ДеривацГйне значення —див. СловотвГрне значення

Деривація(лат. дег'маїїо — відведення води з ріки) — див. Слово­твір 1.

ДескриптивГзм(англ. сіезсгірїме — описовий) —лінгвістична течія структуралізму, для якої характерний формальний підхід до вивчення мовних фактів на основі їх дистрибуції (сполучуваності одиниць, їх місця у мовленні стосовно інших одиниць тощо). Синонім: американський стру­ктуралГзм.

Детермінація(лат. сіеіегтіпаііо — визначення)—однобічна залежність, за якої один із двох членів синтагматично визначає інший, а не навпаки.

Диглбсія(грец. с// —двічі \&Іозза — мова) — мовна ситуація, за якої в одному суспільстві існує дві мови або дві форми однією мови, що ви­конують відмінні функції.

Диз'юнкція фонолопчна(лат. бізіипсііо, від с(/5/і/л£о — роз'єдную, розрізняю)— протиставлення фонем за декількома диференційними ознаками.

Диктум(лат. сіісіит — сказане) — фактичний зміст речення (висло­влення).

Дисиміляція(лат. сііззітіїаііо — розподібнення) — розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.

Дискурс(франц. йізсоигз — мовлення) — текст у сукупності праг­матичних, соціокультурних, психологічних та інших чинників; мовлення, «занурене в життя».

Дистинктивна функція фонем(лат. бізііпциеге — розпізнавати, розрізняти) — функція, яка полягає у фонетичному розпізнаванні і се­масіологічному ототожненні/розрізненні слів і морфем.

Дистрибутивний аналіз— одна з основних методик визначення і класифікації одиниць мови в дескриптивній лінгвістиці, яка базується

Короткий термінологічний словник

виключно на розподілі одиниць відносно одна одної у потоці мовлення, вивченні оточення (дистрибуції) аналізованої одиниці.

Дистрибутивний синтаксис— синтаксис, предметом якого є ва­лентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова. Синонім: струк­турний синтаксис.

Дистрибуція(англ. бізігіЬиііоп — розподіл, розповсюдження, від лат. бізігіЬиііо — поділ, розподіл) — узагальнена сукупність усіх оточень, у яких трапляється одиниця мови — фонема, морфема, слово і т. д., на відміну від оточень, у яких вона траплятися не може.

ДиференцГйна сема— сема, за якою розрізняються слова пев­ного лексико-семантичного поля.

ДиференцГйні ознаки фонем— розрізнювальні ознаки; ознаки, за якими протиставляються фонеми.

ДіалексГя(грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, прони­кнення, розділення, і /ех/з — слово) — лексемні розходження у двох зі-ставлюваних мовах.

Діалект(грец. біаіекіоз — говір, наріччя) — різновид певної мови, який є засобом спілкування людей, тісно пов'язаних територіально, со­ціально або професійно (територіальний діалект, соціальний діалект).

Діалектизми—фонетичні, морфологічні, синтаксичні й лексичні осо­бливості, властиві окремим діалектам (і відсутні в літературній мові).

Діалектолоп чний атлас— систематизоване зібрання карт, які по­казують поширення діалектних особливостей певної мови на всій тери­торії и побутування.

Діалектологія(грец. біаіекіоз — говір, наріччя і Іб£оз — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає територіальні (місцеві) го­вори певної мови.

ДіаморфГя(грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, про­никнення, розділення, і тогрЬе — вид, форма) — розходження на мор­фологічному рівні в зіставлюваних мовах.

ДіасемГя(грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, проник­нення, розділення, і зета — знак) — семантичні розходження у зістав­люваних мовах.

Діафонїя(грец. біа — ррефікс, що означає наскрізний рух, прони­кнення, розділення, і рлоле — звук) — розходження на фонологічному рівні в зіставлюваних мовах.

ДіахронГчне мовознавство— мовознавство, яке розглядає мову в її історичному розвитку. Синонім: історичне мовознавство.

Діахронічний словотвГр— словотвір, який вивчає шляхи виник­нення похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну сло­вотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.

ДіахронГчні універсали— спільні властивості в розвитку всіх або більшості мов.

ДіахронГя(грец. біа — через і сіігопоз — час, тобто різночас­ність) — 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

Діереза(грец. біаігезіз — поділ, розділяння) — викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.

Додаткова дистрибуція —див. Доповняльна дистрибуція.

Доповняльна дистрибуція— дистрибуція, за якої мовні одиниці не трапляються в однакових оточеннях. Синонім: додаткова дистрибуція.

ЕвфемГзми(грец. еиріїетізтбз, від еи — добре і рЬеті— гово­рю) — емоційно нейтральні слова або вирази, вживані замість синоні-

Короткий термінологічний словник

мічних їм слів або виразів, які здаються мовцеві непристойними, гру­бими чи нетактовними.

Еквіполентні опозиції фонем(лат. аециіроіепз — рівносильний, рі­вноцінний) — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявніс­тю в одному з членів опозиції ознаки, якої не має інший член опозиції.

Екзотйзми(грец. ехоіікоз — чужий) — слова, запозичені з мало­відомої мови і вживані для надання мовленню особливого (місцевого) колориту.

ЕкспансіонГзм(франц. ехрапзіоппізте, від лат. ехрапзіо — розши­рення, поширення) — використання здобутків інших наук для пояснен­ня мовних явищ; вихід лінгвістики (когнітивної) в інші науки.

Експланаторність(англ. Іо ехріаіп — пояснювати) — принцип по­яснення мовних явищ.

Експонент(лат. ехропепз — той, що виставляє напоказ) — план вираження мовного знака, позначувальне.

Екстралінгвальні причини мовних змін(лат. ехіга — поза, зовні, крім і Ііп£иа — мова) — див. Зовнішні причини мовних змін.

Елементарні універсалі'!—універсалі'!, які стверджують наявність або відсутність чогось у всіх мовах. Синонім: прбстГуніверсалі'!.

ЕмГчний рГвень— мовний рівень на відміну від мовленнєвого.

Емотивна функція мови— функція вираження почуттів і емоцій.

ЕнантіосемГя(грец. епапііоз — протилежний і зета — знак) — на­явність у слові протилежних (антонімічних) значень; внутрішньослів-на антонімія.

ЕнтропГя(грец. еп — в і Ігоре — поворот, зміна, перетворення) — міра невизначеності ситуації (обсягу недостатньої інформації), яка за­лежить від кількості знаків у коді й імовірності їх появи в тексті.

Епентеза(грец. ерепіґіезіз — вставка) — поява у словах неетимо-логічного звука між двома іншими для полегшення переходу між арти-куляціями різних звуків.

Епідигматика— один із трьох аспектів системного вивчення лек­сики, який визначається асоціативно-дериваційними зв'язками між сло­вами за формою і за змістом.

