Порядок виконання рішення, висновку

Акти КСУ є самодостатніми, обов‘язковими, остаточними, мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтвердження чи дублювання з боку будь-яких органів державної влади. Обов'язок виконання рішення КСУ є вимогою Конституції України (ч. 2 статті 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (ч. 2 статті 8). Відповідно ж до ст. 69 Закону “Про Конституційний Суд України”, обов'язковими до виконання рівною мірою є рішення і висновки КСУ.

Порядок реалізація актів КСУ регулюється ст. 70 Закону “Про КСУ”. Стаття містить лише загальні формулювання, які не дають відповіді на питання про правову природу і механізм реалізації актів Конституційного Суду України. Так, ч. 1 цієї статті передбачає, що копії рішень і висновків Конституційного Суду України надсилаються наступного робочого дня після їх офіційного оприлюднення суб'єкту права на конституційне подання чи конституційне звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом розгляду в КСУ. Відповідно до ч. 2 статті 70 Закону України "Про КСУ" у разі необхідності КСУ може визначити у своєму рішенні, висновку додаткові заходи, пов'язані з порядком їх виконання, звернувши увагу на терміновість чи обов'язки щодо його забезпечення. При цьому незалежно від того, чи визначено в рішенні, висновку КСУ, зокрема, порядок його виконання, відповідні державні органи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це підтверджується і рішенням КСУ від 14 грудня 2000 року в справі про виконання рішень КСУ. Відповідно до нього, рішення КСУ є обов'язковими до виконання на всій території України незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні.

97. Преюдиційність рішення Конституційного Суду України.Преюдиційність - неможливість повторного доказування в інших процесах тих обставин, які встановлені у відповідній процесуальній формі іншим юрисдикційним органом . Преюдиційний характер рішень КСУ полягає в неприпустимості оспорювання в іншому процесі фактів і правовідносин, встановлених рішенням Конституційного Суду. Про преюдиційність рішень КСУ свідчить положення ст. 74 Закону “Про КСУ”, яка присвячена врегулюванню правовідносин, що виникли внаслідок дії акта, визнаного неконституційним. За нею КСУ може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта. Фактично таке рішення КСУ набуває ознак зворотньої сили, оскільки поширюється на правовідносини, що виникли до його ухвалення. Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність. КСУ вправі самостійно визначати чи поширювати чинність свого рішення на правовідносини, які виникли та (або) продовжують існувати до ухвалення рішення. Критерії надання преюдиційного характеру рішенням КСУ у законодавстві не визначені. Зрештою, КСУ нечасто застосовує згадану ст. 74 Закону “Про Конституційний Суд України”. Положення про преюдиціальність міститься в чотирьох рішеннях КСУ (наприклад, рішенні у справі щодо стажу наукової роботи від 19 червня 2001 року). Преюдиційний характер актів КСУ випливає і з ст. 362 Цивільного процесуального кодексу України 2004 р., відповідно до якої встановлення КСУ неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, є підставою перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, якщо рішення суду ще не виконане. Акти КСУ мають складну правову природу. Є правовими актами у випадках, передбачених законодавством, мають нормативний зміст, проте не є нормативно-правовими актами в повному розумінні цього поняття. Акти КСУ можуть набувати характеру юридичного прецеденту і характеризуватися преюдиційністю. Саме тому вони є окремим, спеціальним різновидом правових актів, а також допоміжним джерелом (формою) права.