Особливості зовнішньої політики нацистської Німеччини: ідеологічні засади, цілі та методи

Зовнішню політику Німеччини у міжвоєнний період можна поділити на два етапи. Перший етап охоплює час з 1920 до березня 1933 рр., тобто до здобуття влади Гітлером. Другий етап охоплює час з березня 1936 р. і до початку Другої світової війни. Це час перебування фашистів при владі.

Німеччину позбавили світових ринків для збуту своєї продукції. З відбудовою німецької економіки і збільшенням випуску нею промислової продукції досить високої якості таке становище не могло бути терпимим. Сила любої держави в той час значною мірою визначалася силою її армії, що було адекватно досягненню нею бажаних зовнішньополітичних цілей. Можливості Німеччини і на цьому напрямку були серйозно обмежені.

І останнє. Людський фактор. Він в умовах Німеччини відігравав досить значну роль. Багато людей, у т. ч. і в керівних колах не бажали змиритися з тим, що сталося. Вони хотіли вивести Німеччину на широку дорогу рівноправних міжнародних відносин, ці мрії не покидали їх ні на один день.

Найбільшою перепоною для вирішення цієї проблеми був Версальський мирний договір. Звідси головним завданням зовнішньої політики Німеччини на першому її етапі була боротьба правлячих політичних кіл, з боку СДПН перш за все, за послаблення тиску на Німеччину Версальського договору.

Політична опозиція (НСРП ) рішуче і з кожним роком все ширше ставила питання про ліквідацію, тобто про відмову від Версальського договору в односторонньому порядку.

Німеччина повинна була шукати і знаходити шляхи для виходу із тієї ситуації. І як тільки така можливість з’явилась, Німеччина її використала без всяких вагань. Маємо на увазі Раппальський договір з Росією про відновлення дипломатичних відносин. Договір поклав початок тривалому і плідному співробітництву між Німеччиною і Росією у 20-ті роки в економічній, політичній й військовій сферах. Це був перший успіх зовнішньої політики післявоєнної Німеччини.

Найбільш гострим для Німеччини було питання про репарації. Встановлений у 1921 р. обсяг (121 млд. марок) був не під силу Німеччині. Заборгованість Німеччини у виплаті репарацій зростала. Введення Францією і Бельгією в 1923 р. своїх військ у Рурську область проблему не вирішувало.

У жовтні 1925 р. відбулася локарнська конференція, яка встановила нову систему європейської безпеки. Німеччина взяла активну участь в її роботі і домоглася того, що отримала міжнародні гарантії недоторканості своїх кордонів на заході (німці пам’ятали про окупацію Рурської області Францією і Бельгією у 1923 р.). Її запросили увійти в Лігу Націй. У 1926 р. Німеччина була прийнята до Ліги Націй як постійний член Ради. Це було перше визнання Німеччини як рівноправного партнера. Додамо, що це був другий успіх зовнішньої політики післявоєнної Німеччини.

У зовнішній політиці в цей час Німеччина балансувала між Заходом і Сходом. В 1925 р. вона підписала з СРСР торговий договір. У квітні 1926 р. був підписаний Берлінський договір про нейтралітет з СРСР строком на 5 років. Торговельні й економічні відносини двох країн з цих пір розвивалися по висхідній. У 20-ті роки в Женеві обговорювалась проблема роззброєння країн Європи. Німеччина наполягала на тому, щоб їй була надана можливість спочатку зрівнятися в озброєннях з Англією і Францією. Відповідно Англія і Франція не були готові до такого кроку. Це було в протиріччі з Версальським договором. Погодженого результату на цей рахунок так і не було прийнято.

У цілому, можна зробити такий висновок. Для зміцнення своїх позицій на міжнародній арені Німеччина використовувала протиріччя між країнами-переможницями. В своїй політиці вона спиралась на фінансову і політичну підтримку США. У той же час Німеччина не відмовлялась від встановлення нормальних відносин з СРСР, так як це відповідало її економічним інтересам і приносило чималі політичні вигоди

У період з 1926 по 1929 рр. німецькі монополії заключили зі своїми американськими, англійськими партнерами ряд угод про економічний розподіл світу. Німецькі монополії стали фактично господарями заснованого в 1926 р. Міжнародного стального картелю, який контролював 2/5 світової виплавки сталі.

Міжнародні картелі, поважним учасником яких були німецькі монополії, використовуються нею для обходу умов Версальського договору в області обмеження виробництва зброї. Вклавши свої кошти у військову промисловість Іспанії, Швеції, Фінляндії, Німеччина встановила над нею свій контроль. Саме там вона почала випускати літаки ”Юнкерс”. В Голландії і Іспанії німецькі фірми почали випускати підводні човни.

У роки світової економічної кризи Німеччина зажадала відміни репараційних виплат. Її в цьому питанні підтримали США. У 1931 р. був оголошений мораторій на один рік по виплаті боргів і репарацій. У 1931 р. було прийнято рішення взагалі ліквідувати репараційні зобов’язання Німеччини. Цього ж року на переговорах у Женеві їй було обіцяно рівноправність в озброєннях. Дехто уже ставив питання про повернення Німеччині конфіскованих у неї колоній. Маємо усі підстави, щоб сказати, що це був четвертий успіх зовнішньої політики Німеччини у міжвоєнний період.

Таким чином, на першому етапі зовнішньої політики Німеччини, який тривав з 1920 до 1933 р., можна характеризувати як такий, що не загрожував безпеці з боку Німеччини іншим народам. Німеччина домагалася припинення зовнішньополітичної ізоляції, і їй в цьому питанні йшли назустріч політичні лідери Європи та Америки.

З приходом до влади фашистів зовнішньополітичний курс Німеччини докорінно змінився. В його основу було покладено ціль підготовки до війни за світове панування.

Правлячі кола Європи та Америки не могли повірити в реальність такої цілі й зі свого боку пробували якимось чином впливати на поведінку фашистів.

У липні 1933 р. Німеччина, Італія, Англія і Франція підписали ”Пакт згоди і співробітництва”. Цей Пакт передбачав співробітництво цих держав з питань перегляду Версальської системи і юридично закріплював рівність Німеччини в озброєннях.

Для Гітлера перегляд умов Версальського договору мав стати першим кроком на шляху світового панування. Другим кроком повинно було стати об’єднання усіх німців в одній державі, а це передбачало приєднання Австрії, населених німцями районів Франції, Бельгії, Чехословаччини, Польщі і Литви. Третім кроком повинно було стати завоювання ”життєвого простору” на Сході.

У випадку реалізації цих планів Версальський договір був би повністю ліквідований, міжнародні відносини докорінно змінились би.

Свідченням рішучих намірів Гітлера став вихід Німеччини з Ліги Націй у жовтні 1933 р. Тоді ж Німеччина покинула і Женевську конференцію по роззброєнню.

У 1934 р. була здійснена перша спроба приєднати Австрію до Німеччини. На шляху вирішення цієї проблеми стала Італія, яка загрожувала прямим воєнним втручанням. Гітлер на цей раз відступив.