Що позитивного і негативного пережила укаїна в період горбачовської «перебудови» 1985-1991 рр

17.1. Горбачовська "перебудова" в українському контексті

Після смерті 76-річного Л. Брежнєва (1982), а за ним і двох його наступників: 70-річного Ю.Андропова(1982—1984)та 74-річного К.Черненка(1984—1985), до влади в СРСР нарешті прийшов представник молодшого покоління — 54-річиий Михайло Горбачов, якого в березні 1985 р. було обрано генеральним секретарем ЦК КПРС (у 1988р. він став головою Президії Верховної Ради СРСР, а в 1990-му — президентом СРСР). Саме з його ініціативи в Радянському Союзі почалася т. зв. перебудова, мета якої полягала в оновленні життя країни.

Спроби змін: причини і суть

Як і свого часу хрущовська "відлига", горбачовська "перебудова" була наслідком не особистого бажання її ініціатора, хоча й це відіграло немаловажну роль, а нагальним велінням тодішнього часу. На сер. 1980-х років всеохоплююча криза вразила всі сфери життя СРСР. Неефективна "соціалістична економіка" хронічно не забезпечувала потреб країни. З кожним роком знижувався життєвий рівень населення. Разючого удару і без того критичному економічному станові завдали падіння цін на нафту і природний газ на міжнародному ринку та радянська агресія в Афганістан. Тривала виснажлива гонка озброєнь. До економічних додавалися суспільно-політичні негаразди. Зокрема, потужна репресивна машина нещадно придушувала всякі вияви незалежної громадської чи особистої думки. Зазнали руйнації суспільні відносини, мораль, загрозливих масштабів набирало повальне п'янство, процвітали корупція, казнокрадство, організована злочинність. Без рішучих змін країна була приречена на повну деградацію. Подібна перспектива змусила М.Горбачова на квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. оголосити про потребу докорінних змін у галузі економіки й політики, соціальному й духовному житті. Щодо зовнішньої політики, новий лідер висловився за впровадження нового політичного мислення у міжнародні відносини, перехід від класових до загальнолюдських цінностей. Був узятий курена "перебудову", "демократизм" і "гласність".

Однак, як виявилося, ведучи мову про "перебудову", її ініціатори мали на меті лише вдосконалення існуючої системи. Йшлося про лібералізацію в межах "оновленого соціалізму", про "повернення до ленінських норм" і т. ін. Тому з часом поняття "перебудова" через утопічні риси, притаманні їй, поступово втратило свій зміст.

Що стосується ходу перебудованих процесів в Україні, то певний час тут взагалі не спостерігалося будь-яких змін, оскільки вільна думка в Україні була винищена значно ретельніше, ніж у Москві, та й ідеологічний відділ ЦК КПУ, разом з відповідними службами КДБ, працювали більш цілеспрямовано. У той час як на союзному рівні відбулися важливі зміни у складі вищого керівництва, першим секретарем ЦК КПУ аж до осені 1989 р. залишався одіозний Б.Щербицький, оскільки Горбачов боявся швидко змінювати ситуацію в Україні, яка була надто важливою для СРСР у цілому. Відтак, у перші роки "перебудови" "гласність ", проголошена в Москві, мало змінила обличчя навіть республіканської преси, не кажучи вже про якісь істотні зрушення. Україна все ще залишалася "заповідником застою".

Централізований "ринок"

Справжнє оновлення всіх сфер життєдіяльності країни вимагало глибших зрушень у вирішальній сфері — економіці. Висунута програма перетворень передбачала " прискорення соціально-економічного прогресу" країни на основі широкого впровадження досягнень НТП, створення нового господарського механізму, активізації людського фактора. Але невдовзі стало зрозумілим, що реформування економіки вимагає якісних структурних змін у радянській економічній моделі. Реформатори ж прагнули поєднати ринок з централізованим плануванням. Тому їх спроби добитися економічного зростання через розширення прав підприємств на основі формули "самостійність", "самофінансування", "самоокупність" (було прийнято закон "Про державне підприємство та об'єднання"), активізацію приватної ініціативи (за законами "Про кооперацію", "Про індивідуальну трудову діяльність" тощо) не увінчалися успіхом. Перші ж спроби кооператорів заробляти призвели до того, що на їхню діяльність ввели прогресивний податок на дохід, який на певному рівні сягав позначки 70 %, а кількість інстанцій із перевірками збільшилася до 30. Війцем "уваги" держави до кооперативного руху стала постанова Кабміну СРСР "Про заходи посилення боротьби з нетрудовими доходами". Коли союзного міністра фінансів запитали, чому, на його думку, в кооперативах гроші заробляють нечесно, він лукаво відповів: "Тому що на чесній праці не розживешся".