Ергативні мови(грец. ег&аіез—діюча особа) — мови, в яких речення з перехідними і неперехідними дієсловами мають різну структуру: суб'єкт при неперехідному дієслові оформляється як об'єкт при перехідному, а су­б'єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому (ергативному) відмінку.

Естетична функція мови— функція вираження і виховання пре­красного. Синонім: поетична функція.

Етимологія(грец. еіітоп — істина і Іб£оз — слово, вчення) — 1) походження слів; 2) розділ мовознавства, який вивчає походження слів.

ЕтнолінгвГстика(грец. еіііпоз — народ і лінгвістика) — напрям у мовознавстві, який вивчає мову в її зв'язках з культурою, взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні та розвитку мови.

Закон економії сил —див. Закон мовної економії.

Закон мовної економії— прагнення мовця зекономити зусилля при користуванні мовленням як одна з причин мовних змін. Синоніми: закон економії сил, теорія мінімального зусилля.

Закон Цйпфа— лінгвостатистичний закон, згідно з яким відношен­ня рангу слова в частотному словнику до частотності слова в мові ста-

Короткий термінологічний словник

новить постійну величину (константу): гі = с, де г — ранг слова в часто­тному словнику, г~— частота слова, с — постійна величина.

Зворотна деривація —див. Зворотне словотворення.

Зворотне словотворення— різновид морфологічного способу сло­вотворення, наслідком якого єлексична одиниця, що за структурою про­стіша від твірного слова. Синоніми: зворотна деривація, редеривація.

ЗвуковГ закони —див. Фонетичні закони.

ЗвукосимволГзм— закономірний, не довільний, фонетично моти­вований зв'язок між звучанням і значенням слова. Синоніми: звуко­вий символізм, фонетичний символізм, символіка звука.

Зіставне мовознавство— мовознавча дисципліна, яка вивчає дві чи більше мов з метою виявлення їх подібностей і відмінностей на всіх рівнях мовної структури. Синоніми: контрастйвна лінгвГстика, кон-фронтатйвна лінгвГстика.

Зіставнйй метод— сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння зіншою мовою з метою виявлення її спе­цифіки. Синоніми: контрастйвний метод, типолоп чний метод.

Знак—матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який єпред­ставником іншого предмета і використовується для отримання, збері­гання і передачі інформації.

Знак-Гндекс(лат. /лс/ех, від іпсіісо — вказую) — знак, пов'язаний зпозначуваним предметом, як дія зі своєю причиною. Синоніми: знак-прикмета, знак-симптбм.

Знак-кбпія— відтворення, репродукція, подібна на позначуваний предмет.

Знак-прикмета —див. Знак-Гндекс.

Знак-сигнал— знак, який вимагає після себе певних дій, реакції.

Знак-симптбм{грец.5утрїота —збіг обставин, ознака) —див. Знак-Гндекс.

Знаковий рГвень мови— рівень мови, на якому її одиниці висту­пають як знаки (словосполучення, слова і морфеми).

Зовнішнє мовлення— мовлення у власному сенсі (втілене у зву­ки, таке, що має звукове вираження).

Зовнішні причини мовних змін— причини, які знаходяться поза мовою; суспільно-політичні, економічні, історичні, географічні та інші чинники, пов'язані зрозвитком і функціонуванням мов. Синонім: екс-тралінгвальні причини.

Зовнішня лінгвГстика— галузь мовознавства, яка вивчає сукупність етнічних, суспільно-історичних, соціальних, географічних та інших чинни­ків як нерозривно пов'язаних зрозвитком і функціонуванням мови.

Ідеалізована когнітйвна модель— усі уявлення про предмет (об'­єкт) зразу, в цілому; нерозчленований образ, який зумовлює певну по­ведінку (рольову структуру) мовного знака.

ІдеографГчні словники— словники, що подають лексичний склад мови за семантичними розрядами (поняттєвими рубриками). Синоні­ми: ідеологГчні словники, тематичні словники, тезауруси.

Ідеолопчні словники —див. ІдеографГчні словники.

ІєрархГчні відношення у мові— відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, ле­ксеми до речення.

Ієрогліф(грец. л/егбз — священний і £ІурГіе — різьблене зобра­ження) — графічний знак, у зображенні якого зберігається деяка сим­волічна подібність із зображуваним предметом.

Короткий термінологічний словник

Ізафет(араб, аль-ідафату — додаток, доповнення, приєднання) — атрибутивне словосполучення в тюркських мовах, що складається з двох іменників, перший з яких є означенням, але показник зв'язку знахо­диться в другому (головному, стрижневому) слов].

Ізоглоса(грец. Гзоз — рівний, однаковий і £/озза — мова) — лінія, якою на лінгвістичних картах позначають межі поширення певного мо­вного явища.

Ізольовані опозиції фонем— опозиції, які властиві тільки даній парі фонем, тобто більше ніде не повторюються.

Ізолюючі мови— мови, які не мають афіксів і граматичні значен­ня виражають способом прилягання одних слів до інших або за допо­могою службових слів. Синонім: кореневі мови.

Іллокуція(лат. /7— префікс, який має посилювальне значення, вказує на рух всередину чогось, і англ. Іосиііоп — мовний зворот) — відношення мовлення до мети, мотивів і умов здійснення комунікації.

ІмплікацГйні універсали(лат. ітрНсаҐю, від ітріісо — тісно зв'я­зую) — універсали, які стверджують певну залежність між різними мо­вними явищами. Синонім: складнГ універсали.

Гндекс деривації— відношення числа словотвірних морфем до чи­сла слів.

Гндекс синтетичності— відношення числа морфем до числа слів.

Індоєвропейські мови— родина споріднених мов, до якої входять індійська, іранська, слов'янська, балтійська, германська, романська, кельтська, грецька, албанська, вірменська групи мов.

Індуктивні універсалі!— універсалії, які встановлюються емпіри­чно і є в усіх відомих мовах.

Індукція(лат. іпбисііо — наведення, збудження) — прийом дослі­дження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загаль­ний висновок про весь клас цих явищ, узагальнення результатів окре­мих конкретних досліджень.

Інженерна лінгвГстика —див. Обчислювальна лінгвїстика.

Інкорпорація(пізньолат. іпсогрогаііо— введення до свого складу, від лат. /п — ві согрив — тіло) — спосіб синтаксичного зв'язку компоне­нтів словосполучення або всіх членів речення, за якого компоненти по­єднуються в єдине ціле без формальних показників у кожному з них.

Інкорпоруючі мови —див. Полісинтетичні мови.

Інтегральна сема(лат. іпІе£гаІів — нероздільно пов'язаний з цілі­стю) — сема, спільна для двох чи більше лексичних значень.

Інтегральні ознаки фонем(лат. іпІе§гаІіз — нероздільно пов'яза­ний зцілістю) —- ознаки, які не утворюють опозицій даної фонеми з ін­шими, тобто не служать для розрізнення значень слів чи морфем. Си­нонім: недиференцГйні ознаки фонем.

