Музичне мистецтво Київської Русі. 5 часть

Неабиякий вплив на формування стилю митця мала українська побутова пісенно-романсова лірика. Наприклад, мелодика його прекрасної «Херувимської»1 близька до української народної пісні «Повій, вітре, на Вкраїну». Простота й виразність, співучість і щирість зумовили популярність цієї музики. Яскрава самобутня творчість А. Веделя, композитора-лірика, відображувала гуманістичні ідеали епохи.

Дмитро Бортнянський (1751-1825) -класик хорової музики XVIII ст. У його творчості поєдналися найновіші на той час досягнення світової композиторської техніки, зокрема італійської школи, з вітчизняними музичними традиціями. В історію світової культури Д. Бортнянський увійшов як реформатор церковного співу. Він створив понад 100 хорових творів - святково-урочистих, ліричних, скорботно-елегійних тощо. Серед них - дві літургії, хорові концерти для одного та двох хорів (чотириголосні та восьмиголосні). Стилеві майстра притаманні інтонаційне багатство, оригінальність прийомів поліфонічного письма, стрункість форми. і Французький композитор Гектор | Берліоз, вражений високим професіоналізмом Д. Бортнянського, так писав про його концерти у виконанні Петербурзької придворної капели: Крім хорової музики Д. Бортнянський написав кілька опер, «Концерт для чембало з оркестром», «Концертну симфонію», сонати для клавесину, квінтет, тобто започаткував в українській музиці низку камерно-інструментальних жанрів. Створені на італійські лібрето опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій» ставилися у театрах Венеції.

Значний вплив справила творчість Д. Бортнянського на західноукраїнських композиторів XIX ст. Його хорова музика і досі звучить у багатьох країнах світу.

В одному з найвеличніших храмів Нью-Йорка - Єпископальному Соборі святого Івана Богослова стоїть єдине в світі скульптурне зображення Д. Бортнянського. Його встановлено поряд з 11 іншими скульптурами найвидатніших авторів церковних творів - Давида, автора псалмів, св. Цецилії, покровительки церковної музики, св. Григорія Великого - папи Римського, що запровадив григоріанський хорал, європейських композиторів Дж. Палестріни, Й. Баха, Г. Генделя та ін.

МУЗИЧНЕ ВИКОНАВСТВО ТА ОСВІТА

У XVII-XVIII ст. урізноманітнюється музичний, переважно міський, побут українців, розвивається інструментальне музикування. Набувають поширення музичні цехи, що об'єднують міських - музикантів (Полтава, Київ, Прилуки, Стародуб, Ніжин). Музиканти грають на святах, різних урочистостях, нерідко створюють ансамблі «троїстих музик» - скрипалів, цимбалістів, дудників. При цехах відкривають школи, в яких досвідчені майстри навчають хлопчиків гри на інструментах. У містах організовують магістратські оркестри.

Музичні цехи з кобзарів, литавристів, сурмачів тощо існували й у козацьких полках. Одним із найдавніших в Україні музичним навчальним закладом була Січова співацька школа. У півчій студії при Покровській церкві працювали у ставники, які навчали інструментальне виконавство, зокрема оркестрове, розвивалося поряд із хоровим у гетьманських резиденціях, маєтках магнатів. Так, високою майстерністю уславилися хорова капела на чолі з регентом А. Рачинським і оркестр гетьмана К. Розумовського. Гетьман мав також роговий оркестр з 36 виконавців.

Традиція навчання музики, яке спочатку зосереджувалося у братських школах, згодом поширилася й на інші заклади. У XVII-XVIII ст. центром підготовки високоосвічених кадрів стала Києво-Могилянська академія, де І ще за часів ректорства Лазаря Барановича було організовано студентський ' хор, а згодом відкрито клас нотного співу, інструментальної музики. Музика у виконанні хору та оркестру академії звучала під час урочистих церемоній, концертів, публічних академічних диспутів, рекреацій.

