Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаче­ ної законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. 1 часть

1. Відповідно до ст. 57 Конституції України кожному гарантується право знати свої
права й обов'язки, а закони, що визначають права й обов'язки.громадян, не доведені до
відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

КК, безперечно, є законом, що визначає права й обов'язки громадян. У ньому міс­тяться норми, які зобов'язують громадян дотримуватися певних правил поведінки в суспільстві, норми, які являють собою гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина тощо. Тому закон про кримінальну відповідальність, не доведений до ві­дома населення у порядку, встановленому законом, є нечинним.

Існування в законі принципу дії закону про кримінальну відповідальність у часі дає змогу особі, яка усвідомлює, що вона не порушує існуючих кримінально-правових за­борон, поводитись у суспільстві впевнено й вільно.

2. За загальним правилом, закон про кримінальну відповідальність набирає чиннос­
ті через десять днів з дня його офіційного оприлюднення. Дотримання цього правила є
важливим з огляду на необхідність ознайомлення суб'єктів відповідних правовідносин
зі змістом закону. Проте, як випливає із ч. 1 ст. 4, в окремих випадках кримінальний
закон може набирати чинності або пізніше ніж через десять днів з дня його офіційного
оприлюднення (що є доцільним у випадках прийняття нового КК чи суттєвих змін і
доповнень до нього) - з конкретної дати чи з моменту певної суспільної події, або з дня
його опублікування (що може допускатися у випадках прийняття незначних змін до
КК). При цьому під опублікуванням закону про кримінальну відповідальність треба
розуміти опублікування його в офіційному друкованому виданні України.

Згідно з Конституцією України закони підлягають офіційному оприлюдненню після підписання їх Президентом України (у деяких визначених Конституцією України випад­ках - Головою ВР).

Офіційне оприлюднення законів України здійснюється шляхом їх опублікування в таких друкованих виданнях, як газети «Голос України» та «Урядовий кур'єр», а та­кож журнали «Відомості Верховної Ради України» та «Офіційний вісник України» (про джерела офіційного оприлюднення ратифікованих міжнародних договорів України див. коментар до ст. 3). Днем офіційного оприлюднення слід вважати дату першого опублікування закону хоча б в одному із вказаних видань. На відміну від офіційного, неофіційне оприлюднення може здійснюватись через інші, крім вказаних вище, засоби масової інформації, але дата такого оприлюднення не впливає на мо­мент набрання чинності закону.

Відповідно до ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридич­ної відповідальності. Встановлення правила, згідно з яким закон про кримінальну від­повідальність не є чинним раніше дня його офіційного опублікування (non obligat lex nisipromulgata), є гарантією презумпції знання громадянами змісту такого закону. Проте така презумпція означає, що знання громадянином змісту офіційно опублікованого за­кону визнається лише тоді, якщо не доведено зворотне. Іншими словами, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не знала і, з урахуванням певних обставин, реально не могла знати про існування закону, що передбачає відповідальність за те чи інше діяння, не усвідомлювала протиправності вчинюваного нею діяння, то вона не повинна притягуватися до відповідальності за його вчинення.

3. Згідно зі ст. 58 Конституції України «ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Принцип ультраак-тивності закону, згідно з яким застосовується той кримінальний закон, який діяв під час вчинення злочину, базується на положеннях Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські й політичні права і є загальновизнаним принци­пом кримінального права сучасних правових держав.

Дію нормативно-правового акта в часі слід розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Таким чином, законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчи­нення цього діяння, слід вважати відповідний закон, який до моменту початку цього діяння набрав законної сили і до моменту закінчення діяння не втратив її.

Чинним визнається закон, що набув законної сили, до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк,- до закінчення цього строку.

Крім того, закон у цілому або його окремі положення (розділи, статті, частини ста­тей тощо) можуть бути визнані неконституційними рішенням Конституційного Суду України і втрачають чинність з дня ухвалення такого рішення. При цьому закони чи їх окремі положення визнаються неконституційними, якщо вони не відповідають Консти­туції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Визнання їх неконституційними є підставою для відшкодування державою у встановленому законом порядку матеріаль­ної та моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам дією таких законів (їх окремих положень).

