Болгарія в союзі з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною. Хід та його наслідки війни

Серйозні наслідки дляБолгарської держави мала її катастрофічна поразка в другій Балканській війні. Підсумки виборів до Народних зборів у листопаді 1913 р. свідчили про зростання впливу Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС), соціалістів різної спрямованості та втрату влади «народниками» й «прогресистами», які керували країною під час війни. Проте ситуація змінилася вже на позачергових виборах до Народних зборів, які відбулися в лютому 1914 р. Винуватці поразки знову повернулися до влади, цим разом потрапивши до складу уряду на чолі з лідером лібералів В. Радославовим.

Вимушені були вгамувати свою активність і прихильники створення «Великої Болгарії», хоча цар Фердінанд у декларації про закінчення війни заявив, що згортання прапорів не передбачається: «будемо чекати кращих часів». Правлячі кола виношували ідеї реваншу, які прагнули реалізувати за допомогою Німеччини та Австро-Угорщини. Важливим етапом втягування Болгарії до коаліції Центральних держав стала угода про позику в липні 1914 р., переважна частина якої була використана для сплати старих боргів та на закупівлю нових озброєнь у Німеччині.

Напередодні світової війни та на її початку між ворогуючими блоками точилася гостра боротьба щодо притягання Болгарії на свій бік. Проголосивши свій нейтралітет у війні й віддавши певну перевагу союзові з Центральним блоком, болгарський уряд продовжував водночас вести переговори з Антантою. Основні опозиційні партії засуджували пронімсцьку орієнтацію уряду. Навіть «народняки» «прогресисти» та демократи не виключали можливості вступу Болгарії у війну, але доводили доцільність союзу з Росією й Антантою. До цього табору примикали також БЗНС та радикали.

6 вересня 1915 р. після досить тривалих переговорів із дипломатами ворогуючих коаліцій керівництво Болгарії прийняло рішення про вступ у війну на боці Центральних держав. Було укладено договір про дружбу і союз Болгарії та Німеччини. Згідно з таємною угодою «про компенсації» Болгарії за її виступ проти Сербії обіцялися Вардарська Македонія та Поморав'я. У випадку приєднання Греції та Румунії до Антанти Болгарія мала отримати ще й Егейську Македонію та Південну Добруджу. Військова конвенція визначала строки нападу болгар на Сербію та обсяг австро-німецької допомоги озброєнням, боєприпасами та військовими контингентами. Згідно з болгарсько-турецькою угодою Туреччина поступалася частиною території Східної Фракії.

14 жовтня 1915 р. 300-тнсячна болгарська армія розпочала бойові дії проти Сербії. Болгарська та австро-німецька армії, узгоджено діючи протягом двох наступних місяців, завдали поразки сербським військам. Болгари оволоділи Вардарською Македонією та частиною Сербії. Спроби болгарської армії захопити територію Егейської Македонії були відбиті військовим десантом Антанти, який висадився на грецькому узбережжі. Так виник новий фронт на Балканах — Салонікський, на якому майже впродовж усієї війни болгарська армія змушена була протистояти об'єднаним англо-франко-російсько-сербським збройним силам.

Первісні успіхи Болгарії на фронті викликали в суспільстві хвилю націоналістичного чаду, який охопив майже всі політичні сили, навіть ті, що спершу орієнтувалися на союз з Антантою. Глава уряду заявив, що «болгарською буде та земля, якої торкнуться копита болгарського коня». Більшість депутатів Народних зборів — «народники», «прогресисти», демократи, радикали та ліберали — голосували за виділення урядові нових військових кредитів.

У жовтні 1916 р. Болгарія виступила проти Румунії, яка напередодні приєдналася до табору Антанти. У взаємодії з німецькими військами та за підтримки двох турецьких дивізій болгарська армія наприкінці грудня 1916 р. з ходу захопила Добруджу й швидко просунулася до гирла Дунаю, де виник Дунайський фронт. Ситуація була стабілізована з прибуттям на допомогу румунам російських військ, після чого протистояння набуло позиційного характеру. Окопна війна на балканських фронтах переконливо свідчила, що хвалькуваті обіцянки швидкої й легкої перемоги з боку уряду В. Радославова насправді не мали підстав.

