Ісікава Такубоку. Жанр танка у творчості поета

Особливості розвитку літератури Сходу:

Японія завжди була країною, яка, за словами Ко­бо Абе, стояла «осторонь світу». її тривала історич­на відокремленість обумовила мовну та духовну своєрідність нації. Географічне розташування Японії було причиною її ізоляції від світової спільноти. Японія намагалася подолати ізоляцію і розпочати новий період історії, але колоніальна політика іспа­нців і португальців викликала у японців такий жах, що вони знову майже на триста років відсторонили­ся від усього світу. Відокремленість допомогла Японії уникнути долі колоніальних країн і зберегти етнічну однорідність та самобутність культури.

Наприкінці XIX — початку XX століття Японія сама розпочала колоніальні загарбання, виробивши

ідеологічне виправдання такої політики. Винятковість Японії, її «призначення» правити світом були оформлені у концепції «духу Ямато» (Ямато — давня назва Японії). Однак після Другої світової війни, після Хіросіми та Нагасакі «дух Ямато» для об'єднання нації вже не підходив. Змусити японський народ повірити у винят­ковість своєї країни допомогли нові ідеологічні орієнтири: «японське економічне диво» і «небачена японська працелюбність». Уже в 70-х роках XX століття більша половина дорослого населення вважала себе вищими за американців та європейців. Японці знову стали пишатися своєю країною.

Проте світ, що відкрився японцям після Другої світової війни, був уже іншим. Світова економіка потребувала розширення торгово-грошових відносин між краї­нами, тому в новій конституції Японії з'явилися закони, що забезпечували зв'язки країни зі світом. Однак входження у «світовий вимір» виявилося для японців неле­гким. Широка пропаганда американського способу життя, прагматичне розуміння сенсу людського існування не тільки підривали засади «духу Ямато», а й створюва­ли загрозу духовного зубожіння японців і втрати ними моральних традицій. Японія більш гостро, ніж будь-яка інша країна, відчула зворотний бік технічного прогресу: забруднення навколишнього середовища, агресія з боку американської технотрон­ної культури, що почалася з атомної атаки, а головне — технічне рабство людей, які ставали гвинтиками машин і втрачали здатність на свої думки та почуття, пере­творюючись на бездумні прагматичні істоти.

«Епоха цивілізації та просвіти» позначилася на літературному процесі Японії. Наприкінці XIX століття японські читачі ознайомилися з кращими творами захід-

ноєвропейської та російської літератур, оскільки в результаті європеїзації значно зросла кількість перекладів. Твори російських класиків, а також ідеї письменників-демократів Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова помітно вплинули на япон­ську літературу.

Нова епоха вимагала й нових форм у поезії. У поезії збільшується кількість перекладів з європейських мов. Але злет японської лірики обумовлений не тіль­ки інтенсивністю перекладацької діяльності. Річ у тім, що перекладати довгі ві­рші західних поетів традиційними короткими формами хоку й танка виявилося і неможливим. У системі японського віршування з'явилася нова форма «сінтайсі» І (дослівно — «вірші нової форми»). Японські вірші нової форми уподібнювали- І ся європейським «білим віршам», до того ж вони могли мати необмежену кіль­кість рядків.

У 80-ті роки XIX століття в Японії виник рух «за нову форму вірша», на чолі якого стояли Тацудзіро Іноуе, Рьокіті Ятабе і Масакадзу Тояма. Видана ними у 1882 році «Збірка віршів нової форми», в якій автори здійснили спробу опанувати принципи європейського віршування, став першим досвідом нової поезії. Багато японських поетів пробували свої сили у формі «сінтайсі». Разом із новою формою у лірику прийшов і новий зміст: у японській поезії утвердився романтизм, сповнений пафосу боротьби проти соціальної несправедливості, мілітаризму, феодального ла­ду, що заважали вільному розвитку особистості.

В японській поезії кінця XIX — початку XX століття поширився новий вільний вірш, що спирався на розмовну мову — «дзіюсі», який згодом став основною фор­мою японської поезії XX століття.

Гордістю японської поезії XX століття називають Ісікава Такубоку. Він прожив коротке і складне життя, але його внесок у японську літературу був дуже вагомим.

