Поняття та види примирень у господарському процесі

Питання мирного, тобто без застосування державного примусу, вирішення економічних спорів та господарський процес тісно пов’язані. Це пов’язано із тим, що примирення не тільки запобігає судовим спорам, а й сприяє якіснішому залагодженню економічних конфліктів, налагодженню подальшої економічної співпраці сторін. Це важливо навіть для випадку, коли позасудове врегулювання не мало успіху. Адже сторони, які вжили заходів для врегулювання спору в позасудовому порядку, в тому числі досудовому, мають більш чіткі позиції в судовому процесі і надають суду наіі більш вивірену можливість оцінити і розв’язати неврегульовані питання їх взаємовідносин.

Це має значення й для підвищення ефективності правосуддя та його оперативності. Адже застосування інститутів примирення и господарському процесі дає змогу скоротити кількість справ, що розглядаються в господарських судах, та, відповідно, підвищити якість їх розгляду.

Інститути примирення, що безпосередньо стосуються господарського процесу, можуть існувати у кількох формах:

— досудове врегулювання господарських спорів;

— досудове врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів;

— медіація - позасудове врегулювання спорів із залучення професійних осіб, які сприяють примиренню;

— мирова угода в господарському процесі, в тому числі у справах про банкрутство;

— угода про передачу справи на розгляд третейського (арбітражного) суду.

Досудове врегулювання господарських спорів та досудове врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів - це форма досудових процедур, що утворює умови для вирішення спору чи усунення договірних розбіжностей до звернення до суду.

Мирова угода є матеріально-правовою угодою сторін господарського спору, що укладається під час ведення справи в суді чи виконанні рішення суду та має процесуальне значення для перебігу справи і поведінки учасників процесуальних відносин.

Медіація як перспективна форма вирішення господарських спорів лише починає з’являтися в економічних відносинах.

Відповідно до проекту Закону України «Про медіацію», зареєстрованому у парламенті (№ 8137 від 21 лютого 2011 р.), медіація - процедура позасудового вирішення конфліктів (спорів) їх сторонами на засадах добровільності, самовизначення і рівності сторін, конфіденційності, незалежності та неупередженості із залученням медіатора, що спрямована на самостійне досягнення сторонами рішень щодо позасудового врегулювання конфлікту (спору) в порядку, передбаченому законом. Пропонується закріпити в законі, що медіатором може бути фізична особа, яка пройшла спеціальну підготовку за відповідним напрямком в Україні або за її межами та отримала сертифікат або інший документ, що підтверджує проходження нею відповідної підготовки, та якій на момент укладення договору про проведення медіації виповнився двадцять один рік.

Значення медіації для врегулювання спорів у розвинутих країнах світу досить відчутне. Зокрема, у Великій Британії до розгляду малих позовів залучають державних медіаторів. Оплачувати це виявилося дешевше, аніж збільшувати стаж працівників офіційної судової системи1.

Разом із тим, медіація не матиме певного процесуального значення, якщо вона не приводитиме до реалізації інших форм примирення у господарському процесі, про які йдеться у цьому розділі підручника.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК України провадження у справі підлягає припиненню, якщо сторонами укладена угода про передачу даного спору на вирішення третейського суду.

У випадку, якщо сторони на стадії досудового врегулювання або укладання договору домовилися про вирішення справ третейськими судами (арбітражами), суд має відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі ст. 62 ГПК України: «заява не підлягає розгляду у господарських судах України».

Ці положення слугують основою для застосування положень законів України «Про третейські суди» та «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Угода про передачу спору на розгляд третейського суду має значення для примирення у господарському процесі у тому сенсі, що дозволяє уникнути складних та коштовних судових процедур судочинства в судовій системі держави. Ця угода - вже є певний правочин злагоди та порозуміння між сторонами із приводу того, що в їх відносинах спори, навіть якщо вони виникатимуть, будуть вирішуватися без залучення держави, оперативно, без зайвих витрат. Це фактично є орієнтиром на стабільне економічне співробітництво, незважаючи на будь-які господарські суперечки, що можуть виникнути (див. докладніше розд. 10 цього підручника).

§2

Досудове врегулювання господарських спорів та розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів

Арбітражне процесуальне законодавство СРСР і сьогоденне господарське процесуальне законодавство України містило і містить ряд норм, які покликані примушувати і стимулювати сторони до позасудового врегулювання спорів.

Досудове врегулювання господарських спорів як інститут господарського (арбітражного) процесу зазнало суттєвих змін останні 20 років.

За часів СРСР та 90-х років XX ст. в Україні досудове врегулювання господарських спорів було обов’язковим для всіх категорій господарських спорів, крім окремих категорій спорів. Тобто діяли загальна обов’язковість відповідного порядку. На початку XX ст. ситуація змінилася - навпаки, обов’язковість досудового порядку врегулювання господарських спорів стала винятком.

Рішенням Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 5 липня 2002 р. у справі про досудове врегулювання спорів було визнано неконституційним положення Господарського процесуального кодексу України про обов’язковість досудового врегулювання спорів: «Право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами».

