Мова, стиль, оригінальність авторської манери

Як вже зазначалося, мова у цьому романі грає особливу важливу роль – вона є «тілом» головного герою. Проте, оскільки автор підіймає вже знайоме читачам двох попередніх романів коло питань, то і у «Перверзіях» використовує вже знайомі прийоми. Треба зазначити, що і втретє ці методи працюють, допомагаючи зрозуміти, що саме намагався сказати Юрій Андрухович у цьому творі.

В цілому з редакторської точки зору, «Перверзії» дуже подібні до «Рекреацій» та «Московіади». З одного боку можна говорити про постійність автора, а з іншого – про однотипність творів. Проте, наявні відмінності у задумах все ж таки дозволяють визначити усі романи як три окремих тексти, пов’язаних між собою однією спільною темою: «Буття митця у сучасному суспільстві».

Лугосад (ЛуГоСад) — літературна група, яку складали Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський. Створена 19 січня 1984 р. у Львові. «Методологічна основа» творчості «Лу-Го-Саду» — теорія поетичного ар'єргарду (ідею і аргументування лугосадівсько-ар'єргардної теорії висунув і обґрунтував літературознавець Тарас Лучук). Вірші «лугосадівців» перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською, сербською, хорватською, фінською та іншими мовами. 2007 року перевидали антологію «Лугосад. Об'єктивність канону». Із відходом Назара Гончара 21 травня 2009 р. Лугосад перейшов в історію літератури.

Творчість

ЛУГОСАД — літературна група, до складу якої входили Іван Лучук (нар. 24.02.1965), Назар Гончар (20.04.1964-21.05.2009) і Роман Садловський (нар. 30.10.1964). Група заснована у Львові 19 січня1984 (датування за першою писемною згадкою назви в листі Н. Гончара до І. Лучука). Назва складається з початкових літер прізвищ учасників: ЛУчук, ГОнчар, САДловський. Існують різні варіанти написання назви: ЛУГОСАД, Лугосад, ЛуГоСад, Лу-Го-Сад. Усі учасники групи народилися у Львові, в один рік закінчили Львівський університет (1986). Поетичний доробок лугосадівців найпоказовіше представлений у канонічному корпусі їхніх поетичних текстів — книжковому виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар'єрґард» (1996; перевидання 2007 п. н. «Лугосад. Об'єктивність канону»), що складається з трьох частин: «Ритм полюсів» Лучука, «Закон всесвітнього мерехтіння» Гончара, «Зимівля» Садловського. Поза цим канонічним корпусом існує ціла низка різноманітних поетичних публікацій — і окремих книжкових, і в періодиці, і в різних виданнях. Саме сукупність їхніх поетичних текстів і творить феномен поетичного ар'єрґарду. Методологічною основою творчості ЛУГОСАДу є концепція поетичного ар'єрґарду, автором якої є літературознавець Тарас Лучук. ЛУГОСАД займає виняткове місце в українському літературному процесі 80-90-х років ХХ століття. Позиціонуючи себе як явище марґінальне, лугосадівці насправді потрапили до фарватеру літературного процесу зміни епох, створивши прецедент поетичного угруповання із власною естетикою та літературно-мистецькою ідеологією, із власним канонічним корпусом поетичних текстів. ЛУГОСАД в історико-літературному контексті зазвичай розглядають як цілісне явище — у триєдиній сукупності, а не кожного із трьох лугосадівців зокрема. Будь-який більш-менш поважний аналіз розвитку української літератури протягом двох останніх десятиліть ХХ століття не може обійтися без залучення до розгляду творчості ЛУГОСАДу або принаймні без згадок про нього. Прикладом визнання ЛУГОСАДу може служити залучення його поетичної творчості до програм вивчення сучасної української літератури у старших класах середньої школи та вищої школи гуманітарного профілю. Учасники групи мають у доробку теж марґінальні види творчості: І. Лучук і Н. Гончар — паліндромію, а Р. Садловський — поезомалярство. Літературна група ЛУГОСАД є явищем феноменальним у дискурсі актуальної української літератури, зокрема завдяки культивуванню поетичного ар'єрґарду.