Наслідком такого підходу були подальше падіння виробництв я, продуктивності праці, зубожіння най ширших верств населення, утвердження в держсекторі бартерної (на безгрошовій основі, натуральної) економіки, а в новому підприємницькому секторі — "економіки казино", коли головним стало не виробництво, а продаж товарів у найкоротші терміни за максимальними цінами з метою отримання максимуму прибутку. Гігантськими темпами почав зростати внутрішній та зовнішній борг.

До абсурдних спроб поєднати ринок і централізоване планування додалися прожекти керівництва про забезпечення до 2000 р. кожної радянської сім'ї окремою квартирою чи будинком та запровадження в побут населення "здорового способу життя". Перший нічим не був обґрунтований, не мав ні бази, ні умов для реалізації такого широкомасштабного завдання, а тому так і залишився "прекрасною мрією радянських людей ". Другий прожект був зведений до подорожчання й обмеження продажу алкогольних напоїв, вирубування виноградників у Криму й на Закарпатті, часткової ліквідації виноробних виробництв. Проте алкоголізм, який становив реальну загрозу фізичної, розумової і моральної деградації суспільства, подолати не вдалося, а бюджет однієї лише України втратив 10 млрд. крб. (Реальна собівартість літра дешевої горілки становила у першій половині 1980-х років близько 4 копійок, а коштував цей літр понад 8 крб.). До того ж значно поширилося самогоноваріння, що призвело до дефіциту цукру, почастішали випадки отруєння неякісним алкоголем та його сурогатами, збільшилося число наркоманів.

Значною перешкодою на шляху реформування економіки У країни був її структурний дисбаланс. Зокрема, питома вага важкої промисловості становила більше 60 %. Оборонні галузі поглинали до 2/3 науково-технічного потенціалу. 95 % продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Залежність України від центру була закріплена у союзному фінансовому законодавстві. Закладений у ньому принцип передбачав вилучення до союзного бюджету основної маси доходів республіки та послідуючий її перерозподіл поза зв'язком з вилученою сумою, результатами виробничої діяльності та розмірами споживання. Так, 1990 р. лише 36,2 % витрат державного бюджету України покривалися власними доходами, решта — перерозподілом союзних.

Недосконалі перетворення в економіці ще більше ускладнили соціально-економічні проблеми робітництва і, як наслідок, привели до формування масового незалежного робітничого руху. Влітку 1989 р. розпочалися шахтарські страйки, які охопили найважливіші вугільнодобувні райони СРСР, у т. ч. Донбас та Львівсько-Волинський басейн. Крім економічних, шахтарі висували й деякі політичні вимоги, передусім про заміну місцевої влади. Уряд змушений був піти на поступки, задовольнивши майже всі домагання страйкарів.

Чорнобильська трагедія

Величезною проблемою для української економіки, загальнонаціональною трагедією став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС. За розрахунками експертів, сумарний вихід радіоактивних матеріалів становив 50 млн кюрі, що рівнозначно наслідкам вибухів 500 атомних бомб, таких як скинута у 1945 р. на Хіросіму. Республіканське керівництво під тиском Москви, зокрема М.Горбачова, певний час боягузливо замовчувало сам факт катастрофи, а згодом — і її справжні наслідки. В результаті населення Швеції швидше дізналося про трагедію в Чорнобилі, ніж українці. Ще одним злочином як республіканського, так і центрального керівництва стала першотравнева демонстрація у Києві, в якій брали участь діти. Звичайно, це були діти простих киян, бо партноменклатура встигла вивезти своїх за межі Києва завчасно. Офіційне попередження про небезпеку радіоактивного опромінення було оприлюднене лише 5 травня, на 9-й день після катастрофи. До цього засоби масової інформації — як республіканські, такі центральні — переконували, що аварія на ЧАЕС не становить загрози для здоров'я населення.

