Соцiально-економiчний та полiтичний розвиток хеттського суспiльства

Основним заняттям населення Хеттської держави було землеробство та скотарство. Вирощували рiзнi види пшеницi та ячменю. Крiм того культивували горох, квасолю, часник, льон, маслини, виноград, яблука та iн. Землеробство було переважно мотичним. Для забезпечення мiст Хеттської держави потрiбно було багато продовольства. Наприклад, столиця хеттiв - Хаттуса, займала площу коло 166 га, там мало жити не меньше 40 тис. чоловiк. Однiй людинi в рiк було потрiбно 363 лiтрiв зерна. З одного гектара збирали коло 635 лiтрiв зерна. Таким чином, щоб забезпечити населення Хаттуси зерном, треба було обробляти коло 240 тис. гектарiв землi. Iснували й iншi мiста. Не дивно, що коли ситуацiя в державi погiршується, хлiб доводиться ввозити з-за кордону.

В Хеттськiй державi iснували землi державнi / царськi та храмовi/ i приватнi / общиннi/. Оскiльки цар вважався не лише верховним правителем країни, але i верховним жерцем, то всi державнi землi належали безпосередньо верховнiй державнiй владi. Бiльша частина державного земельного фонду

була роздана у володiння та користування на умовах виконання державних повинностей двох типiв- саххан та луццi. Саххан- натуральна повиннiсть, що полягала в поставцi рiзноманiтної продукцiї та худоби на користь царя та вищих державних службовцiв. Луццi- трудова повиннiсть,- полягала у виконаннi державних та суспiльних робiт.

Основну масу населення хеттського суспiльства, ймовiрно складали члени територiальних общин поза царським земельним фондом. Однак, вiд Хеттського царства до нас не дiйшли документи приватного характера. Мабуть, вони були написанi на деревi i не могли зберегтись.

Земля у хеттiв коштувала дуже дешево. Один гектар необробленої землi коштував коло 24 грам срiбла. Деякi вченi вважають, що земля у них взагалi не продавалась, а цiни застосовувались лише при передачi землi боржником кредитору за борги. Для порiвняння: кiнь коштував вiд 126 до 336 грам срiбла. Сади- виноградники коштували дорожче нiж рiлля- 1 га коштував коло 960 грам срiбла.

Крiм коней хетти розводили овець, кiз, свиней, корiв, ослiв, буйволiв, собак. Крiм того розвивались птахiвництво, бджiльництво. Поряд iз землеробством i скотарством у хеттiв було високо розвинуте ремесло. Знаємо такi професiї: лiкарi, будiвельники, теслярi, мулярi, ювелiри, мiдники, гончарi, пекарi, шевцi, ткачi, кравцi, рибалки, кухарi, носильники та сторожi. В основному вони перебували на службi у палацах та храмах.

У мiстах iнколи зустрiчаються квартали, якi можна визначити як " промисловi", особливо якщо там займались обробкою металiв. Частково ця обробка проводилась у самих копальнях. Метал перевозили з копалень у виглядi злиткiв. Перетворення таких злиткiв на знаряддя чи зброю вiдбувалось в будинках-майстернях. Вироби вiдливали у глиняних формах. В основному виготовляли все з бронзи. З неї ж робили i високохудожнiй посуд. Протягом всього II тисячолiття до н.е. видобували залiзо, яке ретельно приховували вiд iноземцiв.

За тим же принципом що i метал, обробляли камiнь: початкова форма надавалась кам"яним блокам ще в кар”єрi, а остаточна обробка статує завершувалась на мiсцi. Гончарнi вироби обпалювали в печах / дiаметром коло 1,5 м./.

Значний розвиток сiльського господарства та ремесла зумовив розвиток у хеттiв торгiвлi. Деякi товари вивозили легально, деякi - нелегально. Великий прибуток давав контрабандний вивiз залiза, яке коштувало в 40 раз доржче за золото. Ввозили вишуканi тканини, олово.

Основна маса населення держави проживала в сiльськогосподарських поселеннях. Кожне поселення мало свою територiю для ведення сiльського господарства, вiдокремлену вiд сусiдньої " нейтральною" необроблюваною землею. На своїй територiї жителi вiдповiдали за пiдтримання правопорядку та безпеку iноземцiв. Бiльшою частиною землi селяни володiли спiльно, але якiсь дiлянки належали окремим жителям / " ремiсникам"- за хеттськими законами/- мабуть, в нагороду за те, що вони надавали суспiльству якiсь послуги. Найважливiшу роль в життi поселення вiдiгравали старiйшини, котрi вирiшували усi суперечки i, мабуть, керували усiма справами суспiльства, аж до сiмейних.