Третя хвиля — це так звана «нова хвиля», постмодернізм — відродження авангардизму в кінці 1980-х — на початку 1990-х pp. Представники цього стильового напряму: угруповання «Бу-ба-бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець), «Пропала грамота» (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський); «Нова дегенерація» (Іван Андрусяк, Іван Ципердюк, Тетяна Майданович, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко, Євген Пєшковський).

Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада) — літературне угруповання, засноване 17 квітня 1985 року у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович (Патріарх), Віктор Неборак(Прокуратор) та Олександр Ірванець (Підскарбій). Прізвиська авторів походять від того, що Юрій Андрухович є найстаршим серед трьох, Олександр Ірванець став Підскарбієм через захоплення нумізматикою, а Віктор Неборак став Прокуратором через свою схильність до аналізу та літературознавства ^[1].

Перший публічний вечір «Бу-Ба-Бу» відбув­ся наприкінці 1987 року в Києві. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987—1991 роки. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки 1—4 жовтня 1992 року поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисерС. Проскурня). В 1995 році вийшла перша спільна книга бубабістів «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.[...]ри» у видавництві «Каменяр». У 1996 році друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу.

Літугруповання стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.

«Пропала грамота» — літературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувало в кінці 80-х — на початку 90-х рр. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. У 1991 р. вийшла книга з однойменною назвою. Книга «пропалограмотіїв» мала великий успіх і резонанс.

Бубабізм – стиль поетичної групи

“Бу-Ба-Бу” – Бурлеск-Балаган-Буфонада (К. - №7. – 2002. – С25); Що

визначає нове бачення відповідності африканізму і Південної Африки (МУ.

- №10. – 2001. – С12); Якщо не вважати за таку появу своєрідного

альфонсизму: мовляв, світ (і Захід зокрема) повинен утримувати Росію,

інакше вона образиться і не дружитиме із Заходом (Світ.- 1999.- №10.-

С.84).

Академія Бу-Ба-Бу об'єднує членів Бу-Ба-Бу та поетів нагороджених премією Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року»:

· Іван Малкович (1988)

· Назар Гончар (1989)

· Віхта Сад (1990)

· Володимир Цибулько (1991)

· Михайло Барбара (1992)

· Олена Буєвич (1993)

· Петро Мідянка (1994)

· Микола Холодний (1995)

· Галина Петросаняк (1996)

· Юрко Позаяк (1997)

· Сергій Жадан (1999)

Роман О.Забужко Польові дослідження українського сексу: дискурси у вимірі пост. Українська література на межі ХХ — ХХІ ст. характеризується своєю строкатістю й поліфонічністю, розмаїтістю, переплетенням різнорідних, інколи навіть суперечливих тенденцій, взаємодією традиційного і новаторського, власне українського й універсального, загальнолюдського, що заявляє себе в розробці й оновленні видів і родів літератури, поширенні та зміні її проблематики.

Характерними ознаками постмодернізму в українській літературі стали іронічність, карнавальність, видовищність, маскарадність, відродження барокових ігрових принципів. Жінки-письменниці мають свої голоси в поліфонії сучасної літератури, пишуть гостро, актуально, самобутньо, по-новому. Роман О. Забужко Польові дослідження з українського сексу 1996 р.

це зразковий тексту українського постмодернізму. Саме в ньому чи не вперше зявився образ нової героїні — субєктивної, інтелектуальної, творчої, яка обстоює право на автономність і свободу. У центрі роману — ідея подвійної жіночої маргінальності — соціокультурної та національної. Сюжет розгортається навколо особистісного конфлікту між чоловіком-художником та жінкою-поетесою, і цей конфлікт набуває культурологічного смислу, стає імпульсом для аналізу постколоніальної ситуації в Україні. Авторка торкається тем національного характеру, української мови, творчості, проблеми співвідношення і взаємодії української і західної культур тощо. Образ нової героїні, яка прагне творчої самореалізації в чужому, переважно чоловічому світі, утілений і в інших повістях письменниці.

