Аграрні відносини на українських землях у Польському королівстві

Характеризувалися переходом княжих земель у власність польського короля (ввійшли до королівщини) або польської шляхти. Українські бояри мали підтвердити право на землю та отримати від короля ствердні грамоти. Однією з умов підтвердження власності на землю було прийняття католицької віри. Внаслідок цього бояри втрачали землі, емігрували до Литви. Частина бояр лише частково здобула право на шляхетство, утворивши групу "ходачкової" шляхти, інші стали замковими слугами, навіть селянами.

Руське боярство, не вдовольняючись своїм становищем, ініціювало зрівняння у правах з польською шляхтою. Привілеї короля Владислава Ягайла в 1430-х роках поширили на галицьке боярство польське право, а на селян - німецьке право. Бояри отримали права польської шляхти: феодальну власність на землю, визначені умови військової служби, самоврядування (набули чинності шляхетські земські суди). Однак у маєтках галицького боярства селяни платили податки з кожного лану більші, ніж польські селяни, існувала також стація - безплатне утримання короля та його двору під час поїздок по країні.

На селян поширилося "німецьке право" (в історіографії - ланова реформа). Були скасовані земельні права дворища, його відповідальність за сплату податків і виконання повинностей селянами, копний суд. Створювалися села з регулярною системою полів. Кожен селянський (кметський) двір отримував у користування лан землі (16,8 га) за трипільною системою, платив фіксовану грошову ренту (чинш) і виконував повинності. У громадах адміністративні та судові функції на основі локаційних грамот виконували старости (війти, солтиси). Вони отримували два лани землі, були звільнені від чиншу або сплачували лише шосту його частину, що стягувалася з населення на користь феодала, право будувати млин або корчму. У горах і передгір'ях, на землях, малопридатних для рільництва, селяни жили на основі "волоського права", сплачуючи натуральну ренту худобою та дичиною.

У другій половині XV ст. на українських землях у складі Польської корони почався розвиток фільваркової системи організації сільського господарства. Перебудова вотчинного господарства була пов'язана з розвитком товарно-грошових відносин у країнах Західної Європи і зростанням ринку сільськогосподарської продукції.

Феодальна залежність селян почала переростати у феодально-кріпосницьку. Загальнопольське законодавство обмежувало свободу їхньої господарської діяльності та переходу, прикріплювало до землі. Термін переходу обмежувався різдвяними святами за умови виплати власнику землі викупу. Селянин, щоб залишити маєток феодала, мав посадити на свій наділ іншого господаря. Щотижневою стала відробіткова одноденна рента з лану.

Аграрні відносини українських земель у складі Великого Литовського князівства

Ґрунтувалися на сеньйорально-васальних відносинах. Великий князь вважався господарем усієї землі (поділ земель на власність князя (домен) і державні відбувся наприкінці XVI ст.). Феодали володіли землею на основі бенефіцію. Ієрархія сеньйорально-васальних відносин закріплювалася в угодах і присяжних грамотах. Землі надавалися "до волі і ласки господарской" або "до живота". їх могли передавати у спадок лише з дозволу сеньйора, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Таке правило поширювалося на всі види земель - спадкові, куплені, вислужені. Військово-службовий стан (шляхта) утворювали різні соціальні прошарки, що бажали служити у війську князя і могли утримувати себе в період походів.

Промисловість

Продовжувався процес формування галузевого характеру промислової сфери. Зростало значення вільного міського ремесла. Ремісники становили значну частину населення міст. Найбільшими промисловими центрами були Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк. Наприкінці XV ст. у містах було понад 150- 200 ремісничих спеціальностей. Сформувалася цехова система організації ремесла. Перша згадка про ремісничі цехи датується 1386 р., коли була видана цехова грамота для шевців Перемишля.

Впродовж XV ст. цехи поширилися в Україні. У Львові наприкінці XV ст. було 500 ремісників 36 спеціальностей, об'єднаних у 14 цехів.

Держава використовувала працю залежних ремісників на будівництві міст, оборонних споруд, храмів, у суднобудівництві.

Було досягнуто значних успіхів у металургійному та деревообробному виробництві, обробній промисловості, будівельній справі, розвивалися ремесла з виготовлення предметів широкого споживання з дерева, шкіри, тканин і одягу, взуття, виготовлення пряслиць для веретен. Млинарство було монополією феодалів і джерелом значних прибутків. У XIV-XV ст. землі часто надавалися разом з млинами. Млини були водяними. Розвивалися торгівля, фінансові та грошово-кредитні відносини.

Значення внутрішньої торгівлі полягало у розвитку товарно-грошових відносин між містом і селом. Організаційними формами торгівлі були крамниці, базари, торги, а з XIV ст. - ярмарки. Суб'єкти торгівлі - міщани, купці, ремісники, феодали і селяни. Базари і торжки обслуговували місцеві ринки. Проведення ярмарків визначали великокнязівські та королівські грамоти. Виникнення та поширення ярмаркової торгівлі свідчило про встановлення внутрішніх економічних зв'язків між регіонами України. Торгівля була роздрібною і оптовою. Укладалися контракти на поставку товарів у великих обсягах. Товарна структура охоплювала аграрну та промислову продукцію. Важливим предметом торгівлі була сіль, що постачалася з Галичини і Північного Причорномор'я. Торговців сіллю називали солениками, а пізніше - чумаками і коломийцями. У XV ст. зросло значення торгівлі зерном.