Основні риси, тематика та проблематика роману-антиутопії 1 часть

Антиутопія — це антижанр, особливий вид літературного жанру, або, як його іноді називають, «пародійний жанр». Він характеризується, як і всі жанри даного дослідження:

• відповідністю його зразків певній традиції;

• набором конвенціональних способів і інтерпретацій.

Якщо до утопії зверталися у порівняно мирний, передкризовий час в очікуванні майбутнього, то антиутопії писали в складний період невдач. Антиутопічний ро­ман — це роман, у якому розкрито абсурдність і безглуздість нового порядку.

Роман-антиутопія показав неспроможність ідей утопістів. Не можна побудувати ідеальне суспільство, де було б щастя для всіх.

Ознаки антиутопії:

• змалювання певного суспільства або держави, їх політичної структури;

• зображення дії в далекому майбутньому (передбачається майбутнє);

• світ подається із середини, через бачення його окремими мешканцями, що
відчувають на собі його закони і представлені в якості ближніх;

• показ негативних явищ у житті соціалістичного суспільства, класової моралі,
нівелювання особистості;

• розповідь ведеться від імені героїв, у формі щоденника, нотаток;

• відсутність опису домашнього житла і родини, як місця, де панують свої
принципи і духовна атмосфера;

• мешканцям антиутопічних міст притаманні такі риси, як раціоналізм і запрог­
рамованість.

Якщо взяти зо основу класифікації своєрідність фантастики, яка є основним за­собом, заперечуючим утопічну мрію, абсурдну дійсність і домінанту поетики анти­утопії, то можна умовно виділити такі різновиди жанру:

• соціально-фантастична антиутопія (Є. Замятін «Ми», М. Булгаков «Майстер і
Маргарита», А. Платонов «Котлован»);

• науково-фантастична антиутопія (М. Булгаков «Рокові яйця»);

• антиутопія-алегорія (М. Булгаков «Собаче серце», Ф. Іскандер «Кролики і удави»);

• історико-фантастична антиутопія (В. Аксьонов «Острів Крим», А. Гладілін
«Репетиція в п'ятницю»);

• антиутопія-пародія (В. Войнович «Москва 2042», Лао Ше «Нотатки про коша-
че місто»);

• роман-попередження (П. Буль «Планета Мавп», Г. Уеллс «Війна в повітрі»).

Таким чином, утопія і антиутопія мають спільні риси і риси, які відрізняють їх одна від одної. Зокрема, такі риси відмінності:

3. Загальний огляд романів Є. Замятіна «Ми», Дж. Оруелла «1984», О. Хакслі «Чудовий новий світ»

Кожен письменник світового рівня вніс у розвиток літературного процесу свій вклад. Не винятком тому є російський письменник Євген Іванович Замятін, котрий отримав у літературному середовищі прізвисько «англієць». Сам Є. Замятін підкре­слював, що він не емігрант, оскільки його від'їзд був вимушений. Увесь час пись­менник сподівався на повернення і на «пом'якшення» політичного режиму на бать­ківщині. Уся його творчість ніби поділяється між прихильністю до російської природи, і любов'ю до європейської літератури, яка й сформувала його художні смаки. Парадоксально, що Є.Замятін (як мало хто із російських письменників XX століття) значно вплинув на європейську літературу. Протягом півстоліття його твори не друкувалися в Росії, проте його ім'я звучало як символ чесності письмен­ника перед тиранічною владою.

Народився Є. І. Замятін 20 січня (1 лютого) 1884 року у місті Лєбедяні Тамбовської губернії (нині Липецька область РФ), в родині священика. Дитинство майбут­нього письменника пройшло на березі Дону у містеч­ку, де було «сонне царство, де за парканами дрімало своє непорушне і дивне життя». Пізніше письменник буде згадувати: «У середині карти— коло: Лебе-дянь — та сама, про яку писали Л. Толстой та І. Тургенєв. Народився в Лєбедяні... Ріс під роялем: мати — прекрасний музикант. Гоголя в чотири — уже читав. Дитинство — майже без друзів: друзі — книги. До цього часу пам'ятаю тривогу... від тургенівського «Першого кохання»... Гоголь — був другом... «Саме з цієї землі беруть початок ті враження, котрі набагато пізніше дали матеріал для майбутніх творів письмен­ника: «Уездное» (1912), «Алатир» (1914) та інші.

