Права людини і права громадянина: проблеми співвідношення

Терміни «права», «свободи» і «обов’язки» вживаються досить часто в національному праві різних країн світу, в тому числі й в українському праві. їм приділяється значна увага як в Конституції України, так і в законодавчих актах майже всіх галузей законодавства: конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, сімейного, кримінального тощо.

Важко знайти інший інститут сучасного міжнародного права, де б існувала така кількість договорів, пактів, угод, конвенцій, як щодо прав і свобод людини і громадянина. Десятки міжнародних договорів з гуманітарних питань — переконливий показник нормативної забезпеченості в галузі прав людини. Лише в рамках Міжнародної організації праці (МОП) укладено понад 170 конвенцій, які безпосередньо стосуються прав людину. Якщо до цього додати результати діяльності органів ООН (Генеральна Асамблея, Економічна та Соціальна Ради), її спеціалізованих закладів (ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.) та органів і установ, що діють відповідно до міжнародних конвенцій (Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет із прав людини, Комітет із проблем ліквідації дискримінації щодо-жінок тощо), секретаріату та управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Ради Безпеки ООН, Ради в справах жінки, Комісії міжнародного права, Міжнародного суду, численних міжнародних конференцій з питань прав людини,— то можна переконатися, що права людини в міжнародному праві посідають досить значне місце. Та й механізми реалізації, які використовуються в цій сфері, більше розвинуті, ніж в інших галузях і інститутах міжнародного права1.

Що ж собою являють поняття «права», «свободи», «обов’язки», з яких структурних елементів складаються, яку мають класифікацію, за якими видами розподіляються? У нормативних актах і літературі існує досить розмаїта характеристика і класифікація прав та демократичних свобод людини і громадянина. На жаль, і в теорії конституційного права немає єдиного, уніфікованого підходу до визначення цих понять та їх класифікації,

Одні автори стверджують, що основні права людини — це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах і які об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути рівними для всіх людей. При цьому права як певні можливості ототожнюються з поняттям «свободи», хоч вживання останнього терміну визнається недоцільним2.

Інші вважають, що такі норми встановлені Законом та гаранто­вані державою і надають громадянину певні юридичні можливості для набуття матеріальних, соціальних та духовних благ. Такими благами можуть бути праця, освіта, відпочинок, матеріальне забезпечення у старості, при інвалідності тощо3.

Треті не розрізняють окремо поняття «права людини» та «права громадянина» і визначають лише останнє, розуміючи під правами громадянина забезпечені законом та владою можливості користуватися свободою вибору та дії, участі у створенні сприятливих умов життя, привласнення соціальних благ та цінностей4. Найчастіше у юридичній літературі права громадянина визначаються як міра та вид можливої поведінки, встановлені й захищені державою.

Можна погодитись з П. М. Рабіновичем та Б. В. Щетиніним, що свободи це ті ж права (тому їх часто ототожнюють між собою). Однак свободи мають свою специфікуй. Свобода — це конкретне соціальне становище людини або людей у їх взаємовідносинах з державою. Це образ можливої та дозволеної поведінки людини у суспільстві. Як і права людини, свободи — це соціальне благо суспільства, головний показник демократизму суспільства і держави, зокрема правової держави і громадянського суспільства.

За основними компонентами права людини та права громадяни­на, на нашу думку, співпадають. До того ж вони забезпечуються одними і тими ж державно-правовими, економічними та соціальними механізмами.

Права і свободи людини і громадянина закріплені у міжнарод­ному праві у вигляді загальновизнаних стандартів, що містяться у міжнародних угодах та пактах.

Головна вимога забезпечення конституційних прав людини — дотримання принципу, за яким в усіх діях людини та громадянина, незалежно здійснюються вони державними чи приватними установами або посадовими особами, першочергова увага приділяється охороні та захисту інтересів і потреб людини.

Паризька хартія для нової Європи (1990 р.) має спеціальний розділ, присвячений правам людини, демократії та верховенству закону. Глави держав і урядів держав-учасниць наради з питань безпеки і співробітництва в Європі визнали, що права людини й основні свободи належать кожній людині від народження, вони невід’ємні і гарантуються законом. їх додержання і повне здійснення — основа свободи, справедливості і миру, а демократія є найкращою гарантією свободи виявлення своїх поглядів, терпимості щодо всіх груп у суспільстві та рівності можливостей для кожної людини.

У своїй основі право громадянина є завжди право на те, що потрібно людині, на що вона претендує або те, що закон їй надає, чим закон її забезпечує, що служить інтересам людини, задоволенню її потреб, що визначається як соціальне благо, соціальна цінність. Тому право громадянина є за своєю сутністю право на певне соціальне благо, певну соціальну цінність. Ці соціальні цінності, як бачимо з «Паризької Хартії для нової Європи», досить різнобічні, вони складаються із потреб та інтересів людини правового, політичного, економічного, культурного, соціального та іншого характеру.

