Польсько-радянські відносини

Радянсько-польські відносини та війна 1920 р. Проголошення незалежної Польської держави спонукало радянський уряд до встановлення добросусідських відносин. Але всі пропозиції, що надходили з Москви, Варшава залишала без відповіді. Більше того, відряджену до Варшави делегацію російського Червоного Хреста на чолі з Б. Веселовським було заарештовано, а потім підступно розстріляно.

Східні кордони Польщі, визначені комісією Ж. Камбона у вигляді «лінії Керзона», Паризька конференція не затвердила. Насамперед тому, що Антанта підтримувала білий антибільшовицький рух у Росії. Разом із тим західні держави заохочували Польщу до експансії на Схід, надавали їй значні позики, постачали зброю, боєприпаси тощо. Німеччина робила все можливе, щоб озброїти Польщу, підштовхнути її до територіальних загарбань на теренах більшовицької Росії. Навесні 1919 р. польські військові підрозділи, розташовані за межами «лінії Керзона», налічували вже понад 200 тис. чоловік.

У березні 1919 р. поляки захопили Слонім, Пінськ, Ліду, Вільнюс. 22 квітня було опубліковане звернення Ю. Пілсудського до населення Великого князівства Литовського із закликом до усіх народів, які мешкали в ньому, об'єднатися у федерації з Польщею. У квітні 70-тисячна польська армія на чолі з генералом Ю. Галлером була перекинута з Франції на західноукраїнський фронт. У середині липня польські війська дійшли до річок Збруч і Стир. Уже тоді загальна чисельність польських військ наближалася до 500 тис. Близько половини державного бюджету Польщі та майже всі іноземні позики поглиналися витратами на військові цілі.

Антирадянськи настроєні польські лідери добре усвідомлювали й кінцеву мету білого руху, який прагнув не тільки перемогти більшовиків, але й відновити «єдиную и неделимую» Росію в кордонах 1914 р. Тому вони мусили допомагати урядові В. Леніна в його двобої з внутрішньою контрреволюцією.

Радянська сторона, відбивши навалу денікінців та іноземну інтервенцію, запропонувала Польщі укласти мир на досить вигідних для неї умовах. У ноті, направленій польському урядові 22 грудня 1919 р., радянське керівництво зазначало, що мир між двома державами є необхідним для розвитку обох сторін. Уже в лютому 1920 р. В. Ленін в одній із своїх промов заявив, що радянська сторона пропонує Польщі мир на основі визнання кордоном лінії, на якій стоять польські війська, а «вони стоять значно далі, ніж мешкає польське населення».

Польські керівники прагнули до утворення під егідою Польщі федерації східноєвропейських народів, ворожої радянській Росії. Спроба об'єднатися з Фінляндією, Естонією, Латвією та Литвою в січні 1920 р. успіху не мала. Тоді 21 квітня польський уряд підписав договір із Директорія на чолі з С. Петлюрою. Польща визнавала українським території до кордону 1772 р. Зі свого боку петлюрівці погодилися на приєднання до Польщі Східної Галичини, західної Волині та частини Полісся. Згідно з підписаною у Варшаві 24 квітня українсько-польською воєнною конвенцією українські підрозділи (18 тис. чоловік) підпорядковувалися польському командуванню, а уряд УНР зобов'язався забезпечити союзну армію продуктами харчування. Трохи пізніше був підписаний договір між Польщею та Білоруською Найвищою радою, який передбачав входження Білорусії на правах автономії до складу Польщі.

В період радянсько-польської війни лідери Комінтерну точно перебільшували потенціал революційної ситуації. В Європі й усіма засобами намагалися розпалити багаття світової пролетарської революції. Перемога над Польщею стала розглядатися як початок пролетарської революції е Німеччині.

Новій владі вдалося частково відновити роботу на деяких підприємствах, забезпечити міське населення продуктами харчування та ін.

