Е.Фромм про біофільський та некрофільський характер діяльності людини

38.Загальна характеристика філософії екзистенціалізму.Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після Другої світової війни. Екзистенціалізм (лаг. existentia — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини. Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категоріальному апараті), на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові (не в площині гносеологічного, тобто пізнавального відношення суб'єкта і об'єкта), а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті. На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст. Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдегтер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв'язку з ідеєю Бога. Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Подібно до того, як у Гуссерля свідомість «накидає» сенс всьому сущому, так в екзистенціалістів людське існування визначає світ.

39.Причини “бездомності” людського існування.Наскільки ми визначили, більшість цих людей походять з неблагополучних сімей. Типова картина - сирота або з неповної сім'ї, вихованець дитячого будинку або інтернату, далі він йде в якесь училище (бо в університет такі діти не вступають) і потрапляє в відповідне середовище, підтримки батьків не має. Якщо дитина зі звичайної сім'ї потрапляє в міліцію, то це може мати різні наслідки, але якщо він має підтримку батьків, то швидко вийде. А сирота може потрапити в тюрму, а це накладає певний відбиток.

40.Проблема відновлення справжнього буття людини.В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого початку постало як загадка філософії.

Дещо інші концепції буття характерні для суб´єктивістських течій в філософії. Оскільки в них суще (речі) не існує само по собі, то його буття чи небуття ставиться у залежність від суб´єкта. В емпіричній традиції (Джордж Берклі, Девід Юм) статус абсолютного буття належить психологічним переживанням, а в раціоналістичній філософії Декарта абсолютним буттям наділяється свідомість.

У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття — «Я» і речі в собі. При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще — світ речей, який вивчає наука. Однак, якби І. Кант був послідовним, то він не назвав би джерело подразнень «речами», адже речі — це щось оформлене, визначене, суще, а він заперечує «оформленість» речей в собі. Насправді ж речі в собі І. Канта — це чисте буття, буття, яке немає визначень. Тому вже він міг розмежувати буття і суще так, як це зробили пізніше Е. Гуссерль і М. Гайдеггер. І свідомість (Я) мислилася ним як носій певних апріорних форм, тобто як щось конкретно визначене, як суще, як річ. Так пізніше охарактеризує Е. Гуссерль декартівсько-кантівську концепцію свідомості.

Для розуміння буття значно цікавішою є перспектива, яку запропонували феноменологи та екзистенціалісти, звівши буття до певного значення речей, сущого. «Бути» означає «мати» певне значення в контексті культури. Так, речі сприймання мають значення «реального буття», речі уяви — уявне буття, інтернетні «штучки» — віртуальне буття. Різним предметам надаються різні види (модуси) буття відповідно до того, як вони даються людині. Якщо, наприклад, вчений висунув здогад про буття якоїсь мікрочастки, то спочатку вона має модус «гіпотетичного буття». Для того щоб набути модусу «реального буття», вона повинна предстати за правилами, за якими даються реальні речі. А це означає, що вона має прямо чи опосередковано чуттєво зафіксуватись. Отже, людина приписує речі модус «реального буття» тільки за певних умов її даності. Це стосується, скажімо, і художнього твору. Щось набуває статусу художнього твору лише за умови, що воно дається людині за правилами, яким повинен відповідати художній твір.

Ще одною сферою буття є ідеальні предмети. Сюди можна віднести поняття (формально-логічні та змістовні), Цінності, казкові образи та ін. Їх буття конституюється в різних актах свідомості. Так, цінності — добро, дружба, Бог дані через віру, у вірі. Якщо хтось не вірить в добро чи любов, не вірить у Бога, то вони для нього не існують, як скажімо, для прибічників однієї релігії цінності іншої не є цінностями. Математично-логічне знання існує в міркуваннях і через міркування. Русалки і домовики існують в актах фантазії та завдяки фантазії.