Інструментальна музика розвивалася в Чернігівському, Харківському, Переяславському колегіумах. Зберігся надзвичайно цікавий малюнок студентів Чернігівського колегіуму «Грецькі музи» з одного віршованого твору. На композиції зображено Олімп з богами Аполлоном і Юпітером та одинадцять муз, дев'ять з яких грають на різних інструментах: духових (сурнах, трубах, сопілках), струнних смичкових (скрипці, басі, тобто інструменті на зразок віолончелі), струнних щипкових (гуслях або цимбалах, лірі - інструменті, подібному до лютні). Чи вміли грати учні на всіх зображених інструментах, - невідомо, проте, напевно, вони мали відповідні знання й уявлення щодо цього. Довгі жупани, в які вдягнені музиканти, нагадують костюми студентів Києво-Могилянської академії з відомої гравюри І. Щирського «Теза М. Колачинському» (на ній зображено юнака в козацькій шапці, який грає на струнному інструменті, подібному до української кобзи). Отже, на малюнку своєрідно переплелися «античний» сюжет з українськими мотивами. і Відомим осередком спеціальної музичної освіти була Глухівська музична школа, яка діяла протягом кількох десятків років. У ній викладали нотну грамоту, хоровий спів, гру на музичних інструментах - скрипці, гуслях, бандурі. Після навчання хлопчиків відправляли до Петербурзької придворної капели - відомого хорового колективу, що більш як наполовину і складався з українців. Цікаво, що співаки капели носили такий самий одяг, як і студенти Києво-Могилянської академії. Він став нібито спеціальною формою церковних півчих. Упродовж тривалого часу Придворну капелу очолював прекрасний музикант Марко Полторацький з Чернігівщини, після нього - український композитор Дмитро Бортнянський.

Традиції української музичної культури мали велике значення для розвитку російської духовної хорової музики. Українських співаків, учителів співу, регентів та композиторів систематично відряджали до церков, монастирів і шкіл Росії, де запроваджували спів на зразок київського.

Теоретичним узагальненням української музичної практики, насамперед хорового співу, стала праця М. Ділець-кого «Граматика музикальна» (1677), побудована у формі запитань і відповідей. Вона збереглася у багатьох друкованих і рукописних редакціях (відомо близько двадцяти варіантів різними мовами). Книжка вміщує правила композиції, вправи з партесного співу та хорового диригування, поради щодо навчання музичної грамоти, розвитку слуху і збереження дитячого голосу. В ній автор наголошує на емоційно-естетичній ролі музики в житті людини:

Значення «Граматики музикальної» полягає в обґрунтуванні переходу композиторської практики, а отже, й музичної педагогіки, до тонального мислення та абсолютної системи нотації. Таким чином, здобутки української музики включалися в загальноєвропейську культуру.

ТЕАТРАЛЬНА КУЛЬТУРА

ШКІЛЬНА ДРАМА

На XVII-XVHI ст. припадає період розвитку українського шкільного театру. Він зародився у навчальних закладах - Києво-Могилянській академії, колегіумах, братських школах. У ті часи в межах вивчення обов'язкових предметів - поетики й риторики - учнів навчали складати декламації, віршовані панегірики у формі привітань, промов (плачів), послань на різні теми суспільного і шкільного життя. Часто вони приурочувалися до релігійних свят, днів пам'яті святих або відомих духовних осіб, військових перемог, приїзду до навчального закладу високоповажних гостей тощо. Під час церемоній декламації зазвичай виголошували гуртом в урочистому напівнаспівному тоні. Інколи частиною такого театралізованого дійства були діалоги, що складалися із запитань і відповідей. Діалоги з елементами театралізації практикувалися також під час філософських диспутів та «орацій». У такій спосіб учні набували оратор­ської майстерності.