Скажімо: право власності — економічне благо; право мирних зборів — соціальне та політичне благо; користування правом на культуру, освіту — культурна цінність тощо. Зрозуміло, що всі ці блага та цінності тісно пов’язані між собою, їх важко відокремити одне від іншого і уявити у чистому вигляді.

Права і свободи людини певною мірою позанаціональні і позатериторіальні; як загальнолюдська цінність, незалежна від націй, ідеологій, релігій, вони давно стали об’єктом міжнародно-правового регулювання.

Питання про співвідношення між правами людини та грома­дянина, як і співвідношення між правами та свободами, багато в чому визначаються Конституцією, яка, зрозуміло, не може вмістити всі права та свободи людини і громадянина, а лише найбільш важливі та суттєві з них.

Притаманна конституційним правам, свободам та обов’язкам громадян внутрішня єдність та соціальна обумовленість за наявністю різниці у конкретному змісті дає змогу характеризувати їх як систему. Права та свободи людини і громадянина — це забезпечені Конституцією та іншими законами України можливості мати, володіти, користуватися та розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки у межах закону. Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, як вказано у ст. 22, не є вичерпними, вони не можуть бути скасовані. Це означає, що коло прав та свобод людини може бути розширене при прийнятті нових законів, але не допускається звуження їх змісту і обсягу. Це нова і дуже важлива конституційна гарантія.

Конституція України піднесла права і свободи людини і гро­мадянина на якісно вищий рівень. Всі права людини однаково необхідні для розвитку особистості, а тому будь-які спроби їхнього ранжування с неприпустимим. Такий підхід повністю відповідає сучасній міжнародній практиці.

У Конституції значно посилені гарантії реалізації та захисту прав людини. Зафіксована ціла низка як традиційних, так і нових прав і свобод, починаючи з права на відшкодування за рахунок держави чи місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної їхніми незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Цікавим є положення про те, що «особа не несе відповідальності за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів» (ст. 63).

Особливе значення має можливість судового захисту прав і свобод. Згідно зі ст. 55 судовому захисту підлягають усі без винятку права і свободи, на відміну від радянських часів, коли судовий захист фактично був вибірковий: чимало скарг громадян на ущемлення їхніх прав взагалі виключалося із судової юрисдикції.

У статті 29 Конституції закріплено суб’єктивне право кожної людини на свободу та особисту недоторканість. Це, однак, не означає, що людина може поводитись як заманеться, незалежно від чужої волі, без примусу. Таке розуміння свободи не відповідає обов’язку особи додержуватись Конституції, поважати права і свободи, честь і гідність інших осіб.

Свідомість поведінки людини багато в чому залежить від суспільного життя, середовища, в якому вона перебуває, допустимою є свобода вибору варіанту поведінки. Але Конституція надає людині свободу таким чином, щоб ця свобода не могла бути використана проти інтересів суспільства, держави та інших громадян. Тобто свобода громадянина є у своїй основі визнана або надана законом можливість користуватися і розпоряджатися тим або іншим соціальним благом, цінністю, задовольняти власний інтерес або якусь життєву потребу таким чином, аби не порушувати права інших людей, його вчинки мають бути правомірними.

Конституція України закріплює і гарантує права і свободи не тільки громадянина, але й людини. Причому права і свободи людини поставлені на перше місце. Це означає, що Україна відповідно до положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадські та політичні права, положень, закріплених Загальною декларацією прав людини, на конституційному рівні ввела норми забезпечення прав і свобод людини.

На території України можуть перебувати особи, які належать до громадянства іноземних держав, або взагалі без громадянства. Незважаючи на це, Конституція гарантує основні права і свободи кожної людини. Причому терміни «кожна людина», «кожний» повторюються у переважній більшості статей другого розділу Конституції.

Громадянство України — це належність фізичної особи до держави Україна, що проявляється у стійкому правовому зв’язку з суверенною Україною, завдяки чому вона набуває права та свободи громадянина України і виконує всі обов’язки громадянина за її законодавством, а також набуває право на захист себе та своїх інтересів з боку України як у межах української території, так і за її межами. Правовий статус громадян України визначається Законом про громадянство України.

Разом з тим кожна людина може або бути громадянином Ук­раїни, або перебувати в Україні, не маючи громадянства. Незважаючи на це, Україна визнає за кожною людиною (громадянином чи не громадянином) і гарантує комплекс загальнолюдських прав та свобод.

