Правові підстави представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді

Визначаючи правову природу представницт­ва прокурора поза межами кримінального судо­чинства, необхідно виходити із сутності інституту прокуратури як органу, який здійснює функцію охорони закону, державно-правових відносин. Вступаючи у цивільний, адміністративний, господарський процес, прокурор стає його учасником і підпорядковується тим правилам, які регулюють процесуальну діяльність суб'єктів цього процесу­ального права, але цей факт є внутрішнім стосов­но того, що прокурор перш за все — представник державного органу, який виконує правозахисну функцію.

Відповідно до Конституції України (статті 121—123) прокуратура є організаційно само­стійним державно-правовим інститутом влади, який не належить до жодної з її гілок (ст.6). Пред­ставляючи в суді інтереси громадянина або держа­ви, прокурор реалізує винятково конституційні положення, закріплені в статтях 3, 13 Основного Закону, відповідно до яких держава зобов'язана забезпечувати захист прав і свобод громадян, а та­кож усіх суб'єктів права власності та господарю­вання.

Однак не можна ототожнювати статус проку­рора зі статусом представника у процесі. Відно­сини між представником і довірителем засновані на договорі доручення або законі. Представник для викання своїх обов'язків наділяється відповідними повноваженнями і не може виходити за межі цих повноважень, якщо не одержить на це спеціально­го дозволу. Зовсім інше процесуальне становище займає прокурор. Завданням прокурора при роз­гляді справ у суді є дотримання прав і законних інтересів держави, винесення судом законних і обґрунтованих рішень. Виконую­чи свої функції, прокурор керується відповідним процесуальним та іншим законодавством.

Усі види представництва в суді, які закріплені поточним процесуальним законодавством, передба­чають в обов'язковому порядку правові відносини між представником і особою, яку він представляє. Прокурор же діє від імені державного органу — прокуратури, на яку законодавством покладені представницькі функції. Для підтвердження своїх повноважень у господарському судочинстві прокуророві не по­трібно надавати судові ніяких документів (довіре­ностей), оскільки він виконує обов'язки, що надані йому законом. Його діяльність може бути віднесена до представництва, яке є самостійним інститутом процесуального права, бо саме Основний Закон є правовою підставою участі прокурора в процесі.

Конституція та чинні процесуальні кодекси передусім не конкретизують, коли прокурор може представляти в суді інтереси громадянина або держави. Норма п. 2 ст. 121 Основного Зако­ну (як і ч. 2 ст. 45 ЦПК, ч. 2 ст. 60 КАС України) є відсильною, тобто зазначені випадки повинні пе­редбачатись у відповідних законодавчих актах. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 8 квітня 1999р. № З-рп/99 (справа про участь прокурора в арбітражному процесі) не дав офіційного тлумачення пункту 2 ст. 121 Конституції України, зокрема слів «у випадках, визначених законом». Однак це необхідно, адже і в Законі України «Про прокуратуру» має бути чітка відповідь на це питання. Практично передбачити у відповідних законодавчих актах усі випадки, коли прокурор може представляти в суді інтереси громадянина або держави, неможли­во, адже як громадянин, так і держава беруть участь у численних правовідносинах, які регла­ментуються різними нормативними актами. Кон­ституційне положення щодо випадків, визначе­них законом (пункт 2 ст. 121), варто розглядати як підстави представництва у суді інтересів гро­мадянина або держави, які мають бути закріп­лені у ЦПК, ГПК та КАС України.

З питанням про початок процесу пов'я­зані й проблеми визначення процесуального ста­тусу прокурора у суді (під час розгляду спра­ви). На процесуальне становище прокурора значний вплив має організаційний принцип судо­чинства — здійснення правосуддя тільки судом. Це виключає можливість наділення прокурора владними повноваженнями в процесі. Він не може давати судові які-небудь вказівки, визна­чати будь-яку поведінку. Найбільш цілеспрямо­ваний вплив на формування процесуального статусу прокурора у суді мають функціональні принципи судочинства: диспозитивність, зма­гальність, рівноправність сторін. Отже, підтри­муючи в суді заявлені позовні вимоги, проку­рор є рівноправною стороною процесу. Проте він не перестає бути представником органу, який здійснює нагляд за дотриманням Консти­туції і законів України.

Під час участі в розгляді судом справи про­курор користується правами у такому ж обсязі, як і інші учасники судового процесу, і не має перед ними переваги чи привілеїв. Він не приймає рішень у справі, а лише висловлює судові свою пропозицію щодо вирішення спору. Рішення у справі ухвалює суд, який має право погодитись або не погодитись із пропозицією прокурора щодо вирішення спору. Таким чином, представництво прокурором у суді інтересів інших осіб не супере­чить принципу рівності сторін та не є тиском на суд, проти чого застерігають спостерігачі Ради Європи.

Як зазначено у підсумковому документі 6-го засідання Конференції Генеральних проку­рорів Європи, яке відбулося 29—31 травня 2005р. в Будапешті, завдання прокурорів, які виходять за межі кримінальної сфери, є корис­ними і обґрунтованими, та рекомендовано «прийняти рішення щодо необхідності надання прокурорам повноважень вживати заходів, які виходять за межі кримінальної юрисдикції. У даному аспекті представницька діяльність органів прокуратури України відповідає принципам, що діють у країнах—чле­нах Ради Європи.[1]

З метою забезпечення прокурорами ефективного та результативного застосування повноважень по представництву в суді, захисту інтересів громадян і держави при виконанні судових рішень, керуючись ст. 15 Закону України "Про прокуратуру" Генеральним прокурором України було видано Наказ № 6ги від 29.11.2006р. «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень».

Відповідно до п. 2. цього Наказу основними завданнями представництва в суді слід вважати реальний захист прав і законних інтересів осіб, які не спроможні з будь-яких причин самостійно захистити свої права або реалізувати процесуальні повноваження, невизначеного кола осіб, права яких одночасно порушуються, а також захист інтересів держави, що порушуються чи можуть бути порушені внаслідок протиправних діянь фізичних або юридичних осіб.

Пріоритетним є захист соціальних і майнових прав неповнолітніх, інвалідів, людей похилого віку, осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, а також захист державних інтересів, що стосуються оподаткування, стягнення сум до бюджету, відчуження державного майна, у т.ч. через процедуру банкрутства, земельних відносин, усунення порушень, пов'язаних з корупційними діяннями.[2]

-46-