Політика нацистів у сфері культури та релігії

Але на початку своєї полiтичної дiяльностi, коли лише формувалася iдеологiя, полiтика й випробовувалася тактика нацизму, А. Гiтлер змушений був рахуватися iз впливом на суспiльство обох нiмецьких церков i християнським свiтоглядом взагалi. Саме тому в проголошених Гiтлером 25 пунктах програми НСДАП позицiю партiї щодо релiгiї та церкви було визначено досить туманно та двозначно: "Ми вимагаємо свободи всiх релiгiйних вiросповiдань у державi в тiй мiрi, у якiй вони не загрожують її iснуванню або не спрямовуються проти моральних почуттiв германської раси. Партiя як така займає позицiю позитивного християнства, не зв'язуючи себе у конфесiйному вiдношеннi з певним вiросповiданням" [8, с. 49].

Впадає в око, по-перше, те, що свобода совiстi розглядалася нацизмом лише як вiдносна цiннiсть i пiдпорядковувалася бiльш високим, "абсолютним" з погляду нацистської програми цiнностям: iнтересам держави й арiйської раси. По-друге, програма не пояснювала, що слiд розумiти пiд поняттям "позитивне християнство", а це залишало нацизму в майбутньому широкий простiр як для тлумачення цього поняття, так i для його практичного втiлення. У книзi "Майн кампф" ("Моя боротьба") А. Гiтлер дипломатично пiдкреслював конфесiйний нейтралiтет своєї партiї та висловлював повагу до обох християнських конфесiй [8]. Ця гнучка тактика нацистської партiї та її фюрера спочатку створювала в нiмецькому суспiльствi позитивний iмiдж нацизму як досить респектабельної полiтичної сили, тим бiльше що нацисти проголошували себе смертельними ворогами комунiзму, протиставляючи позiрно войовничому комунiстичному атеїзму шанобливе ставлення до християнства.

Проте в першi роки свого iснування НСДАП залишалася маловiдомою для широких верств населення полiтичною органiзацiєю, дiяльнiсть якої до того ж територiально не виходила за межi Баварiї. Лише пiсля невдалого "пивного заколоту" восени 1923 року особа Гiтлера та його партiя стали об'єктом суспiльної уваги в масштабi всiєї Нiмеччини. Але й протягом 20-х рокiв, коли НСДАП вже стала брати участь у виборчих кампанiях, домагаючись представництва в рейхстазi, вона ще не стала справдi масовою та впливовою партiєю. На загальнонiмецьких виборах 7 грудня 1924 року вона отримала лише 3,0 % голосiв виборцiв, а на наступних виборах 20 травня 1928 року - 2,6 % [6, c. 530].

Саме пiсля 1923 року визначилася й позицiя церкви щодо нацизму. Найбiльш чiтко її виражала католицька церква. Вона вбачала в нацiонал-соцiалiзмi полiтичного конкурента партiї Центру. Католицька церква засудила "пивний заколот" нацистiв. iз цього часу мiж ними розпалюється тривала та принципова ворожнеча, зумовлена не стiльки свiтоглядними суперечностями, скiльки полiтичними мiркуваннями. Вiдтепер i нацизм починає грубо та вiдкрито нападати на католицьку церкву, виступає проти конкордатiв, укладених Ватиканом iз католицькою Баварiєю (1924 р.) та Прусiєю (1925 р.). Так, вiдомий дiяч нацистського режиму, який у роки вiйни був шефом полiтичної розвiдки гiтлерiвської Нiмеччини, Вальтер Шелленберг у своїх мемуарах згадував, що коли вiн, будучи ще студентом, тiльки прилучався до нацистського руху, то йому було вiд НСДАП доручено "проводити навчальнi бесiди й читати лекцiї, переважно iсторичного характеру, що стосувалися нiмецького законодавства й одночасно спрямованi були б безпосередньо проти католицької церкви" [9, c. 17].

Великий вплив на полiтику нацистської партiї та Гiтлера до католицької церкви на той час мала Латеранська угода, що її уклали в лютому 1929 р. Ватикан i Муссолiнi, яка передбачала тiсну спiвпрацю мiж церквою та фашистською державою в iталiї. Разом iз тим Ватикан був змушений пiти на деякi обмеження участi церкви в полiтичному життi країни, а священикам i монахам заборонялося "записуватися та брати участь у будь-якiй полiтичнiй партiї" [1, c. 9]. Латеранська угода слугувала взiрцем у проведеннi реальної полiтики щодо церкви для нiмецького нацизму. У всякому разi її привабливiсть як тактичного засобу розширення свого впливу А. Гiтлер збагнув ще в лютому 1929 року. Вiн хотiв так само, як це зробив Муссолiнi, досягти угоди з католицькою церквою. Це йому вдасться вже в перший рiк приходу до влади, коли 20 липня 1933 року в Римi буде пiдписаний вигiдний для нацизму Конкордат з Ватиканом.

