Зв`язки регіональної економічної і соціальної географії світу з іншими науками

Регіональна економічна і соціальна географія світу є складовою частиною сус­піль­ної географії і в своєму розвитку пов`язана з великою кількістю суміжних наук, серед яких виділяються загальна економічна і соціальна географія, країнознавство, фізична географія, демографія, географія населення, економічна теорія, статистика тощо.

Регіональна економічна і соціальна географія світу тісно співробітничає з фізичною географією, інформація якої необхідна для господарської оцінки природних умов і ресурсів, аналізу їх раціонального використовування. Це співробітництво найяскравіше виявляється у країнознавчому напрямку, що характеризує окремі регіони і країни, і має виняткове значення в дослідницькій роботі по виявленню залежностей: тектонічної будови території та районів видобутку корисних копалин, кліматичних умов та типів ведення сільського господарства, географічного положення та найбільш розвинених видів транспорту тощо.

Для регіональної економічної і соціальної географії світу як суспільної географічної дисципліни дуже важливі висновки економічної теорії, науки, що має для регіональної географії загальнотеоретичне значення. Галузева економіка, вивчая умови виробництва, розвитку і організацію окремих, у тому числі вузьких, галузей господарства, досліджуючи їх техніко-економічні особливості, принципи і фактори роз­міщення по багатьом питанням контактує з регіональною економічною і со­ці­а­ль­ною географією світу.

Дуже тісно регіональна економічна і соціальна географія світу взаємодіє із країнознавством, яке систематизує різноманітні дані про природу, населення, господарство, культуру і соціально-політичну організацію країн світу. Країнознавство складає основну фактажну базу для регіональної економічної і соціальної географії світу. Саме країнознавство бере участь у створенні географічної «картини» регіонів і світу, створюючи «візитні картки» регіонів і країн.

Тісні зв'язки у регіональної економічної і соціальної географії світу з географією світового господарства, яке надає теоретичну базу для проведення комплексної характеристики господарства регіону, розміщення його продуктивних сил, основних зовнішньоекономічних зв'язків тощо.

Також регіональна економічна і соціальна географія світу використовує дані статистики, оброблюючи їх з метою географічного аналізу і подальшого дослідження.

При вивченні населення окремих регіонів регіональна економічна і соціальна географія світу використовує дані демографії, етнографії, географії населення, соціологічних досліджень в області населення, в тому числі, про умови його життя, відтворення, трудової діяльності та відпочинку.

Також тісно регіональна економічна і соціальна географія світу пов`язана з такими прикладними географічними науками, як політична географія, рекреаційна географія, географія сфери послуг та ін.

Для регіональної економічної і соціальної географії світу, як географічної науки, велике значення має економічна картографія. Економічна карта є органічною частиною і інструментом економіко-географічного дослідження будь якої території та його результатом.

4. Короткий нарис історії розвитку регіональної економічної і соціальної географії світу

Становлення і розвиток регіональної економічної і соціальної географії світу невід`ємно пов`язані з зародженням і історичним розвитком всієї соціально-еко­но­міч­ної географії.

Виникнувши у глибокій давнині, економіко-географічна наука пройшла довгий шлях свого розвитку. Зародження географічного знання тісно пов`язано з появою перших античних держав (цивілізацій) стародавності (середина IV тисячоліття до н.е.). Свого розквіту антична географія досягла у Давній Греції і Давньому Римі завдяки працям Геродота, Аристотеля, Страбона, Птолемея і цілого ряду інших видатних вчених даної епохи. Наука про землю того періоду (завершився фактично тільки у XV-XVI ст.) була єдиною за структурою та описовою за суттю. У неї були при­сутні тільки деякі елементи економічної географії і перші зачатки ідей районування.

Як першу теоретичну працю з географії називають “Всесвітню географію” голландського географа Бернхардуса Вареніуса (Варена) (1622-1650), в якій він вперше поділив географію на загальну (систематичну) і регіональну. Регіональну географію він назвав власне географією, яка вивчає земні властивості країн (кордони, конфігурації, розмір, рельєф, природні властивості), небесні властивості (астрономічні характеристики і клімат), людські властивості (населення, його життєдіяльність, прибутки, науки і мистецтво, чесноти і злобу, дотепність, звичаї, слово і мову, політичний устрій, населенні пункти тощо). Регіональну географію Вареніус називав порівнювальною, тобто такою, яка розглядає властивості у порівнянні одного місця з іншим.