ІнтерлінгвГстика(лат. іпіег— між і лінгвістика) — розділ мово­знавства, який вивчає міжнародні мови як засіб міжмовного спілку­вання.

Інтерференція(лат. іпіег— між, взаємно і гег/о — торкаюся, уда­ряю) — взаємодія мовних систем за двомовності, яка виражається у відхиленнях від норми і системи другої мови під впливом рідної.

Інтонація(лат. іпіопаге — голосно вимовляти) — ритміко-мелодій-ний малюнок мовлення, який служить у реченні засобом вираження син­таксичних значень і емоційно-експресивного забарвлення.

Інформатика —див. Теорія інформації.

Істбрико-культурна функція мови —див. Кумулятивна функція мови.

Короткий термінологічний словник

Історичне мовознавство —див. ДіахронГчне мовознавство.

ЙмовГрнісна сема —див. ПотенцГйна сема.

Категоризація(англ. саіе^огіїаііоп, від грец. каІе£огіа — ознака) — підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику досвіду (ка­тегорію) і визнання його членом цієї категорії, а також процес утворен­ня і виділення самих категорій, членування зовнішнього і внутрішнього світу людини відповідно до сутнісних характеристик його буття й існу­вання, упорядковане представлення різноманітних явищ через зведен­ня їх до меншого числа розрядів або об'єднань.

Категорія(грец. каІе£огіа — ознака) — 1) одна з пізнавальних форм мислення людини, яка дозволяє узагальнити її досвід і здійснювати його класифікацію; 2) у когнітивній лінгвістиці — когнітивна структура, конце­птуальний клас, що складається з елементів — членів категорії, об'єдна­них «родинною подібністю».

Категорія стану— незмінні слова, які означають стан і вживають­ся у функції співвідносного з присудком головного члена односкладно­го речення. Синонім: предикатйви.

КвазісинонімГя(лат. ді/аз/ — ніби, майже, немовби і синонімія) — див. ГіпонімГя.

Квантитативна типологія мов(лат. ^иапШаз — кількість) — типо­логія, воснову якої покладено статистичні індекси, які відображають ступінь наявності врізних мовах тієї чи іншої якісної ознаки.

Керування— тип синтаксичного зв'язку, коли одні граматичні зна­чення стрижневого слова викликають у залежному слові інші, але кон­кретно визначені граматичні значення, тобто форма залежного слова повністю зумовлюється стрижневим словом.

Кібернетична лінгвГстика— лінгвістика, яка розглядає мову як од­ну з керуючих і керованих систем; мова інтерпретується як система пра­вил творення, перетворення і комбінування її одиниць.

КГлькісні методи в мовознавстві— використання підрахунків і ви­мірювань при вивченні мови і мовлення.

Класема— найбільш узагальнена за змістом сема, що відповідає значенню частини мови (предметність, ознака, дія тощо).

Класифікаційні категорії—граматичні категорії, які характеризу­ють ціле слово, є його постійною ознакою і служать рубриками класифі­кації слів (напр., категорія роду іменника, категорія виду дієслова тощо).

Когезія(лат. соїіаезиз — зв'язаний, зчеплений) — засоби зв'яз­ності втексті (повтори, дейктичні йанафоричні слова, сполучники, пс> рядок слів тощо).

Когнітивна лінгвГстика(англ. со£піїіоп — знання, пізнання; пізна­вальна здатність) — мовознавчий напрям, в якому функціонування мо­ви розглядається як різновид когнітивної (пізнавальної) діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджуються через мовні явища.

Когнітивна модель— 1)концепція мови як різновиду когнітивно-го процесу; 2) модель розуміння тексту як результату природної оброб­ки мовних даних; 3) характеристика процесу категоризації у мові (про-позиційні, схематичні, метафоричні й метонімічні моделі).

Когнітивна семантика— теорія значення, яка стверджує, що зна­чення мовної одиниці не може бути зведеним до об'єктивної характе-ризації позначеної нею ситуації і тому необхідно враховувати й ракурс, що обирається концептуалізатором при розгляді ситуації і способу її ви­раження.

Короткий термінологічний словник

Когнітйвна функція мови (лат. со£позсо — пізнавати) — див. Гносеолопчна функція мови.

Когнітолбгія (англ. со£піІіоп — знання, пізнання; пізнавальна зда­тність і грец. Іб£оз — слово, вчення) — інтегральна наука про когнітив-ні (пізнавальні) процеси у свідомості людини, що забезпечують опера­тивне мислення та пізнання світу.

Код (франц. сосіе) — система символів для передавання, обробки й зберігання різної інформації; спосіб запису інформації.

Коментатйв (лат. соттепіаіог — пояснюю, тлумачу) — див. Пере-повіднйй спосіб.

Компаративний метод (лат. сотрагаїмиз — порівняльний) —див. Порівняльно-історйчний метод.

Компонент значення —див. Сема.

Компонентний ана'ліз (лат. сотропепз — той, що складає) — мето­дика дослідження плану змісту значеннєвих одиниць мови з метою роз­щеплення значення на мінімальні семантичні складники (компоненти).

Комп'ютерна лінгвГстика — див. Обчислювальна лінгвГстика.

Комунікативна лінгвГстика — напрям сучасного мовознавства, що вивчає мовне спілкування, яке складається з таких компонентів, як мо­вець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка контакту та код (за­соби) повідомлення.

Комунікативна функція мови (лат. соттипісаііо — повідомлення, зв'язок) — функція спілкування між людьми, народами.

Комунікативний синтаксис — синтаксис, об'єктом якого є актуа­льне членування речення, комунікативна парадигма речень, типологія висловлень тощо.

Комунікатйвність речення — одна з основних ознак речення, яка полягає у співвіднесеності його семантики з логічним судженням і здат­ності входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуа-цію мовлення.

Комутація (лат. соттиіаїю — зміна) — співвідношення між двома знаками мови, за якого одиниці плану вираження цих знаків перебувають у такій самій відповідності, як і одиниці плану змісту цих знаків.

Конатйвна функція мови (лат. соп-паіиз — народитися (виникну­ти) разом, одночасно; бути вродженим) — функція засвоєння.

Конвергенція (лат. сопчег&о — сходжусь, наближаюсь) — 1) збіг двох чи більше звуків мови в один звук; 2) зближення і збіг двох мов Унаслідок контактування.

Конверсйви — слова, які передають двобічні суб'єктно-об'єктні від­ношення в лексико-семантичній системі.

Конверсія (лат. сопуєгзіо — обертання, перетворення) — 1) у сема­нтиці— зображення однієї ситуації поперемінно з двох протилежних сто­рін {Роман купує у Степана книжку— Степан продає Романові книжку); 2) у словотворенні — спосіб словотворення без використання спеціаль­них словотвірних афіксів, перехід слів із одної частини мови в іншу.

Конкретне мовознавство — мовознавство, яке вивчає окремі (конкретні) мови (україністика, русистика тощо).