Сiм"я була патрiархальною, з високим авторитетом батька. Вiн мiг не лише " вiддати" своїх дочок їх майбутнiм чоловiкам, але i вiддати свого сина в iншу сiм"ю, члена якої вiн убив. Проте жiнки не були власнiстю своїх чоловiкiв, вони користувались якоюсь незалежнiстю. Наприклад, якщо вiльна жiнка виходила замiж за раба, вона зберiгала свiй статус вiльної. Жiнки мали вплив i на вибiр чоловiкiв для своїх дочок, а iнколи могли вiдрiкатися вiд своїх синiв i навiть розлучатися з чоловiками. Разом з тим про панiвну роль чоловiка свiдчить звичай " левiрата"- вдова ставала жiнкою брата покiйного чоловiка, чи його батька, чи будь-якого iншого родича.

Хеттське суспiльство, за хеттськими законами, дiлиться на двi великi групи людей: вiльних i невiльних. Вiльними були особи, звiльненi вiд державних повинностей саххан i луццi, при чому як на користь царя чи вищих державних службовцiв так i на користь храма. Всi решта розглядались як соцiально невiльнi. Однак з економiчної точки зору ця група населення не була однорiдною.

Частина з них, що звичайно виступала лише об”єктом права, були звичайними рабами. В перiод Давньохеттського царства вони мали юридичнi права i могли володiти власнiстю. В Новому царствi їх становище значно погiршується, пан мiг розпоряджатися їхнiм життям. Вони були позбавленi права володiння чи власностi на засоби виробництва i зазнавали виключно позаекономiчного примусу.

Iнша частина невiльного населення могла виступати суб”єктом права, мати свої господарство i навiть рабiв. Зрозумiло, що такi виробники були безпосередньо зацiкавленi результатами своєї працi.

Вся реальна влада в державi зосереджувалась в руках групи сiмей чи кланiв, котрi складали аристократiю. Серед них найзначнiшим був " великий рiд", з якого виходили царi та вищi чиновники, що наглядали за рiзними службами царського господарства. Решта представникiв аристократiї поєднували обов"язки воїнiв з адмiнiстративними посадами в палацi, їх називали "воїни i слуги царя". Вони входили в панкус, що був перш за все судовою iнстанцiїю. Навiть цар теоретично можливо мiг бути викликаний на цей суд. Але практично, мабуть, такого не траплялось. Лише одного разу цар- Хаттусiлiс I ,- створив такий суд для вибору спадкоїмця. Проте коли панкус прийняв рiшення, цар його вiдкинув.

Цариця мала майже тi ж права, що й цар. Ймовiрно, вона зберiгала своє становище i пiсля смертi чоловiка, можливо, завдяки своїм релiгiйним функцiям. Цариця була верховною жрицею з широким колом культових та полiтичних прав i обов"язкiв.

Члени аристократичних сiмей були пов"язанi з царем клятвою вiрностi. За свої заслуги вони одержували земельнi володiння. Разом з землею передавались знаряддя працi, худоба, невiльне населення / i орачi i ремiсники/. Тому, кому передавалась земля, передавалось i право одержання повинностi - саххана.

Влада над завойованими територiями переходила безпосередньо до членiв царської сiм”є. Окремi областi видiлялись в управлiння сановникам з iнших аристократичних сiмей. В перiод Давньохеттського царства цi вельможi були постiйною загрозою царськiй владi, особливо коли цар помирав, а його спадкоємець ще не був затверджений на престолi панкусом. Лише при Телепiнусi

їх влада була обмежена законом.

Бачимо, що хеттська монархiя не була деспотiєю i хеттськi царi не мали такої необмеженої влади, як єгипетськi фараони чи царi Шумеру, Аккаду i Вавiлона. Однак, мiж 1500 i 1400 рр. до н.е. влада царя посилюється, i до нього переходить вся повнота влади. Перестає iснувати панкус. Причини цих змiн остаточно не розкритi.