Це рішення зламало тривалу традицію господарського процесу й досі неоднозначно сприймається у науковому середовищі, зважа ючи на те, що заперечення досудового врегулювання спорів може логічно заперечувати конституційність інших процедур, що передують зверненню за судовим захистом порушеного права, зокрема щодо сплати державного мита, повідомлення другої сторони про зміст позовних вимог, забезпечення певної форми звернення до суду тощо.

Незважаючи на загальну заборону обов’язкового досудового врегулювання спорів, не виключається існування спеціальних процесуальних відносин, що передбачають його застосування. Адже Конституційний Суд України визнав, що «встановлення за коном або договором порядку досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист». Отже, досудовий розгляд претензії може бути визначено як обов’язковий у силу договору, так само як у силу договору може бути визнано обов’язковим третейський розгляд справ.

Як наслідок у ч. 1 ст. 5 ГПК України зазначено: «Сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою». Натомість така домовленість не може бути встановлена у спорах про визнання договорів недійсними, про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спорів про стягнення штрафів НБУ з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також спорів про звернення стягнення на заставлене майно (ч. 5 ст. 5 ГПК України).

Невжиття таких заходів у випадку, коли вони передбачені в договорі, може стати підставою для відмови у прийнятті позовної заяви відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України: «заява не підлягає розгляду в господарських судах України».

Має бути також ураховано обов’язковість досудового врегулювання спору для правопорушника. Мова не йде про обмеження права на позов. Йдеться про право особи на ініціювання примирення в економічному конфлікті. Цьому праву протиставлений про-

цесуальний обов’язок іншої сторони конфлікту "взяти участь" у мировому врегулюванні незалежно від його результатів. Адже відповідно до ст. 222 Господарського кодексу України процедура досудового врегулювання є обов’язковою саме для отримувача претензії. Останній повинен відповісти на претензію заявника в установленому ст. 7-8 ГПК України порядку.

На невиконання такого обов’язку винна сторона несе господарсько-процесуальну відповідальність: відповідно до ч. 2 ст. 49 ГПК України незалежно від результатів вирішення спору на відповідача може бути покладено державне мито, адже вважатиметься, що "спір виник унаслідок неправильних дій сторони".

Таким чином, можливість обов’язкового порядку досудового регулювання не можна применшувати.

У ст. 6-8 ГПК України визначено порядок пред’явлення, порядок і строки розгляду та повідомлення заявника про результати розгляду претензії.

У претензії зазначаються:

а) повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред’являється; дата пред’явлення і номер претензії;

б) обставини, на підставі яких пред’явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні нормативні акти;

в) вимоги заявника;

г) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;

д) перелік документів (доказів), що додаються до претензії.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в

оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії із зазначенням про це у претензії. До претензії про сплату грошових коштів може додаватися платіжна вимога - доручення на суму претензії. За традицією, що склалася в господарському процесі, належним засвідченням копії вважатиметься засвідчення копії документа підписом уповноваженої особи та печаткою їх власника.

Претензія підписується повноважною особою заявника та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Претензія зазвичай має бути розглянута в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії. В тих випадках, коли обов’язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.

Якщо до претензії не додано всіх документів, необхідних для її розгляду, вони витребовуються у заявника із зазначенням строку їх подання, який не може бути менше п’яти днів, не враховуючи часу поштового обігу. При цьому перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи у встановлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами.

При розгляді претензії підприємства та організації в разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести судову експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору.

Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій формі. У відповіді на претензію зазначаються:

а) повне найменування і поштові реквізити отримувача претензії та її заявника; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь;

б) коли претензію визнано повністю або частково, - визнана сума, назва, номер і дата розрахункового документа на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;

в) коли претензію відхилено повністю або частково, - мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії;

г) перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.

Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові

мають бути повернуті оригінали документів, одержані з претензією, а також надіслані документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії.

Відповідь на претензію підписується повноважною особою отримувача претензії та надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Якщо претензію про сплату грошових коштів, до якої додано платіжну вимогу - доручення, визнано повністю або частково, у платіжній вимозі - дорученні зазначається визнана сума.

Порядок досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, визначається положеннями ст.ст. 10, 11 ГПК України, а також ст.ст. 181-188 ГК України.

Відповідно до ст. 10 ГПК України спори, що виникають при укладенні господарських договорів, можуть бути подані на вирішення господарського суду.

Згідно зі ст. 184 ГК України спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі закону та в інших випадках, установлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду в разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов’язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

Отже, має бути враховано, що суб’єкт господарювання не кожного разу набуває право звернутися до суду із вимогою про примус до укладання договору з іншим учасником господарських відно- син. Загальним принципом господарського законодавства є свобода договору та діяльності в межах, визначених законом, свобода вибору постачальників і споживачів продукції (ст. 42 Конституції, ст.ст. 6, 44 ГК України, ст.ст. З, 6, 649 ЦК України). Тому в законі чітко визначаються випадки, коли укладання договору є обов'язковим для сторін.

