Конкретизація юридичних норм: проблеми визначення поняття та видів

Актуальність означеної теми полягає у всебічному дослідженні теоретичних аспектів конкретизації права, що зумовлено об’єктивними обставинами, пов’язанними із розширенням меж правового регулювання шляхом поширення дії правових приписів на нові сфери відносин; необхідності обгрунтування доцільного співвідношення стабільного характеру права та динамічного розвитку суспільних відносин; потребами об’єктивного, повного, всебічного, ефективного правозастосування; зміцненням законності як загальної вимоги та принципу права, а також необхідністю обгрунтування шляхів вдосконалення законодавства як правової основи державно-владного впливу на суспільство. Загальність правової норми, що полягає у невизначеності кола суб’єктів суспільних відносин та кількості ситуацій передбачає можливість впровадження її в суспільні відносини шляхом конкретизації припису норми права до сфери суспільних відносин певного суб’єкта чи певної життєвої ситуації. Саме конкретизація норми є суттєвим фактором визначення ефективності правового регулювання в цілому.

Наукове дослідження визначеної проблеми можна умовно поділити на три етапи (періоди): дореволюційний, радянський та сучасний. Вперше деякі аспекти конкретизації права досліджувалися дореволюційним вченим - теоретиком Н. О. Гредескулом на початку двадцятого сторіччя1, який вперше почав розмежовувати поняття конкретизації та тлумачення норм права. Він стверджував, що конкретизація це «критичний етап на шляху права від загальної формули до його практичного здійнення або втілення в життя»2. Правові норми формулюються в загальному вигляді, що не надає можливості врахування особливостей індивідуальних відносин та зумовлює необхідність їх конкретизації. Шляхом конкретизації абстрактний зміст юридичних норм перекладається на більш визначений рівень, породжуючи конкретні приписи, зумовлюючи фактичні обставини, які підпадають під дію загальної норми.

У теорії радянського права поняття «конкретизація» застосовувалось до різних сфер буття права; цим поняттям охоплювали різні аспекти юридичної діяльності - застосування права, правотворчість та тлумачення. Деякі автори пов’язували конкретизацію виключно з окремими сторонами правової дії.

Так, Н. Б. Зейдер визначав конкретизацію як надання праву (в суб’єктивному розумінні) максимальної визначеності в процесі правозастосовчої (а саме судової) діяльності3. К. І. Комісаров не надавав такого широкого значення конкретизації та вважав, що конкретизація є лише способом застосування особливого роду правових норм, які можливо назвати ситуаційними, та обмежується сферою суб’єктивних прав і обов’язків учасників правовідносин, які є предметом судового розгляду4. Ця ідея К. І. Комісарова була піддана критиці з боку М. М. Вопленка, який вважав, що визначення, обгрунтоване К. І. Комісаровим, призведе до вузького розуміння категорії конкретизації, більш того, воно призведе до необхідності погодитись з тезою, що конкретизація має місце лише в сфері цивільного процесу, що, на думку М. М. Вопленка, є невірною точкою зору5.

Заслуговує на увагу поняття «конкретизації», запропоноване А. Ф. Ноздрачьовим, який визначив цю категорію як родове поняття, що означає встановлення розпоряджень, роз’яснюючих або розвиваючих вихідні норми законів та підзаконих актів, та націлене на таку регламентацію суспільних відносин, при який досягається повнота регулювання, єдність суспільних відносин визначеного виду6. Автор розглядає конкретизацію як засіб розвитку законодавства, заповнення прогалин правового регулювання7.

Г. Г. Шмельова розглядає конкретизацію в процесі правотворчості та правозастосування, причому в рамках останнього досліджується співвідношення конкретизації юридичних норм та їх офіційного тлумачення8. Деякі автори стверджують, що конкретизація використовуєтся в рамках правотворчості, правозастосування та тлумачення9.

Поняття конкретизації досліджувалось також О. К. Безіною та В. В. Лазарєвим, які вбачали в сутності конкретизації її багатозначність та можливість використання цієї категорії, як в сфері правосуддя, так і в процесі правозастосування. Автори вбачають в конкретизації привнесення нового елементу, який відсутній раніше в нормативному акті. Таким чином, слід визначити, що конкретизація, яка має місце в процесі застосування права судом завершує правотворчий процес10.

На думку М. М. Вопленка, даний підхід до дослідження поняття конкретизації производить до змішування правозастосовчої та правотворчої функцій, що є характерним для анго-американської системи права11.