Барокові риси шкільної драми виявились у контрастному зіставленні драматичного й комічного. Між актами серйозної шкільної драми, яку грали «книжною» мовою, з розважальною метою виконували веселі й жартівливі інтермедії, написані доступною народною мовою. Сюжети інтермедій зазвичай зводилися до простих епізодів з народного побуту. Такими, наприклад, були сцена “іграніє свадьби” з «Олексія, чоловіка Божого», або бувальщин, дійовими особами яких виступали прості селяни, козаки, студенти. Нерідко зміст інтермедій зводився до суперечок двох персонажів: батька - сина, українця - польського пана (або німця, цигана). Поступово інтермедія вийшла на майдани та ярмаркові площі і стала самостійним театральним жанром - своєрідною попередницею жанру комедії. Костюми й сценічне обладнання у шкільній драмі були зумовлені текстом. Алегоричні фігури або реалістичні персонажі вдягалися відповідно до уявлень про міфологічні, біблійні чи історичні постаті. Кожна дійова особа мала в руці характерні атрибути, що символізували конкретну людину. Під час вистав застосовували завісу, різні сценічні й світлові ефекти, що імітували польоти, палаючий вогонь, звуки грому, море з кораблем, що потопає серед хвиль, тощо.

Шкільні декламації, диспути, вистави супроводжувалися хоровим співом («хор ангелів»), кантами, інструментальною музикою (гуслі, сопілка, тимпани, цитра), рідше - танцями. В одному з історичних документів згадується:

Видатні українські просвітителі, автори шкільних драм Д. Туптало, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Колачинський були організаторами й викладачами шкіл у Росії, Білорусі, Сербії, де вони також створювали театри та хори.

ВЕРТЕП

Із Різдвяною шкільною драмою, що має давнє коріння в українській обрядовості, тісно пов'язаний національний ляльковий театр вертеп2. Час виникнення його ще й досі точно не з'ясовано, адже не розшукано текстів вертепних драм. Відомо, що студенти-мандрівники ходили під час Різдвяних свят із вертепом селами й хуторами, відвідували панські садиби й козацькі оселі, заробляючи собі на хліб. Вертепна дія розігрувалася у великій дерев'яній скрині, поділеній на два (інколи три) поверхи. У підлозі сцени обох ярусів прорізувалися щілини, крізь які один чи два актори водили ляльок, закріплених на дротах.

Така конструкція скрині не випадкова: вона відповідала особливостям сюжету, що розгортався за двома сюжетними лініями - релігійною і народною. На верхньому, «небесному», поверсі розігрувалася християнська драма-містерія про народження Христа Дівою Марією, співалися янгольські хори, канти, колядки. На нижньому, «земному», - стояв трон царя Ірода, діяли Смерть, Чорт та інші персонажі. У другій, інтермедійній дії розігрувалися комічні сценки та діалоги з українського життя, виконувалися народні пісні й танці, грали «троїсті музики». Наприкінці з'являвся головний герой - народний захисник сміливий Запорожець. Цю ляльку робили вищою за всі інші й одягали в яскравий український костюм. Запорожець усіх перемагав і співав рішучу епічну пісню «Та не буде лучче, та не буде краще, як у нас та на Україні». Поляки танцювали краков'як, російський солдат, «москаль», - камаринську, українці Дід і Баба співали «Ой під вишнею, під черешнею» і танцювали запальний козачок. У такий спосіб музика емоційно підсилювала націо­нальну своєрідність образів.

На Галичині, Буковині й Закарпатті набув популярності так званий живий вертеп, в якому замість ляльок грали люди-актори. Загалом вертепна драма стала улюбленим видовищем широких кіл народу, предтечею демократичного театру.

Початки драматичного театру зародилися в гетьманській столиці Глухові. Тут діяла акторська трупа гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського. Першою виставою в гетьманському палаці була комічна опера «Ізюмський ярмарок», поставлена французькою мовою (1751). На сцені ставилися комедії Мольера в російських перекладах, а також опери, зокрема, італійських авторів. Отже, це була перша спроба створення придворного театру.

Таким чином, український театр козацько-гетьманської доби, що синтезував поетичне слово, акторську гру, де­коративний живопис, музику і танець, став яскравим утіленням стилю бароко. Українські діячі, зокрема вихованці Києво-Могилянської академії, сприяли поширенню вітчизняних мистецьких традицій за межами батьківщини.