Питання класифікації та юридичного розуміння прав і свобод з давніх часів були предметом наукової думки. Досить згадати про класифікацію прав особи у Мілля або Дюгі, Есмена або Орну, Тарановського або Ковалевського. Розробці теоретичних питань прав та свобод людини значну увагу приділяв Михайло Драгоманов. Розглядаючи основні права та свободи людини як загальнолюдську цінність, Драгоманов вважав за необхідне надання національної форми цим цінностям, що дало б змогу враховувати національні особливості і найбільш повно та гармонійно втілити їх у життя5. Нові правові школи змінили акценти та пріоритети у тому, що відноситься до систематики прав та свобод людини, але принципових рішень не принесли. Виняток становить лише те, що пов’язано з так званим прайвесі, тобто подальшого відходу держави від втручання у особисте (приватне) життя людини.

При відсутності суперечностей у концептуальній побудові прав людини та особи, загальновизнаним є неприйняття державного контролю, який виходить за суворо окреслені межі. Відхиляється також державна опіка над людиною, за якою в умовах тоталітарних режимів пильно стежать, яку підслуховують, дисциплінують, на щось націлюють, попереджають тощо.

51. Проблема розуміння джерела (форми права)

Однією з актуальних проблем теорії права на сучасному етапі є осмислення джерел права як категорії юридичної науки та одного з елементів правової системи і механізму правового регулювання, що пов'язана з такими поняттями як "правова форма", "форма права", "правова система", "система права". Система джерел права має свій поняттєво-категоріальний апарат та згідно із класифікацією розгортається у такий ряд: норматив-но-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай, правова доктрина, загальні принципи права. Крім того, зміст теорії джерел права становлять знання, отримані в результаті дослідження теоретико-методологічних засад джерел права, аналізу джерел права у світлі концепцій праворозуміння та з'ясування функцій джерел права.

Деякі науковці розглядають зазначену проблему у контексті широкого праворозуміння стосовно окремих аспектів джерел права, однак комплексних, глибоких досліджень джерел права не проводилося. Зокрема предметом дослідження Р. Тополевського стали закономірності функціонування системних зв'язків юридичних джерел права, їх природа та класифікаційні ознаки у їх структурованому розмаїтті.

Проблемам мовних шляхів утворення терміна "джерело права", визначення найпридатніших для дослідження цього поняття логічних прийомів та способів присвячено положення дисертаційного дослідження Т. Гурової "Актуальні проблеми теорії джерел права ".

Л. Корчевна у праці "Проблема різноджерельного права: Дослід порівняльного правознавства" висвітлила гетерогенність і комплементарність джерел права у країнах Європи й Азії на основі порівняльно-правового методу дослідження та з огляду на особливості західної і східної традицій права.

У дослідженні М. Марченка "Джерела права: навчальний посібник" здійснено спробу загальнотеоретичного аналізу джерел права в аспекті порівняльного аналізу правової системи Росії, романо-германської правової сім'ї, сім'ї загального права, а також релігійно-правових систем.

Джерела права як об'єкт пізнання правової науки - це складне поліструктурне явище взаємопов'язаних компонентів - різних джерел права. Відповідно завдання формулювання концептуальних засад теорії джерел права ускладнюється тим, що номінативну функцію (функцію назви) стосовно цієї правової категорії виконують лексично багатозначні слова. Словосполучення "джерело права" утворене шляхом поєднання двох самостійних слів - "джерело" та "право". Ці слова є полісемічними, виконують номінативну щодо поняття функцію. Багаторічні наукові дискусії можуть бути припинені саме в разі визнання історично утвореної мовної та логічної багатозначності цього поняття. Наукові дослідження мають спрямовуватися на виявлення його обсягу та змісту. На думку Т. Гурової, найправильнішим використанням терміна "джерело права" буде приєднання до нього додаткових означень, які уточнюватимуть сферу його застосування: "соціальне", "політичне", "формальне". Відповідно важливою складовою теоретичного дослідження джерел права е визначення поняття "джерело права", що має на меті з'ясування його суттєвих ознак та виокремлення видів джерел права. Поняття "джерело права" має у вітчизняній юриспруденції категоріальний статус і становить досить широку систему знань, що розвивається, певну теорію у складі загальної теорії держави та права. Відповідно це поняття має лише ті ознаки, які суттєві в певному, конкретно визначеному розумінні та має таке значення:

1) узагальнює певну кількість джерел права за ознаками, що існують у певних відносинах;

2) дає змогу згрупувати, об'єднати в певну систему такі джерела, які не збігаються між собою в більшості інших суттєвих ознак. Наприклад, поняттям "джерело права" охоплено багато явищ, які за різними ознаками відрізняються між собою: джерела права - соціально-економічні відносини, джерела права - нормативно-правові акти;

3) допомагає відмежовувати джерела права від інших правових актів;

4) сприяє виникненню нових знань про джерела права, у т. ч. включенню до системи джерел права нових видів джерел. Це відбувається шляхом виключення у досліджуваному явищі ознак джерел права і поширення (або непоширення) на нього поняття, що означає ці джерела.