Однак, дотримуючись ультралівих поглядів, Польревком проводив політику, яка не сприймалася поляками. Справді, якщо польський сейм 15 липня 1920 р. ухвалив закон про аграрну реформу, яка передбачала примусову парцеляризацію великих земельних володінь за цінами, що не перевищували 50 % ринкових, і перехід переважної частини землі до селян, то Польревком, навпаки,— заборонив поділ поміщицької землі, проголосив конфіскацію всіх земель площею понад 20 га та пропонував створення колективних господарств. Фабрики й заводи були націоналізовані, а для відбудови залізниць рекрутувалося працездатне населення. Церкву відділено від держави, почалося формування польської Червоної Армії. Всіма цими ультрарадикальними перегинами вміло користався варшавський уряд, організовуючи антирадянську та антиросійську пропаганду.

До середини серпня обстановка на фронтах залишалася невизначеною, хоча Червона Армія знаходилася на відступах до Варшави і, здавалось, її перемога неминуча. Проте сталося «диво на Віслі» — радянські війська не тільки були зупинені, але після контрударів польської армії 14—16 серпня відкотилися на схід. Уже 17 серпня в Мінську розпочалися переговори про умови перемир'я, які були завершені 12 жовтня 1920 р. в Ризі підписанням попередніх умов майбутнього мирного договору.

Підписання остаточного тексту мирного договору відбулося після тривалих переговорів 18 березня 1921 р. в Ризі До складу Польщі ввійшли землі Західної України та Західної Білорусії, кордон установлено в 32 км від Мінська. Радянська Росія зобов'язувалася сплатити Польщі 30 мли золотих карбованців, повернути всі архіви та трофеї, захоплені в поляків російською армією з 1772 р.

15.Югославія

Державний переворот 1929 p.

Наприкінці 20-х років унаслідок політичної кризи становище в Королівстві СХС різко загострилося. Вихід із ситуації правлячі кола бачили у встановленні авторитарного режиму. В грудні 1928 р. король Олександр, шукаючи підтримки, виїхав до Парижа, а 6 січня 1929 р. здійснив державний переворот. Видовданську конституцію було скасовано, а парламент розпущено. Король призначив головою сформованого ним уряду генерала П. Живковича.

Основою правопорядку в країні став декларований королем надзвичайний закон «про захист держави», який заборонив діяльність усіх політичних партій. Спеціальним законом був створений державний суд у політичних справах, а замість органів місцевого самоврядування введений Інститут державних комісарів. Парламентаризм заступив монархо-поліцейеький режим, який спирався на великосербську буржуазію та армію. Активну підтримку королю надала Франція.

Так завершився процес формування Королівства СХС як військово-поліцейської держави із самовладною бюрократією та корумпованою адміністрацією. Декларуючи відданість демократії, великосербдька правляча верхівка проводила політику пригноблення всіх несербських народів країни. Для обгрунтування внутрішньої політики Белград уміло використав концепцію «трьохіменного народу», яка раніше служила справі боротьби за національне визволення, а тепер перетворилася на зброю унітаризму та сербського гегемонізму.

В листопаді 1929 р. Королівство СХС було перейменоване в Королівство Югославії. Нова назва мала символізувати «національну єдність» населення країни. Навіть назви 9 бановін, створених згідно з новим адміністративним поділом країни, походили від тамтешніх річок, щоб стерти будь-які спогади про окремі народи та історичні землі Югославії. Режим намагався забезпечити сербську більшість на прикордонні Сербії. В регіонах з несербським населенням застосовувалися репресивні заходи, всі державні та національні проблеми вирішувалися тоталітарними засобами на користь необмеженої сербізації.

Суспільно-політична база монархії була вкрай вузькою. Всі спроби створити для неї масову опору у вигляді партії двору — Югославської радикально-селянської демократії, або Югослов'янської національної партії («борбаші») — закінчилися невдачею. Репресії з боку поліцейського режиму проти національного й ліворадикального рухів були результативнішими — на певний час вони були придушені.

Конституція 1931 p.

