Історія мистецтва в естетиці Гегеля

Шеллінг про відношення мистецтва до природи

Ф.В.Шеллинг. створює свою естетичну теорію і вона представлена в його творах Філософія мистецтва, изд. 1859 і Про відношення образотворчих мистецтв до природи, 1807. Мистецтво, у розумінні Шеллинга, являє собою ідеї, які в якості «вічних понять» перебувають у Богу. Отже, безпосереднім початком усякого мистецтва є Бог. Шеллинг бачить у мистецтві еманацію абсолютного. Художник зобов'язаний своєю творчістю вічній ідеї людини, втіленої в богу, що пов'язаний з душею й становить із нею єдине ціле. Це присутність божественного початку в людині і є «геній», що дозволяє індивідові упредметнити ідеальний мир. Він затверджував ідею переваги мистецтва над природою. У мистецтві він бачив завершення світового духу, об'єднання духу й природи, об'єктивної й суб'єктивної, зовнішньої й внутрішньої, свідомої й несвідомого, необхідності й волі. Мистецтво для нього - це частина філософської істини. Він порушує питання про створення нової області естетики - філософії мистецтва й розташовує її між божественним абсолютом і розумом, що філософствує.

Шеллинг керується у естетичних дослідженнях методом “конструювання”. З допомогою кількох категорій (ідеальне і втратило реальний, суб'єктивне й опозиції об'єктивний, нескінченне й остаточне, воля і необхідність, і ін.) він конструює ідеальну модель світу мистецтва. Гегель зазначав, що оперуючи двома поняттями (“ідеальне” і “реальне”), Шеллинг уподібнився художнику, що спробував зобразити світ у вигляді змішання лише двох фарб, які були з його палітрі.

Шеллинг намагається визначити місце мистецтва - у универсуме і тим самим усвідомити його внутрішню необхідність, і метафізичний сенс. Мистецтво - це хіба що завершення світового духу, у ньому знаходять об'єднання у вигляді кінцевого суб'єктивне й опозиції об'єктивний, подих і прирда, внутрішнє і зовнішня, свідоме і несвідоме, необхідність, і свобода. Як таке, мистецтво є споглядання абсолюту.

Мистецтво, як і природа, є щось цілісне. Усі види, пологи і жанри мистецтва, відповідно до Шеллингу, внутрішньо пов'язані, становлять єдине ціле, оскільки вони різнобічно і власними засобами відтворюють абсолютне. Але Шеллинг як розглядає різні види й жанри мистецтва, із погляду їхнього органічної зв'язок між собою. Таку ж зв'язок він встановлює між мистецтвом, філософією і мораллю. Заодно він виходить із кантовской тріади ідей: краси, істини щастить. Якщо істина пов'язана з необхідністю, а добро зі свободою, то краса постає як синтез свободи й необхідність. Шеллинг вважає, що істиною, про добре та красою може бути того відносини, яке між метою та засобом.

Гегель про прекраснее

У межах естетики XIX ст. прекрасне визначається як універсальна естетична категорія і, як наголошувалось у попередніх розділах, навіть стає основним поняттям при визначенні предмета.

Гегель обмежував прекрасне сферою мистецтва і ввів поняття «царство прекрасного». За Гегелем, прекрасне в природі не є об'єктом інтересу естетики, і уваги заслуговує лише художньо прекрасне, адже «краса мистецтва є красою, народженою і відродженою на грунті духу, і наскільки дух і твір його вищий за природу та її явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу. Гегель пов'язував прекрасне з чуттям людини, визначав його як "чуттєву видимість ідеї". Отже, змістом ідеї прекрасного є, на думку Гегеля, загальнолюдське, а формою її вияву в мистецтві – художнє.

Отже прекрасне як естетична категорія визначає предмет як явище з точки зору досконалості такі. Що мають вищу естетичну цінність.

Секрет краси – це загадка життя. Розтлумачити його означає зрозуміти джерела людського буття. Над цією таємницею людство розмірковує багато сторіч. Усі дані уявлення можна узагальнити у таких моделях.

Перша модель полягає у тому, що прекрасне розуміють як печатку, або втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.

Друга модель містить у собі розуміння людини як початку, джерела прекрасного, яка наділяє естетично нейтральну дійсність багатством свого духовного світу. В уявленні прихильників згаданої точки зору людина немов проектує, «позичає» явищам дійсності їх естетичний вимір.

