Проблеми конструювання структури закону

Структура закону, яка характеризується самостійністю та стійкістю, відображає сутність права, рівень розвитку пра

вової системи. Адже зміст закону, який зумовлений соціальним призначенням права у суспільстві, надає його структурі системного характеру. Якщо брати до уваги принципи правової держави, то саме права і свободи людини й громадянина повинні бути орієнтиром для законодавця при конструюванні за допомогою правил і засобів законодавчої техніки структури законів, які повинні слугувати закріпленню, забезпеченню та реалізації прав і свобод людини й громадянина.

Відсутня єдність серед науковців при визначенні складових структури закону: до них відносять, як правило, різні елементи тексту закону, в яких розташовуються нормативно-правові приписи закону, його атрибути чи реквізити (І. Биля, Д. Керімов, А. Піголкін та ін.) [5, с. 13; 6, с. 108-126]. Як прагнення внести ясність у розуміння структури закону є розгляд її у науковій літературі одночасно з різних поглядів, зокрема як «структури закону взагалі», тобто структурної множинності елементів (у тому числі його реквізитів), та «логічної структури», яка стосується лише змісту закону (Г. Чернобель) [3, с. 106]. Одним із аргументів висувається теза про те, що елементи закону визначають системні властивості його структури, які зумовлені змістом реальної дійсності. Тим часом, окремі висловлювання щодо недоцільності ототожнення структурних елементів закону та його реквізитів як відносно самостійних явищ (А. Ткачук,

А. Шуліма та ін.) [7, с. 11] поки що не мають достатньої підтримки і опрацювання у юридичній літературі. На наш погляд, враховуючи прозорі межі між структурними елементами закону та його реквізитами, вони є взаємопов'язаними, проте відносно самостійними складовими правової системи. Так, реквізити (чи атрибути) іманентно властиві закону, оскільки без них закон не зможе виконувати властиві йому функції. Однак реквізити закону лише вказують на формальні властивості та юридичну силу акта, але не розкривають його зміст та сутність, у зв'язку з чим включати їх до структури закону видається недоцільним.

До реквізитів (чи атрибутів) закону, як правило, належать: вказівка на вид нормативно-правового акта - Закон України чи ін.; посада, прізвище та підпис уповноваженої посадової особи; дата та місце прийняття акта та його реєстраційний номер. Щодо кодексів та основ законодавства, то слова чи словосполучення «кодекс» або «основи законодавства» прийнято включати до їх назв, що свідчить про взаємозв'язок структурних елементів і реквізитів законів.

Під структурою закону автором пропонується розуміти систему впорядкованих і взаємопов'язаних його елементів, які створюють певну цілісність, зумовлену змістом закону. Структура закону має два аспекти: це і логічна система викладу норм закону (внутрішній аспект), і системна будова елементів тексту закону (зовнішній аспект).

Логічна структура закону розкриває його зміст і забезпечує логічно послідовний, несуперечливий виклад норм у законі. Загалом, підходи у науковій літературі та у законодавчій практиці до проблеми конструювання логічної структури закону, за певними винятками, виявляються у логічному розташуванні у тексті закону обґрунтування мотивації його прийняття, конкретних правових нормативів та санкцій за порушення правових норм (Г. Чернобель та ін.) [3, с. 106-107], розташуванні матеріалу від загальніших до конкретніших норм (А. Ткачук, А. Шуліма та ін.) [7, с. 17]. Логічна структура конкретного закону залежить від обсягу та значення нормативного матеріалу, предмета регулювання закону та ін.

Структура закону як системна будова елементів тексту закону містить, як правило, такі складові: назва; преамбула; основна частина, яка поділена на розділи, глави, статті, частини статей, пункти та ін.; прикінцеві положення (в разі необхідності); перехідні положення (в разі необхідності) та інші необхідні елементи закону. їх наявність у конкретному законі залежить від предмета регулювання цього закону, мети його прийняття, значення того чи іншого виду суспільних відносин, ступеня врегулювання відносин у чинному законодавстві та інших чинників.

