Я. Кавабата — класик сучасної японської літератури

Японська прозова література XX століття стала ві­дображенням численних спроб осмислення нової реальності. Поруч із соціальною прозою, що виник­ла на початку століття, розвивається егобелетристи- і ка, яка наклала відбиток на японську літературу першої половини XX століття. Для егобелетристики характерна підкреслена ізоляція авторського «я» від суспільних проблем, вихід у світ інтимних пережи­вань. Водночас у 20-ті роки XX століття, в умовах піднесення робітничого руху, виникає «пролетарсь­ка» література. Журнал «Танемаку хіто» об'єднав літераторів з антиімперіалістичними настроями. У цей час з'явилася ціла низка «робітничих» рома­нів, у яких письменники відстоювали демократичні ідеї: «Фабрика» (1925), Вакідзо Хосої, «Люди, які

живуть на морі»(1926) Йосікі Хаяма, «Вулиця без сонця» (1929), «Токіо, місто без­робітних» Сунал Такунага та інші.

У 20—30 роки виникають такі нові напрямки, як неоромантизм, неогуманізм, «школа нової майстерності». Неоромантики шукали вихід із соціальної кризи у ви­тонченому естетизмі. Письменники-неогуманісти показували світ духовних пере­живань людини свого часу, називаючи своїм учителем Л. Толстого. До «школи но­вої майстерності» належав, наприклад, Рюноске Акутагава, для творів якого характерна і соціальна тематика, і складність психологічних проблем, і сатирична спрямованість.

В японській поезії 20-х років виникають авангардні течії, автори яких відзнача­лися бунтівним характером, різким неприйняттям не тільки капіталістичної дійсно­сті, а й усіх моральних норм. Поети сміливо експериментували в галузі стилю та поетичної форми.

У 30—40-ві роки в умовах поширення ідей фашизму й відродження «духу Яма-то» у літературі утвердилася тенденція прославлення «священної» війни. 1942 року засновано Японське літературне товариство служіння вітчизні, що стало осередком «духу Ямато» і пропаганди шовіністичного «японізму».

Однак після поразки японського мілітаризму в 1945 році в літературі Японії від­буваються істотні зміни. Розвиваються і взаємодіють три основні напрямки: тради­ційний, демократичний і сенгоха («післявоєнна трупа»). Перший, традиційний, на­прям репрезентували письменники старшого покоління, котрі в пошуках «вічних» цінностей, не підвладних часові, зверталися до традицій багатовікової національної літератури. У зв'язку з переглядом традицій національної культури в японському мистецтві відбувалися гострі ідейні дискусії, в яких деякі представники літератури виступали за відновлення войовничих традицій, начебто здавна притаманних япон­ській культурі.

Рух за розвиток демократичної літератури у післявоєнній Японії представляли письменники Корехіто Курахара, Юріко Міямото, Сігехару Накано та інші.

Наприкінці 50-х років у японській прозі з'являється тенденція до взаємодії реа­лізму та модернізму, що приводить до появи нових естетичних явищ.

Напрям сенгоха репрезентують митці різних ідейно-естетичних поглядів. Однак їх єднала ідея пріоритету людської особистості, заперечення мілітаризму і не­прийняття традиціоналізму. У творчості представників сенгоха переважали в осно­вному реалістичні тенденції. Частина письменників сенгоха звернулися до творчих прийомів західного модернізму. У пошуках художніх засобів зображення «сучасної людини» Сіньїтіро Накамура опановує психоаналітичний метод, запозичений у М. Пруста (повісті «Джерело кохання»— 1962, «Дочки Сіону» (1948). Екзистенці­алізм вплинув на творчість Ріндзо Сіїна (романи «Вічна передмова» (1948), «Пре­красна дама» (1955).

У 50—60-ті роки в Японії поширилася так звана «література плоті», що зобра­жувала насильство і секс. У 60—70-ті роки бурхливий розвиток переживають жан­ри наукової фантастики і детективу. Наприкінці XX століття митці опановують прийоми постмодернізму, що збагатив національну літературу.

Отже, японська література XX століття досить різноманітна і багатопланова. Але японське мистецтво взагалі та література зокрема, незаважаючи на всі сміливі новації, все ж таки зберегла свою національну самобутність, яка виявилася у гли­бині порушених проблем, масштабності зображення подій і явищ довкілля, високо­му рівні художнього узагальнення, універсальності змальованих картин. Найкращі японські письменники добре усвідомлюють свою національну приналежність, і че­рез національне вони намагаються осягнути весь світ, сучасну духовну атмосферу і соціальні суперечності.