Процес обособлення економічної географії як самостійної дисципліни почався на рубежі XVI ст. Бурхливий розвиток продуктивних сил та епоха географічних від­к­риттів стимулювали ріст емпіричного (що базується на спостереженні, збиранні і систематизації фактів) знання про населення і господарство різних країн.

У XVIII ст. утворюються перші національні економіко-географічні наукові школи і в першу чергу німецька, французька, російська.

Німецька школа описового державознавства (або школа камеральної статистики) зародилася в німецьких університетах в XVII-XVIII ст. Тут всім студентам необхідно було заучувати напам`ять чисельні відомості про країни і міста, території, їх населення, господарство, державний устрій, армії, фінанси і ін. Характерними рисами цього напрямку була перевантаженість фактами і слабкість просторового аналізу зв`язків між ними.

Особливе значення у розвитку світової географії того часу належить видатному німецькому географу Олександру Гумбольту (1769-1859). Головною областю його досліджень була Центральна і Південна Америка, де він вивчав природу і господарство Венесуели, Куби, Колумбії, Еквадору. Досліджував він також і природу Уралу, Алтаю, Каспійського моря. О. Гумбольта справедливо вважають одним з засновників наукового країнознавства, творцем порівняльного методу в географії. У цей же час працював інший видатний німецький географ Карл Ріттер (1779-1859), який створював історичні концепції, згідно з якими історія народів залежить від розвитку природного середовища. Він прагнув кількісно оцінити просторові відношення: географічне положення, конфігурації країн, природних областей землі тощо. К.Ріттер фактично наблизився до розуміння системи просторових відносин, вивчення якої актуально і зараз.

Французька школа географії людини характеризується яскраво вираженою краї­нознавчою спрямованістю. Основи цієї школи були закладені Видалем де ла Бланшем (1845-1918) і для неї було характерно велике мистецтво опису. У фран­цузькому країнознавстві була відсутня тверда і обґрунтована схема характеристики території. Матеріал викладався таким чином, щоб читач відчув “аромат” території. Географи французької школи країнознавства вивчали у першу чергу зовнішній вираз у ландшафті діяльності людини. Тому в працях представників цієї школи перевага віддавалася сфері, де людина тісніше всього була пов`язана з природою, більш всього від неї залежала.

Становлення й розвиток російської школи економічної географії пов`язані найперше з країно- та краєзнавством. Це обумовлювалося значними просторами Російської імперії, слабкою вивченістю території держави і насамперед східних ділянок. Видатними представниками географічної науки цього часу були М.В. Ломоносов (1711-1765), В.М. Татищев (1686-1750).

Геніальні вчені Російської імперії В.М. Татищев і М.В. Ломоносов стали зас­нов­никами російської економічної і соціальної географії. Із праць М.В. Ломоносова ясно, що крім фізичної і історичної («давньої») географії, він виділяв і економічну географію (пропонував і сам термін), яка вивчає питання господарського освоєння, природні ресурси, розміри поселень, виробництва тощо. В.М. Татищев виділяв у своій класифікації географічних наук окремо регіональну і країнознавчу географію. Він ввів у класифікацію тривимірність: по ординаті “відкладувалися” географічні дисципліни “за якістю”: математична (геодезія і картографія), фізична і політична географія; по абсцисі – за масштабами дослідження (за ступенем генералізації): планетарна, країнознавча і районна географія.

В XIX ст. видатні російські географи П.П. Семенов-Тянь-Шанський (1827-1914), М.М. Пржевальський (1839-1888), М.М. Міклухо-Маклай (1846-1888) та ін. Вони провели експедиційні роботи і створили комплексні характеристики Азіатської Росії та прилеглих до неї територій.