На протилежність цьому послідовники третьої моделі у розумінні прекрасного бачать у ньому природний прояв якостей явищ дійсності, близький до їх природних особливостей – ваги, розміру тощо.

Четверту модель прекрасного складають уявлення тих мислителів, які визначають його у співвідношенні особливостей життя з людиною як мірою краси. Нарешті, п’ята модель розуміння прекрасного постає з уявлення про те, що воно дійсно відтворюється у процесі зустрічі об’єктивних якостей з суб’єктивним сприйняттям людини. Але не будь-які об’єктивно існуючі якості дійсності ведуть до оцінки їх людиною як прекрасних, а лише ті, які збігаються з уявленнями про досконалу річ, явище, відношення тощо.

Отже, прекрасне – це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що сприяє вдосконаленню життя. Прекрасне як категорія естетики має декілька особливостей:

– дійсність містить у собі об’єктивну основу, підвалини прекрасного, що відбилися у так званих законах краси: законах симетрії, міри, гармонії, ритму тощо. Але слушно відзначити, що ідеальна симетрія часом сприймається людиною не як вияв досконалого життя, а як прояв смерті, а інколи порушення симетрії, ритму, гармонії – як вияв життя, що розвивається та вдосконалюється. Згадаймо з цього приводу образ панночки з геніального гоголівського твору «Вій»;

– прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про жіночу красу за античних часів, середньовіччя, Нового часу та у XX ст. суттєво відрізняються;

– уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, соціальної групи тощо, тобто від їх способу життя. Наприклад, витонченість та вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості тощо;

– ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури. З огляду на це красива, приваблива дівчина на Сході порівнюється з місяцем, а у слов’ян – з берізкою;

– розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання у сім’ї, у близькому оточенні тощо;

– прекрасне має специфічний вияв у різних сферах дійсності. Маючи на увазі природу, відмічається насамперед форма її явищ. У людині як прекрасне можна оцінити її зовнішній вигляд, поведінку, внутрішній світ, результати її діяльності. У суспільстві предметом естетичної оцінки стає ступінь досконалості суспільних відносин. Людство виробило особливий орган духовного життя, особливу його форму – мистецтво, – яка являє собою спеціально відібрану та оформлену дійсність, де завжди прекрасною (тобто досконалою) повинна бути форма, але прекрасне може стати (і стає) предметом художнього усвідомлення, що пов’язано зі змістом художнього твору. Стародавні греки знайшли спеціальний термін – калокагатія, – який означає збіг у явищі дійсності прекрасної форми та прекрасного змісту.

Історія мистецтва в естетиці Гегеля.

Закономірності історичного розвитку мистецтва, сформульовані в естетиці Ф. Шеллінга і розкриті на основі аналізу діалектичних зв'язків ідеї та образу, дістають розгорнутий аналіз в естетиці Г. Гегеля. Пристаючи до попередньої традиції осмислення мистецтва як чуттєвого зображення абсолютного, а також до розуміння його як єдності форми і змісту, де змістом постає ідея, а формою — чуттєве, образне втілення, Г. Гегель висуває критерій художньої досконалості мистецтва. Таким критерієм є духовність твору, а чинниками, що зумовлюють його якісну визначеність, є такий ступінь внутрішньої єдності ідеї та її образу, за якої вони утворюють внутрішню цілісність.

Думка, вже відома з праці Ф. Шеллінга, набуває у філософії Г. Гегеля нового виміру в тому сенсі, що дух у чуттєво сприйманих формах розгортається за щаблями досконалості, долаючи не лише різні типи досвіду (мистецтво, філософія, релігія), а й різні історичні етапи розвитку в межах мистецтва. Модифікації діалектичних зв'язків ідеї та образу зумовлюють повноту та глибину досконалості виявлень духу в формах мистецтва. Це шлях його поступу сходинками змістовної повноти, що відповідають послідовній зміні типів мистецтва. Це форми, в яких дух як художнє ціле набуває свідомості самого себе [3, с. 78]. На підставі своєрідності розгортання ідеї у формах прекрасного в мистецтві, воно конкретизується через особливі художні форми. Г. Гегель виділяє три типи відношення між ідеєю та її формоутворенням: символічну, класичну і романтичну. Ідеї історичного розвитку мистецтва, отримавши філософське обґрунтування, слугують методології аналізу закономірностей процесу. Це закономірності сходження духу щаблями поглиблення адекватності втілення ідеї в образі. Поза врахуванням цих закономірностей, наголошує філософ, розуміння сутності мистецтва просто неможливе. Чуттєві форми, в які вкладався духовний досвід епох, особливості образної мови, якою дух організувався для самовиявів, розгортають духовність як реальний процес її набуття та закріплення у художньо довершеній цілісності творів мистецтва.

