Філософія принципів взаємовідносин медичного працівника і пацієнта

Об’єкт діяльності медичного працівника - люди, то етичні принципи відіграють визначальну роль. Окрім загальнолюдських моральних заповідей, на лікаря накладається ще й додаткові. Закладені в клятві Гіппократа і рішеннях авторитетних медичних організацій, закріплених в професійній медичній етиці – деонтології.
Формування сучасної моделі взаємовідносин медичного праціника і пацієнта ґрунтується на основних принципах, вироблених в теоретичних дослідженнях з біоетики:

• Традиційний принцип лікарської таємниці (конфіденційність медичної інформації) доповняються положенням про точно означені випадки винятків, кількість яких невелика. До таких винятків, зазвичай, належать венеричні захворювання (лікар несе відповідальність за розповсюдження цих хвороб і зобов’язаний проінформувати владу у разі таких випадків, щоб запобігти розповсюдженню); захворювання епілепсією (адміністрація відповідного рівня і профілю повинна мати таку інформацію, оскільки такі хворі не допускаються до управління автомобілем). У стадії вирішення перебуває питання про третій виняток – випадки захворювання СНІДом
• Принцип пріоритетності інтересів пацієнта вимагає, щоб в усіх випадках, окрім точно регламе5нтованих в обмежених списках, лікар керувався винятково інтересами пацієнта, а не суспільства та держави. Про суспільство і державу повинні піклуватися інші люди, призначення яких в цьому і полягає.
• Найважливішим стає проголошений ще в документі „Нюрнберзький кодекс” принцип інформаційної згоди.Етична і правова доктрина інформованої згоди радикально переглядає самі цілі і основи взаємовідносин лікаря і пацієнта . З точки зору традиційної моделі, головна мета лікаря по відношенню до пацієнта – поліпшення його здоров’я, і, як це зробити, повинен вирішувати кваліфікований фахівець.

Сучасний підхід припускає іншу, ширшу мету, у порівнянні з якою традиційна буде її найважливішою, невід’ємною частиною. Але все-таки лише частиною. Ця мета полягає у покращенні життєвого благополуччя пацієнта загалом. Вона носить, без сумніву, ширший характер, ніж поліпшення стану здоров’я, що свідчить про поширення системного підхожу на взаємовідносини лікаря і пацієнта.
Основою такого підходу є усвідомлення розширених можливостей вибору різних варіантів діагностування і лікування, не виключаючи і можливостей не лікування. При цьому основоположним є визнання наявності у пацієнта індивідуальної системи цінностей, якими він буде користуватися, вибираючи одну з альтернатив. Так, один з пацієнтів надає перевагу більш ризикованому шляху, що дасть шанси на продовження активного життя, якщо таке життя для нього головна життєва цінність, а для іншого головною цінністю може виявитися гарантоване збереження самого життя. В деяких випадках, скажімо, для молодої жінки, головним може бути зовнішньої привабливості тощо.
Тобто, вибір лікування, оптимального для певного пацієнта, може бути здійснений лише на основі врахування і погодження медичних факторів і життєвих планів, цінностей і власних особливостей пацієнта. В першій групі факторів, як правило, більш компетентний лікар чі фельдшер, проте в другій, як правило, пацієнт.
Модель спільного прийняття рішення ґрунтується на повазі до прав людини, до особистості, до її права на самовизначення і само детермінацію в найважливіших питання її життя, на розумінні здоров’я як повного фізичного і соціального благополуччя (згідно з визначенням ВООЗ).
Природно, в такому випадку пацієнт повинен бути компетентним, здатним прийняти розумне рішення і сприйняти та оцінити медичну інформацію, що повідомляється йому. Прийнято вважати компетентною будь-яку нормальну дорослу людину. Некомпетентними визначаються маленькі діти і непритомні пацієнти. В інших випадках пацієнти вважаються не повністю компетентними
Винятки з принципу інформованої згоди вважаються прийнятими в таких випадках:

• якщо існує критична ситуація, коли неприйняття рішення загрожує життю, благополуччю пацієнта. І не має часу на обговорення;
• якщо пацієнт свідомо довіряє право прийняття рішення лікарю;
• якщо пацієнта визнано некомпетентним.

В останньому випадку в етиці, деонтології і судовій практиці виробляються процедури визначення право представника некомпетентного пацієнта. Значні труднощі виникають при визначенні некомпетентності людей за психічними розладами. Серйозні наслідки можуть мати як необґрунтоване позбавлення їх права на інформовану згоду, так і надання неосудним (несамовитим) людям права прийняття рішень.

Необхідну складову інформованої згоди становить принцип повідомлення правди, який слід визнати надто невизначеним, оскільки ясно, що лікар не може передати всю спеціальну інформацію неспеціалісту, з іншого боку, в цьому може не бути необхідності, більш того, це може бути недоцільним.

У зв’язку з теоретичною і практичною складністю проблеми існує декілька підходів. Стандарт професійної практики пропонує повідомляти пацієнтам про діагноз, варіанти лікування і потенційний ризик настільки, наскільки б йому повідомили більшість лікарів за таких самих обставин. Зважаючи на таку явну розпливчатість, пропонується інша альтернатива – стандарт розумної особистості, згідно з яким пацієнту належить повідомляти те, що розумна людина хотіла б знати, щоб прийняти правильне рішення. Цей підхід також достатньо розпливчатий, але оскільки немає кращих, у сучасній практиці застосовуються обидва стандарти.