Подальше життя Євгена Замятіна було пов'язане з Петербургом, куди він поїхав вступати до Політехнічного інституту. Студентські роки збігалися з революційни­ми подіями в Росії початку 1900-х років. Юнака Замятіна чекали найнесподіваніші події, які надовго закарбувалися у його пам'яті: студентське життя, практика на за­водах, закордонні поїздки на тебплоході «Росія», «епопея бунту на «Потьомкині» (яскраво відображена в оповіданні 1913 року «Три дні») тощо. Є Замятін був з бі-

| льшовиками, сам був більшовиком, за що був заарештований у грудні 1905 року. Згодом на нього чекало вигнання через нелегальне проживання в Петербурзі. Цьо­му романтичному періоду свого життя Є. Замятін пізніше скаже: «Революція була юною, з вогняними очима коханкою, — і я був закоханий в Революцію...».

У часи, коли Є.Замятіну доводилося переховуватися від поліції, змінювати адре­си проживання, він наполегливо самотужки вивчав теорію суднобудівництва та ко­рабельну архітектуру. Тонкий інженерний талант буде розкритий пізніше, коли він перебуватиме у відрядженнях у Англії. Поки ж Є. Замятін свої праці оформляв у спеціальні статті, що час від часу з'являлися на сторінках петербурзьких журналів. Поряд із тим Є. Замятін усе більше відчував необхідність писати, хоча літератур­ний дебют у 1908 р (рік закінчення Політехнічного інституту) був невдалим. Успіх на літературній ниві прийшов до письменника у 1912 році, коли побачила світ по­вість «Уездное».

З того часу життя Є. Замятіна вкрай змінилося. Поява перших творів пись­менника, а особливо повісті «Уездное», була сприйнята як літературна подія. Критика схвально відгукнулася про твори Є. Замятіна, свідченням того були за-

I головки в газетах: «Сила, що наближається», «Новий талант». Він познайомився із багатьма провідними письменниками і літературознавцями: А. Ремізовим, М. Пришвіним, критиком Р. Івановим-Розумником тощо. Учителями (хоч і дещо переосмисленими) для Є. Замятіна стали М. Гоголь, Ф. Достоєвський та інші. У сучасній для Є. Замятіна російській літературі близькими для нього виявилися

І не реалісти — М. Горький, І. Бунін, А. Купрін, а письменники, що робили наго­лос на символізм і «модерн» — А. Бєлий, Л. Андрєєв, Ф. Сологуб. Саме це, мо­жливо, і вплинуло на звернення письменника до антиутопії як жанру літератури модернізму.

Із появою першого твору одразу стало помітним те, що Є. Замятін прагнув ви­робити свій власний стиль творчості. На це М. Горький говорив, що «він прагне писати як європеєць, вишукано, гостро, зі скептичною посмішкою...». Саме твор­чий пошук дав можливість письменнику вийти у світову літературу автором нового жанру— антиутопії. Його будуть наслідувати провідні митці світової літератури XX століття. Адже Є. Замятін уперше використав синтезований метод (неореалізм) у жанрі антиутопії, відкривши іншим митцям шлях до подальших пошуків. Його роман «Ми» став своєрідною предтечею антиутопій англійських авторів О. Хакслі «Цей дивовижний світ» (1932) і Дж. Оруелла («1984»). Однак порівняно із західни­ми зразками твір Є. Замятіна більш психологічний, що є загальною рисою класичної російської літератури. Окрім того, роман насичений конкретним історичним мате­ріалом. Це доводить те, що Є. Замятіну ніколи не була байдужою доля батьківщи­ни, яка, на жаль, не завжди була до нього прихильною. Шлях до перемоги чекав на письменника за кордоном.

У березні 1916 року Є. Замятін поїхав у відрядження до Англії. Там, на заводі Ньюкаслі, за безпосередньої його участі проводили будівництво льодоколів для Ро­сії. Є.Замятін розробляв проекти, жоден із яких без підпису Є. Замятіна не потрап­ляв до майстерень. Талановитий корабельний архітектор, Є. Замятін був закоханий

в льодоколи, красу їх форми, жіночність лінії («Як Іван-дурень з російських казок, льодокол тільки здається незграбним, — писав він, — а якщо його витягнути з води і подивитися на нього, коли той стоїть в доці, ви побачите, що обриси його тіла стали більш округліші та жіночніші, ніж у багатьох інших кораблів»). Є. Замятін створював їх із думкою про Росію і для Росії. Йшла війна і країна потребувала міц­ного флоту.