Вiдбуваються змiни i в системi управлiння iмперiєю. Вассальнi правителi завойованих держав зобов"язанi були брати участь у вiйськових походах царя i щорiчно платити данину. В деяких випадках великi завойованi держави одержували статус швидше протекторатiв, а не вассалiв. За хеттськими царями залишалась зовнiшня полiтика.

Культура хеттiв.

Хеттська культура займає важливе мiсце в iсторiї культури стародавнього Сходу. Важливу роль у Хеттськiй державi вiдiгравала релiгiя. Не випадково культовi функцiї царя вважались важливiшими за воїннi. Стародавня релiгiя Анатолiї, як i багатьох iнших регiонiв свiту, перш за все намагалась встановити зв"язок людей з силами природи. Найважливiша з них - земля. Другоряднi позицiї займали її супутники- божества пов"язанi з водою. Кожне поселення мало свого бога-покровителя, свiй культовий центр, свою мiфологiю та свiй календар свят, пов"язаних головним чином з сiльськогосподарським циклом. Коли вiдбувались об”єднання, то загальний пантеон ставав бiльш чисельним та складним. Домiнуючим був, мабуть, культ богинi-матерi.

Слiд вiдмiтити, що хеттська релiгiйна система складалась в результатi взаємодiї релiгiйних традицiй народiв, що розмовляли хаттською та iншими дохетто-лувiйськими мовами, хурритiв з традицiями носiїв мов анатолiйської гiлки iндоєвропейської мовної сiм”є. Тому, релiгiя перiоду iмперiї була результатом тривалого та складного процесу.

З посиленням хеттської держави мiсцевi божества, котрi були спершу богами-захисниками дрiбних поселень землеробiв, досить швидко стали стражами царського дому та кордонiв iмперiї. Проте основний характер цих богiв i їх взаємовiдносини з людиною не змiнилися. Хетти вважали, що людина повинна служити боговi так, як добрий слуга служить своєму пану. У свою чергу бог, як добрий пан, захищає своїх слуг вiд хвороб, голоду, ворогiв i карає поганих слуг, якщо вони зневажають своїми ритуальними обов"язками.

Iз розширенням кордонiв хеттської держави на плечi царя лягало все бiльше обов"язкiв, бо як головний " слуга" богiв вiн служив усiм божествам свого царства i був ключовою священною фiгурою держави. Основний обов"язок царя як жерця полягав у щорiчному об”єздi головних святинь в певнi сезони року, щоб заручитись пiдтримкою богiв. В такi днi його помисли та справи повиннi були бути чистими / бо боги могли розгнiватись/. Якщо ж боги гнiвались, то важко було встановити чому саме. Якщо вони не давали знати через сни чи людину, що впала в екстаз, то треба було гадати- за внутрiшнiми органами тварин, польотом птаха та iн. Пiсля того, як причина була встановлена можна було звертатись з молитвою. Яскравим зразком молитви хеттського монарха, пригнiченого особистою вiдповiдальнiстю за лихо, що спiткало його країну є " Молитва з приводу чуми" Мурсiлiса II. Проте головнi жрецькi обов"язки царiв полягали не в приватних молiннях, а у вiдправi публiчних обрядiв у обстановцi, достойнiй великого царя.

Хетти розвивають iдею, що минуле не є послiдовнiстю випадкових подiй, а визначено їх поєднанням. Всяке нещастя вони пояснювали швидше не гнiвом богiв, а людською слабкiстю i неправедним життям. В молитвах говориться: життя пов"язане зi смертю, смерть- з життям. Людина - смертна, i людина- грiшна. Навiть якщо сама вона не винна, грiхи батькiв її тяжiють над нею, вона приречена на хвороби та нужду. Але бог може змилосердитись i захистити її. Як птах шукає рятунку в гнiздi, так людина шукає рятунку в бозi.

Ритуали та магiчнi обряди здiйснювались з будь-якого випадку- спорудження нового палацу i храму, встановлення в палацi нового засува, припинення роздору в домi i т.п. Обряди ж чорної магiї були забороненi.