Війна згубно впливала на соціально-економічне становище болгарського суспільства. Від майже тотальної мобілізації працездатних чоловіків найбільше терпіло сільське господарство. Частка призваних на службу до армії (40 % чоловічого населення) була найвищою серед усіх воюючих держав. Зменшувалися площі під сільськогосподарськими угіддями, знижувалася врожайність, скорочувався валовий збір зерна та ін. Багато не пов'язаних з обслуговуванням армії підприємств та майстерень було закрито. Значно по-силилося проникнення в економіку Болгарії німецького капіталу, який уміло користувався союзницькими пільгами. У сферу його господарювання в країні потрапили кам'яної вугільна, міднорудна, текстильна, млинарська та дерево-обробна промисловість. Болгарія перетворилася на сировинний придаток Німеччини.

До виснажування ресурсів призводило також хижацьке хазяювання ділків, які отримували на військових поставках нечувані прибутки. В армії внаслідок крадіжок та недбальства інтендантів солдати голодували. Використовуючи своє службове становище, швидко багатіли чиновники, генерали й навіть міністри.

Затяжна та виснажлива війна Болгарії на два фронти призводила до значних втрат особового складу армії й відкидала до межі злиднів та голоду переважну масу мирного населення країни. На хліб та найважливіші продукти харчування було введено картки, норми видачі за якими систематично зменшувалися. Скасовано деякі конституційні свободи, запроваджено цензуру. Всіх незадоволених чоловіків з виробництв відправляли на фронт. Селяни терпіли від систематичних реквізицій для військових потреб. Спеціальні команди нишпорили по селах, відбираючи в людей найнеобхідніше в обмін на квитанції, які не мали ніякої реальної вартості. Дефіцитними були сіль, мило, гас, сірники та ін.

Відомості про злидні в тилу доходили до діючої армії. Збільшувалося незадоволення солдатів непідготовленими безглуздими наступами на фронті та крадіжками інтендантів. Посилювалась антивоєнна пропаганда, виникали нелегальні солдатські комітети. На Дунайському фронті після лютневої революції в Росії розпочалися братання болгарських та російських солдатів. Дисципліна в армії занепадала, зростала кількість дезертирів.

На початку 1918 р. у військових підрозділах почастішали мітинги й збори, виникали з різних причин заворушення солдатських мас. Намагаючися перешкодити поширенню антивоєнних настроїв, армійське командування вдалося до репресій. Тільки за три перші місяці 1918 р. було репресовано 40 тис. солдатів та 800 офіцерів, а 2,5 тис. військових — страчено. Ллє навіть драконівські засоби не могли, згасити наростаюче невдоволення. Влітку 1918 р. кількість солдатських виступів збільшилася. Солдати відмовлялися коритися командуванню, в ряді частин спалахнули повстання. Одним із найбільших було повстання 27-го Чепінського полку в червні 1918 р.

В країні назрівала гостра соціально-політична криза, існуючі суперечності потребували розв'язання. Перспектива воєнної поразки Центральних держав активізувала прихильників зближення з Антантою і США. Щоб запобігти подальшому поглибленню політичної кризи, цар Фердінанд у червні 1918 р. відправив у відставку уряд лібералів. До влади прийшли демократи й радикали на чолі з О. Маліновим і Т. Костурковим. Новий уряд підтвердив готовність вести війну в союзі з Центральними державами.

Невдачі болгарських військ на Салонікському фронті прискорили розв'язання кризи. В середині вересня 1918 р. армії Антанти прорвали фронт у районі Добропола. Болгарська армія, не витримавши натиску переважаючих сил противника, почала відступати. Спроби командування розстрілами відновити фронт призвели лише до загострення становиша в країні.

Відступ болгарських військ став детонатором вибуху невдоволення солдатів, який розпочався 23—24 вересня 1918 р. під гаслами: «На Софію!», «Смерть винуватцям катастрофи!». Військові вимагали відставки уряду та укладення миру. 26 вересня вони захопили м. Радомир (30 км від Софії). Уряд направив до повсталих для переговорів делегацію, що складалася з лідерів партій, у тому числі керівника БЗНС О. Стамболійського та його соратника Р. Діскалова. Водночас до Салонік у штаб командування армії Антанти вирушила інша делегація для якнайшвидшого укладення перемир'я.

В ході переговорів із повстанцями лідери БЗНС приєдналися до них. З ініціативи Р. Даскалова 27 вересня в Радомирі була проголошена республіка. Головою Тимчасового уряду призначено О. Стамболійського, а головнокомандуючим повстанських військ став Р. Даскалов. Наступаюча 10-тисячна армія повстанців знаходилася вже поблизу Софії у села Владая. Намагаючись запобігти кровопролиттю, керівництво повсталих направило урядові ультиматум, у якому вимагало здати столицю без бою.