На той час у Є. Замятіна було два захоплення: література і техніка, кораблебуді- І вництво. Два таланти одного майстра не просто жили в ньому, а й позитивно впли­вали один на одного. Художня фантазія допомагала створювати креслення; світ то­чних чисел та геометричні лінії, у свою чергу, вривалися в «хаос», «сон» творчості, допомагали створювати сюжети та викристалізовувати характери. Саме тому на сторінках роману «Ми» знаходимо числа (імена головних героїв), формули (розду­ми про щастя, людські цінності) тощо.

Два роки закордонного відрядження, здається, вплинули на Є. Замятіна. Рево­люцію письменник зустрів у Петербурзі (Петрограді). На той час йому виповнилося 33 роки і вже тоді Є. Замятін був визнаним письменником. Майстер очолив літера­турне угруповання молодих і обдарованих петербурзьких (петроградських) пись­менників — «Серапіонові брати». Позаду залишився шлях бунтаря, революціонера, єретика («Єретик» було його улюбленим словом). Саме у постреволюційний період Є. Замятін створив один із кращих своїх творів — роман «Ми». Однак твір вийшов друком у 1925 році за кордоном, у перекладах. На батьківщині письменника роман був сприйнятий сучасниками як жорстока карикатура на соціалістичне, комуністи­чне суспільство майбутнього.

До кінця 20-х років навколо постаті Є. Замятіна складається ворожа «смуга відчуження». Восени 1929 року у празькому журналі «Свобода Росії», без ві­дома автора (у перекладі з англійської), був надрукований, зі скороченнями, роман «Ми». Скоро у Художньому театрі було знято з репертуару п'єсу «Бло­ха» (з успіхом йшла чотири сезони). Видавництво «Федерація» зупинило друк зібрання творів Є. Замятіна (на четвертому томі). За усім цим стояли вожді РАПП, що претендували на гегемонію в літературі та мистецтві. Змушений до творчого мовчання Є. Замятін звернувся з листом на ім'я И. В. Сталіна з про­ханням виїхати за кордон. Це рішення далося йому нелегко, однак під безпо­середнім впливом М. Горького радянський уряд у 1931 році задовольнив про­хання Є. Замятіна.

Покидаючи батьківщину, у нього жевріла надія на повернення. Він жив у Пари­жі із радянським паспортом. Якийсь час навіть пересилав секретарю видавництва письменників у Ленінграді 3. А. Нікітіній гроші на оплату своєї квартири. Коли в Парижі у 1935 році було відкрито Міжнародний Конгрес письменників, Є. Замятін входив у склад радянської делегації.

Письменник любив нову Росію, можна сказати, жив нею, однак свій пись­менницький обов'язок і обов'язок громадянський вбачав не в написанні хвалеб­них од, а в іншому. Є. Замятін звернувся перш за все до болючих точок часу, за допомогою гострої критики та жорстокої правди: «Головне у тому, що справжня література може бути лише там, де її творять не покірні та благонадійні чинов­ники, а безумці, єретики, бунтарі, скептики. А коли письменник повинен бути покірним..., не може бити усіх, як Свіфт, як Анатоль Франс, — тоді немає літе­ратури бронзової, а є лише паперова, яку читають сьогодні, а завтра загортають глиняне мило... Мене хвилює те, що справжньої літератури у нас не буде доти, доки не зупиняться дивитися на демос російський, як на безпомічне немовля. ...,

І доки ми повністю не вилікуємось від якогось нового католицизму, котрий не менш за старого боїться єретичного слова».

Є. Замятін не був песимістом, з яким його часто намагалися ототожнювати (приводом для того, зрозуміло, може бути його гірка антиутопія «Ми»). У піз­ньому есе «Про моїх жінок, про льодоколи і про Росію» він виклав своє став­лення до Батьківщини: «Льодокол — така ж специфічна російська річ, як і само­вар. Жодна європейська країна не будує для себе таких льодоколів, жодній європейській країні вони не потрібні: всюди моря свободи, і лише в Росії вони закуті кригою лютої зими — і щоб не бути відрізаною від світу, доводиться роз­бивати ці кайдани».