Катастрофічні екологічні й економічні наслідки Чорнобильської трагедії не піддаються точним оцінкам. Досить сказати, що до поч. 1990 р. в Україні було дезактивовано 3,5 млн га орної землі і 1,5 млн га лісу, що становило бл. 12 % території республіки. З господарського обігу вилучено бл. 190 тис. га землі. У цілому, жертвою радіоактивного забруднення стали понад 1000українських міст і сіл. Десятки тисяч чоловік змушені були змінити місце проживання. Число людей, які загинули від радіоактивного опромінювання та викликаних ним хвороб, важко точно підрахувати (На початок 2001 р. офіційно померлими від катастрофи на ЧАЕС вважалися 15 тис. осіб. Більше 70 тис. стали інвалідами.) Загалом, за оцінками Міністерства охорони здоров'я України, в результаті аварії на Ч АБС постраждало близько 3,5 млн осіб. Понад третина з них — діти. Витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської трагедії тільки за період з 1986 по 1989 р. склали більше 10 млрд. дол. США, а непрямі витрати — 25 млрд. дол. Щорічно Україна змушена витрачати 800—900 млн дол. для вирішення чорнобильських проблем. Сама ЧАЕС згідно з міжнародними домовленостями наприкінці 2000 р. припинила своє функціонування.

Аварія на Чорнобильській АЕС стала поштовхом до пробудження українського суспільства, оскільки яскраво висвітлила колоніальне становище України: рішення про замовчування справжніх наслідків катастрофи приймалися саме в Москві. (Усвідомлення трагічної залежності від московського центру яскраво простежувалося навіть у тодішніх сумних жартах: "Алло, алло! Це говорять з Чорнобиля! Москва, так? Скажіть, будь ласка, як у нас справи?"; "Що таке мілірентген? Це рентген, який пройшов через московську телевізійну програму "Время"), Поступово, із загостренням почуття критицизму, українці зосередились і на інших вадах суспільного життя.

58.Якими були причини та наслідки Чорнобильської катастрофи для України і світу.