Офiцiйно нiмецький єпископат висловився про нацiонал-соцiалiзм лише восени 1930 року, коли в результатi виборiв до рейхстагу 14 вересня 1930 року НСДАП перетворилася на другу за своїм впливом полiтичну партiю країни. Вона зiбрала 6,4 млн. голосiв виборцiв (прирiст порiвняно з попереднiми виборами - 5,6 млн.). Частка поданих за неї голосiв зросла з 2,6 % до 18,5 % [10, s. 486]. Пiд час щорiчної конференцiї єпископiв ще напередоднi виборiв у серпнi 1930 року керiвництво церкви обiйшло мовчанкою питання про нацистський рух i ставлення до нього. Це пояснювалося тим, що НСДАП до виборiв у рейхстаг в очах церковної iєрархiї не вважалася серйозним чинником внутрiшньополiтичної ситуацiї. Нiмецький католицизм не бачив у нацiонал-соцiалiзмi небезпеки. А втiм, за кiлька днiв до виборiв мюнхенський священик Р. Мейєр радив кардиналу М. Фаульгаберу не недооцiнювати демагогiї нацистiв i їхнiх пiдбурювань, оскiльки вони породжують в умах католицького населення велику плутанину. "Просто незбагненно, - продовжував вiн, - але це правда, що неправда Гiтлера охопила широкi, у тiм числi католицькi, верстви нiмецького народу. i не тiльки в мiстi, але особливо мiцно закрiпився рух на селi" [1, c. 9].

Одразу пiсля виборiв єпископат засудив фашистський рух, вiдхилив спiвпрацю з Гiтлером. Католицька церква заявила про несумiснiсть християнського вчення та нацiонал-соцiалiзму. Таку позицiю було, правда, спровоковано керiвництвом НСДАП у землi Гессен, зокрема запитом у листi вiд 27 вересня 1930 року до єпископату Майнца, чи вiдповiдає дiйсностi те, що єпископат заборонив католикам бути членами НСДАП i погрожував непокiрним церковними санкцiями. Керiвництво єпископату вiдповiло на цей запит позитивно, обiрунтовуючи свою позицiю тим, що "програма НСДАП мiстить такi положення, якi несумiснi з католицьким вченням i його принципами. Зокрема, це стосується 24-ї статтi програми, яку не може прийняти жодний католик" [1, c. 11]. Потiм, аналiзуючи цей пункт партiйної програми та змiст численних висловлювань провiдних дiячiв нацизму перiоду його становлення Г. Федера та Р. Юнга про католицьку церкву та вiру, єпископат зробив висновок, що погляди НСДАП щодо питань релiгiї не узгоджуються з принципами католицької церкви. Особливо вiн протестував проти таких нацистських понять, як "мораль i моральнiсть нiмецької раси", "позитивне християнство", вiдкидав вимоги гiтлерiвцiв стосовно створення нiмецької нацiональної церкви.

Хоча єпископат i справдi заявив про несумiснiсть нацистського свiтогляду з католицьким вiровченням i заборонив своїм вiруючим вступати до лав НСДАП, проте вiдносно полiтичних цiлей нацизму, його негативного ставлення до iснуючого демократичного державного устрою, вимог завоювання нового "життєвого простору" й войовничого антисемiтизму єпископат не висловив жодних заперечень. До того ж, хоча змiст цього документа швидко став вiдомим у всiх шести церковних провiнцiях, оголошену заборону на членство в НСДАП було введено в дiю лише в однiй iз 25 єпархiй [8, s. 50].

На початку 30-х рокiв стали визначатися i стосунки мiж нацистською партiєю та протестантською церквою в Нiмеччинi, якi складалися дещо iнакше, нiж з католицькою церквою. Протестантська церква не була такою конфесiйно цiлiсною, органiзацiйно централiзованою та полiтично цiлеспрямованою, як католицька. У нiй iснували декiлька iдейно-конфесiйних течiй, якi мали i своє полiтичне забарвлення. Одна з таких течiй, так званi "нiмецькi християни", в умовах кризи Веймарської республiки плекала надiї на "нацiональне оновлення" й пiсля сенсацiйного успiху нацистiв на виборах 14 вересня 1930 року вiдчувала певну прихильнiсть i навiть спорiдненiсть iз нацистським рухом. За словами одного з їхнiх представникiв, Генрiха Класса, Гiтлер з'явився як живе вiдображення душевного настрою доведеного до вiдчаю народу. У церковнiй пресi багато говорилося про релiгiйний змiст нацистського руху, а широко вживанi фрази про полiтичне вiдродження Нiмеччини та релiгiйне оновлення нiмецького народу сприймалися як чарiвнi слова. У протестантських колах не могли не помiчати харизматичних якостей лiдера нацистiв. Деякi iз протестантських теологiв, такi, як Герман Зассе та Рiхард Карвель, не без пiдстав застерiгали вiд спокус полiтичного мессiанства [11, s. 235].

На визначення стосункiв нацистської партiї з протестантською церквою впливали й ряд iнших полiтичних i соцiальних чинникiв. У конфесiйно-полiтичному вiдношеннi протестантська церква в роки Веймарської республiки почувала себе дещо вiдтиснутою католицькою церквою з її активною полiтичною партiєю Центру.

I нацисти вмiло грали на таких суперечностях. Пiд час першого контакту мiж представниками НСДАП i євангелiстської церкви 4 березня 1931 року, який тримався у таємницi, нацисти запевнили своїх спiврозмовникiв, що партiя стоїть осторонь вiд усiх конфесiйних вiдмiнностей. "Але це не виключає, що керiвництво налаштоване по-протестантськи. Провiднi дiячi, якi сповiдують католицьку вiру, у своїх життєвих поглядах i ставленнi до вiри мають протестантське спрямування" [11, s. 236].

Iншим чинником було те, що протестантська церква особливо сильно потерпала вiд наслiдкiв економiчної кризи та перебувала у великiй фiнансовiй скрутi, що змушувало її згортати свою активнiсть i плекати надiю на майбутнє швидке "нацiональне вiдродження". Нарештi, ще одним чинником готовностi протестантизму до "нацiонального прориву" в оновленiй християнськiй державi був страх перед бiльшовизмом.