Конотація (лат. со (п) — префікс, що означає об'єднання, сумісність, і поіаііо — позначення) — додаткові семантичні і прагматичні особли­вості («співзначення») лексичного значення та значень інших мовних рівнів, які нашаровуються на їхній предметно-поняттєвий аспект.

Конститутивна функція фонем (лат. сопзіііиіиз — визначений) — функція, пов'язана зтворенням одиниць вищого рівня — морфем і слів.

Короткий термінологічний словник

Конструктивне мовознавство(лат. сопзігисііо — побудова, скла­дання) — мовознавство, яке вивчає мову, н структуру на відміну від фу­нкціонального мовознавства, яке вивчає мовлення.

Конструктивний синтаксис(лат. сопзігисііо — побудова, складан­ня) — синтаксис мови (не мовлення); вивчає речення як структурні схеми.

КонструкцГйна граматика— граматика, яка при інтерпретації фо­рми та змісту висловлень і фраз враховує не тільки форму і зміст їхніх складників, а й значення самих конструкцій, які накладають певні об­меження на складники.

Контекст(лат. сопіехіиз — поєднання, зв'язок) — мовне оточення або ситуація, в яких уживається лінгвальна одиниця.

Контенсйвна типологія мов(англ. сопіепі — зміст) — типологія, зорієнтована на зміст, семантику (на семантичні категорії мови і спо­соби їх вираження).

Контрастйвна лінгвГстика —див. Зіставне мовознавство.

Контрастйвний метод —див. Зіставнйй метод.

Контрастна дистрибуція(франц. сопігазіе — протилежність) — дистрибуція, коли мовні одиниці перебувають у тих самих оточеннях, але мають різне значення (дім — дим —дум —дам).

Конфронтатйвна лінгвГстика —див. Зіставне мовознавство.

Концепт(лат. сопсеріиз — думка, поняття) — у когнітивній лінгвіс­тиці — одиниця ментальних або психічних ресурсів свідомості і тієї ін­формаційної структури, яка відображає знання й досвід людини; опе­ративна змістова одиниця пам'яті, ментального лексикону, концептуа­льної системи і мови мозку (Ііп£иа тепіаііз), усієї картини світу, відображеної в мозку людини; відомості проте, що індивід знає, припу­скає, думає, уявляє про об'єкти світу.

Концептуалізація(англ. сопсеріиаіііаііоп, від лат. сопсеріиз — ду­мка, поняття) — поняттєва класифікація; процес пізнавальної діяльно­сті людини, який полягає в осмисленні інформації, що надходить до неї, і призводить до утворення концептів, концептуальних структур і всієї концептуальної системи в мозку людини; процес структурації знань і виникнення різних структур представлення знань із деяких мінімаль­них концептуальних одиниць.

Концептуальна система—сукупність усіх концептів, наявних у ро­зумі людини, їх упорядковане об'єднання.

Концептуальний аналіз— у когнітивній лінгвістиці — методика до­слідження концептів на основі сполучуваності відповідних лексем, а та­кож більш широких контекстів їх вживання.

Копенгагенський структуралГзм —див. Глосематика.

Кореляти вні опози ції фоне'м(лат. со — префікс, що означає об'єд­нання, спільність, сумісність, і геїаііо — відношення) — опозиції, члени яких розрізняються тільки однією ознакою, а за всіма іншими — збігаються.

Кореляція(лат. соггеїаііо — співвідношення) — 1) ряд фонематич­них опозицій за однією диференційною ознакою; 2) взаємна зумовле­ність, семіологічна залежність двох чи більше одиниць мови.

Кореневі мови —див. Ізолюючі мови.

Корінь— основна, єдина обов'язкова для кожного слова морфе­ма, що є носієм його лексичного значення, повторюється в усіх грама­тичних формах і споріднених словах.

Креольські мови(франц. Сгеоіе, від ісп. сгіоііо — людина мішано­го походження, від батьків двох рас) — мови, сформовані на основі піджинів і які стали рідними для певного колективу їх носіїв.

Короткий термінологічний словник

Кульмінативна функція фонем(лат. сиїтеп — вершина) — функ­ція, яка полягає в забезпеченні цілісності та виділеності слова, що до­сягається завдяки наголосу або сингармонізмові.

Кумулятивна функція мови(лат. ситиіо — згрібаю, нагрома­джую) — функція зберігання всього того, що виробила нація в духовній сфері. Синонім: історико-культурна функція.

Ларингальна теорія(грец. Іагіпх — гортань) —теорія найдавнішо­го складу, походження і чергування індоєвропейських голосних, яка ви­ходить з існування у прамові особливих фонем, умовно названихларин-галами.

Лексема(грец. Іехіз — слово, вислів) — слово як сукупність усіх його форм і значень, як структурний елемент мови.

Лексико-граматичні розряди (категорії)— граматично релевант-ні групи слів у межах певної частини мови, для яких характерна спільна семантична ознака (збірність, речовинність, зворотність тощо).

Лексикографія(грец. Іехікбп — словник і £гарІто — пишу) — роз­діл мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюван­ням їх теоретичних засад.

Лексико-семантйчна група—тісне об'єднаня слів у межахлекси-ко-семантичного поля.

Лексико-семантйчна система— один із рівнів мовної структури, що складається із слів та їхніх значень.

Лексико-семантйчне поле— сукупність парадигматично пов'яза­них лексичних одиниць, які об'єднані спільністю змісту (іноді й спільніс­тю формальних показників) і відображають поняттєву, предметну й функ­ціональну подібність позначуваних явищ.

Лексико-семантйчний спосіб словотворення— спосіб словотво­рення, за якого основним словотворчим засобом є зміна лексичного зна­чення твірного слова (при збереженні його матеріальної структури).

Лексико-синтаксйчний спосіб словотворення—спосіб словотво­рення, за якого нові слова творяться шляхом поєднання в одному слові двох чи більше слів або словоформ внаслідок лексикалізації словоспо­лучень.

Лексичне значення— історично закріплена у свідомості людей від-несеність слова з певним явищем дійсності.

ЛінгвГстика тексту— галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його змістові категорії.

Лінгвістична географія —див. Ареальна лінгвГстика.

Лінгвістична типологія —див. Типолопчне мовознавство.

Лінгвогенетйчний метод(лат. Ііп£иа — мова \£епезіз — походжен­ня) — див. Порівняльно-історйчний метод.

Лінгвогеографія —див. Ареальна лінгвГстика.

Лінгводидактика(лат. Ііп£иа — мова і грец. бібакіікоз — повчаль­ний) — теорія освіти, що обґрунтовує і розкриває зміст, методи і форми навчання мови.

Лінгвостатйстика— розділ математичної лінгвістики, який вивчає статистичні закономірності в мові.

Логіко-граматйчний синтаксис— синтаксис, в якому речення і його компоненти інтерпретуються з позиції логіки.

