Імпресіоністські та модерністські тенденції у творчості українських художників

Імпресіонізм – напрямок у мистецтві, який набув особливого розвитку в 1870-1880р., спочатку у Франції, а потім і в інших країнах. Назва “іmpression”, яким ці художники виражали своє прагнення відображати безпосередні миттьові враження.

Мистецька діяльність українських художників розвивалась на тлі тих соціальних змін, які вносив в економічне та соціальне життя країни капіталізм в останні роки минулого століття. Ті зміни позначилися на світогляді і психології суспільних верств, на укладі класових сил, а тим самим і на тих шляхах, якими йшов культурний розвиток взагалі в тому числі і розвиток мистецтва. На тому процесі розвитку кладе свій відбиток класова диференціація, що глибшає і поширюється з кожним роком. Селянські рухи 1902-04 років, революція 1905 року, страйки й економічні бої в Росії перед 1905 роком, все вказує, що все більше формується два табори: буржуазний і пролетарський.
Ця диференціація находить свій відбиток і в літературі та мистецтві, де також утворюється класовий поділ. З одного боку робітнича й селянська тематика набирає більшої опуклості і класової значимості в творах І. Франка, М. Коцюбинського і інших. Інші знову письменники відтворюють класове обличчя україн-ської буржуазії, її світогляд, опертий на тій зміні, що наступила в суспільних відносинах.
Для нової української інтелігенції старе народництво стає вузь-ким і незадовільним, народницьке „слугування народові - важким і чужим, — отже повстає клич „праці для себе", творення для своїх потреб і світогляду. „Шукання краси", .мистецтво для мистецтва" — це ' кличі, що природно постали на ґрунті змін» світогляду української інтелігенції, так як постали вони вже ра-ніше серед інтелігенції інших народів. В літературі найшло це ви-яв у модернізмі, в філософії індивідуалізму (Вороний, Кобилянська, Хоткевич і ін). В мистецтві іде цей самий процес. А що-й мистецтво (малярство, скульптура на Україні ще в більшої мірі, ніж в інших країнах, залежне було від свого соціального замовця, яким на Україні була буржуазія, та ідеологічно зв'язана з нею інтелігенція,— то це мистецтво відбило в собі змагання» і психологію свого замовця.
Модернізм — це світоглядна та культурно-естетична реакція на вступ людства на рубежі XIX—XX ст. у якісно новий етап свого розвитку. У цей період на планеті відбулися глобальні зрушення, з'явилися нові явища, виникли нові тенденції: відчутно посилилася єдність світу, взаємозалежність народів і держав й водночас загострилися міждержавні протиріччя, різко зросла загроза світового конфлікту. В українській літературі першим модерністські гасла висунув 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках «Літературно-наукового вісника» у програмному відкритому листі закликав повернутися до ідеї «справжньої запашної поезії», тематично і жанрово розширити існуючі в тогочасній літературі рамки. Естафету в М. Вороного прийняла група галицьких письменників «Молода муза» (П. Карманський, В. Пачовський, О. Луцький та ін.), яка 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.
У цей час у культурній сфері чітко окреслилися дві тенденції — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками — символізмом та психоаналізом. Характерною рисою розвитку українського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося в геометрично чітких лініях споруд, динамічності їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

44.Грушевський Михайло Сергійович
- історик, громадський і державний діяч України
Михайло Грушевський - це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, фундаментальністю. Йо-го перу належить близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою досліджено його публіцистику, епістолярний доробок.Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної "Історії України-Руси", справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження.
Михайло Грушевський -блискучий, неперевершений організатор наукового життя, голова Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та академічної кафедр, засновник львівської і київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняній історіографії.
Михайло Грушевський - видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя - самоствердженню свого народу.
Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він наголошував: "Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою".
Тривала подвижницька праця Михайла Грушевського у Галичині і Наддніпрянщині, у Львові і Києві стала живим уособленням єднання західних і східних теренів України.
Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, "право самому порядкувати на власній землі". Зрозуміло, стверджувати, що він завжди був радикальним самостійником, було б відступом від історичної правди. Проте не можна не бачити, що його автономістські і федералістські погляди пройшли суттєву еволюцію, визначалися конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема, такі промовисті документи, як Універсали Центральної Ради, де авторська участь Грушевського не тільки незаперечна, а й визначальна.
Становлення демократичної, правової Української держави також є одним з лейтмотивів ідейної спадщини Михайла Грушевського. Він показав, що еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам, обраних народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості.
Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М.Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам'ять про нього вічна, наукові праці - невичерпне джерело мудрості на всі віки.