Багата хеттська лiтература дiйшла до нас з архiву у Богазкої. Вона мiстить тексти офiцiйного характеру / аннали, укази царiв/, мiфи, легенди. Одним з улюблених героїв хеттських мiфiв був Улiкуммi. Це людина з гiрської породи дiорита, яку в дитинствi посадили на плечi велетня, що тримає на собi свiт. Улiкуммi рiс у водi швидких морських течiй. За день вiн виростав на лiкоть, як стовп пiдвищувався вiн над морем, i нарештi вже дiстав до неба. Тодi боги об”єднались проти нього. Спершу вони спробували подолати його спiвом, потiм послали дощi, вiтри та блискавицi, щоб розбити його на шматки. Але марно. Лише коли вiн досяг висоти житла богiв у боротьбу з ним вступив бог бурь, котрий вирiшив перерiзати ноги героя мiдним ножем, яким колись була вiдокремлена земля вiд неба. Чим завершився цей поєдинок нам не вiдомо, кiнець документа не зберiгся. Саме ж Хеттське царство в очах сусiдiв нагадувало чимось такого велетня. Вони все чекали, що воно от-от впаде, а воно росло вище i вище.

У архiвi Богазкьої зберiгся епос про Гiльгамеша в первиннiй аккадськiй версiї а також в перекладах хурритською та хеттською мовами. При чому тi частини епоса, що стосувались Урука i цiкавили в основному жителiв Месопотамiї, були скороченi для анатолiйських читачiв.

Хеттське мистецтво було в своїй основi натуралiстичним. Проте художник зображав не те, що бачив, а те, що вважав найбiльш вдалим та зрозумiлим для даної ситуацiї, тобто зображав її загальноприйняту " сутнiсть".

Особливе мiсце в хеттському мистецтвi займає рельєф та будiвництво фортифiкацiйних споруд. Рельїф завжди нiби виникає з маси каменю. Це пiдкреслюється i його невеликою висотою, i яснiстю i простотою великих фiгур, що завмерли в ритуальних " кам"яних" позах.

Пам"ятники хеттського мистецтва звертають на себе увагу рiзноманiтнiстю та оригiнальнiстю форм i типiв / срiбнi та бронзовi фiгурки тварин, чашi та глечики з золота, золотi орнаменти, так званi штандарти, iнколи з зображенням оленя/. Хетти споруджували монументальнi скульптури левiв та сфiнксiв.

Хеттськi сфiнкси, на вiдмiну вiд єгипетських, мають жiночi обличчя. Пiд їх впливом грецькi сфiнкси мають образ напiвжiнки-напiвлева. Ассирiйськi крилатi леви та бики мали своїм прототипом сфiнксiв з ворiт Хаттуси.

Культура хеттiв створювалась на основi традицiй стародавнiх народiв Анатолiї. Але вона запозичила багато з культур Месопотамiї, Сирiї i Кавказу. Разом з тим вона стала i поєднанням європейської- греко-римської культури, з культурою стародавнього Сходу. Багато мiфiв Грецiї повторюють хеттськi сюжети. Наприклад Атлант i Улiкуммi, боротьба бога грози Тешуба iз Змiєм та боротьба Зевса з Тiфоном. Початок космiчного мiфа про створення богiв i боротьба Антея з Гераклом, теж нагадують уривки давньохеттських сказань. Таким чином, хетти зробили великий вклад у скарбницю свiтової культури.

Історія держави Урарту.

Плем”я урартів, яке проживало в цьому районі дуже споріднене хуррітам. В кінці II тис. до н.е. вони розпочали створювати своєрідні об”єднання-“царства”в долинах річок, де селились. Коли ассірійський цар Тіглатпаласар I в XIII столітті до н.е. здійснив похід в ці землі він застав тут 23 “царства” зі своїми царями і палацами. Це були племінні союзи на чолі з військовими вождями. Вся ця країна называлась ассірійцями Наірі і притягувала їх багатствами. Проте саме походи їх в ці землі викликали необхідність утворення урартами більш крупних об”єднань. В IX столітті до н.е. ассірійці знають цей район, де згадуються дві країни. Одна - Урарту займала східні і північні берега озера Ван, а друга - Муцацир утворилась на південий захід від озера Урмія.

Першим правителем об”єднаної держави Урарту став цар Арам(864-845 рр. до н.е.). З ним воював ассірійський цар Саламансар III, і хоча в своїх надписях він говорить про перемогу, але ліквідувати небезпечного сусіда Ассірії не вдалось. Слідуючий урартський цар Сардури Iприйняв вже гучний титул запозичений у ассірійських царів і зробив своєю столицею місто Тушпу, обнесену могутньою кріпостною стеною. Його син Ішпуіині провів дуже важливу релігйну реформу, яка ще більш згуртувала урартів. Відтепер основними божествами країни стали бог неба Халді, бог грому і дощу Тейшеба і бог Сонця Шівіні. Кордони Урарту розширюються до озера Урмія і Муцацір стає релігійним центром з храмом верховного бога Халді. Тоді ж на основі ассірійського клинопису було створено власне урартське письмо.