Зокрема, право на звернення до суду із приводу спору про укладання договору виникає для юридичної особи публічного права, не згодної з умовами державного контракту або протоколу розбіжностей до нього (ст.ст. 75, 183 ГК України), із приводу укладання договору на підставі попереднього договору (ст. 182 ГК України), із приводу сервітуту (ст. 402 ЦК України), договору щодо забезпечення суб’єктів господарювання, електроенергією, зв’язком, послугами залізничного й інших видів транспорту (ч.ч. 5,6ст. 179ГК України), договору монополіста (ст. 181 ГК України).

Наприклад, у рекомендаціях Президії ВГСУ від 23 грудня 2008 р. № 04-5/278 зазначено: «Оскільки власники залізничних під’їзних колій здійснюють транспортне обслуговування підприємств, і їх залізничні під’їзні колії з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, укладання власником під’їзної колії договору про транспортне обслуговування підприємств-контрагентів є обов’язковим».

ГК України у ст. 181 визначає порядок укладання господарського договору, обов’язкового для сторін, та відповідно визначає стадію, коли виникає право на судовий захист.

Підприємство, організація, які одержали пропозицію про укладання договору, мають відповісти на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції, у тому числі із оформленням протоколу розбіжностей - у разі незгоди з умовами договору. Якщо сторона, яка одержала такий договір, не оформить протокол розбіжностей у встановлений строк, договір вважатиметься укладеним у редакції оферента. Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов такого договору, не передасть у зазначений двадцяти- денний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

Недодержання встановленого порядку та строків досудового порядку врегулювання розбіжностей договору, обов’язкового для сторін, служить підставою для припинення провадження у справі на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК України

Зокрема, у наведених рекомендаціях Президії ВГСУ від 23 грудня 2008 р. № 04-5/278 зазначено: «У разі пропуску однією із сторін встановленого строку договір набирає чинності автоматично в редакції іншої сторони, а відтак буде відсутній предмет спору».

Досудове врегулювання спорів, що виникають у разі зміни та розірвання господарських договорів, має здійснюватися в такому порядку.

Правовою підставою для такого висновку служать не лише положення ст. 188 ГК України та ст. 11 ГПК України, а й ст.ст. 1,

9) ГПК України, за якими господарським судам підвідомчі лише справи у спорах, окрім провадження у справах про банкрутство. А згідно зі ст. 80 ГПК України суд має припинити провадження у справі в разі відсутності предмета спору. У цьому випадку за відсутності доказів звернення до контрагента з приводу зміни або розірвання договору справу слід розглянути як таку, що не має предмета спору.

Отже, підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, відповідають на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства й організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді в установлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

§3

Мирові угоди в господарському процесі

Мирові угоди в господарському процесі є особливо його значущим інститутом, адже на нього покладаються великі суспільні очікування як на засіб перспективного та обопільно вигідного врегулювання спорів.

У ст. 78 ГПК України зазначається, що умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами.

До затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз’яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій. Основним із них є припинення провадження у справі, неможливості звернення сторін до суду з тих саме підстав та предмета спору.

Також до затвердження мирової угоди сторін господарський суд перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін. Зокрема, у Роз’ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» (із змінами та доповненнями) зазначено, що представник будь-якої сторони вправі укладати мирову угоду від її імені лише в разі, коли відповідні повноваження прямо обумовлені у довіреності.

Мирова угода може стосуватися лише прав і обов’язків сторін щодо предмета позову.

До затвердження мирової угоди господарський суд має перевірити, чи не порушує вона законодавство України та права і охоронювані законом інтереси інших осіб. Хоча це прямо на зазначено у ГПК України, але випливає із загальних гарантій судочинства, передбачених, зокрема, у ст.ст. 1, 4 ГПК України тощо.

Про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.

У ст. 29 ГПК України зазначено, що прокурор, який бере участь у справі, незважаючи на користування правами сторони, не має права на укладення мирової угоди. Пов’язано це з тим, що мирова угода може призводити до поступок з боку сторін, а отже, вони мають характер оперативної діяльності та мають бути безпосередньо вчинені сторонами.

Відновідно до ч. 1 ст. 106 ГПК України ухвала місцевого господарського суду про затвердження мирової угоди може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення місцевого господарського суду. Це має значення для випадку, коли завдяки мировій угоді провадження у справі було припинено не повністю, а інше в частині окремих вимог позивача (третьої особи).

Проте, досі право на укладення мирової угоди прописане в чинному ГПК України лише для процедури розгляду справи в першій інстанції, а отже, є проблемним застосування цього інституту на стадії апеляційного та касаційного провадження.

Вищий господарський суд визначає таке: «Затвердження апеляційною інстанцією мирової угоди, укладеної сторонами в процесі апеляційного провадження, не є можливим, оскільки це потягло б за собою скасування рішення місцевого господарського суду і відповідної справи, що допускається виключно з підстав, передбачених ст. 104 ГПК України»[100].

Аналогічне тлумачення здійснено судами стосовно можливості мирового вирішення спору в касаційній інстанції. Зокрема, в постанові від 10 листопада 2009 р. у справі № 21/108-09 Вищий господарський суд зазначив, що «затвердження касаційною інстанцією мирової угоди, укладеної сторонами в процесі касаційного провадження, не є можливим, оскільки це потягло б за собою скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційної інстанції, що допускається виключно з підстав, передбачених ст. 111-10 ГПК України»[101].