Але, скориставшись паузою і нерішучістю повсталих, уряд звернувся по допомогу до німецького командування. 29 вересня 1918 р. в Салоніках спішно було підписано перемир'я на умовах капітуляції болгарської армії. А 30 вересня вірні урядові війська, спираючися на прибулі німецькі частини, розбили передові сили повсталих. 2 жовтня взято Радомнр. Захоплені в полон повстанці розстріляні.

Повстання було жорстоко придушено, але режим особистої влади Фердінанда не встояв. Цар мусив зректися престолу на користь свого 24-річного сина Бориса III, Фердінанд утік до Німеччини. Болгарія була окупована війська-ми Антанти: в жовтні 1918 р. французькі, італійські та інші частини зайняли найважливіші стратегічні пункти країни: залізниці, порти тощо.

Польські землі в роки війни. Наслідки вирішення польського питання.

Війна між трьома імперіями, що володіли польськими землями, стала важким випробуванням і справжнім лихом для всього польського народу. Близько 2 млн поляків були призвані до ворогуючих армій і билися між собою за чужі інтереси. Фронт проходив польськими землями, бої супроводжувалися значними людськими та матеріальними втратами. В широких масштабах проводились евакуація населення, вивезення майна.

Розпочинаючи війну, уряди Німеччини та Австро-Угорщини запевняли у спільній відозві від 9 серпня 1914 р., що їхні війська принесуть населенню Королівства П ольського «свободу й незалежність». Царська Росія, у свою чергу, закликала поляків бити ворога в ім'я об'єднання всіх трьох частин Польщі під скіпетром Романових з наданням їй самоврядування, свободи віри та мови. Англія і Франція, зважаючи на позицію свого східного союзника, бачили в «польському питанні» внутрішню справу Росії.

В польському суспільстві сформувалися відповідно два табори, орієнтовані на ворогуючі воєнно-політичні блоки. Більшість галицьких партій, а також частина політичних угруповань на чолі з Польською партією соціалістичною — робили ставку на Австро-Угорщину. Вони розраховували на те, що перемога у війні Центральних держав приведе якщо не до незалежності Польщі, то до перетворення монархії Габсбургів на тріалістичну державу, де Галичина та приєднане Королівство Польське дістануть статус, аналогічний угорському.

Пронімецької орієнтації дотримувалися і Ю. Пілсудський та його прихильники, які ще напередодні війни приступили до утворення воєнізованих формувань. З 1910 р. в Галичині стали виникати легальні парамілітарні органі-зації: стрілецькі загони, таємна «Польська армія» ендеківської «фронди», дружини «барташове», «підгалянське» та ін. До початку війни в цих воєнізованих організаціях налічувалося близько 6,5 тис. чоловік.

Орієнтації на перемогу Антанти дотримувалися польські націонал-демократи та «реалісти». Ендеки завершили формування своїх осередків у західних польських землях утворенням у травні 1909 р. Польського націонал-демократичного товариства. В ході внутріпартійного протиборства на з'їзді ендеків у 1912 р. перемогли прихильники Р. Дмовського. Про перспективу здобуття Польщею незалежності у випадку поразки Німеччини у війні заявила Національна ліга на своєму з'їзді навесні 1914 р.

Однак не всі ендеки підтримували керівництво партії. В Галичині опоненти Р. Дмовського формували власні військові загони на базі фізкультурного товариства «Сокіл». Напередодні війни ендеки створили у Львові Центральний національний комітет для переговорів з Комісією, які, втім, успіху не мали. Більшість галицьких політиків були австрофілами й не хотіли зв'язувати себе зі стрілецьким рухом. У 1912 р. депутати «Польського кола» в австрійському рейхсраті офіційно відмежувалися від будь-яких збройних формувань.

Головні політичні сили польського суспільства відгукнулися на початок війни у відповідності зі своїми зовнішньополітичними орієнтирами. Спочатку у Варшаві, а потім Петрограді діяв утворений ендеками та їхніми прихильниками Польський національний комітет (ПНК) на чолі з Р. Дмовським і З. Вельопольським. У відозві ПНК визначалися його головні завдання: «Розгром лиховісної могутності Німеччини та об'єднання Польщі під скіпетром росій-ського монарха».

Прихильники австро-німецької орієнтації створили в Кракові Головний національний комітет (ГИК), куди ввійшли представники галицьких консерваторів, демократів та п'ястівців. Серед керівників Комітету були В. Сікорський, Ю. Пілсудський, І. Дашинський, В. Вітос.