В XX ст. особливо почала розвиватися соціально-економічна географія, зокрема в Англії, Франції, Німеччині, США. У Німеччині в середині століття панівною стала теорія геополітики на чолі з Карлом Гаусхофером. В Англії вперше було виділено так звані функціональні райони, розгорнуто дослідження територій на основі великомасштабних карт з практичними цілями. В США основний напрямок досліджень був сконцентрований на вирішенні проблем екології людини, регіональних дослідженнях, історичній географії, у тому числі на проблемах послідовності освоєння території і функціональної організації життєвого простору, вирішенні політико- і військово-географічних проблем.

За радянських часів в СРСР сформувалася найпотужніша економіко-геог­ра­фічна наукова школа.

В 20-30 рр. з'явилися перші спроби осмислити зарубіжний світ з позицій марксистсько-ленінської ідеології. У витоків цих робіт, поруч з іншими вченими, стояв М.М. Баранський, який в своїх працях виділяє поняття економічної географії, розробляє такі основні категорії сучасної економічної географії, як територіальний (географічний) поділ праці, економічний район та система економічних районів, економіко-географічне положення, економічні карти тощо.

В 30-х роках в економічній географії була зроблена спроба згрупувати капіталістичні країни у відповідності з ленінською класифікацією країн. Цей новий напрямок найтіснішим образом пов'язаний з іменами М.М. Баранського і І.О. Вітвера.

В довоєнні роки йшла спеціалізована наукова робота в галузі економічної географії закордонних країн. Праці І.О. Вітвера з географічної характеристики Латинської Америки і деяких країн Європи заклали основи радянського зарубіжного країнознавства – школи, із якої вийшло багато крупних спеціалістів по капіталістичним країнам та країнам, що розвиваються (В.В. Вольський (1921-1999), Я.Г. Машбиць та ін.).

Ще у довоєнні роки проявився інтерес і до розробки питань теорії: типології країн, економічного районування, критиці західних теорій розміщення продуктивних сил (Л.Я. Зиман, К.П. Пяртлі з Київського університету).

Нові і широкі проблеми стали перед економічною географією зарубіжних країн після війни. Розкол світу на дві ідеологічні системи, формування соціалістичного табору, розпад колоніальної системи, а також глобальні проблеми епохи НТР – все це призвело до появи комплексного і проблемного характеру досліджень зарубіжного світу. Зросла в наступні роки і увага до типології зарубіжних країн (В.В. Вольський). Значний внесок у розвиток країнознавства і регіональної економічної і соціальної географії в цей період внесли В.В. Покшишевський, Ю.Д. Дмітревський, І.М. Маєргойз, Б.М. Семевський, О.О. Мінц та багато інших. Значною віхою у розвитку регіонального країнознавства стало видання 20-ти томної серії “Країни і народи” (1970-1985), що надрукована видавництвом “Мисль” за участю багатьох авторів. Уперше радянський читач отримав сучасну, багато ілюстровану картами і фотографіями енциклопедію регіонів і країн.

В наступні десятиріччя кінця XX ст. була проведена чимала робота по вивченню і опису окремих регіонів і країн світу. Певний внесок у соціально-економічні дослідження Європи внесли російські вчені І.А. Вітвер, І.М. Маєргойз, С.І. Ледовських, С.Б. Лавров, О.Е. Слука, Л.Р. Серебрянський та ін.; у дослідженні зарубіжної Азії – К.М. Попов, Л.І. Боніфатьєва, Г.В. Сдасюк та ін.; у дослідженні Африки – М.С. Розін, Ю.Д. Дмітревський, М.Б. Горнунг та ін.; у дослідженні Північної Америки – В.П. Ковалевський, В.М. Гохман, Г.О. Агранат, Л.В. Смирнягін, Л.М. Карпов та ін.; у дослідженні Латинської Америки – І.А. Вітвер, В.В. Вольський, Я.Г. Машбиць, А.О. Долініна, Р.О. Піменова та ін.; у дослідженні Австралії та Океанії – І.Ф. Антонова та ін.

Історія країнознавства і регіональної економічної і соціальної географії світу в Україні нараховує декілька століть.

Економіко-географічні дослідження території України були зафіксовані в працях Геродота (490 (480)–425 до н.е.), Страбона (64(63) до н.е.–23(24) н.е), К. Птолемея (90-160) та ін. Деякі аспекти економіко-географічного опису України трапляються в працях літописців Київської Русі, яка була прабатьківщиною України.