Росія рухається вперед дивним, складним шляхом, не схожим на рух інших країн, її шлях — нерівний, тривожний, вона йде вгору — і зривається у прірву, вона рухається, розрушаючи». Роман «Ми», який прославив ім'я Є. Замятіна на увесь світ, досить точно показав той «дивний рух», про який говорив письменник. До то­го ж саме цей твір відкрив нову сторінку в літературі саме завдяки своїй жанровій своєрідності. Його поява вплинула на вихід відомих романів-антиутопій зарубіж-| них авторів, що наслідували Є. Замятіна.

Твір датовано 1923 роком. Написаний він у Радянському Союзі, виданий на За­ході і сприйнятий як страшна картина тоталітарної держави, на яку перетворилася тоді наша держава. Автора було піддано нищівній критиці на батьківщині, а згодом так зацьковано, що він змушений був емігрувати.

Роман назвав «попередженням про подвійну небезпеку, яка загрожує людству». І Словом «ми» оправдовувалось насильство над деякими людьми.

Тема: зображення загальної структури тоталітарної держави, яка є небезпечною для людства і суспільства.

Ідея: протест проти тиранії, заклик до відновлення свободи у суспільстві, до ду­ховного пробудження особистості.

Дія роману віднесена в далеке майбутнє — десь через тисячу років після XX століття, коли на Землі минули всі війни і започаткувалася Єдина держава, збудована на засадах математичних законів: і небо очищене від хмар, і міста об­несені непроникними зеленими стінами, за якими буяє вільна природа, і їжу го­тують згідно з хімічними рецептами з нафти, і люди мешкають у великих світ­лих скляних будівлях, кожний на видноті у всіх, і любов замінено на розмірений секс, і всі рівні настільки, що не мають імен, відрізняючись один від одного І тільки номерками.

Щоденні нотатки, які ми читаємо, веде математик, будівничий Інтегралу, по­вітряного корабля, що його готують до першого польоту у Космос. З цього при­воду у державній газеті надруковано звернення до громадян. Варто звернути увагу: все, що автори вважали запорукою щасливого існування, має здійснюва­тися примусово.

Головний герой — Д-5ОЗ — математик, тож не дивно, що для нього вища гар­монія, краса — у числах. Він є щирим рабом того ладу, який встановлено благодій­ником, де вищим благом проголошено неволю, зречення власного «я», власної осо­бистості. Д-5ОЗ — людина освічена, добре обізнана з історією і культурою минулого. «Мікроб» людських почуттів дрімає у ньому десь у глибині душі. Зу­стрівшись з неординарною жінкою, він, нормальний Громадянин Єдиної держави, починає піддавати сумніву те, що йому здавалося найвищою красою розуму. І діз­навшись від жінки про існування за Великою стіною природного потаємного жит­тя, готовий допомогти цим вільним людям піднятися в космос на Інтегралі. Та як

завжди, знайшлися зрадники. Д-503 був підданий психологічній обробці настільки, що не лише виказав кохану жінку, а й щиро повернувся до власної великої віри в Єдину державу як найвище досягнення людства. «Адже розум повинен перемог- ^! ти» — так завершується роман.

Чимало у творі продиктовано роздумами Є. Замятіна про радянську дійсність, де відбувається спрощення людської особистості, насаджено культ вождя, знецінення неповторного життя в «ім'я щастя мас».

Ця книга сприймалася багатьма як політичний памфлет на соціалістичне суспі­льство. У 1921 році це все було лише здогадами та майже фантастичними передба­ченнями. Хоча дещо вже почало здійснюватися, і свої охоронці в образі Всеросій­ської Надзвичайної комісії (ВЧК) починають слідкувати за комуністичним порядком, починаючи із 1917 року.

Однак автор стверджував, що «зтот роман — сигнал об опасности, угрожаю-щей человеку и человечеству от власти машин и государства». Поява тоталітар­них режимів викликала у нього серйозні сумніви щодо можливості існування, нехай і у далекому майбутньому, ідеального суспільства, підірвало віру в розсу­дливі витоки людської природи загалом. Письменник першим відчув страшну загрозу майбутньої тиранії. Він зрозумів, що коли людина «в єдиному потоці» втрачає себе, свою волю, свою індивідуальність, — це може призвести до зага­льної трагедії суспільства. Обдарований унікальною здатністю до передбачення, Є. Замятін зрозумів, яку небезпеку приховує в собі нівелювання особистості, надмірна жорстокість, руйнування класичної культури та інших тисячолітніх традицій.