Однак при розгляді окремих справ в інтересах вирішення економічного конфлікту апеляційні господарські суди йдуть на затвердження мирової угоди. Для обґрунтування правомірності такої позиції може бути використане цілком зважене посилання на положення ст. 99 ГПК України, відповідно до яких в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених для апеляційного розгляду. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується при вами, наданими суду першої інстанції. До того ж, тлумаченням argumentum a contrario можна зауважити, що наявність такої під стави скасування рішення суду, як затвердження мирової угоди, не передбачається й у Цивільному процесуального кодексі України для апеляційного та касаційного розгляду справи, хоча у ст.ст 306, 334 ЦПК України передбачається право сторін на укладання мирової угоди на цих стадіях розгляду справ.

Водночас, задля уникнення неоднакового правозастосування в цій сфері перспективним напрямом вдосконалення ГПК стає ви значення процедури укладання мирової угоди на стадії апеляції! ного та касаційного перегляду справ.

Окремою проблемою є виконання мирової угоди, укладеної при розгляді справи у першій інстанції.

Найбільш обґрунтованою, здається, є позиція щодо невід несення мирової угоди до виконавчих документів, коли в разі невиконання мирової угоди уповноважена сторона може звернутися до суду з позовом щодо примусу до виконання мирової угоди. Виконання мирової угоди пов’язане з господарською діяльністю і платоспроможністю боржника[102]. Отже, невиконання умов мирової угоди фактично породжує новий спір, який може бути вирішений тільки судом. Хоча можуть бути й винятки, які ґрунтуються на тому, що ухвала про затвердження мирової угоди наділяється всіма реквізитами виконавчого документа згідно з положеннями Закону України «Про виконавче провадження» у редакції від 4 листопада 2010 р.

Задля вирішення цієї проблеми Президія ВГСУ в квітні 2008 р. внесла зміни до своїх попередніх

роз’яснень, зазначивши, що в разі ухилення однієї зі сторін від виконання мирової угоди ухвала про її за

твердження може бути виконавчим документом, якщо вона відповідає вимогам cm. 19 Закону «Про ви конавче провадження» у розумінні п. 2 ч. 2 cm. З Закону. Інакше така ухвала не має статусу виконавчого документа «і інша сторона у справі не позбавлена права звернутися з позовом про спонукання до виконання мирової угоди».

Задля забезпечення «виконавчої сили» ухвали про затвердження мирової угоди її умови викладаються у відповідній ухвалі суду, якою одночасно припиняється провадження у справі. Це пов’язується також із тим, що в іншому випадку було б складно встановити у повсякденному житті відповідність угоди сторін тій, що розглянута в судовому засіданні та затверджена судом.

Відповідно до ст. 121 ГПК України мирова угода, укладена сторонами у процесі виконання судового рішення, подається на затвердження господарському суду, який прийняв відповідне су- дове рішення. Про затвердження мирової угоди господарський суд нпносить ухвалу.

Як справедливо зазначається в літературі, особливістю цієї мирової угоди є те, що в результаті її затвердження провадження у справі не може бути припинено на підставі ст. 80 ГПК України, відповідне затвердження має безпосереднє значення лише для виконавчого провадження з погляду відстрочення, розстрочення чи зміни способу виконання судового рішення згідно з положеннями Закону України «Про виконавче провадження»[103].

За результатами затвердження мирової угоди між сторонами виконавчого провадження останнє підлягає закінченню, про що виноситься постанова державного виконавця.

Мирова угода у провадженні про банкрутство є окремою стадію справи про банкрутство та фактично досить рідкісним явищем. Пояснюється це тим, передусім, що мирова угода за економічною природою передбачає поступки обох сторін, але провадження у справах про банкрутство не передбачає поступок із боку боржника.

Зокрема, мирова угода в процедурі банкрутства згідно зі ст. 37 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», крім домовленості про відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини, може містити також умови про виконання зобов’язань боржника третіми особами; обмін вимог кредиторів на активи боржника або його корпоративні права; задоволення вимог кредиторів іншими способами. що не суперечать закону.

По суті, в цьому разі передбачаються лише поступки з боку кредитора. Натомість, додатковим правам боржника щодо відстрочки, розстрочки або прощення (списання) боргу мали б відповідати права кредиторів щодо збільшення розміру боргу, отримання частки в капіталі банкрута незалежно від погашення боргу, наділення кредиторів додатковими правами щодо контролю за процедурою погашення боргів у порівнянні із передбаченими у законі. Крім того, жорстке регулювання істотних умов мирових угод у провадженні у справах про банкрутство також обмежує сторони у здійсненні права на їх укладення. Хоча, по суті, держава в питанні врегулювання конфлікту має опікуватися не складовою цього процесу, а результм

— припиненням конфлікту за взаємною згодою сторін.

Розв’язання цих питань є справою очікуваного вдосконалення Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», основні складові якого будуть розглянуті в розділі 14 цього підручника.

Контрольні запитання:

2) Які форми примирення сторін використовуються у господарському процесі?

3) Визначте підстави та порядок досудового врегулювання господарських спорів.

4) У чому полягає особливість досудове врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів?

