Русифікаторська політика радянської влади в Україні 40-80х рр

Нова хвиля русифікації в XX ст. почалась після короткої "відлиги" середини 50-х років, яка налякала центральну владу в Москві. Вже в 1958 р. компартія приймає постанову "Про зміцнення зв'язку школи з життям…", де акцентується увага на посиленні вивчення російської мови. В 1959 р. Верховна Рада УРСР затверджує шкільний закон, який дає право батькам вибирати своїм дітям мову навчання.

З 1961 р. комуністична партія проголошує теорію і політику: "злиття націй", "двомовності", "мови міжнаціонального спілкування".

Шовіністичну російську ідею заповзятливо підтримала партійна влада в Україні, функціонери від науки А. Скаба, І. Білодід, У. Кравцев та ін.

В 60-х роках в обласних центрах і в м. Києві українські школи становили 28%, а російські – 72%, в інших містах відповідно 16% і 84%.

В 70-х роках освіта стає об'єктом форсованої русифікації: якщо в 1961 році школи з українською мовою навчання охоплювали 69% учнів, то в 1971 р. – 60%, а в 1977 р. – 58%. Російською мовою навчалися відповідно 30%, 39%, 41% учнів.

З початку 70-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період т. з. "маланчуківщини". (В. Маланчук – партійний ідеолог, який зробив кар'єру як "борець з українським буржуазним націоналізмом" , з 1972 р. стає секретарем ЦК КПУ і головним русифікатором республіки). Починається період чорних списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного диктату.

Саме в цей період української історії відбувається найпоширеніша, найактивніша русифікація. В чому вона проявилася?

1. Масовий перехід шкіл, вузів на російську мову викладання.

В 1978 р. прийнята чергова партійна постанова "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках". Це привело до того, що число учнів, які вивчали в школах українську мову, зменшилось до 49%, в той час як українці серед населення республіки становили майже 73%. Майже всі вищі навчальні заклади України перейшли на викладання російською мовою, в т. ч. й Івано-Франківський інститут нафти і газу, інші вузи Галичини.

Режим найбільшого сприяння російській мові завершений постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. "Про додаткові заходи для удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх учбових закладах союзних республік". Вчителям російської мови було встановлено 15% надбавки до ставок, учнів заохочували спілкуватися російською на перервах і поза школою. А майже 13 млн. українців, які проживали і проживають в Росії, не мали і не мають там донині жодної української школи.

2. Українська мова та її носії оголошувалися неперспективними, а то й підозрілими.

На з'їздах, конференціях, нарадах, в міністерствах, відомствах та інших радянських установах було "не прийнято" говорити українською. Національна мова була витіснена з Академії наук, науково-дослідних установ, наукових досліджень, дисертацій. Через анонімки, наклепи, доноси т. з. "націоналістично налаштовані елементи" звільнялися з роботи, звинувачувалися у відсутності інтернаціоналізму і надмірності національного. Українська мова витіснялася не лише з міст, а й з багатьох сіл, розташо-ваних довкола промислових центрів. З'явився новий термін – "народ України" і повністю зник – "український народ".

3. Критичний стан склався і в таких сферах культури як театр, кіно, навчальна, наукова і художня література, періодичні видання.

Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. Одеська кіностудія з 60-ти відзнятих фільмів українською мовою випускала лише Три. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовним.

Якщо в 1970 р. в республіці видавалось українською мовою книг і брошур 38%, то в 1988 році – лише 21%. Число українських газет за цей же час скоротилось з 80,9% до 70,3%.

4. Активно застосовувались асиміляція, змішування народів у "єдиний радянський народ", переселення українців у східні райони республіки і у віддалені регіони радянської імперії.

Число українців серед жителів республіки постійно зменшувалось, а частка росіян зростала. Якщо в 1959 році мову своєї національності вважали рідною 93,5% українців, то в 1989 – 87,7%, кількість українців з 1970 р. по 1989 р. зросла на 6%, а росіян – на 24%. Симптоматично, що за 1979–1989 рр. частка українців серед жителів республіки зменшилась на 0,9% при збільшенні питомої ваги росіян з 21,1% до 22,1%.

Такі приклади можна продовжити. Національно свідомі українці протестували проти російської мовно-культурної асиміляції,експансії. Ще в 1965 році Іван Дзюба надіслав керівникам УРСР П. Шелесту та В. Щербицькому листа і свою книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?" з перекон-ливим, теоретично і документально обгрунтованим аналі-зом цілеспрямованої русифікаторської політики Москви.