28 жовтня 1885 року в сім'ї священика Ісікава Іттея народився син, якого назва­ли Хадзіме («перший»). За деякими японськими джерелами, днем народження Та­кубоку вважається 20 лютого 1886 року — дата реєстрації його народження. Ісіка­ва— прізвище поета, Такубоку— літературний псевдонім. Псевдонім у Японії замінює разом і прізвище і ім'я, але досить часто згідно з традицією перед псевдо­німом ставиться ще й прізвище.

Такубоку був першим і єдиним хлопчиком у родині. Його родина жила на півні­чному сході острова Хонсю, в префектурі Івате, у селищі Сібутамі, де батько май­бутнього поета служив настоятелем у буддійському храмі. Саме із Сібутамі пов'язані перші дитячі враження Хадзіме. Це селище Хадзіме назве своєю батьків­щиною (хоча народився він у сусідньому селі — Тамаяма). Хлопчика любили й пе­стили в сім'ї. У п'ять з половиною років Хадзіме висловив бажання вчитися у шко­лі, і батько не заперечував. Хоча Хадзіме й не досяг шкільного віку, був досить хворобливим і слабким хлопчиком, він навчався блискуче. Крім природних талан­тів вирізнявся винахідливістю, гостротою думки, швидкістю реакції, тому чотири­річну школу майбутній поет закінчив з відзнакою. Учителі та односельці називали його «дитиною з Божою іскрою».

Наступні три класи початкової школи Хадзіме закінчив у столиці префектури — місті Моріока, де він мешкав у будинку свого дядька. У квітні 1898 року Хадзіме успішно склав іспити до гімназії. Батьки надзвичайно пишалися своїм сином і по­кладали на нього великі надії, оскільки стати гімназистом щастило не кожному 1 сільському хлопцеві.

І в гімназії Хадзіме продовжував дивувати вчителів та однолітків своїми здібно- і стями, судженнями, пам'яттю. Завдяки Хадзіме у популярних тоді рукописних шкі- І

льних часописах почали дедалі частіше з'являтися переписані ним від руки статті та вірші з «Ранкової зірки», а також перші п'ятивірші й сінтайсі самого Хадзіме. На жаль, захоплення поезією завадило опануванню Хадзіме інших наук, він став часто пропускати заняття, одержував далеко не кращі оцінки. До того ж юний поет палко закохався. Його серце та уяву полонила дівчина-сусідка— Хоріаї Сецуко. Згодом він одружився з нею.

Романтичні мрії та нестримне бажання обов'язково стати поетом були, напевне, причиною невдачі на чергових іспитах в гімназії, і Хадзіме полишає навчальний за­клад, хоча йому залишилося півроку до закінчення освіти. Втім сімнадцятирічний юнак був сповнений надії на майбутнє. Один із його віршів надрукували у «Ранко­вій зірці», і це надихало його на подальшу творчість. Упевнений у собі та своїй ща­сливій зірці, Хадзіме у жовтні 1901 року їде в Токіо.

Талант Ісікави, справді, був помічений. Схвальні відгуки відомих поетів над­звичайно вплинули на юнака. Йому здавалося, що перед ним відчиняться двері у велику літературу. Познайомившись із подружжям Йосано, Хадзіме отримав можливість постійно друкувати свої вірші в «Ранковій зірці». Проте необхідних для існування прибутків улюблена поетична справа не приносила. Для Ісікава настали тяжкі часи: напівголодне існування, втрата житла за несплату боргів, тривалі хвороби. Дізнавшись про негаразди Хадзіме, його батько, приїхав до Токіо і забрав сина у рідне село. Перебуваючи у Сібутамі й відновлюючи здо­ров'я, що похатнулося, Такубоко наполегливо займався самоосвітою, багато чи­тав, а головне — наполегливо писав. Ще в Токіо Йосано Теккан порадив йому писати довгі вірші — сінтайсі. Перші сінтайсі, опубліковані на сторінках «Ран­кової зірки» у грудні 1903 року, вперше були підписані псевдонімом Такубоку (буквально «клюйдерево»).

1904 рік приніс поету широку популярність. Його вірші друкували майже в кож­ному номері «Ранкової зірки», а його ім'я стало відомим у літературних колах Японії. Натхненний, сповнений нових планів і надій, Такубоку знову вирушив до Токіо.

