавства; 3) розробка і обговорення тексту роз’яснення; 4) прийняття або затвердження проекту роз’яснення; 5) публікація акту роз’яснення нормативно-правових актів.

Офіційне тлумачення правових норм по характеру і юридичним наслідкам поділяються на нормативне і казуальне. Нормативне відрізняється від казуального тим, що воно є загальнообов’язковим для всіх суб’єктів суспільних відносин і використовується багато разів. Таке значення, наприклад, мають інтерпретаційні акти ВРУ і її президії, Президента, КМУ, Верховного Суду тощо.

Казуальне тлумачення – це таке тлумачення, коли норма права роз’яснюється по конкретній справі, тобто уточняються суб’єктивні права і обов’язки та інші юридичні факти і обставини і рамках конкретних правовідносин. Воно розповсюджує свою дію тільки на конкретну ситуацію, хоча і може враховуватись при вирішенні інших аналогічних справ. Найбільш розповсюджене таке офіційне тлумачення в рішеннях Верховного Суду України по конкретним справам. Казуальне тлумачення може бути судовим і адміністративним.

Серед офіційного нормативного тлумачення слід виділити автентичне тлумачення. Це таке роз’яснення нормативно-правових актів, яке дає офіційно той державний орган, який приймав нормативно-правовий акт.

В практичному житті можна зустріти делеговане тлумачення. У цьому випадку норми права роз’яснюються тим органом, який держава уповноважила давати обов’язкове тлумачення.

Неофіційне тлумачення – це таке роз’яснення норм право, яке дається неофіційними суб’єктами, воно немає загальнообов’язкового характеру для суб’єктів суспільних відносин, так як не забезпечується державним примусом.

Вона може виражатись в усній або письмовій формі. Його суб’єктами можуть бути громадяни, вчені-юристи, практичні працівники, наукові і громадські організації. Особливою різновидністю неофіційного тлумачення є доктринальне тлумачення. Суб’єктами його є наукові і практичні працівники, опирається воно на наукові теорії і виражається в монографіях, науково-практичних коментарях, статтях.

Серед неофіційного тлумачення виділяють професійне тлумачення юристів практиків і буденне тлумачення, яке дається любою особою без юридично освіти.

Офіційне і неофіційне тлумачення можна класифікувати залежно від об’єкту (способів) роз’яснення правових норм: буквальне, розширене і обмеження.

Буквальне тлумачення відбувається тоді, коли текст правової норми роз’яснюється без будь-яких уточнень її змісту, оскільки вона точно виражає волю законодавця і не виникає ніяких розбіжностей в розумінні її змісту.

Розширене тлумачення відбувається тоді, коли норми права потрібно тлумачити трохи ширше буквального тексту. Це означає, що норма права викладена дуже лаконічно і необхідні додаткові засоби, щоб правильно зрозуміти її зміст.

Обмежене тлумачення відбувається тоді, коли зміст норми права необхідно тлумачити трохи вужче тексту відповідної статті нормативно-правового акту.

При офіційному і неофіційному тлумаченні норм права можуть використовуватись різні способи тлумачення. До них можна віднести: граматичний, логічний, систематичний, історичний, функціональний, телеологічний (цільовий).

Онтологічна природа права

Без чіткого з'ясування онтологічної природи права, сенсу і змісту поняття правової реальності, знання основних форм буття права неможливо зрозуміти феномен права в цілому.

У історії філософії склався особливий напрям філософських роздумів про буття в цілому онтологія (від греч. оntos суще, буття і logos учення) вчення про сущий. Її головними поняттями є категорії буття і небуття, що охоплюють природу, суспільство, людину, культуру.

Що ж є буттям з позиції онтології? Буття одна із загальних філософських категорій. Евристична значущість таких гранично широких понять, як «буття», «небуття», «дійсність» та інші, полягає в тому, що вони дозволяють через загальне пізнати і зрозуміти конкретне, одиничне. Буття це щось існує, це те, що є. Протистоїть буттю небуття як ніщо, як те, чого немає. Буття слід розглядати не в статиці, а в динаміці, як процес. У ракурсі такого підходу можна виділити минуле буття якось, що було колись, але зараз його немає, майбутнє буття якось, що буде колись, але зараз його немає, справжнє буття як те, що існує тут і зараз, як актуальне буття, як суще, яке іменується дійсністю .

Минуле, справжнє і майбутнє буття в своїй єдності формують реальність. Реальність це сукупність що існував, існував і може існувати у всіх сферах природи і суспільства. Буття і реальність як всеосяжні поняття це синоніми. Буття є все, що є. Ту частину реальності, яка залучена в життя людини, називають життєвим світом. Частину життєвого світу називають повсякденною реальністю це мир людини в системі різних явищ, пов'язаних з іншими людьми. Повсякденна реальність, наприклад, це прибирання квартири, закупівля продуктів, приготування їжі, робота, навчання і тому подібне

Повсякденній реальності протистоїть системний нормативно-оцінний світ, що підпорядковує людину, диктує йому моральні, правові, політичні і інші правила і вимоги. Він регламентує життєвий мир людини (з такого-то віку можна йти в школу, одружуватися, притягуватися до кримінальної відповідальності, брати участь у виборах органів влади і так далі), наказує, як поводитися, скажімо, по відношенню до старших, жінкам, що потребують допомоги.

Повсякденна реальність і системний мир формують життєвий мир як реальність, в якій здійснюється життєдіяльність людини. Одне з найважливіших місць в нім належить правовій реальності.