Злочинність і караність діяння визначаються нормами Загальної та Особливої частин КК. При цьому злочинність у цьому контексті означає офіційне визнання злочином пев­ного діяння, а так само замаху чи готування до певного діяння, а караність - насамперед наявність визначених у законі кримінального покарання (його виду і розміру), а також інших примусових заходів кримінально-правового характеру, які можуть поліпшити чи погіршити становище особи (судимість, примусові заходи виховного характеру тощо).

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ II

Стаття 5

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

З набранням чинності КК 2001 p., KK 1960 р. з усіма змінами і доповненнями до нього втратив чинність (за винятком Переліку майна, що не підлягає конфіскації за су­довим вироком). Проте окремі його норми застосовуються, якщо вони передбачають більш м'яке покарання, ніж норми КК 2001 р. (ультраактивність старого закону).

4. За загальним правилом, часом вчинення закінченого злочину визнається час вчинення саме дії або бездіяльності, передбаченої законом про кримінальну відпові­дальність.

Із ч. З ст. 4 випливає, що часом вчинення: а) одноактного злочину з формальним, у т. ч. усіченим складом, є день вчинення відповідної дії чи бездіяльності; б) злочину, який характеризується двома діями,- день вчинення останньої дії; в) продовжуваного злочину - день вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об'єднані єдиним злочинним наміром, утворюють вказаний вид одиничного злочину; г) триваючого злочину, який полягає у тривалому порушенні особою покладених на неї законом обов'язків,- день їх припинення за волею або всупереч волі винного (затримання особи, явка з повинною, добровільне виконання обов'язку, покладеного на особу під загрозою кримінального переслідування), або з часу настання подій, які трансформу­ють його поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у винного зброї, яка неза­конно зберігалась, смерть дитини, від утримання якої у формі сплати аліментів ухи­лявся винний); д) незакінченого злочину (якщо злочин було перервано на стадії готу­вання чи замаху) - день, коли він був припинений з причин, що не залежали від волі винного.

Часом вчинення закінченого злочину з матеріальним складом є час настання су­спільно небезпечних наслідків. Такий висновок ґрунтується на тому, що: а) відповідно до ст. 2 підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небез­печного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК. Якщо ж наслідки є обов'язковою ознакою відповідного складу злочину, то їх відсутність виключає притяг­нення особи до кримінальної відповідальності і, відтак, не дає змогу визнати вчинену нею дію або бездіяльність злочином; б) готування до злочину і замах на злочин, які у контексті ч. З ст. 4 можуть визнаватися дією, час вчинення якої визначає час вчинення злочину, можливі тільки при умисному злочині; в) кримінально-процесуальне законо­давство передбачає необхідність доведення всіх обставин вчинення злочину, а також характеру і розміру шкоди; вирок суду підлягає скасуванню у разі неправильного за­стосування кримінального закону, зокрема незастосування кримінального закону, який підлягає застосуванню, і застосування кримінального закону, який не підлягає застосу­ванню. Тобто, доведенню підлягають і наслідки злочину, а їх неврахування має оціню­ватися як неправильне застосування кримінального закону. Наприклад, смерть потерпі­лого внаслідок його умисного отруєння може настати і через тривалий час після вчи­нення відповідної дії, а може не настати взагалі завдяки наданню медичної допомоги або з інших причин. Проте лише після того, як факт настання чи ненастання відповід­ного наслідку буде доведено, у суду з'являються підстави для кваліфікації злочину як вбивства чи як замаху на вбивство. Неврахування ж наслідків виключає можливість притягнення винної особи до кримінальної відповідальності за фактично вчинене діяння; г) наслідки у злочинах з матеріальним складом є результатом діяння, і між наслідками і діянням, як правило, існує проміжок часу. Тому якщо діяння було вчинено під час дії попереднього закону про кримінальну відповідальність, то до дня набрання чинності новим законом про кримінальну відповідальність особа може попередити настання на­слідків вчиненого діяння. Позбавлення ж її такої можливості означатиме звуження існуючого права особи на її добровільну відмову від доведення злочину до кінця, що суперечитиме ч. З ст. 22 Конституції України.

