Правовий статус фізичних осіб у МПрП.Види правових режимів , які надаються іноземцям.Обмеження національного режиму

Серед суб'єктів міжнародного приватного права важливе місце у правовідносинах посідають фізичні особи, правовий статус яких може бути різноманітним. Переважно у доктрині, законодавстві, практиці до цих осіб застосовують поняття "іноземці". Воно вважається широким за змістом і включає вужчі за значенням поняття: "іноземний громадянин", "особа без громадянства" (апатрид), "особа з кількома громадянствами" (біпатрид) та ін. Поняття, що виражаються вказаними термінами, не завжди визначаються у джерелах права та доктрині держав. Якщо ж вони й містять такі визначення, то останні не є однаковими.

Кожна держава визначає у власному законодавстві осіб, які є її громадянами. Тобто, враховуючи вимоги національного законодавства, можна вирішити питання про те, яка особа не є громадянином цієї держави. Положення про визначення громадянства особи закріплені в Європейській конвенції про громадянство, схваленій Комітетом Міністрів Ради Європи 15 травня 1997 р. та відкритій для підписання з 6 листопада 1997 р. Україна поки що не підписала цієї Конвенції. Концепція, за якою іноземцем вважається особа, що не є громадянином цієї держави, превалює у більшості держав. Тому в них поняття "іноземець" охоплює поняття: "іноземний громадянин" та "особа без громадянства".

Сукупність прав, свобод та обов'язків іноземців у державі перебування, що гарантуються нею, утворюють їхній правовий статус, який у міжнародному приватному праві часто залежить від: 1) виду правового зв'язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства, особи з кількома громадянствами, біженці та ін.); 2) терміну перебування у державі (постійно проживають, тимчасово перебувають); 3) мети перебування у державі (виконання службових обов'язків, підприємницька діяльність; виконання певної роботи, навчання, підвищення кваліфікації, стажування, лікування, знаходження у приватних справах тощо); 4) притаманності особам імунітетів і привілеїв (працівники дипломатичних і консульських установ).

Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди повністю підпорядковується законодавству держави перебування^ тобто нормам конституцій держав, спеціальним законам про правовий статус іноземців, іншим нормативно-правовим актам. На іноземних громадян може поширюватись і дія законодавства держави їхнього громадянства, на осіб без громадянства - законодавство держави їхнього постійного місця проживання. Статус цих осіб визначається також міжнародними договорами. До них належать, зокрема, Конвенція про правовий статус біженців від 28 липня 1951 р., Конвенція про правовий статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 р., міжнародні угоди щодо прав та обов'язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

Кожна держава, яка приймає іноземців, окрім правових норм, повинна дотримуватися загальних міжнародно-правових принципів, тобто визнаних усіма державами обов'язкових норм міжнародного права, що їх закріплено у: Статуті ООН; Загальній декларації прав людини 1946 р.; Міжнародних пактах про громадянські й політичні права, а також про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.; Підсумковому акті наради в Гельсінкі 1975 р., деяких інших. Так, принципу безумовної заборони дискримінації за ознаками раси, національності, громадянства, статі тощо у відносинах, що належать до міжнародних приватноправових, прагнуть дотримуватись усі держави. Особливо важливим є його дотримання у трудових та сімейних правовідносинах, при здійсненні судочинства.

Крім загальних принципів міжнародного права, кожна держава, що приймає іноземців, під час визначення їхнього правового статусу зобов'язана враховувати спеціальні правові принципи. У доктрині визначається різна їх кількість. До них належить, зокрема, поширення на іноземців юрисдикції держави перебування. Цей принцип означає, що для іноземців є обов'язковим правопорядок, установлений державою, в якій вони знаходяться. Якщо ж іноземець не підпорядковується її юрисдикції, він може бути висланий за межі цієї держави на виконання рішення, винесеного відповідно до закону (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права). Норми інших міжнародних актів, а саме ст. 20 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців зобов'язують іноземців підкорятися юрисдикції держави перебування. Відповідно до ст. 12 зазначених

Конвенцій особистий статус апатрида чи біженця визначається за законами країни їх доміцилію чи, за відсутності такого доміцилію, за законами країни їх проживання.

Іноземці мають право на захист з боку держави, громадянами якої € чи місце проживання (місцеперебування) в якій вони мають. Це випливає, зокрема, зі змісту статей 7, 8 Загальної декларації прав людини, де зазначається рівність осіб перед законом та право особи на ефективне поновлення її порушених прав, наданих їй конституцією чи законом. Положення статей 3, 6-9, 11-13, 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права детальніше визначають зміст права іноземців на захист. Цей принцип часто знаходить своє закріплення в національному законодавстві.