Розвиток театрального мистецтва

Зміни в українському суспільстві під імперською владою спричинили появу нових форм театрального життя. Внаслідок запровадження в Наддніпрянській Україні кріпацтва російського штибу дворяни стали запроваджувати у себе те, що було характерним для побуту російських поміщиків. Перейняли вони, серед іншого, і захоплення кріпацьким театром. Наввипередки, за великі гроші, хизуючись один перед одним, вони наймали іноземних режисерів, хормейстерів, балетмейстерів, диригентів і доручали їм створити зі своїх обдарованих кріпаків театральні трупи, хори, оркестри. Репертуар кріпацьких театрів був різноманітним: ставилися опери, балети, драми. Особливою популярністю користувалися балетні вистави. Це диктувала як тогочасна мода, так і те, що через переважання іноземного репертуару неосвіченим акторам-кріпакам було сутужно говорити чужою мовою. Крім того, постановка балетних вистав давала можливість господарям маєтків вразити гостей розкішшю декорацій. Актори-кріпаки грали в театрах з примусу. До багатьох вистав музику також писали композитори-кріпаки.

У Наддніпрянській Україні було чимало кріпацьких театрів, розташованих у поміщицьких маєтках. Серед найвідоміших були театри в с.Кибинці на Полтавщині у маєтку Д.Трощинського та в с.Качанівка на Чернігівщині у поміщика Г.Тарнавського. До маєтку Тарнавського на театральні вистави приїздили М.Гоголь, М.Маркевич, М.Максимович. У повісті «Музикант» театр описав Т.Шевченко, який був добре знайомий з господарем театру та його акторами. Театр поміщика Д.Ширая з с.Спиридонова Буда на Чернігівщині неодноразово гастролював у Києві та в інших містах Наддніпрянщини.

Кріпацький театр за характером і змістом залишався розвагою замкнутого кола людей, панською примхою. Однак незважаючи на це він готував кадри професійних акторів, створював підґрунтя для подальшого розвитку театрального мистецтва. Сприяло цьому також і те, що деякі поміщики, бажаючи заробити гроші на талантах своїх кріпаків, посилали театральні трупи гастролювати в містах. Але талановиті актори були абсолютно безправною «хрещеною власністю» господарів. Коли вистава не подобалася власникові, він міг її припинити або просто дати актрисі прямо на сцені ляпаса і наказати висікти різками.

Наступним етапом становлення професійного театру став аматорський театр. Гуртки акторів-аматорів існували у вищих навчальних закладах і гімназіях. Відомі аматорські трупи працювали в Полтаві, Харкові, Ніжині, Кременчузі та інших містах. За мовою і репертуаром як кріпацький, так і аматорський театри не були українськими.

Шлях від аматорського до професійного театру в Харкові розпочався 1791 р. зі створенням спеціального приміщення, обладнаного для проведення постійних театральних вистав. Попервах у виставах грали юнаки-канцеляристи з губернської канцелярії, які виступали за власним бажанням без будь-якої винагороди. Згодом у юнаків-аматорів сформувалася постійна трупа акторів, яка отримала від місцевої адміністрації дозвіл прийняти театр на своє утримання. Відтоді за свою працю професійні актори отримували платню.

Другим театральним центром Наддніпрянщини, де виник професійний театр, стала Полтава. У 1815 р. тут з'явився аматорський театр, душею якого був І.Котляревський, що часто виступав на сцені. Перегодом з ініціативи малоросійського генерал-губернатора Миколи Рєпніна було засновано професійний театр. Вистави Полтавського театру розпочалися 1818 р. Саме для цього театру Котляревський, невдоволений переважанням російських п’єс у його репертуарі, написав «Наталку Полтавку» та «Москаля-чарівника», які з великим успіхом дебютували на його сцені 1819 р. Одночасно зі становленням професійного театру з’явилися нові українські актори.

На західноукраїнських землях до 30-х рр. ХІХ ст. театральних вистав українською мовою не було. Одразу після приєднання Галичини до Австрійської імперії сюди надіслали театральну трупу з Відня. Її спектаклі відбувалися виключно німецькою мовою і мали на меті розважати нових господарів краю. Першу спробу вистави народною мовою здійснили 1834 р. у Львівській духовній семінарії за сприяння її ректора Г.Яхимовича. За збіркою русинських пісень Й.Лозинського «Руське весілля» семінаристи поставили на сцені селянське весілля з обрядами та піснями. Постановка мала великий успіх серед викладачів і вихованців семінарії. Перші публічні вистави українською мовою було здійснено в червні 1848 р. у Львові, Перемишлі, Коломиї. Було використано п’єси Котляревського «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», сюжети яких переробив І.Озаркевичем відповідно до місцевих умов. Вистави користувалися успіхом у глядачів. У жовтні 1848 р. І.Озаркевич показав виставу «Дівка на виданні» (за мотивами «Наталки Полтавки») перед Собором руських вчених у Львові та здобув велику прихильність усіх присутніх.