59.Вкажіть на основні етапи українського державотворення з кінця 80х років ХХ. Ст. і до сьогодення.Радянська Україна. Спроба встановлення більшовицького контролю збройним чином почалася з грудня 1917 р. Чотирнадцятого січня 1918 р. проголошено утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки як федеративної частини Російської республіки. 28 грудня 1920 року між РРФСР і УСРР було підписано “робітничо-селянський договір”, суть якого полягала у створенні єдиного фронту у боротьбі за реалізацію більшовицьких ідей у сфері економіки і політики, утвердження Радянської влади. Подібні договори Російська Федерація уклала з Білорусією, Грузією, Вірменією, Бухарою, а ще раніше - з Хорезмом та Азербайджаном. І хоча в цих договорах стверджувалося про незалежність цих республік, створені для спільної роботи наркомати входили до складу РНК РРФСР і мали в РНК УСРР лише своїх уповноважених. Так виникла договірна федерація формально незалежних радянських держав.Всеросійський ЦВК, куди республіки делегували своїх представників, і Раднарком РРФСР, до якого входили об’єднані наркомати, стали загальнофедеративними органами. Нечітка фіксація прав і обов’язків державних органів, невизначеність меж компетенції загальнодержавних і республіканських органів, відсутність їхнього юридичного оформлення робили так звану українську радянську державність лише проголошеною та чисто формальною.30 грудня 1922 р. були прийняті Декларація про утворення СРСР та Союзний договір. З прийняттям Конституції 1924 р., не змінюючи своєї назви „союз республік” перетворився в жорстко централізовану унітарну державу. У травні 1925 р. була затверджена Конституція УСРР, що законодавчо закріпила входження Радянської України до складу СРСР. Зі створенням СРСР ведення міжнародних відносин було передано в компетенцію союзних органів, а угоди, що раніше уклалися Радянською Україною з іноземними державами, зберігали свою силу на території України за умови, що їхня подальша реалізація передавалася Союзу.Єдиний народногосподарський комплекс країни, що склався до 60-х рр., визначається як централізована, командно-адміністра-тивна система, яка протистояла ініціативі республік.Конституція СРСР 1977, а за нею Конституція УРСР 1978 р., розширивши компетенції органів Союзу та проголошуючи Україну суверенною державою, нівелювали право українського народу на своїй території вирішувати питання політичного, економічного та культурного життя, визначати форми та структури органів державної влади та управління, недоторканість території держави. Вимога відповідності Основного Закону УРСР Конституції Союзу зробила неможливим існування української системи права. По суті, основні правові акти, які діяли на території республіки, були копіями загальносоюзних. Необхідність відповідності рішень, що приймалися на республіканському рівні, рішенням Союзних органів породжувала декларативність основних принципів суверенітету влади – незалежності та верховенства. Суперечило принципам самостійної державності існування єдиного обов’язкового громадянства та паспортної системи. Дублювалися також назви та компетенція вищих органів влади, види та система податків, що встановлювались союзними органами.А закріплене Конституцією СРСР право Союзу на встановлення загального порядку взаємовідносин республік з іноземними державами суттєво обмежувало правосуб’єктність УРСР на міжнародній арені.Таким чином, історія існування Української радянської республіки свідчить про декларативне її проголошення та суттєве обмеження права України на територію, наявність державного апарату, суверенітет, права на видання загальнообов’язкових норм і встановлення податкової системи на практиці. Це підтверджує висновок про існування СРСР як тоталітарної унітарної держави, що конституційно проголосила свій федеративний статус.Карпатська Україна. Наприкінці 1930-х рр. центр західно-українського національного життя перемістився до Закарпатської України. Українське питання в Закарпатті стало центром європейської політики, за альтернативне його вирішення змагалися впливові зовнішньополітичні сили – Німеччина, СРСР, Польща, Угорщина та ін.Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини за умови надання йому статусу автономії, однак, цього не було зроблено до кінця 1930-х рр. Лише під тиском українців і несприятливої зовнішньополітичної ситуації, яка загрожувала розвалом Чехословаччини, Прага 11 жовтня 1938 р. надала Закарпаттю статус автономії. Відтак Закарпаття (Карпатська Україна) повинно було знаходитися у федерації з Чехією та Словакією. Головою уряду став А. Волошин. Утворення української автономії призвело до активізації діячів українського національно-визвольного руху. Багато хто з них приїхали в Закарпаття здійснювати державотворчі заходи. Розпочалася українізація освіти й державних установ. Відбулися вибори до Сейму.