Логіцизм —див. Лопчний напрям у мовознавстві.

Лопчний напрям у мовознавстві—сукупність течій, концепцій, що вивчають мову в її зв'язках із мисленням та знанням і орієнтуються на певні школи в логіці та філософії. Синонім: логіцизм.

Короткий термінологічний словник

Локуція(англ. Іосиїюп — мовний зворот, вислів) — використання мовних засобів для досягнення мети.

Маркер(франц. тагсіиеиг, від тащиег — робити мітку) — див. Сема.

Математична лінгвістика— галузь мовознавства, яка вивчає мож­ливості застосування математичних методів для дослідження й опису мов.

Математична логіка— формальна логіка, яка застосовує матема­тичні методи й спеціальний апарат символів і досліджує мислення за допомогою обчислень (формалізованих мов).

Машинний переклад— переклад текстів з однієї мови на іншу за допомогою ЕОМ.

Ментальні репрезентації(франц. тепіаі — мислений, розумовий, від лат. тепз, тепііз — розум, думка, мислення і гергезепіаі'ю — наоч­не зображення) — ключове поняття когнітивної науки, яке стосується процесу представлення (репрезентації) світу в голові людини й одиниць такого представлення; умовні функціонально визначені структури сві­домості та мислення людини, що відтворюють реальний або видуманий світу свідомості, втілюють знання про нього й почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення.

Метамбвна функція— функція мови бути засобом дослідження і опису мови у термінах самої мови.

Метод глотохронології(грец. іібііа — мова, сґігбпоз — час і Іб§оз — слово, вчення) — статистичний метод датування, який застосову­ється для визначення тривалості окремого існування двох споріднених мов шляхом підрахунку процентного співвідношення спільних елементів у їх ос­новному словниковому фонді.

Метод лінгвістичної географії— метод, який полягає у нанесенні на географічну карту даних про особливості певних мовних явищ у ви­гляді ізоглос (ліній, які позначають межі поширення певного мовного явища).

Методика безпосередніх складників— спосіб подання словотві­рної структури слова і синтаксичної структури словосполучення чи ре­чення у вигляді ієрархії вкладених один в одного елементів.

Методика семантичного поля— спосіб дослідження лексико-семантичних систем двох чи більше мов, який полягає в тому, що семанти­чне поле однієї мови накладається на відповідне поле іншої і таким чином установлюються їхні відмінності, зумовлені неоднаковим членуванням мо­вами навколишнього світу.

Методика фізіолопчнихреакцій— методика, яка полягає вреєст­рації фізіологічних реакцій людського організму (судинна реакція, роз­ширення зіниць ока, зміни частоти пульсу тощо) на певні мовленнєві стимули.

Мова— природна система комунікативних знаків і правил їх функ­ціонування.

Мбва-еталбн— ідеальна мовна система, спеціально сконструйо­вана лінгвістом, у якій представлені універсальні властивості всіх мов, як основа (тло) для зіставних досліджень мов.

Мова-оснбва—див. Прамова.

Мовленнєвий акт— цілеспрямована мовленнєва дія, здійснювана відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки.

Мовлення— конкретно застосована мова; засоби спілкування в їх реалізації.

Мовна асиміляція— процес утрати етносом рідної мови і перехід на мову іншого (панівного) етносу.

Короткий термінологічний словник

Мовна картина світу —спосіб відбиття реальності у свідомості лю­дини, що полягає у сприйнятті цієї реальності крізь призму мовних та культурно-національних особливостей, притаманних певному мовному колективу, інтерпретація навколишнього світу за національними кон­цептуально-структурними канонами.

Мовна компетенція (лат. сотреіепііа, в'щсотреіо — взаємно праг­ну; відповідаю, підходжу) — рівень знання своєї мови певним інди­відом.

Мовна норма — сукупність мовних засобів, що відповідають систе­мі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування.

Мовна полГтика — сукупність ідеологічних принципів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на роз­виток мовної системи у певному напрямі.

Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або су­купність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні у межах певних адміністративно-політичних утворень.

Мовна типологія (грец. Іуроз — форма, зразок і 16&оз — вчення) — 1) визначення загальнолінгвістичних таксономічних категорій як ос­нова для класифікації мов за типами; 2) розділ мовознавства, який до­сліджує принципи і опрацьовує способи типологічної класифікації мов.

Мовний етикет — усталені мовні звороти, типові формули, які ви­користовуються у конкретних ситуаціях спілкування і відповідають на­ціонально-культурним традиціям певного соціуму.

Мовний союз — особливий тип ареально-історичної спільності мов, що характеризується певною кількістю подібних структурних і матеріаль­них ознак, набутих внаслідоктривалого й інтенсивного контактного й кон­вергентного розвитку в межах єдиного географічного простору.

Мовні контакти (лат. сопіасіиз — дотик) — взаємодія двох чи більше мов, яка впливає на структуру і словниковий склад однієї чи багатьох із них.

Мовні універса'лії(лат. ип'мегзаііз — загальний) — явища, власти­ві всім мовам або більшості з них.

Модальність (від сер.-лат. тосіаііз — модальний; лат. тодиз — мі­ра, спосіб) — функціонально-семантична категорія, яка виражає різні види відношення висловлення до дійсності, а також різні види суб'єкти­вної кваліфікації повідомлюваного.

Модифікаційне словотвГрне значення (лат. тосІіГісаііо — видозмі­на, перетворення) —додаткова ознака до значення твірного слова без зміни частиномовної належності слова.

Модус (лат. тосіиз — міра, спосіб) — частина речення (висловлен­ня), яка виражає ставлення мовця до повідомлюваного; оцінка змісту речення (висловлення).

Молодограматйзм — напрям у порівняльно-історичному мово­знавстві, що поставив собі за мету досліджувати живі мови, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами.

Моногенез — див.^Гебрія моногенезу.

Морф (грец. тогрґіе — вигляд, форма) — конкретний лінійний пред­ставник морфеми, один із формальних її різновидів; найкоротший міні­мальний відрізок словоформи, наділений значенням.

Морфема (грец. тогріїе — вигляд, форма) — мінімальна двосто­роння одиниця мови, тобто одиниця, що має план вираження і план змі­сту і яка не членується на простіші одиниці такого самого роду.

Морфологічний рівень мови — система механізмів мови, яка за­безпечує побудову словоформ та їх розуміння.

Короткий термінологічний словник

МорфологГчний спосіб словотворення— спосіб словотворення, за якого словотворчим формантом є афіксальні засоби.

Морфологія(грец. глогрле — вигляд, форма і Іб£оз — слово, вчен­ня) — 1) граматична будова слова; система притаманних мові морфо­логічних одиниць, категорій і форм, атакож правил їх функціонування; 2) розділ граматики, який вивчає закономірності функціонування і роз­витку цієї системи.

Морфблого-синтаксйчний спосіб словотворення— спосіб слово­творення, за якого нові слова творяться шляхом переведення слова або окремої словоформи з однієї частини мови в іншу.