Таким чином, дію або бездіяльність у контексті ч. З ст. 4 слід розуміти більш широ­ко, ніж звичайно, тобто як такі, що в окремих випадках враховують наявність і наслід­ків, які перебувають у безпосередньому причинному зв'язку з ними та настання яких передбачалось особою або повинно було і могло передбачатися нею.

Конституція України (ч. З ст. 22, ч. З ст. 57, ст. 58, ст. 94, ст. 152).

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 p. (cm. 11).

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 p. (cm. 15).

КПК (статті 64 і 371).

Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 p. (cm. 44).

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 p. (cm. 9).

Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.

Регламент Верховної Ради України від 16 березня 2006 р.

Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» № 503/97 від 10 червня 1997р.

Рішення КС у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів № 1 рп/99 від 9 лютого 1999 р. (п. 2).

Стаття 5. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі

1. Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність
діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі,
тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким
законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули
покарання, але мають судимість.

2. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність
діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі.

3. Закон про кримінальну відповідальність, який частково пом'якшує від­
повідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій час­
тині, яка пом'якшує відповідальність.

1. Положення ч. 1 ст. 5 майже повністю відтворює відповідне положення, сформу­
льоване у ст. 58 Конституції України, відповідно до якого закони та інші нормативно-
правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або
скасовують відповідальність особи. Принцип ретроактивності є абсолютно правовим
і традиційним у міжнародному праві: згідно з міжнародними конвенціями не може на­
кладатися покарання більш тяжке, ніж те, яке могло бути застосоване у час, коли зло­
чин було вчинено, а якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке
покарання, дія цього закону поширюється на цю особу.

Притягнення службовою особою органу досудового слідства, прокурором або су­дом будь-кого до відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися зло­чином, або ж неправомірне застосування норм законів, що встановлюють або посилю­ють відповідальність, щодо діянь, вчинених до набрання ними чинності, за наявності певних обставин може визнаватися кримінально караним службовим зловживанням або іншим злочином.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 5 зворотну дію в часі має тільки такий закон про кримі­
нальну відповідальність, який: 1) скасовує злочинність діяння; 2) пом'якшує кримінальну
відповідальність.

Під законом про кримінальну відповідальність тут розуміється не тільки Кримі­нальний кодекс України у цілому, а й його окремі структурні елементи (норми): розді­ли, статті, частини статей, пункти, абзаци, речення, словосполучення, слова і цифри.

Скасування злочинності діяння означає його декриміналізацію (повну або част­кову), яка може бути досягнута шляхом: а) скасування норм Особливої частини КК (наприклад, КК 2001 р. декриміналізовано недонесення про злочин); б) внесення змін до норм Особливої частини КК - включення до диспозицій додаткових ознак або ви­ключення ознак, які були у попередній редакції норми; в) внесення змін до норм За­гальної частини КК (наприклад, доповнення КК додатковою обставиною, що виклю-

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ II

Стиття 5

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

чає злочинність діяння, або включення до КК положення про те, що готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальну відповідальність); г) ново­го офіційного тлумачення кримінально-правової норми, яке змінює обсяг забороненої цією нормою поведінки без зміни її змісту (без зміни «букви» закону). Згідно зі ст. 147 Конституції України офіційне тлумачення законів України дає Конституцій­ний Суд України.

Пом'якшення кримінальної відповідальності здійснюється шляхом зміни у бік пом'якшення санкції тієї чи іншої норми Особливої частини КК або іншим чином.

