Перші державні об’єднання кочових племен на землях сучасної України: кіммерійці, скіфи, сармати

Кіммерійці (IX-VII ст. до н. е.). Вперше вони згадуються в «Одисеї» Гомера в VIII ст. до н. е. та «Історії» Геродота (V ст. до н. е.), а під ім'ям «гамірра» в ассирійських текстах VIII-VII ст. до н. е. Іраномовні племена кіммерійців займали велику територію між Доном та Дністром, а також Кримський і Таманський півострова. Кіммерійці були нащадками племен зрубної культури. Основою їхнього господарства було кочове скотарство, провідна роль у якому належала конярству, що забезпечувало «засобами пересування» кіммерійських воїнів і пастухів. Велику роль у житті кіммерійців відігравали війни. Близько середини VIII ст. до н. е. вони взяли участь у знищенні Фрігійського царства, а в середині VII ст. до н. е. вони оволоділи столицею Лідійського царства Сарди. Панівне становище серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. У ближньому бою кіммерійці застосовували мечі, повністю виготовлені із заліза або споряджені бронзовими руків'ями. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями вони часто ставили кам'яні стели. Кіммерійці виробляли як просте крицеве залізо, так і високо вуглецеву сталь, а ковалі добре володіли основними прийомами своєї професії. У широкому вжитку були бронзові, рідше золоті та скляні прикраси, глиняний і металевий посуд. Мистецтво кіммерійців мало ужитковий характер. Гарними орнаментами (комбінуванням спіралей, ромбів, квадратів) вони прикрашали руків'я кинджалів, деталі вуздечок, посуд. Виробляли й скульптури-статуї, що зображували воїнів. У другій половині VII ст. до н. е. могутня хвиля численних скіфських племен витиснула кіммерійців із Причорномор'я.

Скіфи (VII-III ст. до н. е.). Видатний грецький історик Геродот, що присвятив Скіфії одну з дев'ятьох книг своєї «Історії», виділяв:

· власне скіфів (скіфів-кочівників), які населяли степові райони на схід від Дніпра;

· царських скіфів, що кочували по Приазов'ю та степовому Криму;

· осілих скіфів-орачів, які мешкали в лісостеповій зоні Правобережжя;

· осілих скіфів-землєробів, які розташувалися на Лівобережжі Дніпра.

На зламі V-IV ст. до н. е. поряд із залишками родових відносин у скіфів розвивалося рабовласництво і склалася перша на території України (Північне Причорномор'я )держава - Велика Скіфія,яка була монархічною за формою правління. Держава була насамперед військовою організацією:воїнами були всі дорослі чоловіки і більшість жінок. Верхівку скіфського суспільства становила могутня військова скіфська знать на чолі з царями. До скіфської знаті належали військові вожді, царські дружинники. Основну частину дорослого населення складали воїни, а також хлібороби або скотарі - рядові общинники. Були у скіфів і раби. Цар мав значну владу: він очолював військо, був верховним суддею; невиконання наказу царя каралося смертю. Але його влада не була абсолютною: найважливіші справи обговорювалися. на народних зборах, які дістали назву «Рада скіфів». Це був демократичний орган, на засіданнях якого іноді вирішували навіть долю царів. Найвищого піднесення Велика Скіфія досягла в IV ст. до н. е. за часів царя Атея. Він підкорив своїй владі всі скіфські землі від Дунаю до Дону. Тоді скіфи вели жваву торгівлю з грецькими колоніями - Ольвією, Херсонесом, Тірою, Пантікапеєм, а також з Македонією, Істрією, римськими провінціями. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети.

Основним заняттям скіфів було кочове тваринництво. Поголів'я худоби визначало майнове становище скіфів. У скіфів існували майстерні: збройові, ковальські, деревообробні. Окремим видом ремесла стала найважливіша його галузь - обробка заліза. Другим основним заняттям скіфів були військові походи. Основу скіфського війська становила легкоозброєна піхота. Але головною ударною силою були загони важко озброєних вершників, захищених панцирами, шоломами та щитами. Скіфи були чудовими лучниками, майстерно володіли коротким мечем. Побут скіфів визначався кочовим способом життя. Своєрідними житлами на колесах були кибитки на 4-х або 6-ти колесах, у яких переїжджали жінки та діти, зберігалося майно скіфів. Життя чоловіків із дитинства було пов'язано з конем. Одяг, оздоблений вишивкою, був зручно пристосований до верхової їзди. Серед найвідоміших скіфських курганів - Товста Могила на Дніпропетровщині (тут знайдено відому золоту пектораль),Солоха біля с. Велика Знаменка на території Запорізької області (тут знайдено золотий гребінь), Чортомлик - недалеко від м. Нікополя Дніпропетровської області (тут знайдено зброю).

У IV ст. до н. е. скіфи вели боротьбу з могутньою Македонією за вплив на Балканах і в південно-західному Причорномор'ї. У вирішальній битві в 339 р. до н. е. скіфи зазнали поразки. У жорстокому бою загинув і Атей, якому на той час виповнилося близько 90 років. Після цього скіфська держава почала занепадати, і в III ст. до и. е. Велика Скіфія припинила своє існування. Скіфи відійшли на південь і створили Малу Скіфію зі столицею в Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Сімферополя). У II ст. до н. е. скіфи були остаточно розгромлені сарматами, готами та іншими племенами.

Сармати (ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.). Міжріччя Дніпра і Дунаю сарматські племінні союзи захопили трьома хвилями: у III ст. до н. е. - на чолі з так званими царськими сарматами, у II ст. до н. е. - на чолі з роксоланами, у II ст. н е. - на чолі з аланами. Сарматське суспільство переживало перехідний етап від родоплемінних відносин до ранньокласових. Однак, на відміну від скіфів, сармати пік і не змогли створити власної повноцінної держави, залишаючись своєрідною конфедерацією племінних союзів. Матеріальна культура сарматів, яка генетично була близька скіфській, не могла перевершити досягнень останньої. Однак сармати перевершили скіфів у військовій справі, застосувавши нову для того часу клинову атаку важко озброєної кінноти з довгими списами, проти якої не могли встояти навіть римські легіони. У 372 р. н. е., домінуючи у сарматській племінній конфедерації, алани були розбиті гунами, що призвело до втрати сарматами пануючого становища в Північному Причорномор'ї. Частина аланів відійшла в передгір'я Кавказу, зберігшись до наших днів у складі осетинського етносу. Сармати справили значний вплив на побут, мову й культуру місцевого населення, а також сусідніх слов'янських племен, на економіку й життя міст Північного Причорномор'я.