Ряд творів післявоєнної літератури Японії сповнені безмежної тривоги й хвилю­вання за долю людини у стрімкому світі машин і технічних зручностей, що відда­ляли особистість від природи і вікових традицій. Тоді, на початку 50-х років, багато митців зверталися до минулого, намагаючись там знайти відповіді на запитання про майбутнє Японії. Особливо виразно це виявилося у творах Ясунарі Кавабата (1899—1972). Його герої, охоплені ностальгією за минулим, намагаються воскреси-ти колишні цінності та ідеали. Недаремно древня столиця Японії — Кіото — не­змінно перебуває у центрі художньої оповіді Ясунарі Кавабата. Кіото стає своєрід­ним символом протесту проти загазованих і отруєних промисловими викидами японських міст.

Ясунарі Кавабата — один із визначних прозаїків XX століття, якому в 1968 році була вручена Нобелівська премія за «письменницьке мистецтво, що виражає сут­ність японського мислення». Талант Ясунарі Кавабата одночасно відображає і тра­диційне, і нове у житті японського народу, знаходячи для відтворення цього синте­зу найбільш природні і виразні форми.

Ясунарі Кавабата народився 11 червня 1899 року в місті Осака у родині лі­каря. Батько майбутнього письменника, крім своєї спеціальності, цікавився лі­тературою та мистецтвом. Однак коли хлопчику виповнилося лише два роки, помер батько, а ще через рік померла й мати. Ясунарі виховували бабуся та ді­дусь (батьки матері); після смерті бабусі та сестри він залишився з дідусем, якого дуже любив.

У шкільні роки Кавабата захоплювався живописом, мріючи стати художни­ком. Але у 12 років він змінює своє рішення і пробує сили в літературі. Перший твір— «Щоденник шістнадцятирічного» (1914, опуб. 1925)— передає щирі й безпосередні почуття дитини, на очах якої відбулося стільки трагедій і поступо­во згасали дні дідуся, останньої близької людини. Ще в юнацькі роки у Ясунарі Кавабата виявився талант спостереження за іншими людьми. На сторінках його творів з'явиться багато цікавих думок про тих, хто його оточував, про їхні спів­чуття, безкорисність, душевну щедрість.

Великий вплив на становлення майбутнього письменника справили твори япон­ської класики, насамперед «Гендзі-моногатарі» — роман про принца Гендзі. Однак не тільки середньовічні епопеї з їхніми батальними сценами й кодексом честі саму­раїв привертали увагу Кавабата. Він із захопленням читає твори зарубіжної літера­тури, особливо скандинавських та російських авторів. Серед російських класиків надає перевагу Л. Толстому, Ф. Достоєвському, І. Тургенєву, А. Чехову. Вступив­ши у 1920 році до Токійського університету, Ясунарі Кавабата значно розширив коло своїх мистецьких уподобань. Він серйозно займається вивченням не тільки лі­тератури, а й шедеврів світового мистецтва. Ознайомився з творами Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рембрандта.

В університеті разом з іншими студентами Я. Кавабата видавав літературний журнал «Сінто» («Новий рух»), в одному з випусків якого було надруковане йо­го оповідання «Картина для поминання», що привернуло увагу японських літе­раторів. По закінченні університету в 1924 році він взяв участь у створенні жур­налу «Бунгей дзідай» («Сучасна література»), з яким в Японії пов'язують початок нового літературного напряму — сіканкакуха (неосенсуалізм). Великий вплив на засновників видання мали модерністські письменники Заходу (Дж. Джойс, Г. Стайн). Із точки зору японських сенсуалістів, література не по­винна бути тільки копією об'єктивної дійсності, вона, на їхню думку, — завжди плід суб'єктивних вражень, переживань, почуттів, сумнівів автора. Однак Я. Ка-

вабата у цій групі молодих митців посів особливе місце. На відміну від інших, він не відмовився від національних художніх традицій, класичних уявлень про прекрасне. Пізніше він писав: «У захопленні від літератури Заходу я намагався наслідувати кращі її зразки. Але по суті я — східна людина і ніколи не втрачав свого власного шляху».

Невелика повість Ясунарі Кавабата «Танцівниця з Ідзу» (1925, опуб. 1926), створена у традиціях класичної японської літератури, одразу привернула увагу японської літературної критики й здобула авторові популярність серед публіки. По суті, це перший його значний твір, в якому виявилися характерні риси стилю митця — задушевність, м'якість, спокійність.