Правова реальність не представляє якусь субстанціональну частину реальності, а є способом організації і інтерпретації певних аспектів соціального життя, буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що при його відсутності розпадається сам людський мир. Буття права відрізняється від буття власне соціальних об'єктів. Бо світ права це світ належного, а не існування. Введення в правознавство категорії «правова реальність» дозволяє розглядати право не просто як надбудоване явище (суспільного відношення, інституту, форми суспільної свідомості), а як особливий світ, автономну область людського буття, що має власну логіку і закономірності, з якими не можна не вважатися. Таким чином, сенс проблеми правової реальності полягає в з'ясуванні питання про буття права.

В той же час слід враховувати специфічність онтології права, оскільки буття права це «буття-повинність». Право це сфера належного, тобто того, чого в звичному сенсі немає, але реальність якого, проте, значуща для людини.

Правова реальність є системою, що існує в рамках людського буття. Як будь-яка система вона складається з елементів, наділених індивідуальними функціями.

З погляду елементного підходу правова реальність є надбудовним явищем, що включає правові установи, правові відносини і правову свідомість.

Правові установи це спеціально створені державою органи і організації, які регулюють правові відносини, що формують у громадян правову свідомість, забезпечують правопорядок, функціонування права, прийнятого в державі. До них відносяться суди, прокуратура, виправно-трудові установи, органи дізнання і ін. Дослідженням правових установ займається юридична дисципліна «Правоохоронні органи».

36. Співвідношення категорій «функції права» з категорією «соціальна цінність права»

Функції права — основні напрямки правового впливу на суспільні відносини

з метою їхнього упорядкування.

Термін «функціонування права» означає дію права в житті суспільства,

втілення його функцій в суспільних відносинах.

Функції права можна класифікувати у такий спосіб:

Загальносоціальні Спеціально-соціальні (юридичні)

Загальносоціальні

інформаційна орієнта цінна виховна

- інформування громадян, тобто доведення до відома адресата, про

напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов'язки та

відповідальність - орієнтування громадян на позитивніправові настанови,

які пропонують оцінку права та готовність діяти відповідно до його норм

- загальноправовий вплив на духовну сферу, виховання поважання права

(правова інформація) (правомірна поведінка) (правове навчання)

Спеціально-соціальні (юридичні)

Регулятивна Охоронна

- функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки

людей, наділення їх певними правами та обов'язками - функція

встановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та

юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має

на меті витиснення шкідливих для суспільства відносин та охорону

позитивних

Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну:

Регулятивна статична Регулятивна динамічна

- функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних

прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб

(наприклад, фіксування правомочностей власника щодо володіння,

користування та розпорядження) - функція забезпечення активної поведінки

суб'єктів права (наприклад, покладання обов'язку сплачувати податки,

відбувати військову повинність)

Здійснюється за допомогою дозвільних (таких, що надають правомочності)

та заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу

Здійснюється за допомогою зобов'язуючих норм, які спричиняють

правовідносини активного типу

Охоронна функція виражається у такому:

1) визначення заборон на вчинення протиправних діянь;

2) встановлення юридичних санкцій за вчинення таких діянь;

3) безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила

правопорушення.

Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних

норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб'єктивних

прав

Цінність права

Під цінністю права розуміється його спроможність служити метою і засобом

задоволення науково обгрунтованих, соціальне справедливих

загальнолюдських потреб та інтересів громадян та їх об'єднань. Цінності

в праві слід сприймати як шкалу виміру самого права. Цінність у праві —

це те сутнісне, що дозволяє праву залишатися самим собою.

Визначення юридичних цінностей — предмет юридичної аксіології

Можна виділити основні прояви цінності права.

1. Соціальна цінність права полягає у тому, що воно, втілюючи загальну,

групову та індивідуальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин,

сприяє розвитку тих відносин, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так

і суспільство в цілому. Воно вносить стабільність і порядок у ці

відносини. У суспільстві, в умовах цивілізації, немає такої іншої

системи соціальних норм, яка змогла б забезпечити доцільне регулювання

економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин,

реалізуючи при цьому демократичні, духовні та моральні цінності.

Забепечуючи простір для упорядкованої свободи і активності, право

служить чинником соціального прогресу. Його роль особливо зростає в

умовах краху тоталітарних режимів, розвитку демократії.

2. Інструментальна цінність права — один із проявів його

загаль-носоціальної цінності — полягає у тому, що право є регулятором

суспільних відносин, інструментом для вирішення різних завдань, у тому

числі для забезпечення функціонування інших соціальних інститутів

(держави, соціального керування, моралі та ін.) та інших соціальних

благ. Як інструмент право використовується різними суб'єктами

соціального життя — державою, церквою, громадськими об'єднаннями,

комерційними організаціями, громадянами. У цивілізованому суспільстві

саме право є одним із головних інструментів, здатних забезпечити

організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду,

зняття соціальної напруженості.

3. Власна цінність права як соціального явища полягає у тому, що право

виступає як міра: а) свободи та б) справедливості. У цій якості право

може надавати людині, комерційним і некомерцій-ним організаціям простір

для свободи, активної діяльності й у той же час виключати сваволю і

свавілля, тобто служити гарантом вільного, гідного та безпечного життя.

Соціальна свобода, не пов'язана правом, поза права, може переростати у

сваволю, несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка

в змозі протистояти беззаконню.

Стверджуючи принципи свободи і справедливості, право набуває глибокого

особистого значення, стає цінністю для окремої людини, конкретної групи

та суспільства в цілому, відкриває особі доступ до благ і виступає

дієвим засобом її соціальної захищеності. Як писав український мислитель

Б. Кістяківський, «право лише там, де є свобода особи». У цьому

проявляється гуманістичний характер права. Саме через свою власну

цінність право входить до арсеналу загальнолюдських цінностей, що

виробляються поколіннями людей протягом історії.