У сучасній літературі доктринальне осмислення феномена конкретизації правових норм ми знаходимо в роботах А. І. Овчиннікова та С. С. Алексєєва. Вчені впевнені, що будь-яка конкретизація пов’язується із створенням норми на основі норми вже існуючої. Навіть створення підвідомчого нормативного акта «не являє собою пізнання волі законотворця, а є конструюванням саме цієї волі, співавторством». Наголошується, що поява «конкретизуючої норми» - яка розрізняється за рівнем абстрактності - призводить до нормативного та казуального тлумачення, а будь-яка правова аналогія дуже близька до розширенного тлумачення вихідних норм, загальних принципів та основ законодавства. Таким чином, правозастосовча конкретизація зводиться до статусу «неявної правотворчості» та в ранг універсального засобу дозволу антіномії справедливості та законності12.

Отже, відсутність єдності у поглядах як відчизняних, так і зарубіжних учених-юристів відносно правової природи, поняття, ознак, видів та форм контретизації зумовлює необхідність всебічного та повного вивчення цього явища на категоріальному рівні.

Метою цієї публікації є дослідження інституту конкретизації як важливого аспекту правової реальності з точки зору його природи та сутності. Саме це зумовлює постановку завдання - визначення ознак конкретизації, що відмежовують її від інших правових категорій та обгрунтування авторського визначення поняття конкретизації як особливого різновиду юридичної діяльності.

У сучасній літературі проблематику, пов’язану з дослідженням конкретизації навряд чи можна вважати достатньо вивченою. Аналіз вже існуючих досліджень дає можливість зробити висновок, що автори наголошують лише на окремих аспектах феномена юридичної конкретизації.

Для обґрунтування загального визначення поняття правоконкретизації, на нашу думку, слід виходити перш за все з того, що воно повинно мати самостійне значення поряд з іншими загальнотеоретичними поняттями (правотворчість, застосування права, тлумачення, деталізація права та інші). Загальне визначення правоконкретизації пов’язується з необхідністю аналізу гносеологічної сутності конкретизації та її логічного механізму. Дослідження гносеологічної сутності та логічного механізму конкретизації права надасть можливість виявити: а) специфіку процесу конкретизації норм права, її зв’язок та співвідношення з іншими видами юридичної діяльності (правотворчістю, правозастосуванням, тлумаченням); б) юридичну природу результатів правоконкретизації, логічний зв’язок та співвідношення між видами юридичної діяльності та конкретизуючими нормами права, а також забезпечення законності цього роду діяльності.

На нашу думку, конкретизація може розглядатись як логічна операція, а в гносеологічному плані - як метод пізнання. Однак, існуючі наукові ідеї не надають можливості досягнення єдності та однозначності наукових ідей у цій сфері. Так, існує точка зору щодо ототожнення процесу конкретизації пізнання з діалектичним процесом пізнання як «безперервним рухом, розвитком пізнання»13. Обґрунтовується думка про те, що «конкретизація пізнання є процес найбільш глибокого відображення об’єкту»14.

У гносеологічному аспекті аналізує конкретизацію І. М. Волошко, вважаючи її методом пізнання, що надає можливість «переходу від абстрактно-теоретичних знань до конкретнотеоретичних»15. По суті метод конкретизації, у розумінні І. М. Волошко, є методом сходження від абстрактного до конкретного, що здійснюється за допомогою визначених логіко-гносеологічних прийомів (визначення, опису, інтерпретації, пояснення)16.

Слід підкреслити, що розуміння конкретизації як методу сходження від абстрактного до конкретного та способів його досягнення є необхідним для процесу науково-теоретичного дослідження права, його сутності, закономірностей. Разом з тим, його навряд чи можна повністю застосовувати у практико-прикладно- му дослідженні. У тому числі й на конкретизацію права як на один з можливих шляхів переведення нормативності права на визначений рівень, що надає змогу безпосередньо втілити його у реальну поведінку суб’єктів.

Конкретизація права являє собою також рух пізнання від абстрактного до конкретного, але на практикоприкладному рівні - рівні пізнання. При цьому, даний процес зумовлений специфічним об’єктом конкретизації права (діючими нормами права), її предметом (зв’язок загальних абстрактних юридичних норм з реальними обставинами, умовами їх функціонування) та ціллю (підвищення результативності правового регулювання). Специфіка такого підходу потребує, на нашу думку, особливої уваги до логічних та спеціально-юридичних аспектів правоконкретизуючої діяльності.

