Культурний ренесанс 20-хроків XX ст

На початку XX ст. українська культура розвивається в контексті європейського та світового культурного процесу. Протягом усього XIX ст. зусиллями передової інтелігенції, корифеїв української культури готувався ґрунт для духовного відродження нації, відновлення її державності. У системі української культури на той час означилися практично всі основні ділянки - література, театр і драматургія, мистецтво та архітектура, музика, народна культура і фольклор, розвивалася наука, освіта, преса, книговидання.

Українське відродження 20-х років знайшло найзначніший прояв у літературі. Велика кількість талановитої молоді, переважно вихідці з села, подалася в літературу, намагаючись виразити в мистецтві слова своє захоплення романтикою революції та будівництва соціалізму. Створена в 1922 році спілка селянських письменників "Плуг", активістами якої були Андрій Головко, Олександр Копиленко, Петро Панч, Василь Минко, налічувала сотні людей. Спілка пролетарських письменників "Гарт" (1923), до якої входили Василь Еллан-Блакитний, Майк Йогансен, Володимир Сосюра, Павло Тичина та інші літератори, як і об'єднання "Молодняк", куди входили письменники-комсомольці, мала на меті переважно політизацію творчості їхніх членів, хоч у надрах цих об'єднань формувався талант багатьох справжніх митців.

Одним з найвидатніших літературних об'єднань 20-х років є ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). На думку ініціатора та ідеолога цього об'єднання Миколи Хвильового (1893-1933), воно повинно було стати справжньою лабораторією професійної майстерності та вільної творчості, поєднуючи ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка мислилась як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям. До її складу дійсно увійшла блискуча плеяда літераторів, серед яких були Микола Куліш, Микола Бажан, Майк Йогансен, Павло Тичина, Петро Панч, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Григорій Епік та ін.

На межі 20-30-х років ситуація в українській культурі докорінно змінилася. Тоталітарне суспільство, відчуваючи свою уразливість перед словом правди, розпочало репресії. Спрямовуючи гостроту удару насамперед проти визначних діячів інтелігенції, тоталітарна влада прекрасно усвідомлювала, що саме ця верства є найвпливовішою силою, здатною чинити духовний опір, підносити свій голос на захист народу, привертати увагу світової громадськості. Винищення української духовної еліти в 30-х роках відоме як українське розстріляне відродження. До нього належать не лише ті діячі, які були фізично знищені, розстріляні, закатовані, загинули в тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й значна частина тих, хто, зазнавши репресій і утисків, на довгий час припинили творчу працю.

50.Український авангард: художні стилі й естетичні напрями

У перше десятиліття ХХ ст. Україна стала одним з центрів авангардного мистецтва. Перші виставки авангардистів відбулися в 1910 року в Києві та Одесі і лише згодом У Петербурзі та Москві. Французький мистецтвознавець Маркаде в одній зі своїх статей називає Україну колискою російського авангарду, маючи на увазі, що тут пройшли ранні роки і сформувалися художні смаки метрів російського авангардизму Казимира Малевича, Володимира Татліна, братів Володимира та Давида Бурлюків.

На початку століття в Києві зароджується феномен творчості Олександра Архипенка (1887-1964). Найвизначнішими постатями українського авангарду цього часу були також Олександр Богомазов (1880-1930), що започаткував в Україні мистецьку течію кубофутуризму, а також Василь Єрмилов (1894-1967), Олександра Екстер (1882-1949).

Течію авангардизму в українській літературі 20-х років найяскравіше репрезентували футуристи на чолі з Миколою Семенком. До її лав у різний час входили поети Олег Слісаренко, Микола Терещенко, Гео Шкурупій, Микола Бажан, Валерян Поліщук, критик Володимир Коряк. Пропагуючи урбанізацію культури, захоплюючись технікою і виробництвом,бажаючивтілити ритм сучасної епохи у відповідні нові поетичні форми, футуристи нерідко вдавались до штукарства і деструктивності, інколи войовничо нападали на прихильників традиційних художніх течій.

Піднесення охоплює також сферу українського музичного та театрального мистецтва. У 1904 році М. Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу; з 1907 року в Києві почав діяти перший стаціонарний український театр Миколи Садовського; у 1915-му організовано Товариство українських акторів, діють численні театри і трупи як у Наддніпрянській Україні, так і в Галичині, що опановували світову драматургічну класику, звертаючись до п'єс європейських авангардних авторів.

"Поворотом до Європи" оголошує головний напрям своєї творчої діяльності видатний режисер-новатор Лесь Курбас (1887-1937). У створеному ним "Молодому театрі" (1916) вівся інтенсивний пошук нових експресивних засобів сценічної дії, яка відбивала б ритм сучасної епохи.

Головним стильовим напрямом в архітектурі України 20 - середини 30-х років був конструктивізм, що максимально використовував принципи функціональності, раціоналізму та економності.

