Великобританія у перші післявоєнні роки. Внутрішня і зовнішня політика уряду Ллойд Джорджа

Після закінчення першої світової війни Німеччина – головний конкурент Англії – була розгромлена. Територія Британської імперії збільшилась за рахунок колоніальних володінь на 2,6 млн. кв. км, а населення – майже на 13 млн. чол. Економічні втрати Великобританії під час війни були меншими, ніж у інших європейських держав.
Однак перемога у війні далася значною напругою сил. В ній загинуло 875 тис. чол., понад 2 млн. були поранені. 70 відсотків англійського торгового флоту було знищено. До того ж Англія в період війни користувалася американською фінансовою допомогою, внаслідок чого вона перетворилася із кредитора на боржника. В країні знизився обсяг промислового виробництва, конкурентоспроможність англійських товарів на світовому ринку знизилася, більш ніж у 2 рази скоротився зовнішньоторговий оборот Великобританії.
Усі ці труднощі випали на долю коаліційного уряду Великобританії (до нього увійшли консерватори, ліберали, лейбористи), який очолював лідер ліберальної партії Д. Ллойд-Джордж. Наприкінці 1917 р. він виступив з ідеєю проведення економічної і політичної реконструкції країни. На початку 1918 р. уряд Д. Ллойд-Джорджа здійснив виборчу реформу, яка надавала право голосу чоловікам з 21 року, а жінкам – з 30 років. Було запроваджено обов'язкове навчання дітей до 14 років, встановлено пенсії колишнім солдатам, розпочалася демобілізація армії.
Очоливши виборчу кампанію, Д. Ллойд-Джордж закликав гідно зустріти героїв війни та «забезпечити їм світле майбутнє». Англійський прем'єр-міністр вимагав, щоб Німеччина заплатила контрибуцію в сумі 240 млн. золотих марок. Популярним стало гасло «За все заплатять боші!» (тобто – німці). Перші післявоєнні вибори увійшли в історію як вибори «хакі» (за командою). Вони принесли переконливу перемогу консервативно-ліберальній коаліції, яка утримувала владу майже чотири роки.

Робітничий рух

На рубежі 1917-1918 pp. Великобританією прокотилась хвиля мітингів з вимогою припинення війни. Організація фабрично-заводських старост (шоп-стюарди) і профспілки висунули гасло миру. Невдоволення війною росло серед моряків британського військового флоту. Дедалі ширшого розмаху набирав страйковий рух, який у 1919 р. охопив понад 2,5 млн. залізничників, шахтарів, металістів, текстильників. На початку 1919 р. конференція шахтарів висунула вимоги щодо підвищення заробітної плати на ЗО%, введення 7-годинного робочого дня, націоналізації шахт і встановлення на них робітничого контролю. Королівська комісія, упереджуючи страйки, рекомендувала підвищити шахтарям зарплату на 20% і встановити 7-годинний робочий день. Профспілка шахтарів погодилася з такими рекомендаціями і зобов'язалася не проводити страйк.
Влітку 1919 р. відбувся страйк текстильників Ланкаширу. У вересні-жовтні загальний страйк провели англійські залізничники (1 млн. чол.). Про розмах страйкового руху свідчать такі дані: у 1917 р. кількість втрачених робочих днів становила 675 тис, у 1918 р. -5762 тис, у 1919 р. – 35 млн.
Соціально-політичне становище Великобританії ускладнювалося національно-визвольною боротьбою в її колоніях. З 1919 р. патріотичні сили Індії стали на шлях боротьби за незалежність країни. В Єгипті у 1913 і 1921 pp. відбувалися антиімперіалістичні повстання. Національно-визвольні рухи охопили арабські, іранські й турецькі землі, окуповані Англією. У 1919 р. британський уряд змушений був визнати політичну незалежність Афганістану. Зі зброєю в руках проти англійського панування виступили ірландці. Жорстокі репресії англійських властей не зломили їх. У 1921 р. Ірландія домоглася статусу домініону.
Не мала підтримки народу також і інтервенція проти більшовицької Росії в 1918— на початку 1919 рр. Понад 1 млн. фунтів стерлінгів золотом витратив лондонський уряд на військові заходи, спрямовані проти комуністичного режиму в Росії.
Нестабільність соціально-політичних настроїв англійського суспільства значною мірою зумовлювалася економічною кризою, яка охопила економіку країни наприкінці 1920 р. і продовжувалася до 1922 р. Випуск промислової продукції у 1921 р. становив 68% довоєнного рівня. За один рік видобуток вугілля скоротився на 30%, виробництво чавуну і сталі зменшилося у 3 рази. Обсяг зовнішньої торгівлі порівняно з 1913 р. знизився у 2 рази. Внаслідок стрімкого скорочення виробництва у липні 1921 р. в Англії було зареєстровано понад 2 млн. безробітних.
Коаліційний уряд Д. Ллойд-Джорджа у жовтні 1922 р. змушений був піти у відставку. Невдовзі було розпущено парламент і призначено нові вибори.
Під час виборчої кампанії 1922 р. всі політичні партії, що раніше утворювали блоки, виступили самостійно. Вибори принесли перемогу консерваторам, котрі отримали 346 місць у парламенті. Лібералам на чолі з Д. Ллойд-Джорджем дісталося лише 57 місць.
Новий уряд, сформований консерваторами, очолювали Бонар Лоу та Стенлі Болдуїн. Основне своє завдання вони вбачали у відновленні й оздоровленні економіки країни. У зовнішній політиці консерватори проводили курс на підтримку світового панування Великобританії. Реалізація такої політики наштовхнулася на протидію з боку Франції і США. У ставленні до Радянського Союзу консерватори проводили тверду політику тиску, що знайшло відображення в «ультиматумі Керзона». Навесні 1923 р. Радянський Союз було звинувачено у проведенні антибританської політики в Азії. Проте ні внутрішня, ні зовнішня політика консерваторів не дали відчутних результатів. Вивести економіку зі стану застою не вдалося. Все це призвело до того, що політичне становище в державі було досить нестабільним.