Проти існування автономії виступали СРСР і Польща, претензії на Закарпаття висунула Угорщина. Згідно з рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні 2 листопада 1938 р. міста Ужгород, Мукачеве, Берегове переходили до Угорщини. Столиця Карпатської України була перенесена з Ужгорода до Хуста.15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, яка стала республікою на чолі з президентом. Державною мовою визнавалася українська, а барвами державного прапора – синьо-жовті кольори. Президентом було обрано А. Волошина. Розпочалося створення організації національної оборони – „Карпатської Січі”. Волошин звернувся до Німеччини з проханням взяти Карпатську Україну під протекторат, але Гітлер відмовився, порадивши не опиратися угорській армії, яка 14 березня 1939 р. напала на Карпатську Україну. Сорокатисячна угорська армія тиждень воювала з удесятеро меншою, погано озброєною та недостатньо вишколеною Карпатською Січчю. Загинуло п’ять тис. закарпатців, угорцям вдалося окупувати все Закарпаття. Однак, ще впродовж двох місяців тривала партизанська війна.Незважаючи на короткочасність існування, Карпатська Україна стала яскравим епізодом українського державотворення, засвідчивши незламність прагнень українців до відновлення власної держави, навіть на землях, що не одне століття були відірвані від основної частини українських земель.Українське Державне правління. У травні 1941 р. ОУН(б), керована С. Бандерою, підготовила документ „Боротьба і діяльність ОУН під час війни”, в якій було проголошено необхідність відновлення Української держави під час цієї війни.14 червня 1941 р. з’явилася відозва до всіх українців, яку підписали 116 політичних, громадських, військових діячів із різних політичних середовищ, які мешкали в еміграції. У відозві наголошувалось, що найголовнішою справою для всіх українських національних і політичних діячів було б відновлення Української суверенної держави.22 червня 1941 р. у Кракові відбулися загальні збори представників національно-політичних і громадських організацій, де було проголошено утворення Українського Національного комітету (УНК), який, за задумом бандерівців, мав бути платформою для об’єднання всіх національно-творчих сил. На зборах були представлені: ОУН(б), УНДО, Союз гетьманців-державників, Фронт національної єдності (Д. Паліїв). Бойкотували збори мельниківці та галицькі радикали. На зборах обрано тимчасово головою УНК В. Горбового, на постійного голову запропоновано В. Петріва, першим заступником голови – проф. В. Андрієвського, секретарями – С. Шухевича та В. Мудрого. У прийнятій відозві говорилося, що українська еміграція – політичний провід, вояцтво визвольних змагань, націоналістичне підпілля, повстанці, партизани та чесні українські патріоти опинилися поза межами батьківщини, викинені хвилею безприкладного терору. Однак, готові і далі продовжувати боротьбу за незалежність України, проголошену історичним універсалом22 січня 1918 р. і досі окуповану ворогами.Наведені факти дають підстави стверджувати, що Акт проголошення відновлення Української держави не був стихійним, безвідповідальним кроком. Він поволі визрівав у повній відповідності до розвитку політичної ситуації. Можна погодитися, що це був надзвичайно відповідальний, відчайдушний крок в умовах, коли новий загарбник захоплював українські землі.30 червня 1941 р. у Львові в будинку „Просвіти” відбулися збори української громадськості, де було проголошено Акт про відновлення української державності. У заяві ОУН(б) з цього приводу йшлося, що на західноукраїнських землях формується українська влада, підпорядкована українському уряду, який буде створено в Києві. Прем’єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Уряд невдовзі отримав назву Українського державного правління. Як продовження формування державного життя, 6 липня 1941 р. у Львові відбулися зібрання „чільних представників громадян Львова”, на якому вибрано Раду Сеньйорів для керування акцією об’єднання громадян з метою осягнення та здійснення національного ідеалу. За голову Ради Сеньйорів покликано А. Шептицького. У всіх обласних центрах Західної України і ряді областей Правобережжя були створені адміністрації, подібні заходи здійснювалися на районних рівнях. Формувалися загони міліції та передбачалося приступити до створення підрозділів української армії.Ці дії суперечили загарбницьким планам нацистів.8 липня (на 9 день після проголошення Акту) місцеві підрозділи СД одержали категоричний наказ – „припинення урядування УДП” і терміново доставити Я. Стецька до Берліна. Наступного дня він був затриманий і відправлений у Берлін, а члени уряду та інші діячі піддані репресіям.З формального юридичного боку акти 22.01.1918 р. і 1919 р., а також 15.03.1939 р. опиралися на реальну політико-правову основу. Їхні владні структури попри всі негаразди певний період здійснювали, хоча і в обмежених умовах, державний контроль за визначеними галузями національно-господарського, політичного та культурного життя. Нічого подібного не було в акті від 30 червня 1941 р. про проголошення українського державного правління (УДП). Однак проголошення Української держави було важливим актом української політики, по-перше, це свідчило про неперервність прагнення українців до незалежності, навіть за найнесприятливіших умов. По-друге, це змусило німців розкрити свої плани щодо політичного майбутнього України, сприяло виробленню подальшої політичної тактики українських сил.