Роман О. Забужко скандалізував пристойне товариство, звикле до стереотипів, у тому числі й літературних. Задуманий як твір-провокація він, безперечно, виконав свою місію і підірвав, зрушив, демонтував традиційні норми й поняття, по суті ознаменувавши собою початок нової ери в українському письменстві. Прикметно, що О. Забужко стала не просто митцем-новатором, а кинула своєрідний виклик, вийшовши поза межі подвійної маргіналізації. Однією з головних ідеологічних основ тексту був фемінізм, який розглядався у контексті однієї із свобод демократичного посттоталітарного суспільства і трактувався більше на рівні ідеологічної декларації, ніж практичного опору. Він втілювався в її житті як постійна опозиція до традиційної моралі, поборення суспільних табу, відвойовування власного простору. Наголошувана емансипованість персонажа виразніше відтіняла всю приреченість та патріархальність українського соціуму, ще загрозливішу від функціонування міфу про особливий статус жінки в національній родині. Прикметно, що особиста доля героїні бачиться не самодостатньою. Вона фатально закорінена в історію та культуру нації, і однозначно не може бути іншою, оскільки жінка не здатна позбутися залежності, не стільки статевої, скільки культурної. О. Забужко доводить, що для героїні власна свобода можлива лише за умови свободи національної. Ситуацію замкненого кола підкреслено атмосферою драматичного надриву, яка пронизує весь твір. Феміністична заангажованість тексту давала можливість реалізуватись революційній жіночості. Авторка ставила за мету омовити себе і власний гендерний досвід. Н. Зборовська зазначає: Почуття скривдженості й несвідоме бажання помсти неодмінно породжує проекцію ворога. В аналітичному жіночому дискурсі ним виступає патріархат і тоталітаризм як його послідовний продукт. У творі О. Забужко тоталітаризм трактується саме як особистий ворог героїні. Феміністична проблема трактується на рівні внутрішнього сприйняття: радикальних змін зазнало не стільки суспільство, скільки свідомість конкретної особистості. У прозі сьогодення центральною стає проблема індивідуального вибору — кожен з персонажів конструює своє життя, не акцентуючи увагу на приналежності до слабкої статі.
У текстах не дискутуються питання гендерного суперництва, рівності, війни. На перший план виходить суверенна особистість — сама по собі — без жодного акцентування статевого фактора. Художні конфлікти носять загальнолюдський характер — відображають проблему екзистенціальної самотності сучасної людини в глобальному світі.
Роман відображає постмодерну бездомність: В її основі — ситуація змінюваності, міграції, детериторізації. Іншими словами, український постмодернізм утілює бажання бути не вдома, а в дорозі . Письменниці неодноразово підкреслюють, що їх героїні не мають власного дому, відчуття бездомності є наскрізним у текстах. У Оксани героїні роману Польові дослідження з українського сексу дім асоціюється з постаттю маленької дівчинки, яка залишилася в щасливому минулому, в яке так хочеться повернутися. У дорослому житті — лише тимчасові помешкання, які поглиблюють відчуття самотності й приреченості на вічне блукання в пошуках міфічного прихистку. Єдиною твердинею, константою у цій трагічній ситуації є рідна мова: дім твій — мова, яку до пуття хіба ще скількасот душ на цілім світі й знає, — завжди при тобі, як у равлика, й іншого, непересувного дому не судилось тобі, кобіто, хоч як не тріпайся. Попри настрій приреченості, у Оксани існує ідеальна мрія про Батьківщину як рідний дім, що втілюється в оптимістичному фіналі. Героїня О. Забужко по суті втікає за кордон, аби тільки виламатися, вирачкуватися з колії — з отої віковічної вкраїнської приреченості на небуття [6, 32]. Для неї бути українцем — прокляття, родова травма, тавро, яке застилає простір, унеможливлює будь-яку реалізацію як особистості, жінки, митця, громадянина. Так подорож набуває місіонерської спрямованості. Героїня репрезентує Україну, несе правду про державу: Господи, як я хочу, аби ми щось побачили, аби нас нарешті почули, і скільки сил вгепала в це діло … пів-України з місця зірвати, пів-Америки поманити за собою в Україну і справді ж була проходила по їхньому континенту, як гаммельнський щуролов із ден цівочкою [6, 79]. Вона розвінчує, викриває, переконує, зрештою — виступає символічним уособленням держави. Поїздка за кордон бачиться як спосіб довести світові спроможність України та вийти поза межі зачарованого кола власної приреченості. Жінка пристрасно любить й водночас ненавидить країну, яка ставить хрест на особистості: Україна — Хронос, який хрумає своїх діток з ручками й ніжками [6, 23]. Н. Монахова слушно зауважує, що героїня конструює себе та своє життя як втілення української національної ідентичності [10, 131]. Оксана заангажована в свою державу і тому все повязане з її історією, культурою, політикою сприймає як індивідуальну трагедію: та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя відрадненської комунальної хрущовки, з якої цілий вік марно силкуєшся вирватись [6, 28-29].
О. Забужко Польовими дослідженнями з українського сексу започаткувала стиль письма, який прийнято називати мовою тіла. Мовна нетрадиційність може розглядатися як один із багатьох способів бунту, окреслених в тексті, направлених на руйнування усталеної структури суспільства, в тому числі й мовної. Ненормативна лексика ніби опонує офіційному дискурсу влади й водночас переакцентовує його, спрямовує проти колоніальної моделі світу. Як зазначає Т. Гундорова: Креолізованість тексту виявляється в тому, як проза чергується з вкрапленням поетичних строф, цитат, англомовних фраз, культурологічних відступів, курсивів, виділень, латинських та кириличних знаків, що й творить відчуття різнорідности, яке формує та утримує вкрай відверта й пристрасна оповідь героїні [3, 126-127]. Художня мова твору підпорядкована необхідності доводити, переконувати, бунтувати.
Іронічність роману О. Забужко сприймається як вербальне звільнення від ідеологем посттоталітарної доби. Саме таку інтерпретацію пропонує Т. Денисова: Іронічність погляду забезпечує обєктивність оцінок, не дозволяючи впадати в пафосність, тобто створюючи передумови для наступного вибору . Специфічного колориту аналізованим текстам надають автокоментарі. Зокрема, в О. Забужко: З чим вас, дєвушка, й поздравляю [6, 63], Ой, я тебе прошу! — кого ти дуриш , Ой як шляхетно з твого боку, золотце [6, 84], Пять балов дєвушка. З одного боку, це свідчить про намагання героїнь компенсувати у такий спосіб некомунікабельність зовнішнього простору, а з іншого -
показує внутрішню роздвоєність, яка оприявнюється і на вербальному рівні.