На початку війни склалися сприятливі умови для реалізації амбіційних повстанських прожектів. У липні 1914 р; Ю. Пілсудський і В.Сікорський розпочали мобілізацію польських стрільців для організації визвольного походу в Королівство Польське. З серпня в Кракові була поширена прокламація «нелегального національного уряду у Варшаві», який оголошував війну царській Росії й наказував польським збройним силам розпочати визволення Польщі. Ця відверта містифікація мала головною метою викликати ентузіазм у польського населення, забезпечити приплив до легіонерів нових добровольців. Посаду Головного коменданта Війська Польського обіймав Ю. Пілсудський.

Але всі ці політичні сподівання та військові прожекти почали швидко розвіюватися вже 6 серпня 1914 р., коли польські збройні загони перейшли австро-російський кордон. Населення Королівства Польського не хотіло визна-вати в них «головну колону Війська Польського, що прямувало звільнювати батьківщину», як говорилося у першому наказі Ю. Пілсудського. До визволителів поляка ставилися не тільки без очікуваної поваги, але й досить вороже. Повстання в польських землях, на яке сподівалися легіонери, не відбулося, і вони вимушені були повернути назад.

Після невдалого рейду, спираючись на бойовиків ППС - фракції, Ю. Пілсудський створив підпільну Польську військову організацію (ГТВО), яку очолив Е. Ридз-Смігли. В жовтні 1914 р. ПВО встановила контакти з німецьким командуванням і домовилася про співробітництво. Метою цієї організації було не тільки проведення диверсійних акцій та здобування розвідданих у тилу російської армії, але й створення такої політичної та військової структури, яка згодом мала стати важливим козирем у боротьбі за владу.

Поляки брали участь у бойових діях на багатьох фронтах першої світової війни. Військові підрозділи, що складалися з легіонерів Ю. Пілсудського, а також стрільців, воювали під командуванням генералів Центральних жав і налічували до 20 тис бійців. Наприкінці 1914 р. на боротьбу на боці Росії вступив створений ендеками батальйон (1 тис. чоловік), згодом реорганізований у Польську стрілецьку бригаду, а в 1917 р.— в дивізію у складі російської армії.

В серпні 1915 р. російські війська змушені були залишити Королівство Польське, а на його землі вступили австро-угорські та німецькі війська. На окупованих територіях було утворено два генерал-губернаторства: німецьке у Варшаві та австрійське в Любліні. Нова влада розпустила існуючі громадські комітети, а місцева міліція була підпорядкована окупаційній адміністрації.

5 листопада 1916 р. імператори Вільгельм II і Франц Йосиф І проголосили утворення «з відірваних від російського панування польських областей» держави «зі спадкоємною монархією і конституційним ладом». Питання про кордони «відкладалося на майбутнє», а польська армія мала формуватися «за взаємною угодою». Мова йшла про створення «польського вермахту», чим займалася Тимчасова державна рада (ТДР), яка складалася з 25 призначених «активістів» (15 — від німецької зони, 10 — від австрійської). Членами ТДР були, наприклад, Ю. Пілсудський і В. Сікорський, який ще й очолював військову комісію. В червні 1917 р. підрозділи «польського вермахту» налічу-вали майже 9 тис. чоловік.

Уряд Росії 15 листопада 1916 р. оголосив акт про утворення нової держави недійсним. У грудні цар вимушений був пообіцяти полякам автономію в складі імперії з власною законодавчою владою та армією. Союзники Росії не тільки підтримали пропозицію, а й визнали претензії Росії на Галичину, що й було зафіксовано в березневій (1917 р.) російсько-французькій угоді.

Велике значення у вирішенні «польського питання» мала Лютнева революція в Росії. В березні 1917 р. Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів, а потім і Тимчасовий уряд визнали за поляками право на відновлення незалежної держави на всіх землях, «заселених здебільшого польським народом». Майбутнім Установчим зборам пропонувалося погодитися на зміну державної території Росії «для утворення вільної Польщі з усіх трьох нині розділених частин».

На перший план в 1917 р. висунулося питання про формування в Росії польської армії зі складу поляків-військо-вослужбовців російської армії та добровольців. У червні постав Головний польський військовий комітет на чолі з В. Рачкевичем. Уже існуючу першу польську стрілецьку дивізію в середині 1917 р. розгорнуто в три корпуси, які налічували 36 тис. солдатів та офіцерів.

Важливу роль у подальшій долі Польщі відіграла Жовтнева революція в Росії, насамперед такі її гасла, які перебудова міжнародних відносин на основі свободи і незалежності всіх народів та національного самовизначення. Возз'єднання і незалежність польського народу обстоювала радянська делегація на мирних переговорах із Німеччиною та Австро-Угорщиною у Брест-Литовську. На засіданні 7 лютого 1918 р. була обнародувана радянська урядова декларація, в якій містилися вимоги щодо надання мешканцям трьох частин Польщі права вільно влаштовувати своє життя.