У 1944 р. представники всіх частин України, які сповідували ідею боротьби за відновлення української державності, створили український підпільний Парламент – Українську головну визвольну раду (УГВР). Президентом було обрано киянина проф. К. Осьмака. На уряд було покладено завдання керувати самостійницьким підпіллям і українською підпільною адміністрацією. Підпільний уряд проіс-нував до середини 1950-х років.Український Державний Центр. У результаті поразки в революції 1917–1920-х рр. Україна втратила свою державну незалежність. З огляду на такий стан речей Директорія УНР12 листопада 1920 р. затвердила ухвалений Радою Народних міністрів УНР закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР. Саме на засадах даного закону збережено Державний Центр УНР в екзилі, який продовжував державницькі традиції українського народу поза межами України.Тарнівським періодом умовно називається істориками 1921 р. – перша половина 1923 р.. Головний отаман С. Петлюра і заступник Голови уряду В. Прокопович на початку 1924 р. приїхали в Париж, який став місцем перебування екзильного уряду. Державний центр та інші емігрантські організації виходили з того, що радянська влада довго не втримається на території України, тому й головним завданням була підготовка до відновлення суверенної української держави і встановлення української влади.Після вбивства С. Петлюри (25.05.1926 р.) президентом став А. Левицький, прем’єром – В. Прокопович, які активно здійсню-вали міжнародну діяльність. У роки Другої світової війни А. Левицький перебував у Варшаві та передав свої повноваження Голові уряду В. Прокоповичу. Уряд УНР в екзилі заявив, що у війні він виступає на боці західних держав. По закінчені війни уряд осів біля Вісбадена, а пізніше – недалеко від Карлсруе. Зусилля уряду були спрямовані на консолідацію українських політичних сил. Навесні 1948 р. створено Українську Національну Раду як український передпарламент з її Виконавчим органом. Статут Ради 10 червня 1948 р. підписали всі українські політичні групи в еміграції, за винятком союзу гетьманців-державників. На першій сесії Головою Укрради було обрано Б. Іваницького, Головою Виконавчого органу – І. Мазепу, Президентом УНР в екзилі – А. Левицького. Таким чином, пройшла реорганізація Державного Центру УНР в екзилі. В 1954–1967 рр. президентом був С. Витвицький, 1967– 1989 рр. – М. Левицький, а з 1989 р. останнім президентом став М. Плав’юк, який 24 серпня 1992 р. передав свої повноваження Президенту України Л. Кравчуку і заявив про розпуск Державного Центру УНР в екзилі.Сучасний період Українського державотворення. Демократизація суспільного життя в СРСР, викликана перебу-довою, сприяла активізації національно-демократичних сил у боротьбі за незалежність, за вихід із Радянського Союзу. У результаті визвольних змагань кінця 1980 – початку 1990-х рр.,24 серпня 1991 р. було проголошено Акт про незалежність України. 1 грудня відбувся референдум і вибори президента України. 90,3 \% громадян, що взяли участь у референдумі, підтвердили Акт проголошення незалежності України. Президентом України було обрано голову Верховної Ради, а в минулому ідеолога компартії України Л. Кравчука.8 грудня 1991 р. в Біловезькій Пущі (Білорусь) президент України – Л. Кравчук, Росії – Б. Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич оголосили про вихід своїх республік зі складу СРСР, у результаті чого СРСР припинив своє існування.Після проголошення незалежності першочерговим завданням уряду стало державне будівництво.Законом від 8 жовтня 1991 р. „Про громадянство України” громадянство України надавалося всім, хто на той час проживав на її території, не був громадянином іншої країни та не заперечував проти цього.У листопаді 1991 р. було прийнято закон „Про Державний кордон України”, згідно з яким встановлювалися кордони, правила їхнього перетину й охорони.Створювалась законодавча база міжнаціональних відносин.1 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла „Декларацію прав національностей України”, яка гарантувала всім народам, що проживали на території України, рівні права. Закон „Про національні меншини України” гарантував кожному народу право на культурно-національну автономію.Україна стала перед необхідністю будівництва власних збройних сил, 6 грудня 1991 р. було прийнято закон „Про збройні сили України”. Військова доктрина базується на без`ядерному та позаблоковому статусі України, створенні професійної армії, відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником.Було створено правоохоронний орган – Служба безпеки України (СБУ), який забезпечує захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного й оборонного потенціалу України, боротьбу з організованою злочинністю у сфері управління і економіки.У січні – лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн (музика М. Вербицького до національного гімну „Ще не вмерла України”).Практично заново було створено Національний банк України, посольство та консульства, експортно-імпортні органи, українську імпортну біржу.