Передуючи першому виданню роману в Росії— у 1988 році, Володимир Лак-шин, критик, відомий умінням читати у літературі таємно вимовлене слово полі­тичної правди, відмітив, що більшість із того, що було передбачено Є. Замятіним, виправдалось. Аж до подій трагічного голодомору в Україні — адже в романі пе­ремога над голодом досягається шляхом голодної смерті більшості. Аргументів щодо доведення своєї тези дослідник творчості Є. Замятіна наводив достатньо, що, безперечно, не дозволяє сумніватися у майстерності автора як талановитого про­гнозиста, передбачення якого не безпідставні.

Наївність наукової фантастики у даному випадку, напевне, пояснюється не тим, що уява Є. Замятіна не простягалася за межі того, що йому, як інженеру, було до­сить добре відомо. Він не вигадував жодних вражаючих технічних вдосконалень, оскільки не ставив перед собою такої мети. Настільки схильний до пророцтва, зда­тний до передбачень у тому, що стосувалося побудови держави та характеру відно­син у ній, Є. Замятін ніби свідомо не дає волі своїй інженерній фантазії. Навіть за­значаючи, як буде виглядати місто майбутнього, він дозволяє собі наслідувати описи, наявні у так званих класичних утопіях: міста-комуни (за Томасом Мором), міста сонця (за Томазо Кампанеллою) або алюмінієвого раю зі сну Н. Г. Черни-шевського «Що робити?». Є. Замятін, на нашу думку, навмисне звертається до по­вторів в деталях, описаних в літературі, так схожих на комуністичні, утопій. Ніби підкреслюючи, що його завдання полягає у перевірці усієї сукупності утопічних ідей, що мали місце в історії європейської суспільної та політичної думки протягом багатьох століть.

Це стало причиною народження роману-антиутопії, прогнозу на майбутнє, якщо теперішнє виявить бажання ним стати. Основна тема роману — зображен­ня духовної деградації людини в умовах насильства, зображення загальної стру­ктури тоталітарної держави, яка є надзвичайно небезпечною для людства і сус-

пільства. Головна ідеяполягає у показі протесту проти тиранії, застереження від деградування, заклику до відновлення свободи у суспільстві та духовного про­будження особистості.

Автор для свого роману вибрав просту, проте досить промовисту назву— «Ми». Слово «ми» стало своєрідним гаслом, покликаним об'єднати приниже­них та ображених, яких Є. Замятін прагнув зробити політичною силою, що ви­будує новий світ. Таким чином, слово стало символом свідомості мас. Такий вибір назви невипадковий, оскільки на той час більшість літературних груп претендувала говорити від імені мас. Наприклад, майже вся пролетарська по­езія звернулася до цього «промовистого займенника»: «Все — мьі, во всем — мн, мьі — пламень и свет побеждающий, // сами себе божество, и Судья, и За­кон»— В. Кириллов; «Мьі— одно, мьі— одно, мьі— одно...»— В. Край-ський; «Мн и Вьі— єдино Тело. Вн и Ми неразделимьі...»— И. Садоф'єв. Ці гасла увійшли у тканину головної книги Є. Замятіна. Хоч автор зробив де­що інше: він показав реальну суть утопії, що ніби здійснюється від імені біль-I шості і заради її блага. У категоричності «ми» звучить заборона на «я». Якщо давній рід являв собою колективну особистість, то сучасна маса «ми» — коле-I ктивну безликість, агресивну, ту, що пригнічує. Такого висновку Є. Замятін прийшов не тільки під впливом гіркого досвіду революції, але й споглядаючи досвід патріархальної, селянської Росії, про яку написані його ранні повісті. У романі «Ми» ніби перевіряється здатність справдитися мрії, що протягом ві­ків супроводжувала людську цивілізацію і тепер набула рис реальності. Вті­лення в життя теорії, яка обіцяла світле майбутнє, випередило навіть фантас­тику, яка відрізнялася похмурою гамою. Є. Замятін одним із перших у світовій літературі передбачив неминуче перетворення утопії — при спробі її здійс­нення — на антиутопію.