5) Назвіть основні риси та призначення медіації для мирного врегулювання господарських спорів.

6) У чому полягає процесуальний механізм укладання та затвердження мирової угоди у господарському процесі?

7) Назвіть особливості застосування мирової угоди у справах про банкрутство.

8) Поясніть наближеність процедур примирення у господарському процесі й угоди про передачу спору на розгляд третейського суду.

Розділ 10 ЗАСОБИ ГОСПОДАРСЬКО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ ТА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

§ 1 Поняття господарсько-процесуального примусу та відповідальності

Поняття відповідальності характерне не тільки для галузей матеріального права, а й процесуальних, становлячи один із критеріїв, що вказують на самостійність процесуальних галузей права в системі українського права в цілу. Прямим підтвердженням існування галузевої процесуальної відповідальності є комплекс заходів, які не мають аналогів у матеріальних галузях права. Деякі з цих заходів регламентують доказову діяльність сторін, спонукаючи їх до наполегливого доведення своєї позиції (наприклад, відмова суду в прийнятті нових доказів, розгляд справи за відсутністю сторін).

У правовій науці, наразі, не існує домінуючої концепції юридичної відповідальності. Відповідальність розглядається і як реалізація санкції правової норми, і як виконання порушеного обов’язку під впливом державного примусу, і як обов’язок правопорушника понести невигідні наслідки, і як захід державного примусу, що застосовується до правопорушника тощо[104]. Разом із тим, державний примус, окрім заходів відповідальності, включає й заходи запобігання правопорушенням, заходи припинення правопорушень, заходи з відновлення порушених прав та ін.

Господарсько-процесуальна відповідальність - це застосування органами судової влади до учасників господарського процесу за порушення вимог господарсько-процесуального законо- давства передбачених законом заходів державного примусу, виражених у формі несприятливих наслідків як процесуального, так і матеріально-правового характеру.

Будучи наділеною всіма ознаками юридичної відповідальності, господарсько-процесуальна відповідальність має особливості, що полягають у специфіці її суб’єктного складу, сфері застосування, процедурі застосування, порядку оскарження, нормативній закріпленості, складі заходів процесуальної відповідальності й ін.

Серед сутнісних ознак господарсько-процесуальної відповідальності немає обов’язку встановлення вини як умови притягнення до відповідальності. В ГПК фактично реалізовано презумпцію вини правопорушника. Наприклад, якщо відсутні причини неявки сторони в судове засідання, ці причини презюмуються як неповажні, що тягне за собою можливість розгляду справи за його відсутністю; пропуск процесуальних строків, що позбавляє права на вчинення певних процесуальних дій, також уважається вчиненим із неповажних причин, поки не буде доведено інше і т.д. Видається, що відсутність подібних презумпцій значно ускладнило б господарський процес необхідністю попереднього з’ясування вини правопорушника, сприяло б затягуванню розгляду справ.

Здебільшого господарсько-процесуальне правопорушення виступає у формі невиконання господарсько-процесуального обов’язку, приписів ГПК України. Оскільки абсолютна більшість складів господарсько-процесуальних правопорушень є формальними, це позбавляє суд від необхідності з’ясування наявності збитків та причинно-наслідкового зв’язку.

Суб’єктами господарсько-процесуальних правопорушень у загальному плані виступають учасники господарського процессу, зазначені в ст. 18 ГПК. Однак суд (суддя), як орган, що застосовує заходи відповідальності, а також прокурор та судовий представник, як особи, що захищають (представляють) інтереси інших осіб, не підлягають господарсько-процесуальній відповідальності.

Застосування заходів господарсько-процесуального відповідальності має на меті запобігання неправомірній поведінці учасників судового процесу; забезпечення дотримання встановленого законом порядку та принципів здійснення правосуддя; захист інтересів учасників судового процесу, компенсацію витрат добросовісної сторони; превентивний вплив на правопорушника й інших суб’єктів тощо.

Для виникнення господарсько-процесуальної відповідальності, окрім традиційних передумов - наявності відповідної правової норми, правосуб’єктності особи та правопорушення - обов’язковим є наявність акта, за яким таку відповідальність покладено на особу (рішення, ухвала, постанова), який подекуди є зайвим при застосуванні заходів відповідальності в матеріальних галузях права (наприклад, при застосуванні заходів цивільної або господарської відповідальності). Крім того, у випадках учинення господарсько-процесуальних правопорушень господарським судим належить реагувати на них у спосіб, передбачений ст. 90 ГПК:

винесенням окремих ухвал, а за наявності підстав - також і надсиланням повідомлень органам внутрішніх справ чи прокуратури

§2

Форми господарсько-процесуального примусу та відповідальності

Форми господарсько-процесуальної відповідальності можна класифікувати за ознаками характеру застосовуваних заходів та нормативного закріплення, а саме:

14) штрафні санкції;

15) компенсаційні санкції;

16) застосування несприятливих процесуальних наслідків.

Штрафні санкції застосовуються судом за невиконання вимог

процесуального законодавства: порушення порядку в судовому засіданні (ст. 74), невиконання розпоряджень суду (наприклад, ст. 83) тощо.