Відбулося відродження релігії та церкви. У кінці 80-х рр. була легалізована Греко-Католицька Церква, яку було заборонено в1946 р. У період перебудови Українська Православна Церква розкололась на Українську Автокефальну Православну Церкву, Українську Православну Церкву Київського Патріархату і Українську Православну Церкву Московського Патріархату. Між ними склалися напружені стосунки.У червні – липні 1994 р. відбулися дострокові перевибори Президента України. Ним став Л. Кучма. Він також здобув перемогу і на президентських виборах 1999 р.28 червня 1996 р. після тривалого і напруженого обговорення Верховна Рада прийняла нову Конституцію. Прийняттям Конституції було завершено період державного становлення, закріплено правові основи незалежності України. Згідно з Конституцією влада ділиться на законодавчу, виконавчу і судову. Президент є главою держави, гарантом Конституції, обирається строком на 5 років. Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада, яка обирається громадянами України один раз на 4 роки у кількості 450 депутатів. Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів, відповідальний перед президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. Органами державної влади на місцях є обласні, районні ради, а також в містах Києві та Севастополі – відповідні державні адміністрації. Голови адміністрацій призначаються Президентом України, а оперативне керівництво здійснює Кабінет Міністрів.Конституція України затвердила за українською мовою статус державної мови, а також гарантує вільний розвиток мов національних меншин.Конституція визначає та гарантує місцеве самоврядування.Таким чином, за короткий термін незалежності України були створені нові державні інституції – встановлено інститут президентства, побудовано модель демократичного розподілу влади, створено Конституційний суд, запроваджено нові органи державної виконавчої влади, реорганізовано органи центральної влади, внесені зміни в силові структури, у систему судової влади, розроблено нову систему місцевого самоврядування на умовах багатопартійності, політичного плюралізму та реального народовладдя, забезпечено виборчий процес.Наприкінці 1990-х років у країні поглиблювалася економічна криза, загострилась внутрішньополітична ситуація, викликана відходом Л. Кучми від демократичних свобод і встановленням ним в Україні авторитарного правління. Влада показала неспроможність вирішувати складні питання соціального характеру. Це призвело в кінці 2000 – на початку 2001 рр. до масових мітингів, протестів і сутичок з міліцією. У результаті цього на парламентських виборах 2002 р. перемогу здобув опозиційний блок „Наша Україна”.Вирішальними для майбутнього українського державотворення стали події, які розгорнулися навколо президентських виборів 2004 р. На питання „Яким шляхом піде Україна?” мали дати відповідь вибори. Із можливих варіантів вірогідних було два: або главою держави буде людина від існуючої влади і закріпиться авторитаризм – це В. Янукович, або від опозиції буде людина – прихильник демократичних реформ – В. Ющенко. Влада намагалася, фальсифікуючи вибори, протягти свою кандидатуру. Проте, цей фарс зірвала “Помаранчева революція”. Мільйони людей вийшли на Майдан на підтримку В. Ющенка. Підсумки сфальсифікованих виборів розглядав Верховний Суд і визнав їх не дійсними. Третій тур виборів був проведений 26 грудня 2004 р., і президентом було обрано В. Ющенка. ПідтримуючиВ. Ющенка, люди сподівались на будівництво справді вільної держави з чесною владою, гідною довіри своїх громадян.Таким чином, на загострення політичної ситуації в Україні у 2004 р. вплинула також конституційна реформа, яка обмежила повноваження Президента, а повноваження Кабінету Міністрів збільшила. Власне, політична реформа мала декілька недоліків: з одного боку, вона не передбачила механізмів формування і розпуску коаліції депутатських фракцій, що створило основу для виникнення конфліктів між указами Президента і постановами Кабінету Міністрів, між Главою держави і Парламентом, між Верховною Радою та урядом, оскільки робота останнього практично залежала від парламентської коаліції. З іншого боку, політична реформа не передбачила механізмів співпраці Президента і Прем'єра, що призвело до реального двовладдя в державі. В результаті, конституційна реформа в стінах Парламенту створила умови для виникнення напівлегітимної коаліції, а також прем’єрську і президентську фракції, не передбачивши механізмів їх співпраці, що спровокувало виникнення різного роду конфліктів без чітких процедур їх розв'язання. Відтак, конституційна реформа активізувала спротив між правими і ліво-центристськими політичними силами як у Парламенті, так і в державі в цілому, який, по суті, існував на момент ухвалення Верховною Радою цієї реформи. Варто зазначити, що протистояння між основними політичними силами як у Парламенті, так і за його межами продовжує наростати.У зовнішній політиці Україна керується принципами ООН, спрямовує свої дії на зміцнення миру і безпеки в світі, дотримується принципів міжнародного права. Сьогодні Україну як незалежну державу визнали практично всі держави світу. У своїй зовнішній політиці Україна орієнтується на вступ в ЄС та співробітництво з країнами СНД. Вона продовжує співробітництво з НАТО, кінцевою метою якого є вступ у цей блок.