Назва закону - невід'ємний елемент тексту закону, його найменування, яке відбиває зміст і предмет регулювання закону та здійснює інформативно-орієнта- ційну функцію. Назва закону є орієнтиром для суб'єктів, які здійснюють його пошук, систематизацію тощо. Цей структурний елемент закону сприяє з'ясуванню змісту норм права, які сформульовано у законах. Усі закони повинні мати назви, які не збігаються з назвами будь- яких інших законів.

Вибір назви закону залежить від предмета та обсягу його регулювання, мети прийняття та інших факторів. Назва закону повинна бути оптимально стислою, узагальненою, мати інформативний та орієнтаційний характер. Назва повинна чітко й точно відображати предмет закону. Адже нечіткість та неточність, правильне відображення у назві предмета закону можуть призвести до помилок у практиці його застосування.

У процесі становлення законодавчої техніки нормопроектувальники використовували різні способи формулювання назв законів. Закони називались з використанням імен персоналій, які їх створили або ініціювали розробку відповідних законів («Правда Ярослава», «Правда Ярославичів» та ін.), найменуваннями держав чи органів влади, які їх видали («Статут Великого князівства Литовського»), використанням оціночної термінології з метою підкреслити значимість прийняття відповідних актів. Можна знайти в історії й закони, які не мали назв. Це, зокрема, Закон Української Народної Республіки від 25.11.1917 р., що починається зі слів: «До сформування Федеративної Російської Республіки і утворення її Конституції виключне і неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки належить Українській Центральній Раді» [8, с. 1].

У сучасний період розвитку України, як правило, назва закону формулюється за допомогою описового способу чи з використанням термінів «кодекс», «основи законодавства» та ін. Втім словосполучення «кодекс законів» не можна використовувати, оскільки кодекс є систематизованим законодавчим актом.

Обов'язковою вимогою до формулювання назви закону є його лаконічність та змістовна ємність. Загалом, назви законів України відповідають своєму змістові. Втім деякі з них потребують змін. Так, невдалою видається назва Закону України «Про Голодомор 1932 -1933 років в Україні» від 28.11.2006 р. та деяких ін. Адже в ньому йдеться не про регулювання питань Голодомору, а про визнання його геноцидом Українського народу, повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування у відповідному напрямі реалізації державної політики. Деякі закони України мають занадто довгі назви. У зв'язку з цим доцільно запровадити до законодавчої практики України можливість використання коротких підзаголовків, якщо з якихось причин коротку основну назву неможливо сформулювати (це потреба перерахування великої кількості суб'єктів, об'єктів та ін.). На підзаголовок можна було б робити посилання у разі згадування закону в нормативних актах, договорах, науковій літературі тощо. При формулюванні назв законів вітчизняним законодавцем може виявитися надзвичайно корисним досвід німецьких законопроектувальників, який полягає у тому, що «в німецькому Бундестазі питання про назву закону, так само як і про вступну формулу, обговорюється у другому читанні законопроекту і вирішується лише після затвердження повного тексту закону» [9, с. 122].

Щодо структури законів, викладених у нових редакціях, можна зазначити: у разі зміни назв законів, що досить імовірно при конструюванні законів у нових редакціях, законодавцем до їх структури включаються нові назви законів, а це є позитивним.

Закон про внесення змін до інших законів може містити положення, які стосуються внесення змін до кількох змістовно взаємопов'язаних законів. Досить поширеною проблемою, яка виникає при створенні законів про внесення змін до кількох змістовно взаємопов'язаних законів, є формулювання їх назв. Так, досить часто трапляються випадки, коли у назвах таких законів не вказується назва законів, до яких вносяться зміни, а назви типу «Про внесення змін до деяких законів України» чи «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» практично не відображають зміст та предмет регулювання таких законів і не здійснюють інформативно- орієнтаційну функцію. Доцільним видається обов'язкове формулювання назв законів про внесення змін за допомогою зазначення сфер регулювання законів. Це завдання є дуже складним, оскільки система законодавства України налічує досить велику кількість комплексних нормативних актів. Втім такий варіант можна назвати прийнятним, і він усе ширше використовується у практиці законотворення. Ще один можливий спосіб - запровадження скорочених назв законів (як у ФРН чи назвах рішень Конституційного Суду України), які можна буде застосовувати у законах про внесення змін до законів.