Однак справжній успіх і заслужене визнання прийшли до письменника після появи його нової повісті — «Снігова країна» (1934—1947). Цей твір визнано од­ним із найкращих у прозі Японії. Таємниця людського кохання і таємниця при­датності природи снігового краю стають предметом філософських роздумів ми­тця, котрий намагається знайти ключ до відкриття вічної гармонії світу. Твір написаний на основі принципу вабі (неяскравої, приглушеної краси). Цей прин­цип дозволив письменникові показати цінність кожної миті людського життя і неповторність природи. Взаємини токійця Сімамури та сільської гейші Комако зображуються на тлі різних пір року, як цього вимагала дзен-буддійська естети­ка. Крім реального плану, у повісті велике значення має психологічний план. Автор заглиблюється у підсвідоме, у світ почуттів і вражень, які для нього не менш значущі, ніж навколишній світ. Ясунарі Кавабата заявив про себе як тала­новитий майстер ліричної прози, в якій знайшла відбиток духовна суть сучасно­го японця.

Під час Другої світової війни і в повоєнні часи письменник багато подорожу­вав по Маньчжурії, приділяв увагу вивченню класичного японського роману XI століття.

У 1960 році Я.Кавабата відвідав кілька американських університетів, де читав семінари з японської літератури. У своїх лекціях наголошував на неперервності її розвитку з XI до XIX століття, а також на тих змінах, які відбулися в японському мистецтві XX століття, коли особливо посилився вплив Заходу.

У повістях «Тисячокрилий журавель» (1951), «Голос гір» (1954), «Давня сто­лиця» (1962), що розвивають усталені традиції класичної японської словесності, Ясунарі Кавабата порушує проблеми моралі й краси, намагаючись врятувати су­спільство XX століття від бездуховності. Тривоги й хвилювання цілих поколінь, їхні моральні та естетичні ідеали дали поштовх для творчих шукань письменни­ка, для якого завжди були близькими і духовні традиції світової літератури, і цінності японського народу. Митець впевнений, що зв'язок часів не розпався, що минуле існує в теперішньому, пронизуючи його невидимими променями. Кавабата володіє здатністю відтворювати цей ланцюг часів, відчуваючи світ у трьох часових вимірах: у минулому, теперішньому і майбутньому. Ця тривимір­ність нерідко виступає як єдність спогадів, вчинків і марень його літератур­них героїв. Найбільш відчутно це виявилось у повісті «Тисячокрилий жура­вель».

Письменник завжди зберігав політичний нейтралітет, але наприкінці 60-х років він порушив цей принцип, підписавши петицію проти «культурної революції» в комуністичному Китаї.

16 квітня 1972 року важкохворий Ясунарі Кавабата покінчив життя самогубст­вом у себе вдома в Дзусі. Мотиви самогубства залишилися нез'ясованими.

Повість «Тисячокрилий журавель»

Композиційна побудова повісті пов'язана з традицією чайної церемонії. Саме з цього ритуалу в храмі древнього міста Камакура (де Кавабата жив тривалий час) і починається знайомство читачів із головними героями: Кікудзі і Юкіко, доля яких і становить основу сюжету. Чайна церемонія — загальне тло, а точні- ] ше, художня тканина, переплетіння «ниток» які з'єднують минуле і теперішнє всіх персонажів.

Сутність чайного обряду — старовинної традиції, доведеної японською естети­кою до рівня високого мистецтва, — полягає в тому, щоб дати можливість людині поміркувати над своєю долею, очистити душу від повсякденних турбот і суєти, на­гадати про гармонійну єдність людини з природою та іншими людьми. Існує чоти­ри правила чайної церемонії:

Гармонія.Це умова існування, основа основ; постійність можлива лише тоді, коли є рівновага. Наслідуючи красу, людина вдосконалює себе та свої взаємини зі світом. Пошуки гармонії — призначення традиційного мистецтва японців.

Чемність.Вона передбачає щирість стосунків між людьми, співзвуччя сердець, «зустріч почуттів» не за правилами поведінки, а через те, що душа людини, яка по­трапляє у світ краси та натуральності, прихильна до добра. Чайний дім — це оби­тель миру та спокою, сюди немає доступу людям із поганими думками.

Чистота.Вона повинна бути абсолютною, починаючи від почуттів та думок, за­кінчуючи чистотою в буквальному розумінні.

Спокій.Головне в чайному домі — тиша та спокій, необхідні для рівноваги ду­ху, для бесіди «серцями».