51.Український кубофутуризм;

Термін "кубофутуризм" виник з назв двох живописних напрямків: французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав (на "аналітичній" стадії свого розвитку) предмети і фігури, в цілому прагнув до конструктивності, до архітектоніки. Футуризм же — це надзвичайна динаміка, що руйнує конструкцію. Його кумири — рух, швидкість, енергія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу. Однак саме українські авангардні живописці — при більшому тяжінні до кубізму — об'єдналися під назвою кубофутуризму. Звільняючись від прямого наслідування натури, художники одержали певну свободу по-своєму інтерпретувати світ.

Першим представником українського кубофутуризму є художник О. Богомазов, професор Київського художнього інституту. У 10— 20-х роках в Україні працювала ціла генерація художників, що творили картини світового рівня: О. Богомазов ("Вірменія", "Пилярі", "Київ, Глибочиця", "Базар" та ін.), О. Екстер ("Міст"), Г. Нарбут ("Футуристичний портрет"), Н. Редько ("Світло і тінь симетрії"), Г. Собачко-Шостак ("Рух кольору", "Тривога"), В. Хвостенко-Хвостов ("Crescendo з рухливих кольорових конструкцій"), К. І Пекарський ("Фантастичне місто"), А. Петрицький ("Композиція") та ін.

Першу виставку нового мистецтва в Україні, названу «Ланкою», за спогадами художника Д. Бурлюка, громадськість не сприйняла, а критика «зухвало обілляла брудом». 1914 року новоутворена група «Кільце» влаштувала свою (через світову війну першу і останню) виставку, в якій взяв участь 21 художник. У передмові до каталогу виставки, крім маніфестації основних теоретичних положень, було сказано: «Ми доводимо існування в нашому місті творчих сил».

Художник О. Богомазов – поет за світовідчуттям і аналітик за складом мислення – вже у 1913–1914 роках створив десятки картин, акварелей та рисунків, в яких відчутний подих різних течій початку століття – експресіонізму,неопримітивізму, абстракціонізму. Та будучи прихильником і теоретиком кубофутуризму, він пише трактат «Живопис і елементи» – блискучу теоретичну розвідку про те, як темп і ритм зовнішнього життя перекладається художньою особистістю на мову живопису. «Світ виповнений енергією руху, – розмірковує автор, – і спостережливе око бачить динаміку навіть у статичному предметі («гора насувається», «рейки біжать», «стежка в’ється»)». Предмет для кубофутуриста – не інертна матерія: «Київ у своєму пластичному об’ємі виповнений прекрасного і розмаїтого глибокого динамізму. Тут вулиці впираються у небо, форми напружені, лінії енергійні, вони падають, розбиваються, співають і грають». Художник, розуміючи це, може зімітувати своє переживання за допомогою ліній і форм. «Людина штовхає тачку вулицею додолу, – тлумачить О. Богомазов свою картину з подібною назвою. – Довгі прямі лінії дерев’яних ручок, кут, утворений ящиком, рухлива постать людини і коліс творить такий натиск руху, що викликає в сусідніх будинках опір та ілюзію руху, протилежного тачці. Ясно спостерігається, як лінії чотириповерхового будинку наче пручаються, змінюють свій напрямок, щоби встояти і не бути зметеними концентрованим рухом тачки і людини .»

Трактат О. Богомазова споріднений з теоретичною роботою абстракціоніста В. Кандинського «Про духовне у мистецтві» і книгою Глеза-Метценже «Про кубізм». Але глибина і переконливість обгрунтування нового мистецтва робить його працю безприкладною. Про Богомазова кажуть, що він поставив кубофутуристичний зір не лише художникам, а й поетам: «Трикутні скелі, призматичні кручі, зигзаг розколин, креслених по них, кристали гір, зубчасті та блискучі . Піднісся конус нової гори» – це рядки з вірша М. Бажана про Кавказ.

Як і всі кубофутуристи, Богомазов віддає перевагу урбаністичним сюжетам («Потяг», «Базар», «Київ. Гончарка»), але на відміну від італійського футуриста Марінетті, що з гіркотою ганьбив свою Венецію («ринок лахмітників»), від інших, хто трактував тему міста як місця, де руйнується і гине особистість, він вважав, що « . місто б’є особистість, але воно таки може і викувати й’«. Перенапружений урбанізм французьких кубістів та італійських футуристів у Богомазова пом’якшувався. Темп і тіснява міста у нього поєднується з м’якими рухами людей.

Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості – кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близькість до таємничих стихій життя. Тут немає прямих стилізацій, проте є ясна, ритмічна мова кольорів, які звучать дзвінко, локально, наділені силою, але зберігають при цьому вишукану палітру – синьо-фіолетові гами, джерело яких, з одного боку, – вплив фіолетових уподобань М. Врубеля та О. Мурашка, а, з другого, – колорит стародавніх київських мозаїк.