У п. 5 ст. 83 ГПК України передбачено право суду, постановляючи рішення, стягувати в дохід Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від учинення дій, покладених господарським судом на сторону.

Відповідно до ст. 22 ГПК України сторони зобов’язані добро совісно користуватися належними їм процесуальними права ми, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи. Сторони зобов’язані виконувати вказівки суду щодо вчинення процесуальних дій, необхідних для вирішення спору. Так, ст. 65 ГПК перед бачено, що з метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя в необхідних випадках під час підготовки справи до розгляду зобов’язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні й інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд дока зів у місці їх знаходження тощо); витребовує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору. У процесі розгляду справи суд також може вимагати від сторін подання додаткових доказів, пояснень, обґрунтувань тощо.

Про покладання певних обов’язків на сторону суд має зазначити в ухвалі про порушення провадження у справі або про відкладення розгляду справи. Якщо письмово про покладання певних обов’язків на сторону в ухвалі суду не було зазначено, суд не вправі застосовувати процесуальну санкцію, встановлену п. 5 ст. 83.

Зокрема, господарський суд м. Києва, розглянувши 16 липня 2009 р. справу № 48/4 за позовом садового товариства «Блакитна затока» до Київської місько) держадміністрації стягнув в дохід Державного бюджету України з відповідача сто неоподаткованих мінімумів доходів громадян - 1700 грн за ухилення

від учинення дій, покладених господарським судом на відповідача. Суд неодноразово зобов’язував відповідача направити у судове засідання свого представника, а також, із метою з’ясування наявності на час прийняття оскаржуваного розпорядження рішення зборів садового товариства про передачу майна, витребовував у відповідача документи, на підставі яких ним було прийнято розпорядження. Вимоги суду не були виконані, у зв’язку з чим судом 9 квітня 2009 р. було винесено окрему ухвалу.

Не можна погодитися з твердженням деяких процесуалістів, що зазначена у п. 5 ст. 83 ГПК України відповідальність може бути покладена лише на сторону. Зважаючи на положення ГПК України, який наділяє третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, та третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог ми предмет спору, правами сторони за деякими винятками, ця процесуальна санкція може бути застосована і до третіх осіб. Аналіз положень роз’яснення президії ВГСУ № 02-5/289 від 18 вересня 1997 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» (зі змінами від 19 липня 2010 р.) дає змогу дійти висновку про можливість включення до кола таких суб'єктів і інших учасників судового процесу. Зокрема, п. 3.7.1 зазначеного роз’яснення встановлює, що неподання або несвоєчасне подання стороною у справі, іншим учасником судового процесу доказів із неповажних причин, спрямоване на затягування судового процесу, може розцінюватися господарським судом як зловживання процесуальними правами. При цьому відповідні дії або бездіяльність з урахуванням конкретних обставин справи може тягти за собою, зокрема, такі наслідки: стягнення штрафу з винної сторони в дохід Державного бюджету України (п. 5 ст. 83 ГІІК) або винесення у встановленому порядку окремих ухвал (ст. 90 ГПК).

Окрім того, слід мати на увазі, що передбачене п. 5 ст. 83 ГПК право господарського суду у прийнятті рішення стягнути з винної сторони штраф у дохід Державного бюджету України стосується не лише рішень, прийнятих по суті справи, а й ухвал, у тому числі тих, якими розгляд справи не закінчується (наприклад, ухвали про відкладення розгляду справи у зв’язку з неявкою в судове засідання представника учасника судового процесу та/або неподанням ним витребуваних судом матеріалів тощо).

Водночас, притягнення особи до встановленої законом відповідальності не звільняє її від обов’язку виконати ухвалу господарського суду, в тому числі про витребування необхідних документів і матеріалів (п. 12 листа ВГС України від 13 серпня 2008 р. № 01- 8/482 «Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року»).

Згідно з ч. 4 ст. 74 ГПК України, учасники судового процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов’язані беззаперечно виконувати розпорядження судді, або, при колегіальному розгляді справи - головуючого судді, додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку та утримуватися під будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлю них у суді правил. За неповагу до суду винні особи притягуються до відповідальності, встановленої законом. Така відповідальність передбачена ст. 185-3 КУпАП у вигляді адміністративного штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У контексті положень ст. 185-3 КУпАП України неповагою до суду може бути також визнане злісне ухиленні позивача, відповідача або експерта від явки в суд для участі у судовому засіданні, призначеному у господарській справі. Питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду вирішується господарським судом негайно після вчинення порушення, у зв’язку з чим у судовому засіданні із розгляду господарської справи оголошується перерва.

На думку деяких учених, накладення штрафу в такому випадку є нічим іншим, як адміністративною відповідальністю, оскільки він передбачений нормами КУпАП, однак у силу специфіки діяльності (безперервність судового засідання тощо) накладається в окремому процесуальному порядку. Крім того, ці штрафи можуть сприяти виникненню несприятливих наслідків для ходу всього судового провадження. Зважаючи на таке, Л. Осокіна справедливо зазначає, що за своєю юридичною природою судовий штраф є за ходом процесуальної відповідальності[105].

