Принципи конституційного ладу в рішеннях Конституційного Суду України

Уже на початку своєї діяльності КСУ зіткнувся з проблемою меж власних повноважень. Під час розгляду справи про акт Верховної Ради України Конституційний Суд України повинен був вирішити, чи поширюється його юрисдикція на закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності Конституцією України в 1996 році. Конституційний Суд України визнав, що його юрисдикція поширюється на акти нормативного характеру, посилаючись на критерії нормативності правових актів, виданих як Верховною Радою України, так і Президією Верховної Ради. Також Конституційний Суд дійшов висновку, що його юрисдикція не поширюється на вирішення питання законності нормативно%правових актів1. Цю ж позицію Конституційний Суд України детальніше розтлумачив у справі про підсудність спорів Вищому арбітражному (господарському) суду. В іншому своєму рішенні Конституційний Суд України визначив, що тлумачення Конституції Верховною Радою України є неконституційним. Парламент обґрунтовував свою позицію тим, що до початку діяльності Конституційного Суду України виникла потреба у тлумаченні Закону України «Про Рахункову палату». У цьому Рішенні було закріплено правову визначеність у розумінні єдиної конституційної юрисдикції, яку має виключно Конституційний Суд України. Конституційний Суд України сформулював доктрину «політичної доцільності». Таке розуміння місця й ролі Конституційного Суду України зумовлене його завданням забезпечувати верховенство Конституції України шляхом контролю за правовими настановами відповідно до визначеної законодавством процедури. Тим самим Конституційний Суд не має права привласнювати повноваження щодо створення норм права, а лише уповноважений визначати форму і конституційні межі їх прийняття компетентними органами державної влади4. Неоднозначну оцінку викликали повноваження Конституційного Суду України щодо здійснення попереднього (превентивного) конституційного контролю за проектами законів про внесення змін до Конституції України щодо їх відповідності статтям 157, 158 Основного Закону України. Конституційний Суд України визнає ці повноваження необхідною умовою забезпечення легітимності внесення змін до Основного Закону України й однією з гарантій його стабільності. Можна сформулювати основні напрями щодо забезпечення конституційного ладу цим органом державної влади: 1) припинення дії неконституційних правових актів або їх окремих положень; 2) створення умов належного застосування Конституції та законів України органами державної влади шляхом тлумачення Конституційним Судом їх положень; 3) конституційний контроль міжнародних договорів; 4) конституційний контроль процедури внесення змін до Конституції України; 5) конституційний контроль процедури імпічменту Президента України; 6) конституційний контроль діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Напрями: тлумачення принципу верховенства права (рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 2 листопада 2004 р.); поділу влади (рішення в справі про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги від 10 лютого 2000 р., рішення в справі щодо сумісності мандата депутата Верховної Ради АРК з іншими видами діяльності від 21 грудня 2001 р., рішення в справі про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб від 27 квітня 2000 р.);

державної мови (рішення про застосування державної мови від 14 грудня 1999 р.);

105. Питання місцевого самоврядування в актах Конституційного Суду України.Найвагомішими для визначення засад подальшого розвитку місцевого самоврядування стали рішення КСУ від 6 липня 1999 р. у справі № 1-25/99 щодо офіційного тлумачення положень ряду статей Конституції України та Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (справа про сумiсництво посад народного депутата України i мiського голови), рішення КСУ від 9 лютого 2000 р. у справі № 1-5/2000 щодо конституційності ряду статей Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (справа про місцеве самоврядування), рішення КСУ від 13 липня 2001 р. у справі № 1-39/2001 щодо офіційного тлумачення термінів “район” та “район у місті”, поняття “організація управління районами в містах” та ін. (справа про адміністративно-територіальний устрій).

Багато уваги у рішеннях Конституційного Суду України було приділено місцю і ролі сільського, селищного, міського голови у системі місцевого самоврядування в Україні. КСУ визначив його статус наступним чином: сiльський, селищний, мiський голова є головною посадовою особою вiдповiдної територiальної громади з представницьким мандатом. Розглядаючи питання щодо конституційності ряду статей Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, КСУ визнав таким, що не відповідає Конституції України, положення ч.3 ст. 79 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови за рішенням відповідної ради “в інших випадках”, тобто з підстав, не передбачених ч.2 ст. 79 цього Закону, де зазначено, що його повноваження можуть бути припинені у разі, якщо він порушує Конституцію та закони України, права та свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень. Таке рішення поклало край потенційний можливості зловживання цими повноваженнями з боку відповідних місцевих рад.

Аналогічних прикладів, які доводять значущість та вагомість рішень Конституційного Суду України в забезпеченні конституційних гарантій організації та функціонування органів місцевого самоврядування в Україні, можна навести багато. Але стосовно значної кількості звернень, в яких порушувались питання місцевого самоврядування, КСУ прийняв ухвали про

відмову у відкритті провадження. Це зумовлене різними підставами: відсутністю у Конституційного Суду права долати законодавчі колізії, створювати нові правові норми, вирішувати суто політичні справи, надавати консультації офіційного характеру або висловлювати свою позицію щодо шляхів подальшого законодавчого врегулювання проблеми тощо. Аналіз відхилених звернень приводить до висновку щодо доцільності постановки питання стосовно включення органів місцевого самоврядування (принаймні, районних та обласних рад) до суб’єктів конституційного подання, оскільки інститут звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України надає обмежені можливості, отже є менш ефективним у даному контексті. Такий підхід відповідає практиці ряду розвинутих країн світу, зокрема, згідно із абзацом 1 №4-b ст. 93 Основного Закону ФРН громади та об’єднання громад мають право на внесення конституційної скарги до Федерального Конституційного Суду проти закону, який, на їх переконання, порушує право на самоврядування.
В цілому, значна увага, яка приділяється Конституційним Судом України питанням місцевого самоврядування є безумовним свідченням забезпечення конституційних гарантій місцевого самоврядування як істинно демократичного інституту.