Усе це дає підстави стверджувати про правомірність концепції, яка відрізняє буття від сущого (речі, ідеї та ін.). Буття, його модус задається сущому при включенні його в світ людини (смисловий горизонт). Реальному предмету вона задає один вид буття, числам — інший, казковим героям — ще інший. Завдяки такому підходу феноменологія відійшла від субстанційно-предметного трактування буття, за якого воно ототожнювалося з матеріальними речами чи ідеями, тобто із сущим.

41.Проблема свободи та відповідальності у філософії екзистенціалізму.Екзистенціалізм — філософія існування. Несправжнє буття, що ототожнюється з сучасною епохою, — це перекіс у бік переважання в структурі історичного буття людства. Несправжній спосіб буття — це панування над людьми речей, усереднення, знеособлення особи приводять до того, що саму людину починають розглядати як річ. Тут людське буття відчужене від людини як особистості. Картина несправжнього світу у Мартіна Хайдеггера є відтворенням реальних рис капіталістичного і соціалістичного суспільства. Реальні риси масового суспільства, в якому за нівелюванням особи криється психологія бути таким, як інші, а не самим собою, створюють ситуацію, коли знеособлені люди знімають із себе відповідальність за власні вчинки. Справжнє буття можливе лише завдяки осягненню людиною своєї історичності, скінченності і свободи, а це можна досягти лише перед лицем смерті. Для того щоб знайти шлях до правильного розуміння світу і справжнього людського покликання, треба пережити спустошуючу безодню життя людини в несправжньому світі.

42.Екзистенційна ситуація, тривога, страх. Відповідальність людини за її буття та буття світу.Страх здавна слугував об’єктом вивчення фахівців найрізноманітніших галузей науки. Кожен з них по-іншому уявляв цей феномен, його походження, природу та місце, яке страх посідає в житті окремої людини та різних соціальних груп . Деякі філософи бачили в ньому силу, що визначає еволюцію душі, соціологи і політологи - найефективніший засіб маніпулювання людськими масами. Релігійні проповідники залякували і залякують свою паству Божим гнівом та карами, які неодмінно спіткають грішників, якщо ті не пристануть до „правильної” віри. Психологи звертають увагу на функції страху, що сприяють виживанню в екстремальних умовах; психіатри сприймають його як хворобу, від якої потрібно лікувати. Для фізіологів цікаві механізми формування цього стану в головному мозку. Такий “багатомірний” підхід допомагає вийти поза межі якоїсь однієї науки і побачити проблему в цілому. Адже сам термін “страх” вміщає в себе значно більше переживань чи понять, які можна висловити термінами “емоція” чи “афект”. Те, що насправді може об”єднати явище страху – це ситуація, при якій всі інші учасники переживання або ті, хто про нього довідується згодом, дають йому подібну оцінку. Ми безумовно живемо в світі, у якому стресогенні фактори впливають на психіку людей дедалі сильніше. Це позначається не лише на рівні психічних захворювань та їхніх видозмінах. А й на культурних кодах, які зокрема зв”язують між собою індивідуальні та групові подієві поля, та встановлюють правила і терміни, в яких описується картина світу. Словом “страх” об`єднує неврози, фобії, стреси, афекти та інші типи переживань, що пронизують всі шари людської психіки. Та лідери соціальних груп, зокрема суспільних еліт чи наближених до них груп відмовляються від прямого вживання терміну „страх” по відношенню до самих себе, замінюючи його подібними, м”якшими словами. Внаслідок такої „політкоректності” ми стикаємося з ситуацією, у якій „страх” виступає як переживання чогось, що було з нами в минулому або можливо трапиться в майбутньому. Тобто відбувається свідоме відділення його від тривоги та інших супутніх негативних емоцій. „Я боюся” вживається майже завжди в значенні „я остерігаюся”, але коли людина говорить „страшно подумати, що...” - вона значно легше дістане емоційний відгук на свої слова, оскільки застереження про майбутнє дозволяє більш відверто пережити штучно викликаний страх. Скільки б синонімів слова ”страх” не уживалося сьогодні, всі ці переживання розрізняються лише за глибиною, але мають єдине похождення, єдиний трансперсональний корінь.