Компенсаційні санкції полягають у відшкодуванні стороні понесених під час провадження у господарському суді судових ви трат та збитків. Окрім власне компенсаційної функції, вони мають і превентивне значення, оскільки покривають витрати на судове провадження, а необхідність попередньої сплати держмита та витрат на ІТЗ судового процесу утримує сторону від недобросовісного звернення до суду. Стягнення судових витрат у вигляді державного мита в порядку перерозподілу розглядається як захід господарсько-процесуальної відповідальності сторін за недобросовісне доведення справи до суду, а саме за неправомірну відмову в задоволенні заявлених в претензійному порядку вимог. Оскільки на отримувачеві претензії лежить обов’язок відповісти на неї заявникові в установленому ГПК України порядку, суд вправі, від повідно до ч. 2 ст. 49 ГПК, незалежно від результатів вирішення спору покласти на відповідача державне мито, обґрунтовуючи це тим, що спір виник унаслідок неправильних дій сторони.

Збитки можуть бути завдані стороні при необґрунтованому вжитті запобіжних заходів та заходів забезпечення позову. Як зазначає ст. 43-10 ГПК, у випадку припинення запобіжних заході» або у випадку відмови заявника від позову, або у випадку набрання законної сили рішенням щодо відмови в задоволенні позову особа, щодо якої вжито запобіжні заходи, має право на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих заходів. У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди, завданої вжиттям за побіжних заходів, у першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави. Однак, якщо питання про відшкодування завданої шкоди внаслідок вжиття запобіжних заходів може бути вирішено у деяких випадках безпосередньо судом під час розгляду справи по суті (ч. 4 ст. 43-10 ГПК), то, за відсутності відповідних положень у ГПК України щодо відшкодування збитків, завданих безпідставним забезпеченням позовних вимог, таке питання, здається, може бути вирішене в судовому порядку шляхом подання окремого позову.

Дискусійним є питання щодо природи санкцій у формі несприятливих процесуальних наслідків. На початку 80-х років у процесуальній літературі обґрунтовувалася концепція, згідно з якою разом із заходами відповідальності в процесуальних галузях прана існують заходи процесуального захисту правопорядку під час судового провадження, що застосовуються судом за неправомірні дії учасників, коли їхня поведінка не відповідає вимогам процесуальних норм. Разом із тим, усі ці заходи є заходами господарсько-процесуального примусу.

У господарських справах типовими є такі заходи примусу, що можуть виконувати функцію господарсько-процесуальної відповідальності:

— відмова в прийнятті позовної заяви (наприклад у випадку, передбаченому п. 2 ч. 1 ст. 62 ГПК) та повернення позовної заяви (п.п. 1-4. 6, 10 ч. 1 ст. 63 ГПК);

— повернення без розгляду зустрічної позовної заяви у випадку недотримання вимог щодо обов’язкової взаємної пов’язаності з первісним позовом (за підставами цих позовів та/або поданими доказами; можливістю зарахування вимог за всіма позовами; у зв’язку з тим, що задоволення зустрічного позову виключатиме частково чи повністю задоволення первісного позову тощо) - п. 3.7.3 роз’яснення Вищого арбітражного суду від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України»;

— залишення позовної заяви без розгляду, наприклад у разі, коли позивач не звертався до установи банку за одержанням

із відповідача заборгованості, коли така заборгованість відповідно до законодавства мала бути одержана через банк та в інших випадках, передбачених ч. 1 ст. 81 ГПК та припинення провадження у справі, наприклад у випадку, передбаченому п.2 ч. 1 ст. 80 ГПК;

— відкладення розгляду справи (п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 77 ГПК України);

— залишення заяви про вжиття запобіжних заходів без руху (у разі недотримання вимог ст. 43-3 ГПК або несплати держмита), відмова в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів (у разі порушення вимог ст.ст. 43-1, 43-4 ГПК України);

— розгляд справи судом за наявними в ній матеріалами та доказами або, з огляду на обставини конкретної справи, залишення позову без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК у разі неподання учасником судового процесу з неповажних причин або без повідомлення причин матеріалів та інших доказів, витребуваних господарським судом;

— відмова у прийнятті нових доказів судом апеляційної інстанції у разі неподання учасником судового процесу з неповажних причин або без повідомлення причин матеріалів та інших доказів, витребуваних господарським судом (п. 3.7.1 роз’яснення Вищого арбітражного суду від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України»);

— розгляд справи за відсутністю сторони.

Зокрема, у випадку нез’явлення на засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У разі нез’явлення на засідання господарського суду представника позивача, якщо його присутність було визнано обов’язковою, суддя вправі притягнути позивача до відповідальності, встановленої п. 5 ст. 83 ГПК, або залишити позов без розгляду (п. 5 ст. 81 ГПК), або вжити обох цих заходів одночасно, а також винести окрему ухвалу, як це передбачено ч. 1 ст. 90 ГПК. Що ж до представника відповідача, то в разі нез’явлення його представника за викликом господарського суду останній має право відкласти розгляд справи (ст. 77 ГПК), вжити заходів, передбачених п. 5 ст. 83 ГПК або ст. 90 ГПК (Лист ВГС України від 15 березня 2010 р. № 01-08/140 «Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальними правами у господарському судочинстві»);

— відмова у відновленні чи продовженні пропущеного строку, якщо господарський суд не визнає причину пропуску встановленого процесуального строку поважною.

