Розвиток української культури під час революції 1917-1920 років

На початку 20-х років — найтрагічніший період українського відродження серед інтелігенції панували настрої оптимізму та надії, пов’язані зпевною лібералізацією режиму на початку НЕПу .Цього оптимізму надавала і політика українізації (1923-1933), що почалася з ініціативи партійно-радянського керівництва. Україиізапія, як показує досвід та історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжтродму ізоляцію та культурну посередність, із суспільством та інтелігенцією.

В історії є численні факти позитивних зрушень иа ниві розвитку української освіти, книговидання, літератури, преси, розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак від початку і до кінця свого проведення (середина 30 х) ця політична кампанія переважно слугувала прагматичним цілям більшовиків. Освіта і виховання переводились виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагували здебільшого інтернаціоналізм і комунізм, з класики відбиралися насамперед революційні демократи та народники. Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження, бо на її ниві самовіддано і щиро працювали видатні особистості української культури різних політичних поглядів.

Блискуча плеяда українських митців XX ст, гідно продовжила працю своїх попередників, сформувавши національне відродження в надзвичайно складний і суперечливий час. Український культурний ренесанс тривав принаймні до рубежу 20-30-х років і завершився трагедією нації та її еліти, що опинилися під тиском тоталітаризму.

Досвід, надбання і уроки цього періоду надзвичайно важливі в наш час. При певній цілісності того процесу, що відбувався в розвитку української культури першої третини століття, в Українському Відродженні слід виділити три періоди: перший період тривав від початку століття до Української національно-демократичної революції (1917); другий - під час доби визвольних змагань (1917- 1920); третій - від періоду НЕПу, українізації аж до так званого "розстріляного відродження" (30-ті роки XX ст.).

Українське відродження 20-х років знайшло найзначніший прояв у літературі. Велика кількість талановитої молоді, переважно вихідці з села, подалася в літературу, намагаючись виразити в мистецтві слова своє захоплення романтикою революції та будівництва соціалізму. Створена в 1922 році. Спілка селянських письменників "Плуг", активістами якої були Андрій Головко, Олександр Копиленко, Петро Панч, Василь Минко, налічувала сотні людей. Спілка пролетарських письменників "Гарт" (1923), до якої входили Василь Еллан-Блакитний, Майк Йогансен, Володимир Сосюра, Павло Тичина та інші літератори, як і об'єднання "Молодняк", куди входили письменники-комсомольці, мала на меті переважно політизацію творчості їхніх членів, хоч у надрах цих об'єднань формувався талант багатьох справжніх митців.

Одним з найвидатніших літературних об'єднань 20-х років є ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). На думку ініціатора та ідеолога цього об'єднання Миколи Хвильового (1893-1933), воно повинно було стати справжньою лабораторією професійної майстерності та вільної творчості, поєднуючи ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка мислилась як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям. До її складу дійсно увійшла блискуча плеяда літераторів, серед яких були Микола Куліш, Микола Бажан, Майк Йогансен, Павло Тичина, Петро Панч, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Григорій Епік та ін.

За свідченнями сучасників, М. Семенко був "фігурою доби". Його епатажні виступи і вчинки (у 1924 р. він видав збірник своїх поезій під назвою "Кобзар", відповівши на закиди: "то був "Кобзар" однієї епохи, а це - іншої"), публікації на сторінках "Нової генерації" творів європейського і українського літературно-мистецького авангарду були характерними ознаками творчої атмосфери того суперечливого часу.

Особливе місце в українській літературі відродження належить об'єднанню неокласиків, які спочатку гуртувались навколо журналу "Книгар" (1918-1920), а пізніше - навколо "Слова". На чолі неокласиків стояв талановитий поет і неперевершений перекладач, знавець античності Микола Зеров (1890-1937). До цього літературного об'єднання входили також Михайло Драй-Хмара, Микола Рильський, Освальд Бургардт.

У 20-х роках в Україні плідно працювало багато інших літературних об'єднань та гуртків, які торували дорогу в літературу талановитим письменникам Борису Антоненку-Давидовичу, Михайлу Івченку, Григорію Косинці, Валер'яну Підмогильному, Євгену Плужнику, Дмитру Фальківському та ін.

Тоталітарний геноцид не знищив української культури, але різко загальмував її розвиток, спотворивши культурний образ нації на довгі роки. Із середини 30-х років в українській культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соціалістичного реалізму. У творчості талановитих письменників, яким удалось вціліти в період репресій, зростають застійні явища Українські відроджєшшч незважаючи на свою трагічну долю, ніколи не було сгергнм з народної нам'яті, У XX та на початку XXI ст. воно ще не раз піднімало з колін нові покоління митців, сприяло новому піднесенню української культури.