При пом'якшенні санкції норми Особливої частини КК новий закон може: а) вста­новлювати інший, менш тяжкий вид основного покарання (одного із альтернативних основних покарань за рівності інших основних покарань); б) скасовувати найбільш тяжке серед альтернативних основних покарань; в) робити максимальну межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) нижчою (мен­шою); г) робити мінімальну межу основного покарання того ж виду (одного із альтер­нативних основних покарань) нижчою (меншою); д) не передбачати додаткове пока­рання; є) встановлювати інший, менш тяжкий вид додаткового покарання (одного із альтернативних додаткових покарань); є) скасовувати найбільш тяжке серед альтерна­тивних додаткових покарань; ж) робити максимальну межу додаткового покарання то­го ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) нижчою (меншою); з) роби­ти мінімальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних до­даткових покарань) нижчою (меншою); и) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) факультативним, а не обов'язковим; і) передба­чати меншу кількість додаткових обов'язкових покарань; к) робити додаткове покаран­ня (одне із альтернативних додаткових покарань) таким, що може бути приєднане лише до окремих, а не до будь-якого із основних покарань, тощо.

Пом'якшення кримінальної відповідальності особи за вчинене іншим чином (без зміни санкції відповідної норми Особливої частини КК) відбувається шляхом, напри­клад: зменшення (зниження) часової, грошової або іншої верхньої чи нижньої межі того чи іншого виду покарання, визначеного у розділі X Загальної частини КК; встановлен­ня можливості застосування при вчиненні того чи іншого злочину умовно-достроково­го звільнення від відбування покарання або зменшення строків, які необхідно відбути для такого звільнення; зміни чи виключення обставин, що обтяжують покарання; змен­шення строків погашення судимості.

3. Закон, який має зворотну дію в часі, поширюється на осіб, які вчинили відпо­
відні діяння до набрання цим законом чинності та: а) не були притягнуті до криміналь­
ної відповідальності (у цьому випадку кримінальна справа не може бути порушена у
зв'язку з відсутністю події злочину); б) котрим пред'явлене обвинувачення у вчиненні
злочину (кримінальна справа підлягає закриттю за відсутністю події злочину); в) засу­
джені обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, і відбувають покарання
(відповідно до ст. 405-1 КПК звільнення від покарання і пом'якшення покарання у цьо­
му випадку провадяться судом за заявою засудженого або за поданням прокурора чи
органу, що відає виконанням покарання); г) відбули покарання, але мають непогашену
чи незняту судимість.

Питання про застосування старого чи нового закону про кримінальну відповідаль­ність у випадках вчинення дій організатором, підбурювачем чи пособником злочину, тобто діянь, норми про відповідальність за які не мають власних санкцій, вирішується так само, як і у разі вчинення закінченого злочину його виконавцем, з урахуванням по­ложень статей 29-31.

4. Згідно з ч. 2 ст. 5 закон про кримінальну відповідальність, що встановлює
злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, зворотної дії в часі
не має.

Встановлення злочинності діяння (його криміналізація) може бути досягнуте шляхом: а) доповнення Особливої частини КК новими нормами чи окремими положен-

нями; б) зміни норм Особливої частини КК; в) внесення відповідних змін до норм Загальної частини КК; г) нового офіційного тлумачення кримінально-правової норми, яке змінює обсяг забороненої цією нормою поведінки.

Посилення кримінальноївідповідальності може відбуватися шляхом зміни у бік посилення санкції тієї чи іншої норми Особливої частини КК або іншим чином.

При посиленні санкції норми Особливої частини КК новий закон може: а) встанов­лювати інший, більш тяжкий вид основного покарання (одного із альтернативних основ­них покарань за рівності інших основних покарань); б) скасовувати найменш тяжке серед альтернативних основних покарань; в) робити максимальну межу основного по­карання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) вищою (більшою); г) робити мінімальну межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) вищою (більшою); д) передбачати додаткове покарання; є) вста­новлювати інший, більш тяжкий вид додаткового покарання (одного із альтернативних додаткових покарань); є) скасовувати найменш тяжке серед альтернативних додаткових покарань; ж) робити максимальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) вищою (більшою); з) робити мінімальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) вищою (більшою); и) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) обов'язковим, а не факультативним; і) передбачати більшу кількість додат­кових обов'язкових покарань; к) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) таким, що може бути приєднане до будь-якого із основних пока­рань, а не лише до окремих із них, тощо.