Як неодноразово підкреслював сам Кавабата, його мета — не докладний опис чайної церемонії, а застереження від вульгаризації її сучасністю. Небезпека духов­ного знецінення давньої традиції у повісті йде від Тікако Курімото, яка «здобула собі неабияку славу вчительки чайної церемонії». Із нею пов'язані всі життєві тру­днощі головних героїв повісті. Колись Тікако була коханкою батька Кікудзі, котрий вже по-дорослому осмислює свої дитячі спогади про неї. Пізніше ця жінка змогла увійти в довіру до його матері, ставши незамінною помічницею в родині Кікудзі, допомагаючи влаштовувати чайні церемонії і навіть прислуговуючи на кухні, коли збиралися гості. Тікако опікає і вже дорослого Кікудзі, котрий втратив батьків. Во­на впливає на розвиток його стосунків із нареченою Юкіко Інамурі й чинить пере­шкоди його контактам із пані Оота та її дочкою Фуміко. Тікако пересуває людей та їхні доля, як чашки: спочатку вона підсовує Кікудзі Юкіко і відсовує пані Оота, по-тімвідсовує її дочку Фуміко, врешті-решт, відсовує і Юкіко, повідомляючи, що обидві дівчини вийшли заміж.

Слід зазначити, що на сторінках повісті чайний посуд і взагалі вся керамі­ка — вази, чашки і чайники — живуть немовби власним особливим життям, пов'язаним із минулим. Старовинні речі, яким по кількасот років, відтіняють швидкоплинність людського існування, втілюють віковічну мудрість, нагадують про неминущі цінності.

Огорнений романтичним серпанком образ Юкіко, котра тримає в руках крепде­шинову хустку із зображенням літаючих журавлів, заполонив уяву Кікудзі з самого початку твору. Він закохується в Юкіко, шукаючи в ній втілення своїх мрій. Іншу сюжетну лінію повісті становлять досить складні стосунки (у тому числі й любовні) Кікудзі з пані Оота та її дочкою Фуміко. Із пані Оота його пов'язують спогади про батька. Оота-сан шукає у синові риси батька, люблячи його і шануючи пам'ять про

нього. Зближення з Кікудзі викликає в неї почуття провини, а сам Кікудзі відкриває в Оота невідомі раніше привабливі риси й краще розуміє тепер почуття свого бать­ка. Оота не чинить перешкод запланованому шлюбу Кікудзі з Юкіко. Однак піклу­вання і співчуття самого Кікудзі до дочки Оота — Фуміко (після раптової смерті її матері від паралічу серця) і зближення з нею, а також наполеглива турбота Тікако про Кікудзі роблять дівчину з літаючими журавлями на фуросікі недосяжною мрі­єю для хлопця.

Образ журавлів у творі є символічним. В японській символіці — журавлі — символ надії, благополуччя і щастя. Малюнок із зображенням білосніжних пта­хів на рожевому фоні має глибокий смисл: героїня повісті повинна мати щасли­ву долю. Мрія про щастя взагалі є провідною ідеєю твору, але вона лишається недосяжною.

Природа у творах Я. Кавабата посідає особливе місце. Життя природи і людини, на думку письменника, поєднані невидимими ланцюгами. Рядки про природу — це своєрідне тло, на якому взаємодіють герої, проте нерідко природа набуває і само­стійного значення, стаючи одним із образів твору. Я. Кавабата закликає вчитись у природи, проникати у її нерозгадані таємниці, він бачить у спілкуванні з природою шлях до морального та естетичного вдосконалення людини. У зображенні Кавабата природа прекрасна й велична, через показ змін в ній автор відтворює порухи люд­ської душі, тому майже всі твори письменника багатопланові, вони мають прихова­ний підтекст. У повісті «Тисячокрилий журавель» природа ніби співчуває героям. Ця лірична повість написана на основі давнього естетичного принципу японського мистецтва — міябі (яскрава краса). Краса у творі показана всебічно: і як чуттєва, земна, втілена в образі пані Оота, і як вишукана, вічна, уособлена в образі дівчини Юкіко, і як прихована, внутрішня краса, втілена в образі Фуміко. Автор передає відчуття краси за допомогою особливого прийому — натяку (йодзю), який створює настрій, викликає «надпочуття», змушуючи працювати думку й уяву читача.

Повість «Тисячокрилий журавель» має глибокий гуманістичний зміст. Назва твору промовиста: тисячокрилий журавель— це символ чистоти та щастя, яких шукає кожна людина, інколи не здогадуючись, що вони зовсім поруч.

---

⇐ Предыдущая28293031323334353637383940414243Следующая ⇒

---

Просмотров 1937

Эта страница нарушает авторские права

---