Важливим аспектом філософії мистецтва як методології є осмислення місця його у духовному досвіді людства, а отже, і його суспільного призначення. Цей аспект естетичного аналізу вперше здобув всебічне осмислення у праці Ф. Шіллера "Листи про естетичне виховання". Заглиблюючись в аналіз внутрішнього життя духу, філософ висуває ідею свобідної цілісності краси як сутнісної ознаки мистецтва. У ньому поєднується розумне і чуттєве начала, утворюючи взаємопроникну цілісність. Цілісність художньої краси утворює специфічну сферу духовного досвіду, що визначає особливе його призначення у людському світі.

На підставі згаданої особливості мистецтва філософ будує ґрунтовну теорію естетичного виховання, усвідомлюючи його мету як здобуття суб'єктом цілісності й життєвої повноти духу на основі естетичного переживання художньо прекрасного. Метою естетичного виховання, згідно з Ф. Шіллером, є такий розвиток почуттів, схильностей, за якого вони постають розумними самі у собі й здатні реалізуватися у вільній творчій взаємодії всіх духовних структур людини, набувши виразної повноти і життєвої глибини. У сприйманні художньо прекрасного духовні структури — споглядання, почуття і думка — набувають узгодженості у своєму ставленні до чуттєво прекрасного. Ця проблема осмислена також в аналізованій праці Ф. Шеллінга. Обґрунтовуючи цінність духовного досвіду, сконцентрованого у мистецтві, філософ наголошує, що без нього свідомість людства не могла б піднестися над суто емпіричним рівнем [13, с. 56—57]. Велику увагу їй приділяє Г. Гегель ("Лекції з естетики"). Всезагальна й абсолютна потреба, з якої постає мистецтво, як наголошує філософ, є потреба подвоїти себе не лише як предмет природи, а й як духовну реальність. Людина усвідомлює себе, по-перше, теоретично, по-друге, практично. Вищу форму закріплення цінності буття у зовнішніх чуттєво сприйманих формах дає нам мистецтво. Всезагальну потребу в мистецтві, а отже, і необхідність його філософ бачить у розумному прагненні людини духовно усвідомити внутрішній і зовнішній світ, втілюючи його у внутрішньо доцільних способах буття, подвоюючи тим самим себе як духовну реальність. Названа потреба, в свою чергу, зумовлює розгортання культури почуттів змістом духовного досвіду, що закріплений у мистецтві. Зокрема, формується здатність сприймання прекрасного — сутнісної ознаки мистецтва та розвитку на цій основі почуття прекрасного. Попри цінність мистецтва як джерела розвитку культури почуттів, вище його призначення філософ бачить у вдосконаленні людського духу художньо досконалим втіленням у мистецтві ідеї прекрасного.

Відповідно до складності мистецтва як феномену, виділяють кілька типів категорій, що відображають його закономірності: специфічного типу досвіду та специфічного способу його творення і функціонування.

Це категорії онтології мистецтва (художній твір, художня мова, художній стиль, художній метод, вид мистецтва, жанр мистецтва та ін.); категорії гносеології мистецтва (художній образ, художня ідея, художня типізація, символ, метафора та ін.); категорії семіотики та структури мистецтва (творча манера, композиція, сюжет, фабула, ритм, інтонація та ін.); категорії аксіології мистецтва (художня істина, цінність), категорії соціології мистецтва (народність, тенденційність, публіка, художня критика, елітарне і масове мистецтво та ін.); категорії герменевтичного аналізу мистецтва (розуміння, тлумачення, інтерпретація та ін.); категорії естетичного сприймання мистецтва (катарсис, переживання, діалог) та ін. [5, с. 68].

Отже, мистецтво — це творча здатність формувати ідеальний образ реальності згідно з законами краси у межах твору як художнього цілого. Потреба художнього формування зумовлена, по-перше, необхідністю закріпити й утримувати набутий людством досвід духовних зв'язків зі світом у його самоцінності. По-друге, утверджувати цілісність досвіду у внутрішньо доцільних універсальних художньо-образних формах як найбільш відповідний його сутності. По-третє, розкрити неповторний світ творчої особистості, укладений у довершені художні форми, зробивши його здобутком духовного досвіду людства.