«Ми» — роман про майбутнє, що настане через тисячу років. Дія у творі відбу­вається у майбутньому — у XX столітті. У романі згадується минулий час, тобто XIX століття. Вождь мріє про те, як ІНТЕГРАЛ буде збудований і за його допомо­гою зможе підкорити інші планети. Сучасність Єдиної Держави є жахливою по від­ношенню до XX століття, але ще страшнішим, на думку автора, буде прийдешнє, коли тоталітаризм стане панувати не тільки на Землі, а й у Всесвіті.

Автор на свій розсуд викладає проблему майбутнього людства. Людина ще по­вністю не взяла гору над природою, проте відмежувалася від неї стіною, за межі якої заборонено виходити. За іронією, вона називається Зеленою стіною. Це єдина зелень, що залишилась у місті. Пагінець конвалії можна дістати лише у Ботанічно­му музеї. Навесні «из-за Зеленой стеньї, с диких невидимих равнин ветер несет же-лтую медовую пьіль каких-то цветов. От зтой сладкой пьіли сохнут губьі.... Зто не-сколько мешает логически мьіслить».

Дитина «страшних років Росії», він критично ставився до всього, що відбувало­ся навкруги. Ще у 1918 році письменник говорив про те, що «партия организован-ной ненависти» та «организованного разрушения» не здатна «созидать». У тих, хто фанатично вірить в таку партію, немає майбутнього.

Роман дав привід негативно ставитися не лише до політичних настроїв і Є.Замятіна, а й до його письменницької діяльності — його експерименту словом. і Особливості жанру вимагали від письменника особливого методу зображення. Є.Замятін випрацьовує свій особливий метод, співзвучний стилю епохи, «неореа­лізм», що можна розуміти як поєднання реальності й фантастики. У своїх критич­них працях письменник розробив теорію неореалізму і визначив основні риси ново-

Фантастичним є суспільство прозорих стін, гігантська, надпотужна космічна машина «Інтеграл», небачені дива техніки майбутнього. Реальними ж є людські ха­рактери та долі, їхні почуття та думки, що не можуть бути закресленими волею верховного правителя — Благодійника. Такий художній сплав створює «ефект при­сутності», робить оповідь більш захоплюючою та яскравою.

Що стосується природи у самій собі, людина доклала вже достатньо зусиль для її остаточного викорінення (харчується продуктами, що отримують із нафти). При цьому, щоправда, вижило всього лише «0,2 населення земного шара», але ж це були найкращі, найсильніші, що пройшли природний відбір. Саме вони збудували Вели­ку Єдину Державу. Життя у ній підкорене Годинній Скрижалі, що визначає, о кот­рій годині усім — одночасно — спати, вставати, працювати, кохати. Для того, щоб керувати Державою, «єсть искусная, тяжкая рука Благодетеля» — таку назву має верховний правитель (вождь). Для того щоб слідкувати за виконанням щоденного регламенту, «єсть опьітньій глаз Хранителей...». Бути щасливим — обов'язок кож­ного. Щастя — це дріб, чисельником якого є «блаженство», а знаменником — «за-висть» [6; 321].

Є. Замятін розумів, що можна збудувати небачене космічне аеро (слово, типове для тієї епохи), проте неможливо на ньому прилетіти до щастя. Від себе не втечеш. Прогрес знання — це ще не прогрес людства, а майбутнє буде таким, яким ми його сьогодні підготуємо.

Дія роману перенесена до далекого майбутнього. Після закінчення Великої Двохсотрічної війни між містом та селом люди стали громадянами Єдиної Держа­ви. Новий порядок, що розпочався з війни зі своїм народом, був націлений на зни­щення. Щоправда, вижила невелика частина населення, проте це були найкращі, найсильніші. Побут ідеальний, вичищений, прибраний — необхідна умова існуван­ня в Єдиній Державі. Однак, разом з ідеальною чистотою та порядком до людських осель приходить і нагляд за приватним життям громадян. Перед нами постають «стеклянньїе купола аудиториумов», «стеклянньїй, злектрический, огнедьішащий «Интеграл», «божественньїе параллелепипедьі прозрачньїх жилищ». Скляні оселі проглядаються наскрізь. Штори на вікнах можуть бути опущеними лише на певний час, тоді, коли мешканцям дозволено займатися коханням. Людина, що приходить із цією метою (байдуже, чи чоловік це чи жінка), має право бути допущеною до приміщення лише за наявності так званого «рожевого квитка».