Самим відомим урартським царем став Менуа(810-786 рр. до н.е.). Він розширив територію держави на захід і південь від озера Урмія. Північним кордоном стала лінія озера Ван - ріка Аракс. В країні була створена система областей, на чолі яких стояли царські намісники. Вони збирали податки для царя. В цих областях будувались фортеці. Для землеробства в районі Тушпы споруджуються перші ірігаційні канали. В них вода перекидалась через акведуки (спеціальні водопроводи) высотою 10-15 метрів. Загальна довжина каналів складала 70 км.

За сина і наступника МенуаАргішті(786-764 рр. до н.е.) Урарту досягло особливого розквіту. Сила держави дозволила царю відправити свою армію в Північну Сірію і навіть доходити до кордонів Вавілону, охоплюючи Ассірію з трьох боків. На півночі урарти переходять Аракс і доходять до території Колхіди і захоплюють район озера Севан. Саме тут будується місто Еребуні (782 г.) на місці сучасного Еревана - столиці Вірменії. В іншому місті Аргіштихінілі (суч.Армавір) урарти створюють новий центр економіки. Тут копають канали і розбивають фруктові сади і виноградники. В самому місті влаштовуються зерносховища, де зосереджуються державні запаси зерна. Прозорливість Аргішті в створенні північного району була підтверджена подіями подальшої історії.

Ми знаємо, що в 730-х рр. до н.е. ассірійському царю Тіглатпаласару III вдалось посилити військову могутність Ассірії. В 734 р. до н.е. йому вдалося розбити союзників урартів близько міста Арпад. В слідуючому році ассірійці вступають на територію самого Урарту і ряд центральних районів країни були піддані вогню і мечу. Проте боротьба ще не була закінчена. Слідуючий урартський цар Руса I(735-713 рр. до н.е..) у зовнішній політиці прагнув уникнути прямого зіткнення з Ассіриею. Він просто прагнув різними шляхами підтримати усіх хто був настроєний проти Ассірії. Причина, яка примушувала проводити таку політику полягала в тому, що з півночі з районів Грузії Урарту стали погрожувати кіммерійці, кочовики з кращими в той час луками і стрілами. Руса I ціною неймовірних зусиль зумів направити потік цих племен в Малу Азію і зайнявся укріпленням центральних районів країни. Ассірія, яка слідкувала за діями царя, поспішила нанести попереджувальний удар. В 714 р. до н.е. розпочався ретельно підготовлений похід ассірійської армії на чолі з Саргоном II. Спочатку він пішов на схід від озера Урмії для розгрому союзників Руси I і спровокував урартів на битву. Після поразки і втрати Муцаціру урартський цар покінчив життя самогубством, а Урарту втратило свою гегемонію в Передній Азії. Роль лідера знов перейшла до Ассірії.

Але в подальшій історії обидві держави все ж уникали прямого зіткнення. Урарту зорієнтувалось на північ і досягло Каспійського моря. Останне посилення Урарту приходитьься на правління Руси II(685-645 рр. до н.е.). Цьому царю вдалось заключити союз з кіммерійцями і здійснити ряд походів в Малу Азію. В Закавказзі проводяться великі ірігаційні роботи і будується місто Тейшебаіні. Проте загроза Урарту приходить знов - в Передню Азію в 670-х рр. до н.е. проникли скіфи і утворили свою державу. Скіфи нанесли поразку союзникам урартів -кіммерійцям і одночасно зруйнували ряд фортець центрального Урарту. ці удари припадають саме по тим районам, які не постраждали від ассіріців. Урарту помітно слабне і потрапляє в залежність від східного сусіда - Мідії. В 590 р. до н.е. держава Урарту припиняє свое існування як незалежна держава.

Для того, щоб зберегтись поруч з могутньою і войовничою Ассірією Урарту повинно було швидко зрівнятись з нею по рівню розвитку військової техніки, системі управління і по потужності завоювань. За царювання Аргішті I в урартській армії були введені ассірійська структура подрозділів і система навчання. Воїни були озброєні сталевими мечами, луками з колчанами на 36 стріл.