Світова економічна криза 30-х років охопила Югославію дещо пізніше, ніж інші країни. В 1931 - 1933 рр. промислове виробництво різко скоротилося, і без роботи опинилися близько 300 тис. чоловік. Скорочення експорту та падіння цін на сільськогосподарську продукцію призвели до масового розорення та зростання заборгованості селянства. В 1932 р. уряд змусив установити мораторій на селянські борги та відмінити примусовий продаж майна за їх не-сплату. Була підірвана кредитна система, що викликало дезорганізацію грошового обігу та девальвацію динара. По країні прокотилася хвиля фінансових банкрутств підприємств і банків.

Зростаюча протидія королівській внутрішній політиці з боку різних національно-політичних угруповань змусили Олександра ввести у вересні 1931 р. нову конституцію, яка створювала видимість парламентського режиму, але зберігала за королем усю повноту влади. Всі видані до цього часу надзвичайні декрети залишалися дійсними. Парламент складався з двох палат. Вибори до Народної скупщини і сенату проводилися відкритим голосуванням. Половина членів сенату призначалися королем. На виборах до скупщини в листопаді 1931 р. були представлені тільки урядові кандидати, а голосування проводилося відкритим способом.

Невдоволення курсом монархічного уряду охопило широкі верстви населення. Поширювався студентський рух, центром якого став Белградський університет, У листопаді 1932 р. в Загребі відбулася нарада Селянсько-демократичної коаліції, прийнята нею «загребська пунктація» містила вимоги відновлення демократії, ліквідації сербського гегемонізму та федерального переустрою країни. Проти авторитарного режиму виступили Демократична партія, частина радикалів та словенські клерикали.

Внутрішня та зовнішня політика країни в 30-х pp.

В зовнішній політиці Югославія орієнтувалася на Францію і Малу Антанту. В лютому 1933 р. члени Малої Антанти підписали Організаційний пакт, що зміцнював їхнє співробітництво. В лютому 1934 р. Югославія разом з Грецією, Румунією та Туреччиною заснували Балкаяський пакт, спрямований проти підступів Італії на Балканах.

9 жовтня 1934 р. в Марселі король Олександр і міністр закордонних справ Франції Л. Варту були вбиті членом організації хорватських усташів. Зважаючи на неповноліття спадкоємця престолу короля Петра II, була створена Регентська рада на чолі з принцем Павлом.

У травні 1935 р. на виборах до Народної скупщини опозиційні сили (ХСП, ІОМО та ряд сербських партій), очолювані лідером ХСП В. Мачеком, висунули єдиний список і отримали 67 місць із 370. Проголосивши бойкот засідань скупщини, опозиція розгорнула активну агітаційну кампанію, вимагаючи демократичних свобод, проведення нових виборів і конституційних реформ.

У 30-ті роки в Югославії різко загострилися стосунки між православною та католицькою церквами. Зростання впливу клерикалізму на заході країни змусило уряд у 1935 р. укласти з Ватиканом конкордат, який забезпечував відповідні права католицької церкви в королівстві. Однак, ухвалений Народною скупщиною, він під тиском просербських політичних сил так і не набрав чинності.

Зростання національного та демократичного руху примусило правлячі кола країни до маневрів та лавірування. В червні 1935 р. був сформований новий уряд на чолі з головою белградської фондової біржі М. Стоядиновичем. З метою розширення своєї опори в масах у серпні уряд створив Югославський радикальний союз (ЮРС), до якого ввійшли частина сербських радикалів, словенські клерикали, ЮМОта деякі інші угруповання.

Урядові вдалося на певний час стримати зростання опозиційного руху і, відмовившися від неприхованих проявів монархічного диктату, зміцнити авторитарний режим у країні.

В 1935—1937 рр. в економічному житті Югославії спостерігалося пожвавлення, яке здебільшого було пов'язане з розвитком оборонної промисловості й будівництвом нових металургійних, машинобудівних та хімічних підприємств. Проте за рівнем розвитку промисловості та обсягу її про-дукції на душу населення країна посідала в Європі передостаннє місце.

В зовнішній торгівлі наприкінці 30-х років найбільша питома вага припадала на Німеччину: 46 % експорту і 54 % імпорту.