Стаття 16 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права зазначає, що кожна людина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності. Цей принцип може закріплюватись у конституціях держав (наприклад, п. 5 ст. 151 Конституції Алжиру) чи в інших нормативних актах (скажімо, у законах про правовий статус іноземців). Визнання правосуб'єктності іноземця з боку держави перебування означає, що він не звільняється від виконання законів цієї держави. Наприклад, обов'язок виконувати майнові зобов'язання передбачений національним законодавством. Наявність в іноземців певних зобов'язань стосовно держави перебування проголошено ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 2 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців.

Принцип свободи виїзду іноземця з території держави перебування закріплено у ст. 13 Загальної декларації прав людини, ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, іншими міжнародними актами. Він зазначається також у конституціях багатьох правових систем (приміром, ч. 11 ст. 22 Конституції Японії*) та в інших національних і міжнародних актах1. Проте кожна держава у своєму законодавстві відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, таких же вимог інших міжнародних документів може встановлювати обмеження виїзду іноземців із власної території.

Режим іноземців - це сукупність прав та обов'язків іноземців на території держави перебування. Розрізняють три види режиму іноземців:

1) національний режим означає зрівнювання іноземців у тих чи інших правах з власними громадянами;

2) режим найбільшого сприяння - надання іноземцям у певній сфері таких прав і встановлення таких обов'язків, які передбачені для громадян будь-якої третьої держави, що знаходяться на території даної держави у найбільш вигідному правовому стані. Такий вид режиму частіше за все встановлюється на основі взаємності;

3) спеціальний режим означає надання іноземцям у тій чи іншій сфері певних прав і встановлення певних обов'язків, які відрізняються від тих, що передбачені у даній сфері для власних громадян відповідної держави. Спеціальний режим встановлюється для осіб дипломатичних і консульських представництв, наділених відповідним імунітетом.

В Україні щодо іноземців застосовується переважно національний режим. Національному режиму властиві відповідні ознаки.

1. Іноземці та особи без громадянства користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України). Такий режим застосовується лише до тих іноземців, які перебувають в Україні на законних підставах.

Перелік основних прав, свобод та обов'язків іноземців міститься в розділі II Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". Іноземці мають право на відпочинок, охорону здоров'я, житло, участь в об'єднаннях громадян, але вони не можуть згідно зі ст. 36 Конституції України бути членами політичних партій України. Іноземці можуть займатися інвестиційною, економічною та іншими видами підприємницької діяльності. Іноземці мають право на трудову діяльність в Україні, але не можуть призначатися на деякі посади або займатись певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України це пов'язано з належністю до громадянства України.

Іноземці мають право володіти майном на території України, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права. Вони мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їхніх особистих, майнових та інших прав. У судочинстві іноземці, як учасники процесу, користуються такими самими процесуальними правами, що й громадяни України. Наприклад, суб'єктами права на конституційне звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (ст. 43 Закону України "Про Конституційний Суд України").

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України. Всі інші іноземці та особи без громадянства оплачують своє навчання, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, прийняті до навчально-виховних закладів України, мають права і обов'язки учнів і студентів відповідно до законодавства України. Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

2. Межі національного режиму перебування іноземців в України Статтею 64 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи людини та громадянина можуть бути обмежені у випадках, передбачених законодавством України. Наприклад, згідно зі ст. 24 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" на іноземців та осіб без громадянства не поширюється військовий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України. У ст. 23 зазначеного Закону закріплено, що іноземці та особи без громадянства не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах. Подібна практика існує і в інших державах.

Деякі обмеження прав і свобод іноземців в Україні передбачені й іншим галузевим законодавством. Так, у положенні ч. 2 ст. 81 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року визначено, що іноземці можуть набувати право власності на земельні ділянки лише несільськогосподарського призначення у разі:

* укладення договору купівлі-продажу, дарування, міни тощо;

o прийняття спадщини;

* викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм за правом власності.

3. Національний режим мас неперсоніфікований характер, тому що поширюється на всіх іноземців, які перебувають в Україні на законних підставах.

4. Національний режим мас абсолютний характер, тому що поширюється на всіх законослухняних іноземців, які перебувають в Україні, незалежно від того, чи є аналогічні права в громадян України у відповідних країнах. Проте Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (ч. З ст. 2) передбачає можливість застосування реторсії. Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.