Через кілька місяців після повернення поета до «Східної столиці», у травні 1905 року, побачила світ його перша поетична збірника— «Жадання». Вірші, що увійшли до книжки, написані в дусі мрійливого романтизму. І хоча вони не відзначались оригінальністю ні в тематиці, в якій переважали мотиви туги і са­мотності, ні в мові, переобтяженій архаїзмами й декоративними засобами, напи­сані вони були все ж таки натхненно й щиро. У віршах поета знайшло відобра­ження велике бажання осмислити навколишній світ, знайти своє місце в ньому. Такубоку тонко сприймав природу, намагався осягнути тлінне й вічне, визначи­ти призначення людини.

Як бачимо, поезія і життя у сприйнятті Такубоку — нерозривна єдність. Для нього без життя немає поезії, бо тільки життя дає поезії реальну основу, а поезія — ще один засіб жити й одухотворювати життя.

У червні 1905 року Такубоку отримав із дому нерадісну звістку: батько, щоб морально підтримати сина, продав кріптомерії (вічнозелені хвойні дерева), що належали храму, за це його обурені прихожани відсторонили від посади настоя­теля. Сім'я втратила засоби для існування. Такубоку знову довелося залишити Токіо. Ситуація була надзвичайно складною: передбачалось одруження з Хоріаї Сецуко, його першим коханням, а тут на його руках фактично опинилася вся сім'я — батьки та сестри. Доля молодого поета різко змінилася, настали тяжкі часи й для всієї сім'ї Ісікава. Незважаючи на зусилля, Такубоку до самої смерті так і не зміг подолати злидні.

Ісікава Такубоку повернувся у рідне селище Сібутамі й учителював у місцевій школі. Мізерного заробітку не вистачало на велику сім'ю, і тому з надією на вели­кий гонорар Такубоку пізніми вечорами писав роман про сільських учителів. Але опублікувати свій перший твір у прозі йому не вдалося. До того ж робота в школі принесла нові проблеми. Директорові школи не сподобалося, що молодий учитель збирав у себе вдома учнів і довірливо, як старший брат, вів з ними бесіди про Фра­нцузьку революцію, про революційні події в Росії, виконував для них на скрипці мелодії, що надихали на боротьбу. «Мене вважали бунтівником, а я був будівничим душ», — напише пізніше Такубоку. Врешті-решт, Такубоку звільнили з посади вчителя. Перед тим як піти зі школи, у квітні 1907 року, Хадзіме організував страйк учнів, чим викликав неабиякий переполох у селі.

Матеріальне становище сім'ї дедалі погіршувалося. До того ж у молодих Ісікава народилася донька. Батько Хадзіме, щоб позбавити родину зайвого рота, пішов із дому, не маючи ніяких шансів вижити у далеких мандрах. Незабаром батька знай­шли і повернули додому, але для Такубоку ця подія стала великим потрясінням. Він зрозумів, що ніхто, крім нього самого, не зможе дати рідним матеріального достат­ку, але розбагатіти літературною працею було неможливо. Він змушений шукати інші засоби для виживання.

«Наче камінням гнаний», Такубоку вирушив на острів Хоккайдо: він був менш заселений порівняно з іншими місцями, і там було більше можливостей знайти пристойну роботу. Узявши з собою молодшу сестру, 4 травня 1907 року Такубоку перетнув Сангарську протоку. Спочатку поет оселився у місті Хакодате. Члени мі­сцевого товариства поетів допомогли Хадзіме влаштуватися вчителем початкової школи. Згодом з'явилися й інші джерела заробітку: його запросили завідувати ре­дакцією місцевого поетичного журналу, пізніше знайшлася робота і в газетному видавництві. Життя потроху налагоджувалося. На початку липня 1907 року Таку­боку запросив до себе дружину й доньку, а через місяць — матір.

Втім, доля не була прихильною до Ісікава. У ніч на 25 серпня трапилося нещас­тя: величезна пожежа знищила дві третини міста Хакодате, де жив Такубоку зі сво­єю родиною. Згоріло все: і школа, і редакція, і видавництво, де він працював. Ця пожежа зруйнувала й усі надії поета на краще життя.

Покинувши Хакодате, Такубоку переїжджає у Саппоро, де прожив усього два тижні, оскільки робота коректора у газетному видавництві не давала більш-менш пристойного заробітку. Про творче задоволення не могло бути й мови. Не довго за­тримався Хадзіме і в місті Отару. Влаштувавшись у редакцію нещодавно відкритої газети, він незабаром звільнився через постійні суперечки з начальством. Нарешті | Такубоку переїжджає до Кусіро, міста на півночі Хоккайдо:

Я на останній станції зійшов. Від снігу видно... В містечко глухе Йду я Тихими кроками.