Царський двір також був побудований на манір ассірійського. А система намісництва скоріше була запозичена ассірійцями в урартів.

Основою економіки було землеробство і відгінне скотарство. В Урарту не було великих господарств. Саме велике царське господарство нараховувало 5500 осіб. У ньому вироблялись сільскогосподарські продукти і знаходились ремісничі майстерні. Основна маса продуктів надходила у вигляді податків і нагромаджувалась в палацах-фортецях. Так зерносховища Тейшебаїні були розраховані на зберігання продукції з території в 4000-5000 гектаров. Не було у урартів і великих храмових господарств. Відгінне скотарство спеціалізувалось на вирощуванні овець, великої рогатої худоби і коней для армії. Особлива увага приділялась тренінгу і підготовці коней. Зберігся напис: “ З цього місця кінь по імені Арцібіні, на якому сидів цар Менуа, стрибнув на 22 лікті /11 метрів 20 см/”. Це своєрідний рекорд встановлений конем, ім”я якого перекладається як “Орел”.

В Тейшебаїні (сучасне городище Кармір-блур поблизу Єревану) будинки будувались кварталами. Кожна сім”я проживала в житлі з 2-3 кімнат, з яких тільки одна була накрита до половини дахом. Відкриті приміщення утворювали подвір”я де знаходився наполовину вритий у землю комин. Меблів майже не було. Головну обстановку створював глиняний посуд. В їжу йшов ячмінь, просо, бобові, виноград і ізюм, а також іноді з палацу выдавалось м”ясо. В місті жили в основному люди, що обслуговували царя, воїни гарнізону ремісники і чиновники.

Урартское суспільство не було однорідним. Крім урартів, тут жили хетти, хуррити, кавказькі племена. Основна маса населення називалась шурелі (“ озброєні люди племені”). Як правило це були вільні общинники. Територіальна община в державі виконувала роль основного виробника. Вони зосереджувались навколо царських поселень-фортець. Кількість вільного населення в державі складала приблизно 1,5 мільйона. Верхівку урартського суспільства складала військова і служила знать - марі. Серед них були головний военоначальник, його помічники, намісники областей, управляючі царськими господарствами “держателі печатки”, чиновники (“людина грошей”,”людина рахунку”,”людина посіву”, “старший пастух”).

Багато рабів приводили урартські царі з походів. Більша їх частина належала царю, але частину діставали і воїни. Частина рабів помирала із-за тяжкої роботи на споруджені зрошувальних каналів, але частина отримувала невеликі наділи, в якості підневільної робочої сили віддаючи значну частину врожаю царю. Іноді частину полонених відправляли в прикордонні райони на північ, де в оточенні місцевих племен вони змушені були битись з ворогами Урарту.

Головне досягнення в культурі урартів - це міста-фортеці. Деякі дослідники вважали, що урартські фортифікаційні споруди були запозичені в ассирійців. Територія таких міст охоплювала площу 200-300 гектарів. Вони як правило будувались біля підніжжя пагорбів, на вершині яких стояла цитадель (фортеця). Захисні мури будувались в 2-3 линії. Товщина стін досягала 3,5- 4 метрів. Проте самі ассирійці були вражені майстерністю урартів в галузі металургії. Нам відома техніка виготовлення урартськими майстрами бронзових виробів, в яких кожний предмет являє справжній витвір мистецтва, оскільки модель для його виготовлення знищувалась після відлиття. Багато з фігурок були вкриті чеканкою, а зверху іноді вкривались тонкою набитою золотою плівкою. До нас дійшли фігурки грифонів та богів,що стоять на левах чи биках. Корені цього мистецтва своїм корінням сягають до витоків хурритської традиції. А ось в зображенні образів урартське мистецтво поступалось своїм південним сусідам.

В містах знаходились палаци і храми. Вони були прикрашені кам”яною скульптурою і настінним живописом. При археологічних розкопках в них були знайдені бронзові статуетки, парадні шоломи і озброення, велика кількість золотих і срібних ювелірних прикрас.

Урартська культура відіграла велику роль в історії народів Переднього Сходу. Її досягнення були сприйняті Мідією, Персією. Проте головне досягнення урартскої цивілізації полягає в тому, що вона дала поштовх історичному розвитку Іберії, Колхіди (сучасна Грузія), Албанії (Азербайджану) і Вірменії. ці держави склались під впливом цієї першої цивілізації в Закавказзі.