Центральні держави відхилили дискусію з «польського питання» і не допустили польських представників до участі в переговорах у Бресті. Згідно з підписаним 9 лютого договором з Українською Народною Республікою їй нада-валися військово-політична підтримка, а також територія Холмщинн, що було кваліфіковано поляками як четвертий поділ Польщі. Коли 15 лютого звістка про умови договору дійшла до другої бригади польських легіонерів під командуванням генерала Ю. Галлера, вони на знак протесту залишили свої позиції на фронті серед австро-німецьких військ біля Рараньчі в Буковині й перейшли до розташування російських військ, з'єднавшися з польськими підрозділами.

В умовах війни, що тривала, та революційних подій у Росії питання про долю Польщі дедалі більше набувало міжнародного значення. Англійський прем'єр-міністр Д. Ллойд-Джордж 5 січня 1918 р. заявив, що незалежна Польща, до якої ввійдуть «усі виключно польські елементи, бажаючі стати її частиною», є необхідною умовою стабілізації в Східній Європі. 8 січня президент США В. Вільсон у своїх «14 пунктах» також указав на необхідність утворення «незалежної Польської держави, до якої мають увійти території, заселені безсумнівно польським населенням». Така ж думка містилася в спільній деклара-ції глав урядів Англії, Франції та Італії від 2 червня 1918 р.

Важливий крок на шляху до незалежності Польщі зробив уряд Радянської Росії 29 серпня 1918 р., прийнявши декрет про відмову від усіх договорів і актів, укладених Російською імперією щодо поділів Польщі. Були підтверджені право польського народу на самостійність та єдність усіх трьох частин країни.

Австро-німецькі війська, що перебували в Україні за запрошенням уряду УНР, оточили в районі Канева розташований там другий польський корпус, який після тижневого опору 11 травня 1918 р. вимушений був капітулювати. Перший польський корпус, дислокований під Мінськом і очолюваний Ю. Довбор-Мусницьким, прийняв присягу на вірність Регентській раді.

Влітку 1918 р. досить чітко вимальовувалася глибина політичної й економічної кризи, яка охопила Німеччину та Австро-Угорщину. В арміях зростали антивоєнні настрої. Війська, що знаходилися в Україні, Білорусії та Прибалтиці, швидко революціонізувалися.

Все це не могло не позначитися на ситуації в польських землях. Засідання Державної ради, які почалися 22 червня 1918 р., перетворювалися на нескінченний потік критичних оцінок політики австро-німецької окупаційної адміністрації. За вказівкою генерал-губернатора 31 липня Рада була розігнана. А 31 серпня пішов у відставку й уряд Я. Стечковського. Розпочалася гостра криза політичної верхівки маріонеткової держави.

2 жовтня 1918 р. лідер галицьких соціалістів І. Дашинський у своєму виступі в австрійському рейхсраті запропонував резолюцію з питання про мир, у якій вимагав визнання права кожного народу на самовизначення, відмови від таємної дипломатії, утворення союзу вільних народів; «Польське питання», підкреслював він, «повинно бути вирішене з участю представників усіх польських земель».

Уряди Німеччини та Австро-Угорщини 4 жовтня 1918 р. звернулися до США з проханням розпочати переговори про перемир'я і мир. Політичні режими Центрального блоку агонізували. Регентська рада в маніфесті від 7 жовтня солідаризувалася з пропозиціями США про утворення Польської держави й обіцяла розширити склад уряду за рахуної представників різних політичних сил та скликати демократичний сейм.

Регентська рада зробила останню спробу подолання паралічу влади. 23 жовтня до влади прийшов уряд на чолі з Ю. Свєжинським. Уперше не було запитано згоди окупаційної влади. До складу уряду ввійшли політики, пов'язані з ПНК у Парижі. Було проголошено утворення регулярної польської армії, військового міністерства, міністерства закордонних справ.

На території Польщі ще залишалися німецькі війська, але влада окупантів з кожною годиною слабшала. Намагаючися завоювати довір'я народу, уряд Ю. Свєжннського у зверненні від 3 листопада заявив, що для будівництва об'єднаної, вільної народної Польщі готовий постудитися своєю владою національному урядові, в якому буде представлена вся політична палітра. Це налякало Регентськії раду, яка 4 листопада відправила уряд у відставку.