60. Дайте оцінку соціально- економічному розвитку України в роки незалежності. На економіку України руйнівний вплив мала загальна економічна криза, що охопила СРСР, розпад загальносоюзного економічного комплексу. У момент проголошення незалежності Україна виявилася немічною і деформованою в економічному відношенні: 95 % підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу, термінової заміни вимагали 40 % технологічно застарілих машин і устаткування. Криза охопила промисловість і сільське господарство. Верховна Рада змінила чотири уряди — В. Масола (травень—жовтень 1990 р.), В. Фокіна (листопад 1990—жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992—вересень 1993 р.), Л. Кравчука — Ю. Звягільського (вересень 1993—червень 1994 р.), розглянула сім програм виходу з кризи. Але жодна з них реально не була втілена в життя. Основними причинами стали нерішучість і половинчастість програм, непродуманість програм соціального захисту людей, що робило реформи непопулярними.
Із 1990 до 1994 р. валовий національний продукт скоротився на 44 %, обсяг промислової продукції — на 41 %, національний доход — на 54 %. У 1994 р. спад промислового виробництва України досяг 27,7 %. У другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі й перевищував показники часів світових війн. Відбулося нечуване для мирного часу падіння рівня життя основної маси населення (близько 64 % його опинилося за межею бідності).
Ця ситуація потребувала рішучих невідкладних заходів. Вони були викладені в Посланні щойно обраного Президента УкраїниЛеоніда Кучми до Верховної Ради «Шляхом радикальних економічних реформ» у жовтні 1994 р. і отримали схвалення. Основними напрямками та пріоритетними завданнями нової соціально-економічної стратегії були:
• фінансова стабілізація, що включає зниження податків, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи;
• регульована та контрольована з боку держави поетапна лібералізація цін;
• докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки, яка має базуватися на приватному секторі;
• децентралізація управління економікою;
• лібералізація сфери зовнішньоекономічних зв’язків;
• реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування.
У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя проявилися ознаки економічної стабілізації. В основному було подолано падіння виробництва валового внутрішнього продукту. Обсяг промислового виробництва зріс на 4,3 %. На 7,5 % зросли обсяги житлового будівництва. Намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України. Було досягнуто відносно низький рівень інфляції.
У другій половині 1990-х рр. було сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську системи. Відбувся перелам у реформуванні відносин власності, утвердженні механізмів приватної власності, розширенні корпоративного та приватного секторів економіки. Майже 6,1 млн громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни. В основному було завершено приватизацію присадибних ділянок, їх власниками стали близько 11 млн громадян. В Україні утверджено ринкові механізми ціноутворення, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі. Це забезпечило подолання хронічної дефіцитності національної економіки, обумовило товарну насиченість ринку. Україна в 1999 р. вперше зробила реальний крок виходу із затяжної кризи, на практиці почала реалізовуватися модель відкритої конкурентної економіки. Водночас, соціально-економічна ситуація залишалася складною і неоднозначною.
Пріоритети подальших перетворень в Україні на наступні п’ять років знайшли своє відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради (лютий 2000 р.) «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000—2004 рр.». Основним завданням України Президент визначив реалізацію політики економічного зростання. Було поставлено за мету забезпечити зростання в 1,3—1,4 разу реальних доходів населення, продуктивну зайнятість та створення 1 млн нових робочих місць, поступово підвищити мінімальний рівень трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму.
Відповідно до стратегічного курсу Президента України, викладеного у Посланні, уряд В. Ющенка розробив програму діяльності «Реформи заради добробуту», схвалену в квітні 2000 р. Верховною Радою. Але протягом 2000 р. помітні процеси економічного зростання не супроводжувалися відчутними якісними перетвореннями у вітчизняній економіці, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки деформацій у соціальній сфері. Попередній тривалий спад виробництва унеможливив досягнення відчутних зрушень у соц