Посилення кримінальної відповідальності іншим чином (без зміни санкції відповід­ної норми Особливої частини КК) може відбутися шляхом: збільшення (підвищення) часової, грошової або іншої верхньої чи нижньої межі того чи іншого виду покарання, визначеного у розділі X Загальної частини КК; виключення можливості застосування при вчиненні того чи іншого злочину умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, або збільшення строків, які необхідно відбути для такого звільнення; збіль­шення строків погашення судимості тощо.

5. Частина 3 ст. 5 передбачає, що закон про кримінальну відповідальність, який част­
ково пом'якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише
у тій частині, яка пом'якшує відповідальність.

Наприклад, коли зміни в диспозиції статті спрямовані на посилення відповідально­сті, а в санкції - на її пом'якшення, зворотну дію мають лише зміни в санкції норми. Коли у новому законі передбачена спеціальна стаття, що передбачає відповідальність за діяння, яке за старим законом кваліфікувалось за більш загальною статтею, а санкція, встановлена у цій новій, спеціальній статті, є більш суворою, то діяння має кваліфіку­ватися за старим законом. Коли максимальна межа покарання того самого виду у ново­му законі є нижчою (меншою), а мінімальна - вищою (більшою), то покарання має при­значатися не вище мінімальної межі за старим законом і не вище максимальної межі за новим законом, а коли, навпаки, максимальна межа покарання того самого виду у но­вому законі є вищою (більшою), а мінімальна - нижчою (меншою), то покарання має призначатися не вище максимальної межі за старим законом і не вище мінімальної межі за новим законом.

6. Якщо з часу вчинення злочину і до часу засудження особи закон про кримінальну
відповідальність змінювався більш ніж один раз, то застосовуватися має найбільш
сприятливий для винного закон із усіх, що були чинними у цей період.

7. При визначенні зворотної дії закону про кримінальну відповідальність стосовно
іриваючих і продовжуваних злочинів слід виходити із часу вчинення цих злочинів (про
часвчинення злочину див. коментар до ст. 4). Якщо ж триваючий чи продовжуваний
ІЛОЧИНпочався під час дії старого закону і вчинювався під час дії нового закону, який
пом'якшує кримінальну відповідальність за відповідне діяння, може бути застосований
поний закон.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ II

Стаття 6

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Конституція України (статті 58, 147).

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 p. (cm. 11).

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р. (cm. 15).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. Рати­фікована Україною 17 липня 1997 p. (cm. 7).

КПК (ст. 409).

Рішення КС у справі про зворотну дію кримінального закону в часі № б-рп/2000 від 19 квітня 2000 р.

Стаття 6. Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України

1. Особи, які вчинили злочини на території України, підлягають криміналь­
ній відповідальності за цим Кодексом.

2. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було поча­
то, продовжено, закінчено або припинено на території України.

3. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його викона­
вець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

4. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представни­
ків іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнарод­
ними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою
України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення
ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.

1. Частина 1 ст. 6 містить загальне правило, відповідно до якого всі особи, незалеж­
но від громадянства, які вчинили злочини на території України, підлягають відпові­
дальності за цим Кодексом (принцип територіальностї). При цьому у частинах 2 і З
містяться певні уточнення щодо загального правила, а в ч. 4 - виняток із нього {прин­
цип екстериторіальності).

Правило, визначене у ч. 1 ст. 6, не означає, що всі особи, які вчинили злочини на території України, мають бути притягнуті до відповідальності незалежно від наявності законних підстав для звільнення їх від відповідальності.

2. До складу територп України відповідно до її законодавства та міжнародних до­
говорів належать:

а) суходіл, у т. ч. острови у відкритому морі, що належать Україні (при цьому ост­
рів - це природно утворений простір суходолу, оточений водою, який знаходиться ви­
ще рівня води під час припливу). Як частина берега розглядаються і виступаючі в море
постійні портові споруди, що є складовою частиною даного порту (крім прибережних
установок та штучних островів);

б) внутрішні води (визначені відповідними лініями або такі, що історично належать
Україні, морські води, води портів, бухт, заток, губ і лиманів, гаваней і рейдів та інші
водойми, частини вод річок, озер та інших водойм);

в) надра в межах кордонів України, у т. ч. надра під територіальним морем (на гли­
бину, доступну для їх геологічного освоєння);

г) повітряний простір над суходолом і водним простором, у т. ч. над територіаль­
ним морем (на висоту до 100-110 км над рівнем моря);

д) територіальне море (прилеглий морський пояс) - смуга прибережних морських
вод завширшки до 12 морських миль (майже 19 км), відлічуваних від лінії найбільшого
відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих
вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки;

є) континентальний шельф України (дно і надра під територіальним морем), у т. ч.