Досліджуючи конкретизацію В. М. Костюк обґрунтував визначення цієї категорії як результат співвідношення змісту абстракції до сфери її застосування17.

Конкретизація як будь-який пізнавальний акт являє собою, по-перше, визначений процес мислення, націлений на перетворення понять у родові відносини; по-друге, результат цього процесу діалектико-ма- теріалістичне розуміння співвідношення загального, особливого та одиничного, а також співвідношення абстрактного та конкретного, надає можливість розглядати конкретизацію як процес переведення понять з високого рівня загальності та абстрактності на більш низький рівень; як їх рух від меншої конкретності до більшої, результатом якого виступає найбільш конкретне поняття.

В якості об’єктивної конкретності в юридичній науці може виступати право в цілому, юридична норма та інші явища правової діяльності. Наприклад, при пізнанні норми права (її змісту, форми, структури, призначення) складається знання (поняття) про неї. Та якщо таке поняття відтворює юридичну норму в формі єдності «багатьох визначень», які фіксують важливі межі та ознаки норми, то його зміст є повністю конкрет- ним18.

Досліджуючи конкретизацію, Г. Г. Шмельова дає їй наступне визначення: «конкретизація розуміється як процес, направлений на досягнення найбільшої конкретності понять, що співвідносяться між собою як загальне з особливим, або ж як загальне (особливе) - з одиничним19.

Конкретизація являє собою властивість правового регулювання. Це особливий, об’єктивно необхідний процес, який зумовлений такими ознаками права, як його невизначеність та абстрактність змісту. Конкретизацію, зі слів М. О. Власенка, можливо назвати «проміжним» елементом між невизначеністю та визначеністю як правовими феноменами20. У результаті формулюється поняття конкретизації як об’єктивної властивості правового регулювання, яке полягає в переході від невизначеності юридичного припису до його визначеності (правотворчості), а також невизначеності норми права у зв’язку з появою юридичного факту до його якості визначеного правового (індивідуального) регулятора (правореалізації). Здіснення конкретизації має на меті збільшення визначеності правового регулювання.

Здійснення конкретизації має велике значення на різних етапах правового регулювання. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що деякі аспекти поняття конкретизації, як вже було зазначено вище, були досліджені Н. О. Гредескулом, який розглядав конкретизацію в процесі реалізації права «істинною, реальною метою, а також і функцією суду ... слід вважати не захист, а розпізнання права, - розпізнання in concreto, у тих окремих випадках, в яких воно повинно було знайти своє здійснення»21. Разом з тим він наголошував на тому, що розпізнання права in concreto є ... інтелектуальним процесом, який здійснюється не тільки в судах»22.

Сутність конкретизації як методу заповнення прогалин у процесі правотворчої діяльності складаєтся з того, що компетентні органи шляхом уточненя, доповнення, деталізації або пояснення сформульованих норм права усувають існуючі прогалини правового регулювання. Конкретизація виступає як результат правотвор- чої діяльності після використання всіх способів тлумачення.

На думку М. М. Вопленка, поява терміна «конкретизація в праві» зумовлена, з одного боку, розвитком техніки правотворчості, а з іншого - розвитком теорії тлумачення правових норм. І. Л. Честнов аналізує конкретизацію як складний процес з точки зору постструктуралізму та сучасної соціальної антропології. Він визначає ряд проблем основних юридичних понять свободи, справедливості, рівності. Сам автор робить наступний висновок: «антрополого-правова науково-дослідна програма свідчить про необхідність конкретизації норми права в зв’язку з багатоманітністю та багатозначністю її вербального формулювання в соціологічному механізмі дії права та пропонує виявлення обумовленості права»23.

М. М. Вопленко та Ю. А. Гаврілова найскладнішим юридичним явищем вважають розвиток права як стадію процесу його конкретизації, що породжує нове правове значення24.

Розкривають поняття феномена конкретизації Б. С. Ебзєєв та Н. С. Бондар, які розуміють під конкретизацією «сам дух закону, який матеріалізується перш за все через загальноправові потреби свободи, рівності, природним чином необхідним в їх «заземленому» сприйнятті в якості безпосередньо діючих правових імпе- ративів»25.