5) є підставою для класифікації джерел права на різновиди, що охоплюються окремими поняттями. Наприклад, поняття "закон" охоплює велику кількість нормативно-правових актів. Залежно від структури закони поділяють на прості та кодифіковані; залежно від сфери правового регулювання - конституційні, цивільні, адміністративні тощо. Від точності класифікації залежать оцінка того чи іншого джерела права, характеристика його юридичної природи та юридичних наслідків. Тому важливим при класифікації є дотримання відповідних логічних вимог, зокрема щодо визначення і поділу поняття.

Поглиблене дослідження джерел права як категорії права потребує аналізу питань, що стосуються поняття "форми права" та "джерела права", а саме співвідношення форми права та його змісту. Категорію "форма" застосовують для позначення різних явищ правової дійсності, які пов'язані із зовнішнім виявом права.

Правову категорію "джерело права" використовують для того, щоб відобразити істинне знання про правову сферу суспільного життя, а категорія "форма права" виступає як взірець, державний масштаб поведінки людей та оцінки їх вчинків. Крім того, окремим аспектом дослідження категорії "джерело права" є вивчення співвідношення понять "зміст" і "форма". Форма права, так само як і форма будь-якого явища чи процесу, не існує окремо від її соціальної сутності та змісту, є парною категорією стосовно змісту. Це означає, що форма права і зміст права перебувають у діалектичній єдності та взаємодії; виступають як дві різні площини, два різні зрізи права; переходять одне в одне, тобто стосовно одних явищ правової дійсності вона виступає як форма, а щодо інших - як зміст, і навпаки; форма права є динамічною і перебуває у постійному русі та розвитку. Стійка за природою форма права під впливом змін змісту права та навколишнього середовища також змінюється.

Хоча форма права - похідна від змісту, у межах своїх можливостей вона активно впливає на розвиток змісту права.

Формулювання концептуальних засад джерел права передбачає також аналіз співвідношення понять "правова форма", "форма права", "джерело права". Категорії "правової форми" і "форми права" співвідносяться з правом. Відмінності полягають у різних об'єктах їх впливу та організації. Форма права співвідноситься безпосередньо із правом, організовує правову матерію. Водночас правова форма опосередковує та організовує і неправову матерію, у повсякденному бутті виступає у вигляді правової форми економічних, політичних та інших відносин. Іншими словами, поняття "правова форма" є загальним відображенням об'єктивного зв'язку права і явищ, на які воно впливає, визначення його місця серед інших форм. Поняття "форма права" розглядається як самостійне явище, яке виражається зовні за допомогою певних конкретних засобів. Отже, поняття "форма права" є складовою поняття "правова форма".

Усю багатоманітність тлумачень категорії "форма права" можна звести до таких основних: форму права можна розуміти в широкому і вузькому значеннях. У широкому розумінні форма права відображає характер права як рівної міри або масштабу, що застосовується до людей як учасників суспільних відносин. У такому розумінні право є історично зумовленою формою організації суспільних відносин.

У системі категорій права поняття "джерело права" виконує подвійну функцію: дає змогу відмежувати джерела права від соціальних регуляторів, які такими не є; розкриває місце будь-якого джерела права в системі джерел права, співвідношення його юридичної сили з юридичною силою інших джерел права.

Сутність джерел і форм права збігаються, тільки коли йдеться про джерела права у формально-юридичному розумінні, які одночасно є формами права. Методологічно правильною основою дослідження проблем організації правового змісту актів суб'єктів правотворчості є теорія джерел права в формально-юридичному розумінні. Також доцільно використовувати поняття "джерело позитивного права" для позначення зовнішнього вираження норм права і поняття "форма права" для характеристики всіх зовнішніх виявів права: нормативних та ненормативних. Розуміння єдності джерел і форм права походить з юридичного змісту цих термінів. Категорія "джерело права" не може ототожнюватися з категорією "форми права", яка орієнтована на теоретичне пізнання не лише форм зовнішнього вираження правових норм, а й інших ознак, що характеризують зовнішні зв'язки правових явищ.

Джерела права у формально-юридичному розумінні - обов'язкові до виконання акти уповноважених суб'єктів права, що містять норми права у письмовій формі, а також акти волевиявлення владних суб'єктів, які є неписаними нормативними актами, на основі яких (актів) виникають, змінюються та припиняються правові відносини.

Використання права як регулятора суспільних відносин зумовлює існування в межах правової системи великої кількості правових норм і правових актів, між якими існує взаємозв'язок і взаємозалежність, обумовлює розмаїття джерел права, які потребують певного упорядкування.