Освіта у XVIII - XIX ст. та роль Києво - Могилянської академії в культурному та історичному житті

Нижча освіта в Україні у кін.17 - поч. 18 ст. була дуже поширеною, бо майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В монастирях теж були школи, в яких навчали ченці. Відомо, що у 1740 - 1748р.р. у сімох полках (Ніжинському, Люблінському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому та Миргородському) було 866 шкіл на 1099 поселень - тобто одна школа припадала на 1000 чоловік. В 1768 році на території повітів Чернігівського, Городянського та Сосницького було 134 школи і на кожну припадало 764 чоловіка. Ці факти свідчать нам про дуже високий розвиток освіти серед простого населення, бо, для приклада, у 1875 році на цій території було тільки 52 школи і на кожну припадало 6750 чоловік. Навчалися у 17 - 18 ст. в цих школах діти старшин, козаків, духовенства, селян.

Населення само розуміло потрібність в навчанні своїх дітей, тому воно за свої кошти засновувало і утримувало школи, сільська громада сама запрошувала вчителя і давала йому гроші. В сільській місцевості, де населення було розкидане по хуторах, навчали так звані "мандрівні дяки".

В містах існували братські школи.

Значна гірша ситуація була на українських землях під польською владою. Була заснована семінарія у Вільні, але це ситуацію в галузі освіти не покращило. Причина цього - все більше сполячення української шляхти, що призводило до занепаду і зникнення братських шкіл. Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там було лише 20 місць для українців, причому 16 з них - для світських людей. В Умані у 1765 році засновано монастир, при якому навчалися до 400 учнів. Цей монастир було зруйновано підчас Коліївщини.

У 60 - 80 - ті роки відбувається поступовий занепад початкових шкіл, що тривав паралельно із втратою української автономії та розповсюдженням феодально - кріпосницьких відносин Російської імперії на українські землі. Покріпачене українське селянство вже було не в змозі утримувати школи. З початком 18 ст. занепадають братства, що призводить до ліквідації братських шкіл, а із скасуванням полкового устрою було закрито полкові школи. Після проведення адміністративної реформи у повітових містах дуже повільно починається процес створення повітових шкіл. Так, у Києві на початку 19 ст. було тільки 4 парафіяльних та єдина повітова школа. В Галичині та Буковині початкові школи існували у вигляді так званих "дяківок". У 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши "тривіальні" школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні - для великих міст і по монастирях. До 1792 року існували українські школи, які згодом було закрито.

На початку 19 століття переважна більшість шкіл була парафіяльними; в містах були повітові школи, кількість яких починала збільшуватися. На початку 19 століття в школах почали вживати "ланкастерський" метод навчання, тобто вчитель доручав кращим учням проводити заняття.

Середина 19 століття характеризується розвитком прогресивних ідей, які охопили суспільство - піднести освіту в народі було бажанням передової інтелігенції. Виступають за розвиток освіти прогресивні педагоги М. Пирогов, К. Ушинський, які порушили питання про рідну мову навчання.

Положення 1864 року про школу дало новий поштовх для їх розвитку. Встановлено два типи початкових шкіл: однокласові, з навчанням протягом трьох років та двокласові, з навчанням протягом п'яти років. Усі школи підлягали міністерству народної освіти або Синодові. Недоліком було те, що в школах було заборонено вживати українську мову та друкувати підручники рідною мовою (відповідно до Валуєвського циркуляру та Емського указу).

З 70 - х років велику роль у справі освіти мали земства, які організували широку мережу шкіл, дбали про кадри вчителів, організовували вчительські семінарії, давали кошти на утримання шкіл.