Відповідно, скарги та документи, подані після закінчення процесуального строку, який не подовжено чи відновлено, залишаються без розгляду (ст. 93 та ін.);

— повернення апеляційної скарги на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду (ст. 106 ГПК) та ін.

При виконанні рішень господарського суду, в яких вирішене питання щодо застосування до особи заходів господарсько- процесуальної відповідальності, слід мати на увазі таке. У разі винесення судом безпосередньо рішення, його виконання має відбуватися відповідно до положень розділу XIV ГПК України на підставі виданого місцевим господарським судом наказу. Щодо винесених судом ухвал та постанов, то, за загальним правилом, установленим п. 2 ч. 2 ст. З Закону України «Про виконавче провадження», ухвали та постанови господарських судів віднесено до числа виконавчих документів. Тому немає необхідності у видачі на їх виконання наказу господарського суду. Однак ВГСУ у п. 10 листа «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у 2003 р. щодо застосу- вання норм Господарського процесуального кодексу України» від 14 липня 2004 р. № 01-8/1270 звертає увагу на необхідність отримання наказу господарського суду на примусове виконання таких ухвал та постанов суду, якими вирішено питання про розподіл між сторонами судових витрат у разі припинення провадження у справі (ч. З ст. 80 ГПК) чи залишення позову без розгляду (ч. 2 ст. 81 ГПК), стягнення штрафу в дохід Державного бюджету України на підставі п. 5 ст. 83 ГПК тощо. У таких випадках наказ на виконання відповідної ухвали чи постанови господарського суду видається на загальних підставах.

Рішення про застосування до особи заходів господарсько- процесуальної відповідальності можуть бути оскаржені у загальному порядку, встановленому ГПК України. Якщо про накладення стягнення зазначено в ухвалі суду, відсутній у переліку, визначеному ст. 106 ГПК України, заперечення на таку ухвалу включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Зокрема. ВГСУ, розглянувши касаційну скаргу Управління міського майна Маріупольської міськради на рішення господарського суду Донецької області від 7 серпня 2008 р. та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 19 листопада 2008 р. (справа № 24/118пн) дійшов висновку про неправомірність стягнення з відділення виконавчої дирекції Фонду на користь державного бюджету України штраф у сумі 170 грн на підставі п. 5 ст. 83 ГПК України. Наявною у матеріалах справи (а.с. 103) ухвалою Донецького апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2008р. позивача і відповідача було, зокрема, зобов'язано «представити суду рахунок № 351/1 від 17 липня 2008 р.». Водночас, у цій ухвалі не зазначалося, що сторони, в тому числі відповідач, зобов'язані надати суду саме оригінал згаданого документа; копія ж його у суду була, про що свідчить, зокрема, формуляр (протокол) судового засідання апеляційного господарського суду від 19 листопада 2008 р. з цієї справи (а. с. 112, 113). До того ж, цей рахунок не зазначається ні місцевим, ані апеляційним господарським судом у числі доказів зі справи, тобто з судових рішень не вбачається, який взагалі стосунок він мав до цієї справи і з якою метою був витребуваний судом.

Необхідно зауважити, що подальша уніфікація процесів, введення інституту свідків до господарського процесу поставить питання застосування судом таких заходів примусу, як видалення з залу судового засідання, привід (передбачені у ст. 91 ЦПК).

Окрім власне господарських процесуальних охоронних заходів норми господарського процесуального права підкріплені заходами відповідальності іншої галузевої належності: кримінальної, адміністративної, цивільної, дисциплінарної. Зокрема, експерт може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за завідомо неправдивий висновок та за відмову від надання висновку без поважних причин згідно зі ст.ст. 384, 385 Кримінального кодек-

су України. Згідно з цими ж статтями кримінальну відповідальність несе перекладач за завідомо неправдивий переклад та за відмову від здійснення перекладу без поважних причин. Прокурор, а також суддя в силу свого посадового положення, представник-адвокат виступають суб’єктами дисциплінарної відповідальності. Наприклад, згідно з п. 12 роз’яснення президії Вищого арбітраж ного суду України від 2 грудня 1992 р. № 01-6/1444 «Про практику застосування ст. 90 Господарського процесуального кодексу України», за наявності зловживань процесуальними правами з боку учасників судового процесу, представлених в останньому адвокатами, окремі ухвали можуть надсилатися до кваліфікаціно-дисциплінарних комісій адвокатури для вирішення питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності в порядку ст. 16 Закону України «Про адвокатуру». Держава в особі її уповноважених органів, органи місцевого самоврядування, судовий представник можуть бути притягнуті до цивільної відповідальності.

Контрольні запитання:

- Що таке господарсько-процесуальна відповідальність?

- Які особливості має господарсько-процесуальна відповідальність?

- Що таке форми господарсько-процесуальної відповідальності?

- Які заходи примусу можуть виконувати функцію господарсько-процесуальної відповідальності?

- Як виконуються рішення господарського суду, в яких вирішене питання щодо застосування до особи заходів господарсько процесуальної відповідальності?

СПЕЦІАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1 1