Морфонема(від морфема і фонема) — ряд фонем, що замінюють одна одну в межах тієї самої морфеми і представлені в її аломорфах.

Морфонолопчний проміжний рГвень— рівень мови, проміжний між фонологічним і морфологічним.

Морфонологія— розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем і використання фонологічних відмінностей для вира­ження граматичних значень.

Морфосилабема(від морф і грец. зуІІаЬе — склад) — мінімальна фономорфологічна одиниця в кореневих мовах, де морфема і склад збі­гаються. Синоніми: силабема, силабоморфема.

Надлишкбвість інформації— різниця між граничною можливістю коду і середнім обсягом передаваної інформації.

Надфразова єдність— відрізок мовлення, що складається з двох чи більше речень, об'єднаних спільністю теми в композиційно-синтаксичну конструкцію.

Натуралізм—див. Натуралістичний напрям у мовознавстві.

Натуралістичний напрям у мовознавстві— напрям, який винику межах порівняльно-історичного мовознавства І половини XIX ст. і поши­рював принципи й методи природничих наук на вивчення мови і мов­леннєвої діяльності. Синонім: натуралізм.

Національно-мбвна полГтика— мовна політика як частина націо­нальної політики держави.

НедиференцГйні ознаки фонем —див. Інтегральні ознаки фонем.

НейролінгвГстика(грец. пеиго — жила, нерв і лінгвістика) — нау­кова дисципліна, яка виникла на межі неврології та лінгвістики й ви­вчає систему мови у співвідношенні з мозковим субстратом мовної по­ведінки.

Нейтралізація фонем(лат. пеиігаїіз — не належний ні тому, ні іншо­му) — зняття фонологічного протиставлення у певних положеннях (по­зиціях).

Неогумбольдтіанство— напрям улінгвістиці, який характеризуєть­ся прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв.

НеолінгвГстика— опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму.

Несистемний контекст— контекст, який не випливає із семанти­ки слова; невластивий для слова контекст.

Номінативна функція(лат. потіпаї'миз — називний, від потіпо — називаю) — функція позначення предметів і явищ зовнішнього світу і свідомості. Синоніми: репрезентативна функція, референтна функція.

Номінативний синтаксис— синтаксис, який вивчає номінативну функцію речень, тобто функцію, пов'язану з позначуваною реченням ситуацією (подією).

Короткий термінологічний словник

Номінативні мови(лат. потіпаї'миз — називний) — мови, в яких єдино можливою формою підмета є називний (номінативний) відмінок незалежно від перехідності (неперехідності) дієслова.

Норма мовна —див. Мовна норма.

Ностратйчна теорія(лат. позіег — наш) — теорія, згідно з якою окремі мовні родини об'єднуються на глибшому етапі реконструкції в одну ностратичну надродину. Синонім: борейська теорія.

Нульова морфема— морфема, яка не має реального звукового вираження в одній із форм парадигми і виділяється, усвідомлюється тільки у співвідношенні з матеріально вираженими морфемами в ін­ших формах цієї ж парадигми.

Обчислювальна лінгвістика— лінгвістика, предметом якої є ви­вчення мови, пов'язане з можливостями машинної обробки і перероб­ки інформації, що міститься в одиницях мови, й інформації про саму мову, її будову і функціонування.

Одномірні опозиції фонем— опозиції фонем, в яких їхні спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються.

Омоніми(грец. Ііотоз — однаковий і бпута — ім'я) — слова, які звучать однаково, але мають різні значення.

Ономасіолбгія(грец. бпотазіа — найменування і Іб£оз — слово, вчення) — теорія номінації; один із двох аспектів семантики (поряд із семасіологією), який вивчає природу, закономірності і типи мовного по­значення елементів дійсності.

Описовий метод— метод планомірної інвентаризації одиниць мо­ви і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

Опозиції фонем(лат. оррозіііо — протиставлення) — протиставлен­ня двох чи кількох фонем для виявлення різниці між ними.

ОпозицГйний прийом— прийом, який полягає в зіставленні мов­них одиниць для встановлення їхніх диференційних ознак і на цій осно­ві об'єднання їх у певні парадагматичні класи.

Орфографія(грец. огіЬо&гарЬіа, від оПЬбз — правильний і &гарЬо — пишу) — історично сформована й загальноприйнята система правил щодо передачі мовлення на письмі.

Особа— граматична словозмінна категорія дієслова (в деяких мо­вах також іменника в позиції присудка), що означає відношення суб'єкта дії до мовця.

Палаталізація(лат. раїаіит — піднебіння) — пом'якшення приго­лосних у певних фонетичних позиціях внаслідок піднесення середньої спинки язика до піднебіння.

Парадигма(грец. рагадеі&та — приклад, зразок) — 1) у широко­му розумінні — ряд протиставлених мовних одиниць, кожна з яких ви­значається відношеннями до інших; 2) у вужчому розумінні — об'єднання мовних одиниць у певні класи, де кожна з них може у мовленні бути заміненою іншою одиницею цього класу.

Парадигматика— один із двох системних аспектів у вивченні мови, що розглядає мовні одиниці як сукупності структурних елементів, об'єд­нуваних у пам'яті мовців і пов'язаних відношенням протиставлення.

Парадигматичні відношення— відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови.

Паракінесика (грец. рага — біля, коло, поряд і кіпеіїкоз — той, що рухає) — жести і міміка як засоби спілкування.

Короткий термінологічний словник

ПаралінгвГстика(грец. рага — біля, коло, поряд і лінгвістика) — 1) сукупність невербальних засобів спілкування; 2) розділ мовознавст­ва, який вивчає ці засоби.

Переповіднйй спосіб— спосіб, який позначає неочевидну дію (ін­формацію з чужих уст) і може виражати відтінок недовір'я, сумніву, зди­вування. Синонім: коментатйв.

Перлокуція(лат. рег — префікс, що означає посилення, завершен­ня, дію, спрямовану на щось, крізь щось, і англ. Іосиііоп — мовний зво­рот, вислів) — вплив мовлення на свідомість та поведінку адресата.

Перформатйв(лат. регїогто —дію) — висловлення, еквівалентне дії, вчинку.

Перформатйвна функція— функція мовлення, яка полягає у вико­нанні перформативного акту, тобто такого, який рівнозначний здійснен­ню дії. Див. Перформатйв.

Перцептйвна функція фонем(лат. регсерііо — сприймання, пізна­вання) — розпізнавальна функція.

ПГджини(від спотвореного англ. Ьиз/лезз — справа) — змішані мови зі спрощеною структурою, які використовуються як засіб міжетні­чного спілкування.

Пізнавальна функція мови —див. Гносеологічна функція мови.

Побутовий контекст —див. Ситуативний контекст.

Поверхнева структура— спосіб конкретного опису синтаксичної по­будови кожного окремого речення з його глибинних структур. Див. Гли­бинна структура.