континентальний шельф островів, що належать Україні (однак скелі, не придатні для підтримання життя людини або для самостійної господарської діяльності, вважаються такими, що не мають континентального шельфу).

Крім того, до території України прирівнюються певні об'єкти, що перебувають під її суверенітетом:

є) військові кораблі (військовий корабель - це судно, яке належить до військових сил певної держави, має зовнішні ознаки, що визначають національність судна, знахо­диться під командуванням офіцера, який перебуває на службі уряду даної держави, і має екіпаж, підпорядкований регулярній військовій дисципліні) чи шлюпки, що ходять під прапором України, незалежно від того, знаходяться вони у відкритому морі, в тери­торіальних водах іншої держави чи іноземному порту;

ж) військові повітряні об'єкти, які знаходяться в будь-якому місці за межами повіт­
ряного простору України;

з) невійськові кораблі чи шлюпки, що приписані до портів на території України та
ходять під прапором України у відкритому морі (тобто за межами територіальних і
внутрішніх вод іноземних держав);

и) невійськові повітряні об'єкти, зареєстровані в Україні, які знаходяться у відкри­тому повітряному просторі (тобто за межами території України або території іноземних держав).

Вчинення особою злочину у межах перелічених територіальних просторів і на те­риторіях перелічених об'єктів є підставою для притягнення її до кримінальної відпові­дальності саме за КК України, а не за кримінальним законом іншої держави, незалежно від громадянства особи і від того, чи є вона, наприклад, членом екіпажу корабля або повітряного судна тощо. Це стосується і випадків зіткнення або будь-якого іншого на­вігаційного інциденту із судном у відкритому морі, що тягне кримінальну відповідаль­ність капітана чи іншої особи зі складу команди судна.

Окремі міжнародні акти вносять певні уточнення до цих правил.

Наприклад, відповідно до Міжнародної конвенції про уніфікацію деяких правил про кримінальну юрисдикцію у справах про зіткнення суден та інші події, пов'язані із судноплавством, у випадку події, що тягне кримінальну відповідальність капітана або іншого службовця на судні, кримінальне переслідування може бути порушено тільки перед владою держави, під прапором якої судно перебувало в момент події (крім подій у портах, на рейдах чи у внутрішніх водах). Конвенція про відкрите море визначає: ка­пітан судна, що плаває під прапором певної держави, який не надав допомоги на морі, до кримінальної відповідальності може бути притягнутий тільки владою держави пра­пора або тієї держави, громадянином якої він є. Місцем вчинення такого злочину є тільки «відкрите море» - усі частини моря, що не є ні територіальним морем, ні внут­рішніми водами якої-небудь держави. Конвенція ООН з морського права визначила, що особа, яка займається несанкціонованим віщанням з відкритого моря, може бути притя­гнута до відповідальності в суді: а) держави прапора судна; б) держави реєстрації уста­новки; в) держави, громадянином якої є ця особа; г) будь-якої держави, де можуть при­йматися передачі; або д) держави, радіозв'язку якої чиняться перешкоди. Конвенція РЄ про захист навколишнього середовища за допомогою кримінального права передбачила обов'язок встановити юрисдикцію щодо відповідних злочинів, якщо вони вчинені: а) на її території; або Ь) на борту корабля чи повітряного судна, зареєстрованого на території ( торони або ходить під її прапором, або с) її громадянином, якщо злочин караний від­повідно до кримінального права там, де він був вчинений, або якщо місце вчинення і.чочину не знаходиться під якою-небудь територіальною юрисдикцією.