Не лише люди, але й кольори, барви у цій Державі позбавлені колишньої свобо­ди. Так, рожевий — завжди був символом материнства й дитинства — і саме у ро­жевий колір пофарбовані квитки, що видаються на період одноразового кохання.

Блакитний — колір неба, і саме в блакитні комбінезони одягнені люди — номери

ї Єдиної Держави, а їхні номерні бляхи сяють золотом. Підтверджень такого посиле-

| ного оперування кольоровою асоціативністю достатньо. Кольорова символіка ро­ману, а точніше її майже цілковита відсутність, допомагають глибше відчути ідей­ний задум твору.

Письменника цікавлять не стільки ознаки матеріального благополуччя та про­гресу, скільки духовний стан майбутнього суспільства і перш за все взаємовідноси­ни особистості та держави. У цьому розумінні роман «Ми» не фантастична мрія

| художника епохи соціалізму, а швидше перевірка більшовистської мрії на її здат­ність реально втілитися, на її «людяність». Саме з цим пов'язана ідея твору, що має

І своїм підґрунтям авторські спостереження за долею тих, хто складає народонасе­лення кришталево-алюмінієвого раю майбутнього.

На перший погляд, усі рівні і щасливі. І перш за все, герой, від імені якого йде оповідь, Д-5ОЗ — будівничий «Інтегралу». Це людина, позбавлена імені, один із математиків Єдиної Держави. Він обожнює «квадратну гармонію» сус-

| пільного устрою, яке турботливо забезпечує «математично безпомилкове щас­тя» для будь-кого, хто живе на цій землі. У суспільстві покірних «нумерів» ко­жен отримує спокій, відповідне заняття та цілковите задоволення фізичних

І потреб. Натомість необхідно відмовитися від усього того, що відрізняє тебе від інших, позбутися своєї індивідуальності та стати безликим «нумером». Прийня­вши ці умови, можна отримати «повноцінне» існування: це життя за законами Годинникової Скрижалі, відмежованість від світу Зеленою стіною, постійний

ї нагляд з боку Охоронців зі служби безпеки. У такому суспільстві все контролю­ється і підкорене надміру строгому управлінню: музика замінена Музичним за­водом, література — Інститутом Державних Поетів, преса — Державною Газе­тою тощо. Найважливішою подією в житті Єдиної Держави є День Єдиної

і Згоди, коли щасливі від усвідомлення влади Благодійника люди підтверджують радість від свого рабського становища.

Д-5ОЗ веде щоденник (увесь текст роману — щоденникові записи героя) і пише

І його з тією метою, щоб за допомогою математичних методів довести мудрість тих принципів, на яких засновано Єдину Державу. Починає свою оповідь він піднесено, вдаючись до повторів істин, що вкарбовані в думки кожного номера — громадяни­на: «Ведь ясно: вся человеческая история, сколько мьі ее знаєм, — зто история пе-рехода от кочевьіх форм ко все более оседльїм. Разве не следует отсюда, что наибо-

; леє оседлая форма жизни (наша) єсть вместе с тем и наиболее совершенная (наша). Если люди метались по земле из конца в конец, так зто только во времена доисто-рические, когда бьіли нации, войньї, торговли, открьітия разньїх америк. Но зачем, кому зто теперь нужно?».

Д-5ОЗ вважає життя суспільства Єдиної Держави цілком нормальним, а себе — абсолютно щасливою людиною. Він працює над будівництвом гігантського космі-

I чного корабля «Інтеграл», покликаного підкорити «благодетельному игу разума» мешканців сусідніх планет, що знаходяться у «дикому стані свободи».

Герой роману постає перед читачем задоволений життям. Його не дивує, не ви-

і кликає жодних підозр, що місто-держава, у якому він живе, оточене скляною сті­ною. У цьому місті немає живої природи: не чути співу птахів, не виграють сонячні промені у калюжах на асфальті. «Квадратна гармонія» вулиць та майданів, жахлива до абсурду, вражаюча однаковість життя «номерів», доведена до абсурду рівність людей викликають захоплення оповідача. Всі «номери» однаково одягнені, мешка-