Основним напрямком розвитку економічної і соціальної географії в Україні була антропогеографія, яка досліджувала географію людини відносно всіх географічних явищ. Вона вивчала просторові відносини держав і народів, їхні зв`язки з природним середовищем. Основними представниками цього напрямку були: В.Г. Григорович-Барський (1701-1747), який 24 роки мандрував і досліджував історію, господарство і культуру деяких країн Західної Європи і Близького Сходу; П.П. Чубинський (1839-1884), який займався етнографічно-статистичними дослідженнями території України, Білорусі та Молдови; А.С. Синявський (1866-1951) великий внесок зробив у розвиток теорії і методології української економічної географії, особливо у теорію економічного районування, є одним з перших національних геополітиків – досліджував геопросторові інтереси України на Близькому Сході (Єгипет, Сирія) та безпосередньо біля кордонів України (Польща, Румунія). Він велику увагу звертав на вивчення світового господарства, яке вважав не просто сумою національних комплексів окремих країн, а їх взаємопов`язаною єдністю, що виражена через систему обміну у глобальному масштабі. Видатний український економіст, демограф, економіко-географ В.В. Садовський (1886-1947) в своїх працях, присвячених актуальним проблемам економічної географії України і світу, економіки, соціології, демографії, розкриває зв`язок між світовим і національним господарствами як діалектичне відношення цілого і частини. Завданням регіональної економічної географії, на думку В. Садовського є дослідження господарства держав і окремих територій. В останньому випадку він приходить до категорії економічного району, дає їй своє трактування.

У післявоєнний період в українській географії спостерігався спад у вивченні країн і регіонів світу. В географії став домінувати україноцентричний підхід, в основному всі дослідження були направлені на вивчення природи та господарства України.

Відомий український географ, академік, засновник кафедри економічної географії Київського університету К.Г. Воблий (1876-1947) досліджував проблеми економічної географії промисловості України, міграції населення, розвитку продуктивних сил, значну увагу приділяв вивченню Великого Дніпра, розробив наукову схему економічного районування України. Видатний український економіко-географ О.Т. Діброва (1904-1973) займався дослідженням Київської, Житомирської та Чернігівської областей, розробив схему економічних районів України, яка широко враховувала природно-історичні особливості. Неоціненний внесок у розвиток української економіко-географічної науки відомого українського академіка-географа М.М. Паламарчука (1916-2000), який у сучасну науку увійшов як засновник школи економіко-географів, що працюють у галузі територіальної організації виробництва і комплексоутворення в промисловості та сільському господарстві, створив концепцію суспільно-територіального комплексу, займався глибоким і всебічним вивченням теорії сучасної економічної і соціальної географії України, дослідженнями геополітичного положення України та її національних інтересів.

Після одержання Україною незалежності почався новий, бурхливий етап у розвитку економічної і соціальної географії. Головний напрямок досліджень у цей період – вивчення продуктивних сил держави, особливості соціально-географічного і економіко-географічного дослідження України, розробки теорії економічного районування території України (Ф.Д. Заставний, П.О. Масляк, Я.Б. Олійник, М.Д. Пістун, О.І Шаблій, П.Г. Шищенко та ін.).

Вивчення економічної і соціальної географії зарубіжних країн в Україні розвинене недостатньо. Здебільшого це зумовлено недавньою “закритістю” України від держав далекого зарубіжжя, складністю в одержанні первинної інформації для аналізу. Але в останнє десятиріччя намітився певний прорив у розвитку вітчизняної регіональної і країнознавчої географії. У цьому напрямку відзначився відомий український економ-географ В.М. Юрківський, яким виконані змістовні роботи з географії США (1988), Статистичний довідник країн світу (1999), підручник з регіональної економічної і соціальної географії закордонних країн (2000). Останнім часом вийшли праці П.О. Масляка, Я.Б. Олійника, А.В. Степаненко (“Словник-довідник учня з економічної і соціальної географії світу, Київ, 1996), Б.П. Яценко (“Економічна і соціальна географія світу”, Київ, 1997), Є.П. Качана (“Розміщення продуктивних сил зарубіжних країн”, Тернопіль, 1993), С.П. Кузика (“Соціально-економічна географія світу”, Тернопіль, 1998) та ін.