Поетична функція мови —див. Естетична функція мови.

ПолісемГя(грец. роїузетоз — багатозначний) — наявність різних лексичних значень в одному й тому самому слові.

Полісинтетичні мови(грец. роїуз — багато і зулМіез/з — поєднан­ня) — мови, в яких різні частини висловлення у вигляді аморфних слів-основ (коренів) об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими елементами. Синонім: інкорпоруючі мови.

Поняттєві категорії—загальні смислові компоненти, властиві не окремим словам і системам їхніх форм, а широким класам слів, що вира­жаються в мові різноманітними засобами (прямо чи непрямо, явно чи приховано, лексично, морфологічно або синтаксично).

Поняття— форма мислення, в якій відбиваються загальні істотні властивості предметів і явищ об'єктивної дійсності, загальні взаємо­зв'язки між ними у вигляді цілісної системи ознак.

Порівняльно-історйчне мовознавство—лінгвістичний напрям, який досліджує мови для встановлення їхньої спорідненості та вивчен­ня історичного розвитку споріднених мов.

Порівняльно-історйчний метод-¹- сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окре­мих мов для встановлення закономірностей їх розвитку. Синоніми: компаративний метод, лінгвогенетйчний метод.

Порбджувальна лінгвГстика—див. ГенеративГзм.

ПотенцГйна сема— сема, яка не характеризує позначені словом предмет чи поняття, але може виявлятися у певних ситуаціях. Синонім: ймовірнісна сема.

Прагматика (грец. рга£таіік6з — дійовий, чинний) — сфера дослі­джень у семіотиці й мовознавстві, в якій вивчається функціонування мов­них знаків у мовленні; розділ мовознавства, який вивчає комплекс про­блем, що стосується мовця, адресата, їх взаємодії в комунікації.

Короткий термінологічний словник

Прагматична функція мови— функція, що вказує на ставлення мо­вця до висловленого.

Прагматичний синтаксис— синтаксис, предметом якого є ком­плекс проблем, пов'язаних з мовцем і адресатом, їх взаємодією у про­цесі комунікації.

Прамо'ва—мова, з діалектів якої виникла група (сім'я) споріднених мов.

Прафбрма— вихідна для пізніших утворень мовна форма, реконс­труйована на основі закономірних відповідників у споріднених мовах. Синонім: архетйп.

Предикат(лат. ргаебісаіит — сказане) — конститутивний елемент судження, тобто те, що говориться (стверджується або заперечується) про суб'єкт.

Предикатйви(лат. ргаесіісаііуиз — стверджувальний, категорич­ний) —див. Категорія стану.

Предикативність— комплексна синтаксична категорія, яка вира­жає відношення повідомлюваного до дійсності і формує речення як ко­мунікативну одиницю.

Пресупозйція(лат. ргае — попереду і зиррозіііо — припущення, презумпція) — компонент смислу речення, який повинен бути істинним для того, щоб речення не сприймалось як семантично аномальне або недоречне в даному контексті.

Приватйвні опозиції фонем— опозиції, в яких один елемент має якусь ознаку, а інший и не має.

Прийом відносної хронології— прийом порівняльно-історичного методу, який полягає у встановленні послідовності появи в часі мовних явищ (яке з них виникло раніше, а яке пізніше).

Прийом внутрішньої реконструкції— прийом порівняльно-істори­чного мовознавства відтворення незасвідчених мовних форм шляхом порівняння мовних одиниць всередині однієї мови.

Прийом зовнішньої реконструкції— прийом порівняльно-історич­ного мовознавства відтворення незасвідчених мовних форм на основі порівняння відповідних одиниць споріднених мов.

Прийом «слів і речей»— прийом дослідження лексики, за якого історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі.

Прийом тематичних груп— прийом дослідження лексики, за яко­го слово вивчають у зв'язку з іншими словами, пов'язаними з ним спі­льною темою.

Прийоми внутрішньої інтерпретації— способи вивчення мовних явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв'язків.

Прийоми зовнішньої інтерпретації— способи вивчення мовних явищ за зв'язком з позамовними (соціологічними, логіко-психологіч-ними та ін.) явищами.

Прийоми міжрГвневої інтерпретації— способи дослідження мов­них явищ, які полягають у тому, що одиниці одного рівня використову­ють як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня.

Прикладне мовознавство— напрям у мовознавстві, який опра­цьовує методи вирішення практичних завдань, пов'язаних із викорис­танням мови.

Прилягання— тип синтаксичного зв'язку між словами, який вира­жається позиційно (порядком слів) або інтонаційно.

Принцип конгеніальності(лат. соп — префікс, що означає об'єд­нання, спільність, сумісність, і §епіиз — дух) — принцип гармонізації творчих можливостей автора і читача.

Короткий термінологічний словник

Ь

Приховані категорії— семантичні й синтаксичні ознаки слів чи сло­восполучень, які не мають явного морфологічного вираження, але є сут­тєвими для побудови й розуміння висловлення, зокрема тому, що вони впливають на сполучуваність слів.

Пропозиція(лат. ргорозіііо — основне положення) — семантичний інваріант, спільний для всіх членів модальної й комунікативної пара­дигм речень.

ПропорцГйні опозиції фонем— опозиції, в яких відмінність між фо­немами така сама, як і в іншій опозиції.

Просодія(грец. ргозобіа — приспів, наголос) — надсегментні особ­ливості мовлення: висота тону, часокількість, сила голосу; наголошення.

ПрбстГ універсалі!— див. Елементарні універсали.

Просторова лінгвістика— див. Ареальна лінгвГстика.

Протеза(грец. ргбіїіезіз — додання, приєднання) — поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.

Прототип(англ. ргоіоіуре, від грец. ргоШуроп — прообраз) — 1) одиниця, яка виявляє найбільшою мірою властивості, спільні з іншими одиницями даної групи; 2) одиниця, яка реалізує спільні для групи влас­тивості без домішки інших властивостей.

ПсихолінгвГстика(грец. рзусіїе — душа і лінгвістика) — галузь мо­вознавства, яка вивчає процеси породження і сприймання мовлення в їх співвідношенні з системою мови.

Психолінгвістичні методи— методи дослідження мовних явищ, які полягають в обробці й аналізі мовних фактів, отриманих від інформан­тів у результаті спеціально організованих експериментів.

Психолопзм —див. Психолоп чний напрям у мовознавстві.

Психолопчний напрям у мовознавстві— сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини або народу. Синонім: психолопзм.

Редеривація(лат. ге — префікс, що означає зворотну або повтор­ну дію, і дериваціяі— див. Зворотне словотворення.

Рема(грец. гґііта — сказане) — компонент актуального членуван­ня речення, те, що стверджується або запитується про вихідний пункт повідомлення — тему і створює предикативність, закінчене виражен­ня думки.