Естетика карнавалу, маскараду та іронічної гри, характерна для постмодернізму, виявилася у вербальних іграх, у яких обєктом маніпуляцій стали текст і мова, а засобами гри — принципи повтору та фрагментування дискурсу, гра слів, тасування цитат, обігрування-наслідування чужого стилю, переписування текстів минулого, використання сленгу, тавтології, маргінальних словників, мовних гібридів, гетероглосії різноголосся мов тощо. Таким способом письменник фіксує парадокси сучасного життя, в якому панує безвіря, осмислює його за допомогою чорного гумору, пародій-колажів, бурлескних інверсій високого і низького. Граничною ситуацією є втрата значення слів, недоступність їхнього сенсу, що стає основою абсолютної некомунікабельності, створює відчуття метаморфози світу, перетворення його на першосвіт неназваних речей, або речей, імен, назви яких виявляються мертвими. Неоднорідність, своєрідна шорсткість, рельєфність притаманна прозі О. Забужко, яка містить поетичні строфи, цитати, англомовні та російськомовні залапковані фрази, курсиви, виділення. Все це створює відчуття різнорідності, мовної нерівності, а велика довжина фраз і речень передбачає читання їх на одному диханні.

Абсолютизація субєктивного начала спостерігається, зокрема, у творах О.Забужко. Прикметною рисою їхніх текстів є послідовна однозначність іноді навіть категорична декларативність авторської позиції, що виводить на перший план субєктивне Я, а персонажа відтісняє на марґінеси твору. Посилення субєктивного в сучасній українській прозі якісно відрізняється від тієї активності авторського Я, що проявлялася у літературі на попередніх етапах її розвитку. В українській новітній прозі субєктивне абсолютизується, гіпертрофується. Детально зясовується функціональність авторського Я у творах з однозначною субєктивною позицією, в якій спостерігається послідовна активізація субєктивного начала на тлі нівеляції особистості персонажа.

Постановка проблеми. Масова література, або паралі-