Щодо розвитку початкових шкіл на Буковині та Галичині у 19 столітті, то можна сказати, що шкільна справа була на низькому рівні. З 1816 року школи перейшли під контроль римо - католицької консисторії у Львові, яка на визнавала української мови. Кількість шкіл зменшувалась, бо населення неохоче віддавало дітей у школу з чужою мовою навчання. На початку 19 століття на Буковині не було жодної школи з українською мовою навчання. Але у 1870 році вийшов закон, на підставі якого шкільне будівництво на Буковині почало розвиватися: так у 1896 році там вже було 335 шкіл, серед яких 131 - українська.

Щодо середньої освіти, то вона була зосереджена в "главных народных училищах", програма яких відповідала нижчим класам пізніших гімназій.

1804 року в губернських та деяких повітових містах було засновано гімназії з 4 - х річним навчанням. У 1828 році відповідно до нового статуту, навчання в гімназіях збільшувалося до 7 - ми років і поширювалося вивчення латинської і грецької мов.

Існувало багато спеціальних середніх шкіл - 4 - класні духовні семінарії, кадетські корпуси (воєнні гімназії) тощо.

У Галичині існували 5- ти та 6- ти класні середні школи з латинською мовою навчання. З приєднанням Галичини до Австрії, було організовано 5 середніх шкіл - гімназій. У 1887 році засновано першу українську гімназію у Перемишлі, 1893 - в Коломиї, 1898 -в Тернополі.

На Буковині перші середні школи засновано у кінці 18 століття. В 1808 році в Чернівцях засновано гімназію, у 1824 - Богословський Інститут, а при ньому клерикальний семінар.

Щодо вищої освіти, то в 19 столітті вона набула нового розвитку. Так перший університет було засновано у 1805 році в Харкові (ініціатор Каразін), першим ректором якого був український поет П. Гулак - Артемовський.

Другим за чергою був Київський університет св. Володимира, заснований у 1834 році на базі закритого Кремянецького ліцею. Він спочатку мав два факультети - філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 - філософський, який згодом було поділено на два інших: історико - філологічний та фізико - математичний. Першим ректором був М. Максимович.

Третім університетом був Новоросійський в Одесі, заснований у 1864 році.

Львівський університет був заснований у 1784 році. У 1849 р. було відкрито кафедру української мови та літератури (голова - Яків Головацький). У 1894 році відкрито кафедру української історії, яку посів професор М. Грушевський, у 1900 році засновано кафедру української літератури (К. Студинський).

На Буковині університет було засновано у 1875 році в Чернівцях. Мовою викладання була німецька, але існували й кафедри з українською мовою навчання: української мови та літератури, церковно - слов'янської мови та практичного богослов'я.

Університети не обмежували вищої освіти: у Києві існувала Духовна Академія, були Технологічний інститут у Харкові (з 1884р.), політехнічний інститут у Києві (1898р.), у Львові (1884 р.), Ветеринарний інститут у Харкові тощо.

Велику роль в розвитку української культури відіграла Києво - Могилянська академія. Наприкінці 17 століття було декілька спроб закрити академію (зокрема після пожежі 1666р.). Лише за царя Федора становище академії покращилося, у 1701 році Колегія була перейменована в Академію, їй дано право володіти маєтками, призначено щорічну субсидію у розмірі 1000 золотих.

Важливою була діяльність у справі відродження академії гетьмана Івана Мазепи. Мазепа був меценатом і опікуном академії: він збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, в якому відбувалися урочисті служби, часто відвідував академію, бував на диспутах тощо.

В ці часи в академії працювали такі видатні професори, як Степан Яворський, Йоасаф Прокопович, енциклопедист Теофан Прокопович (спеціаліст у галузі теології, філософії, літератури, математики, астрономії тощо) та інші.

Навчання було побудовано за зразком єзуїтських польських колегій. Було 7 - 8 класів, які поділялися на три цикли: нижчий - граматичний (інфіма, граматика та синтаксис), середній - риторичний(піїтика та риторика) та вищий - філософський (діалектика, логіка та теологія). Останній клас був розрахований на 4 роки. Мова навчання - латинська, крім того вивчали грецьку та старослов'янську. Академія мала у своєму складі одну з найбільших бібліотек, де були зібрані багато книг, рукописів, хронік.