Репрезентативна функція(лат. гергезепіаііо — наочне зображен­ня) — див. Номінативна функція.

Референт(англ. геїег — співвідносити, посилатися; лат. геїегепз — той, що відносить) — об'єкт позамовної дійсності, який має на увазі мо­вець, коли вимовляє певний мовленнєвий відрізок.

Референтна функція —див. Номінативна функція.

Речення— основна синтаксична одиниця, яка являє собою інто­наційно оформлене смислове і граматичне ціле, що формує і виражає окрему відносно закінчену думку й відношення її змісту до дійсності.

РГвні мови— складові частини структури мови (яруси), кожна з яких характеризується сукупністю відносно однорідних одиниць і набором правил, що регулюють їх використання і групування в різні класи й під­класи, і знаходиться в ієрархічних відношеннях щодо інших (фонологіч­ний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний рівні).

Рід— граматична категорія, яка властива різним частинам мови і полягає в розподілі слів за двома чи трьома класами, традиційно спів­віднесеними з ознаками статі або їх відсутністю.

4с$Ь

Короткий термінологічний словник

Сема(грец. зіта — знак) — мінімальна, гранична одиниця плану змісту. Синоніми: компонент значення, семантичний множник, маркер.

Семантика(франц. зетапґщие — наука про зміст, від грец. зе тапіікбз — який має значення, означає) — 1) план змісту в мові; 2) зна­чення мовної одиниці; 3) розділ мовознавства, що вивчає план змісту в мові.

Семантичний диференціал— психолінгвістичний прийом (анкету­вання), який полягає у використанні комплексу пар семантичних дифе-ренційних ознак для характеристики одиниць мови (визначення відстані між значеннями слів, їх місця в лексико-семантичній системі, вивчен­ня звукосимволізмутощо).

Семантичний множник —див. Сема.

Семіолбгія —див. Семіотика.

Семіотика(грец. зетеіоп — знак) — наукова дисципліна про різні системи знаків, які використовують для передачі інформації.

Сигніфікатйвна функція фонем(лат. зі£пііїсаге —давати знати, ви­являти) — функція розрізнювати значення слів і морфем.

Силабема(грец. зуІІаЬе — склад) — див. Морфосилабема.

Силабоморфема —див. Морфосилабема.

Сильна позиція фонем— позиція, в яких протиставлення і розріз­нення фонем досягають повної сили.

Символіка звука—див. ЗвукосимволГзм.

СингармонГзм(грец. зуп — разом і Кагтопіа — співзвучність) — характерний здебільшого для тюркських мов фонетичний процес уподі­бнення (асиміляції) наступних голосних звуків афіксів попереднім го­лосним звукам кореня.

Синкретизм(грец. зупкгеіїкоз — з'єднання) — формальне нероз­різнення, злиття в одній формі різнорідних мовних елементів.

Синоніми(грец. зупбпітоз— однойменний)— слова, які мають значення, що повністю або частково збігаються.

Синтагматика(грец. зупіа§та, буквально — разом побудоване; по­єднання, зв'язок) — один із двох системних аспектів у вивченні мови, який розглядає відношення між послідовно розташованими одиниця­ми за їхнього безпосереднього поєднання в реальному потоці мовлен­ня або в тексті, тобто сполучуваність мовних одиниць.

Синтагматичний синтаксис— розділ синтаксису, який вивчає синтак­сичну валентність слова, способи її реалізації і виражені нею відношення.

Синтагматичні відношення— відношення одиниць, розташованих лінійно; здатність мовних одиниць поєднуватися.

Синтаксема— мінімальна семантико-синтаксична одиниця, яка виділяється на основі семантико-синтаксичних відношень і позначає відповідні явища дійсності; словоформа, яка бере участь в організації речення.

Синтаксис(грец. зупіахіз — побудова, порядок) — 1) граматична будова речень та словосполучень, правила їх творення і функціонуван­ня; 2) розділ граматики, який вивчає речення і словосполучення.

Синтаксична типологія мов—типологія, яка ґрунтується на відно­шеннях суб'єкта, дії й об'єкта у реченні.

Синтактика— один із аспектів дослідження мови, за якого виділя­ються відношення між одиницями мови.

Синтетйзм(грец. зупіііезіз — поєднання)—типологічна ознака мо­вної структури, що виявляється в об'єднанні в межах одного слова кіль­кох морфем (лексичних, словотвірних, словозмінних).

Короткий термінологічний словник

Синтетичні мови(грец. зупіґіезіз — поєднання) — мови, в яких гра­матичне значення синтезується з лексичним у межах слова (граматич­не значення виражається за допомогою флексій, формотворчих афік­сів, чергування звуків і суплетивізму).

СинхронГчне мовознавство— мовознавство, яке вивчає мову в синхронії (див. СинхронГя).

СинхронГчний словотвГр— словотвір, який вивчає систему слово­твірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів, яка визначається її синхронними мотиваційними відношеннями з іншими словами.

СинхронГя(грец. зупсіїгопоз — одночасний) — 1) стан мови на пе­вний момент (період) її розвитку; 2) вивчення мови в цьому стані (в аб­стракції від часового чинника).

Сирконстанти(франц. сігсотзіапсе, від лат. сігситзіапііа — об­ставини, умови) — вільні, не зумовлені валентними властивостями по­ширювачі слова (обставини часу, місця, способу дії тощо).

Система мови(грец. зузіета — ціле, що складається з частин; по­єднання) — множинність елементів будь-якої природної мови, які пе­ребувають у відношеннях і зв'язках один з одним і утворюють певну єдність і цілісність.

Системний контекст— контекст, за якого сполучуваність слова зу­мовлена його індивідуальним значенням.

Ситуативний контекст— контекст, зумовлений певною ситуацією. Синонім: побутовий контекст.

Склад— звук або комплекс звуків, що вимовляється одним по­штовхом видихуваного повітря; мінімальна одиниця мовленнєвого по­току, яка складається з максимально звучного звука і прилеглих до нього менш звучних звуків.

СкладнГ універсали —див. ІмплікацГйні універсали.

Слабка позиція фонем— позиція, в якій протиставлення фонем є неповним або зовсім зникає.

Слово—- основна структурно-семантична одиниця мови, яка спів­відноситься з предметами, процесами, явищами дійсності, їхніми озна­ками та відношеннями між ними, вільно відтворюється у мовленні й слу­жить для побудови висловлень.

СловозмГна—творення граматичних форм одного й того самого слова.

СловозмГнні граматичні категорії—категорії, яких слово може набувати залежно від іншого слова, з яким воно поєднується у мовлен­нєвому ланцюжку.

Словосполучення—два чи більше повнозначних слів, об'єднаних синтаксичним зв'язком.

СловотвГр— 1)творення похідних слів за дериваційними прави­лами і словотвірними типами. Синоніми: словотворення, деривація;2) розділ мовознавства (традиційно — граматики), що вивчає будову і творення похідних слів. Синонім: дериватолбгія.