У Кусіро Хадзіме посів посаду головного редактора місцевої газети. І хоча май­же в кожному номері друкували його матеріали, написання статей для провінційної газети надзвичайно пригнічувало Хадзіме. Та й загальна атмосфера на Хоккайдо не влаштовувала його. Сюди приїздили люди, які не могли прогодувати себе на давно обжитих островах Японії, але замість бажаного достатку вони зустрічали тут нові біди. Життя людей котилося у прірву, спивалися, зводили рахунки із життям. Тру­дарі бідували, а нечисленна інтелігенція сподівалася на революційні зрушення.

Хадзіме мріяв про Токіо. Там, на його думку, є простір для творчості.

У літературі Японії почали з'являтися риси натуралізму. Ісікава Такубоку в статті «Гілка на столі» радісно вітав появу нових тенденцій в літературі: «Натура­лізм народився, щоб змінити літературу, величезною вадою якої є виключна увага до формальної майстерності». У сінтайсі, що писав поет під час мандрів по Хок-кайдо, теж з'явилися реалістичні мотиви, які стали провідними в останній період творчості митця, коли він переїхав до Токіо.

Наприкінці квітня 1908 року, перевізши сім'ю з Отару до Хакодате і залишивши її під опіку свого приятеля, Хадзіме знову прибув до столиці. Один товариш ще з юнацьких років ввів Хадзіме у коло талановитої молоді, що мріяла про розвиток рід­ної культури. Такубоку багато працює. Майже не виходячи зі своєї маленької кім­нати у дешевому готелі, він за півтора місяця написав п'ять нових повістей. Видав­ці не взяли їх до друку і всі надії на отримання гонорарів виявилися марними. Бор­ги зростали, допомагати сім'ї було нічим, віра у власний талант похитнулася. У Та­кубоку з'явилися думки про самогубство.

Розмірковуючи безсонними ночами про своє мистецьке призначення, Такубоку знову повернувся до поезії. Почав писати вірші, схожі на його ранню лірику: прос­ті, щирі роздуми про дитинство і прикрощі долі, про своїх сучасників і Японію, яку поет любив понад усе. За дві доби Такубоку написав понад п'ятсот танка.

У душі поета відбувся злам. Він уже остаточно зрозумів, що людям потрібні такі вірші, що могли б стати духовним хлібом кожного. Такубоку став провідником ре­алізму в японській літературі, він розкривав почуття простих людей, розповідав про долю бідних і знедолених. Але про що б не писав Такубоку, він завжди шукав смисл у всьому, що бачив довкола. Його лірика сповнена глибоких роздумів про іс­нування людини у світі і ідеями перетворення реальності. Його ліричний герой чи­нить так, як усі, але він завжди прагне кращого.

Із липня 1908 року вірші поета постійно з'являються в різних періодичних ви­даннях Японії. 1910 року вийшла його збірка «Жменя піску», а в 1912 (посмерт­но) — збірка «Сумні іграшки». Саме ці збірки зробили поета найулюбленішим по­етом Японії і принесли йому заслужену славу.

Значний вплив на світогляд Такубоку справили соціалістичні ідеї. Він разом з іншими прогресивними діячами культури шукав реальні засоби перетворення суспільства.

В останні токійські роки творчості письменник багато працював: написав кілька повістей, десятки літературно-критичних і публіцистичних статей, сотні віршів. За­вдяки зростанню його популярності матеріальне становище Такубоку покращилося, він навіть зміг викликати до себе в Токіо матір і дружину з дітьми, трохи згодом приїхав і батько. Але здоров'я поета значно похитнулося. Через напівголодне існу­вання попередніх років у сім'ї з'явився туберкульоз. Спочатку помер маленький син, який народився в жовтні 1910 року, потім померла мати Хадзіме. Ці втрати на­близили смерть і самого Такубоку, який помер 13 квітня 1912 року. Друга донька Такубоку народилася через два місяці після його смерті, а через рік вона стала кру­глою сиротою — у травні 1913 року померла Сецуко, вірна дружина поета.