У Академії навчалися племінники Мазепи та діти старшини: Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба та інших. Також тут вчилися і іноземці: Б.П. Шереметєв, син Патрика Гордона.

За 150 років свого існування в Академії навчалося бл. 25000 українців. З цієї кількості вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина свідомої інтелігенції, яка протягом 18 століття займала урядові місця.

Академія була також науковим осередком: її професорів та вихованців запрошували до Московії, а пізніше - до Російської імперії. Наприклад, Синод у своєму складі мав вихованців академії: Ст. Яворський, Т. Прокопович, А. Лопатинський та інші. З 1721 по 1750 р. більше 200 вихованців зайняли високі посади в Росії.

Музика та театральне мистецтво в 18 - 19 ст.

Осередком музичного життя у 18 столітті була Києво - Могилянська академія. В 1737 року засновано при Харківському колегіумі музичні класи під проводом Конашевича. Складалися рукописні "Богогласники", збірники кантів, які співали спудеї Києво - Могилянської академії. На початку 18 ст. у Львові вперше надруковано нотний "Ірмолой". Існувала також Січова співацька школа, яка готувала фахівців для церковних хорів.

Також важливим осередком музичного життя України був двір К. Розумовського в Глухові. Капельмейстером при дворі гетьмана був Андрій Рачинський, з Підляшшя, колишній капельмейстер єпископської капелі у Львові. З його школи вийшли видатні композитори: Артем Ведель, М. Березовський, Д. Бортянський та інші.

У ІІ половині 18 століття поширюються романси на основі кантів (релігійних пісень) та народні пісні, які виконували під різні інструменти (гітару тощо).

У 20 - х роках 19 століття музика набуває рис романтизму. Стають поширеними такі жанри як опера, пісні; їм характерне ліричне звучання, емоційне піднесення, використання елементів фольклору.

На початку 19 століття з'являються перші симфонії ("Українська симфонія" та інші). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М.Вербицького, І. Лаврінського. У середині та другій половині 19 століття слід відмітити діяльність Петра Ніщинського (музика до п'єси Шевченка "Назар Стодоля", "Вечорниці", "Ой закувала та сива зозуля") та Миколи Лисенка, засновника великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом і матеріалом опери ("Різдвяна ніч", "Тарас Бульба" та інші). Період після М.Лисенка характеризується інтересом до вокальної музики, до хорової, яка спирається на народну музику (К. Стецько, М.Леонтович, Я.Степовий та інші). В народних вокальних традиціях написаний і гімн України - "Ще не вмерла Україна" (1862р.).

18 століття - час розквіту вертепу. В театральній діяльності існував поділ на "верхній світ" та "нижній світ". Вистави "верхнього світу" належать до трагедійно - драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства тощо), то "нижній світ" сприймається суспільством як розвага.

Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами Києво - Могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для "нижнього світу".

Популярність "нижнього поверху" театру цієї доби пов'язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови - все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український.

Вертеп крім сміхових сюжетів також ілюстрував і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами.

Особливостями шкільного театру було те, що в ньому грали аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин.

Серед відомих вистав "верхнього світу" можна відмітити вистави "Цар Ірод", "Цар Максиміліан", "Разговор Великороссии с Малороссией"(1762р.). У другій половині 18 століття у Києвсько - Могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру.

Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків другої половини 19 століття, які ставлять здебільшого "Наталку Полтавку" (П'єса Котляревського "Наталка Полтавка" стала об'єктом натхнення багатьох музикантів. Популярне опрацювання п'єси зробив Алоїз Єдлічка, у 1857 році нову музичну обробку зробив Опанас Маркович та й у 1889 році найбільш вдала музична обробка, в якій вона виконується і понині, зроблена Миколою Лисенком), "Сватанія на Гончарівці" та "Назара Стодолю" Шевченка. Таким був гурт під керівництвом учителя В.Лободи з Полтави, а в Чернігові існувало "Товариство, кохаюче рідну мову" під головуванням Л. Глібова. В кінці 50 - х років починається діяльність у Бобринці Марка Кропивницького.