Засновуючись на теоретичних ідеях, викладених вище, ми можемо зазначити, що конкретизація юридичних норм - це об’єктивно зумовлена, спрямована на підвищення точності й визначеності правового регулювання діяльність уповноважених органів, метою якої є переведення абстрактного змісту юридичних норм на більш конкретний рівень за допомогою логічних операцій обмеження обсягу вміщених у цих нормах понять, результати якої фіксуються в юридичних актах. Конкретизація правової норми покликана розвивати положення загальних норм враховуючи умови, місце, час та професії суб’єктів, особливим видам відносин. У зв’язку з чим, виникає залежність правових приписів: одні встановлюють загальні правила, інші уточнюють конкретні деталі регулювання. Отже, конкретизація правової норми або торкається деталей, яких загальна норма не передбачає, або логічно завершує початкову норму, оскільки, її реалізація ускладненна без її конкретизації. Конкретизація деталізує зміст нормативного регулювання, здійснює більш детальне упорядкування окремих сторін та елементів суспільних відносин. Особливістю правозастосовчої конкретизації є встановлення персоніфікованих конкретних велінь через створення індивідуальних правоконкретизуючих положень шляхом зменшення логічного обсягу понять юридичних норм на основі розширення їх змісту26. Як у процесі тлумачення, так і конкретизації юридичних норм відбувається встановлення змісту поняття. Проте метою тлумачення поняття є встановлення вичерпного переліку всіх його суттєвих ознак, а при здійсненні конкретизації перелік ознак поняття, що тлумачиться, не є вичерпним (і може згодом доповнюватися), внаслідок чого відбувається певне звуження обсягу цього поняття27.

На нашу думку, конкретизація - це необхідний засіб правового регулювання, зумовлений абстрактністю нормативних розпоряджень, які характеризуються необхідністю відобразити особливості змісту і межі правового регулювання окремих суспільних відносин та їх груп. Об’єктом процесу конкретизації є діючі законодавчі норми загального характеру, які в результті конкретизуючої діяльності уповноважених на те суб’єктів стають максимально наближеними до умов їх застосування. Це досягається шляхом застосування логічної операції обмеження понять, суть якої поляга у зменшенні обсягу понять, що вміщені в юридичній нормі на основі розширення їх змісту28.

Конкретизація правової норми має наступні ознаки: а) об’єктивно необхідна для забезпечення ефективного правового регулювання; б) вносить елемент новизни в суспільні відносини, що регулюються в результаті конкретизації; в) здійснюється компетентними державними та іншими уповноваженими органами; г) об’єктом виступають юридичні норми, що мають значний рівень загальності та абстрактності; д) є передумовою одноманітного застосування та реалізації юридичних норм, що є засобом забеспечення законості; є) в процесі конкретизації передбачається переробка змісту правової норми; ж) логічний механізм здійснення конкретизації права полягає в обмеженні обсягу понять; з) результат конкретизаціїї - відносно нове правило поведінки, яке має більш вузьку галузь застосування; і) конкретизації підлягають лише ті відносини, які не відображені в емпірично фіксованих ознаках вчинків та подій і не можуть бути беспосередньо втілені у поведінку таким чином, щоб її можна було перевірити на відповідність правовим вимогам.

Природа конкретизації норми права є не точне відтворення норми права, а більш детально викладене правило поведінки, що міститься в ній. Особлива увага до юридичної природи правоконкретизації викликана наступним: норми права мають абстрактний характер, поширюють свою дію на необмежене коло осіб і реалізуються у необмеженій кількості правових ситуацій. Крім того, внаслідок нехтування правилами законодавчої техніки та з інших причин об’єктивного і суб’єктивного характеру правова система суспільства має чимало суперечностей, колізій, прогалин, які перешкоджають ефективній реалізації правових норм. Завдяки конкретизації зміст багатьох норм права, які конкретизуються, узгоджується з вимогами інших правових норм, долаються суперечності, заповнюються прогалини у праві. Юридична природа результатів правотвор- чої конкретизації полягає в створенні нових самостійних правових норм, що не виходять за межі закону, а розвивають та деталізують його.

У результаті проведенного дослідження та спираючись на загальнонаукове визначення поняття конкретизації правових норм можливо зробити наступні висновки:

по-перше, конкретизація є об’єктивним фактором ефективного правового регулювання, що здійснюється за допомогою уточнення абстрактних правил поведінки загального характеру;

по-друге, опосередкована державною волею, конкретизація являє собою вольову діяльність державних органів влади;

по-третє, об’єктом конкретизації є юридична норма, предметом - зв’язки загальних абстрактних юридичних норм з реальними життєвими обставинами, умовами їх дії.

по-четверте, конкретизація права - це діяльність державних або інших уповноважених органів влади, націлена на зменшення обсягу юридичних норм на підставі уточнення їх змісту, результати якої фіксуються в правових актах.