Ослаблення впливу Франції на Балканах привело до зовнішньополітичної переорієнтації Югославії на Великобританію. Відповідне рішення прийняв улітку 1935 р. уряд М. Стоядиновича. А з підписанням у 1937 р. договорів: у січні з Болгарією про вічну дружбу, в березні з Італією про нейтралітет — Югославія фактично відійшла від союзу із Францією. Ці зовнішньополітичні зміни значно ослабили Малу Антанту й Балканський пакт.

«Аншлюс» Австрії, який уряд Югославії розцінив як «суто внутрішньонімецьку справу», та Мюнхенські угоди 1938 р. призвели до розпаду Малої Антанти й серйозно погіршили міжнародне становище Югославії. Країна, затиснута між Німеччиною та Італією, мусила проводити складну політику лавірування між ними, а також між фашистськими країнами та державами, які їм протидіяли.

Внутрішньополітичне становище Югославії характеризувалося загостренням соціальних та національних суперечностей, що створювало атмосферу напруженості в суспільстві. В робітничому русі посилився вплив КПЮ. Після багаторічних поліцейських переслідувань, затяжної фракційної боротьби та нищівного сталінського терору проти партійного керівництва наприкінці 1937 р. лідером КПЮ став Й. Броз Тіто. Комуністи очолили рух солідарності з республіканською Іспанією. Більш ніж 1300 югославських доб-ровольців у складі інтернаціональних бригад брали участь у боротьбі проти фашизму.

Напередодні другої світової війни у внутрішньополітичному житті Югославії поступово зміцнюється тенденція до згуртування сербських та хорватських опозиційних сил на платформі демократизації. Це об'єктивно загострило протистояння ліберально-демократичної опозиції й авторитаризму. Так, хорватська Селянсько-демократична коаліція (ХСП і Незалежна демократична партія) та сербська Об'єднана опозиція (Землеробська, Радикальна і Демократична партії) в жовтні 1937 р. створили єдиний Блок народної угоди (БНУ). Опозиція вимагала скасування конституції 1931 р., забезпечення громадських і політичних свобод, проведення вільних виборів та скликання нової Установчої окупщини, перебудови держави на федеративних засадах. На виборах до скупщини, які відбулися в грудні 1938 р., за опозиційний блок проголосувало 45 % виборців. У лютому 1939 р. главою уряду був призначений лідер ЮРС Д. Цвєткович.

Наприкінці 30-х років відсутність більш-менш реальної програми вирішення національного питання в країні в умовах загострення політичної кризи в Європі стала реальною загрозою для цілісності Югославської держави. Саме тоді хорватське питання набуло характеру міжнародного й перетворилося на засіб тиску Німеччини та Італії на Югославію. Керівництво ХСП на чолі з В. Мачеком, скориставшися напруженістю у відносинах із фашистськими державами, почало домагатися самостійності для Хорватії. Під тиском Італії Уряд Д. Цвєтковича мусив погодитися на створення автономної Хорватської бановіни. Автономія була надана Хорватії 26 серпня 1939 р. і в цілому відповідала інтересам хорватського народу.

Досягнута угода призвела до розколу опозиційних сил. Представники Селянсько-демократичної коаліції в серпні 1939 р. ввійшли до складу нового уряду на чолі з Д. Цвєтковичем, а В. Мачек став заступником прем'єра.

На початку другої світової війни Югославія проголосила свій нейтралітет. У цей період у країні прискорився розвиток галузей промисловості, пов'язаних в оборонним виробництвом, що сприяло збільшенню зайнятості. Однак посилений вивіз сільгосппродуктів до Німеччини призвів до зростання цін, дорожнечі та спекуляції, особливо взимку 1940—1941 рр. Труднощі з імпортною сировиною викликали скорочення виробництва текстильної, гумової, частково шкіряної промисловості, що відбилося на постачанні населення.

Для внутрішньої політики було характерне посилення реакційних тенденцій. Після розпуску в серпні 1939 р. скупщини нові вибори не проводилися. Проти демократичних та національних сил застосовувався поліцейський терор, з 1940 р. в країні почали створюватися концентраційні табори, куди потрапляли всі невдоволені владою.