Творчість українських художників-нонконформістів у 60-70-ті рр. XX ст

В СРСР нонконформізм (лат. non conformis – не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з «неофіційного мистецтва» і андерграунда (англ. underground – підпілля). В різноманітних формах він існував з часів культурної революції (затвердження соцреалізму, як єдиного дозволеного “фомату” мистецтва), до зупинки радянської ідеологічної машини в середині перебудови. Поширені хронологічні рамки – від “хрущьовської відлиги” (1956 р.) до “горбачовської перебудови” (1986 р.) занадто умовні, оскільки позначають тільки ті роки, коли нонконформізм “вийшов на поверхню”. Нонконформізм це позиція, яка полягає в критичному ставленні до норм, обов'язкових у певній суспільній групі, надання пріоритету власному поглядові порівняно з думкою, що переважає в оточенні; … умовна назва художніх течій, що не вкладалися в норми офіційного радянського мистецтва … [1:104]-

Художній андерграунд в СРСР – це вільна творчість, що виникла в умовах ідеологічної регламентації мистецтва в умовах тоталітарного суспільства. В деяких виданнях андерграунд називають “іншим мистецтвом”, “дессиденством в мистецтві” та ін. Як правило, андерграунд мав характер антиподу офіційних форм творчості. Однак це не була пряма опозиція протилежностей. Системності і структурності офіціозу андерграунд протиставляв хаотичність, спонтанність, незавершенність. В цілому, андерграунд був ентропіею глобальної ідеологічної системи, її різомою.

В радянські часи вважалось, що андерграунд є притулком непрофесіоналів, тоді як сам професіоналізм визначався занадто формально – наявністю диплому. Однак, в андерграунді були такі постаті, як Павло Бедзір, Єлісавєта Кремницька, Ала Горська, Людмила Сємикіна, Іван Марчук, Роман і Маргіт Сєльські, Карл Звіринський, Олег Соколов, Володимир Стрєльніков, Олександр Ануфрієв, Вагріч Бахчанян та інші художники із професійною освітою, що ще раз вказує на більш складні соціально-моральні передумови знаходження художників в андерграунді.

В деяких випадках андерграундним можна назвати певний період початку творчого шляху (Іван Марчук, Володимир Борозинець, Анатолій Сумар, Ірина Макарова-Вишеславська, Зоя Лєрман). Поширеною моделлю життя була робота вдома, без сподівань на виставки у поєднанні з педагогічною роботою (Борис Лобановський, Олег Животков, Олександр Павлов – Київ; Карл Звіринський, Роман Сєльський, Олександр Соколов – Львів), або в поєднанні з роботою в монументальному цеху Художнього комбінату (Павло Бедзір, Єлізавєта Кремницька, Ференц Семан – Ужгород; Валерій Ламах, Федір Тетянич, Єрнест Котков, Віктор Хамков, Олександр Шульдиженко – Київ), або у книжковій графіці (Григорій Гавриленко, Акім Левич – Київ, Надія Пономаренко – Львів\Ужгород).

Деякі художники зазнали переслідувань за свою позицію – в Ужгороді це були Павло Бедзір, Єлізавєта Кремницька, в Києві – Ала Горська, Опанас Заливаха, Людміла Сємикіна, Сергій Параджанов, Петро Бєлєнок, Ірина Макарова-Вишеславська, Миколай Трегуб, Вудон Баклицький, Борис Плаксій; у Львові – Карл Звіринський; в Черкасах – Едуард Гудзенко, Володимир Широков; в Одесі – Валентин Хрущ, Володимир Стрєльников, Олександр Ануфрієв, Леонід Войцехов; у Дніпропетровську – Володимир Макаренко; у Запоріжжі – Віктор Заруба, у Харкові – Вагріч Бахчанян та багато інших, що не увійшли до цього, далеко не повного списку.

Другою складовою нонконформістського руху з серединпи 1970-х рр. було “неофіційне мистецтво” (в деяких статтях – “дозволене мистецтво”). Воно характеризується таким самим неприйняттям усього офіційного, що й андерграунд, але з іншою соціальною позицією: положення художників андерграунду та “неофіційного мистецтва” відрізнялось доступом до інформаційних та економічних можливостей.

Серед київських художників до цього напрямку можна виділити таких, як: Акім Левич, Зоя Лєрман, Юрій Луцкевич, Валентин Рєунов, Ірина Макарова-Вишеславська, Олександр Павлов, Олексій Орябінський, Юлій Шейніс, Михайло Вайнштейн, Євген Волобуєв, Анатолій Лімарєв, Ада Рибачук, Володимир Мельниченко, Іван Марчук, Федір Тетянич, Володимир Вештак, Ірина Остроменська, Тіберий Сільваши, Олександр Дубовик та багато інших. В Одесі представниками «неофіційного мистецтва» були: Олександр Ацманчук, Юрій Єгоров, Людмила Яструб, Віктор Маринюк, Вячеслав Сичов, Люсьєн Дульфан, Валерій Басанец, Олег Волошинов та ін. У Львові - Володимир Патик, Любомир Медвідь, Зиновій Флінта, Олег Мінько, Еммануил Місько, Роман Петрук, Богдан Сорока, Андрій Бокотей, Роман Романишин, Любомир Левицкий, Максим Василенко, Юрий Чаришников та ін. У Харкові – Євген Соловйов, Віктор Гонтаров, Віталий Куліков та ін.

Інформаційні можливості “неофіційного мистецтва”, в порівнянні з андерграундом, були більш сприятливими. Художники мали змогу виставлятися

63. Українська культура в період національно-визвольних змагань (1917-1920рр.)

Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову сторінку в історії культури. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя.
Разом з тим жорстока класова і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх соціальних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей і формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановку.
Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, у тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всіляко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужим, а то й непримиренно ворожим до інших. Усе це деформувало природний хід культурних процесів, приглушуючи органічно властиві їм загальнолюдські, гуманістичні тенденції, висуваючи на передній план вузькокласові, скороминущі, кон'юнктурні. У суспільстві панувала нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала свою престижність, а інтелігенція — традиційні джерела існування.
Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Ось чому втрати освічених людей в 1917-1921 рр. були надзвичайно великі. Тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон. Проте інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і форм.

Велика заслуга Центральної Ради полягала в тому, що вона розгорнула будівництво української школи. За короткий час на приватні й громадські кошти було засновано 53 українські гімназії, укладено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи.
Більшовики прагнули будувати принципово нову школу, відкидаючи як дореволюційний досвід, так і надбання Центральної Ради. В деяких місцях нова влада починала діяльність із переслідування вчителів українознавчих дисциплін. На чолі перетворень у галузі освіти кінця 1917 - початку 1918 р. стояв Народний секретаріат освіти, керований В. Затонським. Свою діяльність секретаріат будував на підставі розпоряджень і декретів, що видавалися центральною владою Росії. Згідно з цими вказівками навчальні плани піддавалися кардинальній переробці. Історію, літературу, інші гуманітарні дисципліни пропонувалося викладати на засадах ідей соціалізму. Скасовувалося викладання Закону Божого.
У період гетьманату тривала українізація шкільної справи. Прагнучи уникнути конфліктів із батьківськими комітетами, Міністерство народної освіти утримувалося від реорганізації російських шкіл, в них лише вводились українська мова, історія і географія України як обов'язкові предмети. Українською мовою було видрукувано декілька мільйонів підручників. Наприкінці врядування гетьмана в Україні діяло 150 українських гімназій. Враховуючи, що справа українізації шкіл, особливо початкових, найбільше гальмувалася за відсутності кваліфікованих педагогів, Міністерство народної освіти приділило увагу впровадженню вивчення української мови в учительських семінаріях. За доби Директорії українізація школи провадилася ще інтенсивніше, але в зв'язку зі швидким перебігом політичних подій закріпити її результати не вдалося.
1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу звертала на соціальне реформування школи, підпорядкування її завданням «комуністичного виховання».
У липні 1919 р. Раднарком УСРР схвалив «Положення про єдину трудову школу Української СРР», за яким у республіці впроваджувалося безплатне навчання і обов'язковість його для всіх дітей віком від 7 до 16 років. Уряд УСРР старанно копіював відповідні акти у галузі народної освіти в Росії, у тому числі й очевидне безглуздя: положення про перетворення школи на «самообслуговуючу школу-комуну, яка ґрунтується на вільному вихованні». Передбачалося також скасування п'ятибальної системи в оцінці знань учнів. Ці сумнівні нововведення були навіяні загальною політичною обстановкою, впровадженням «воєнно-комуністичних» начал у всі форми суспільного життя.
Викладачі України, зокрема об'єднані у Всеукраїнській вчительській спілці - організації, яка виникла 1917 р. і перебувала під впливом боротьбистів, - негативно реагували на реформи радянської влади в шкільній справі. Тому в лютому 1920 р. спілку було розпущено, а вчителів республіки включили до Всеросійської спілки працівників освіти, яка перебувала під повним контролем більшовиків.
У 1920 р. зроблено нову спробу створити життєздатну радянську систему народної освіти. Усі нижчі й середні державні, громадські й приватні школи України реорганізовувалися в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1-4 класи та 5-7 класи. Після закінчення семирічки випускники могли продовжувати навчання у середніх професійно-технічних школах. Того ж року радянська влада нарешті розгорнула кампанію впровадження в школах УСРР української мови.
Незважаючи на складні умови воєнного часу, в народній освіті України 1917-1920 рр. відбулися позитивні зрушення. Наприкінці 1920 р., згідно з офіційними даними, в Україні налічувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл -дещо більше, ніж напередодні революції. За ці роки обліковий склад учнів зріс з 1,7 до 2,25 млн. Однак близько 1 млн дітей усе ще залишалося поза школою, а сотні тисяч записаних у відповідні класи, за умов голоду і розрухи, не відвідували заняття. Чимало шкіл не були готові до роботи і через деякий час закривалися. У 1920 р. майже всі шкільні приміщення потребували невідкладного ремонту, але на це не було коштів.

Друге десятиліття ХХ ст. для української літератури – найплідніше пора. В тій порі водночас працювали І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, О.Кобилянська, О.Маковей, В.Стефаник, М.Черемшина, Л.Мартович, С.Васильченко, В.Cамійленко, А.Тесленко, М.Вороний, О.Олесь, В.Винниченко, ще живі були І.Нечуй-Левицький та П.Мирний... Подумаймо: ціле суцвіття зірок першої величини, яких історія, коли приходить на те час, називає іменням класиків. А поруч з ними вже торували свої шляхи А.Кримський, М.Яцків, С.Черкасенко, Г.Чупринка, М.Чернявський, Б.Лепкий, Н.Романович-Ткаченко, Л.Старицькі-Черняхівська; розпочали свою творчість М.Рильський, П.Тичина, М.Семенко. Поважні здобутки мало наукове літературознавство – насамперед завдяки працям М.Драгоманова, І.Франка, С.Єфремова, М.Грушевського, М.Возняка, В.Щурата. Розвивалася літературна й мистецька критика (В.Горленко, М.Вороний, М.Євшан та ін.).
Одне за одним з’являлися літературні видання. Незміцніла ще українська преса великого значення надавала літературно-художнім публікаціям.
Відбувався активний процес формування української національної інтелігенції – і мистецької, і наукової.