Розкрийте проблему періодизації стародавньої Месопотамії

Надійне датування історичних подій — одна з найскладніших

проблем у шумерології та ассиріології. В системі літочислення, яка склалася в Стародавній Месопотамії, не існувало ери. У різних частинах Месопотамії літочислення велося неоднаково. У Південній Месопотамії, зокрема, календарному рокові просто давали назву чогось примітного в житті суспільства, наприклад: "Рік, коли обійняв посаду верховний жрець богині Інанни". У Північній Месопотамії календарний рік називався ім’ям особливого чиновника-епоніма лімму. Списки цих ассирійських чиновників дійшли до нас із пропусками. До того ж тривалість календарного року залежала від того, скільки часу перебував чиновник на цій посаді. Попервах лімму виконував свої службові обов’язки впродовж лише шести місяців, тому календарний рік, названий його ім’ям, також тривав півроку, що, звісно, не полегшує вченим датування тогочасних історичних подій. І це ще не все. Месопотамський календар був місячний, рік у ньому на кілька діб відставав від астрономічного. Щоб узгодити свій календарний рік із роком астрономічним, його доповнювали час від часу тринадцятим місяцем, проте до середини І тис. до н. е. робили це безсистемно.

Як вирішують учені в таких умовах проблему датування подій в історії Стародавньої Месопотамії? Для цього вони нерідко пов’язують ці події з сонячними затемненнями, які нині точно вираховуються. Завдяки такій прив’язці, а також тій обставині, що північно месопотамські дату вальні списки І тис. до н. е. збереглися відносно непогано, абсолютну хронологію для І тис. до н. е. вдалося скласти досить точно, можливі погрішності при цьому не перевищують кількох років. Гірша ситуація із встановленням дат для II тис. до н. є. Астрономічну прив’язку тогочасних подій удається зробити лише на основі стародавніх недосконалих записів фаз Венери. Датувальні списки її тис. до н. е. досить фрагментарні. Тому погрішність у датуванні подій історії II тис. до н. е. сягає вже кількох десятків років. Залежно від того, як оцінюють учені можливу помилку стародавніх астрономів, вони склали для II тис. до н. е. кілька хронологічних систем: коротку, середню й довгу. Радянські ассиріологи користувалися середньою системою хронології, яку розробили американські вчені С. Сміт і М. Свідерській. За відправну точку в ній узято роки царювання шостого царя І Вавилонської династії Хаммурапі — 1792—1750 до н. е. Вона довша за коротку й коротша за довгу на 64 роки. Події III тис. до н. е. вчені датують з різницею більш як у 100 років. Для IV тис. до н. е. хронології взагалі не складено, бо вона була б дуже неточною.

Упродовж останніх десятиріч учені використовують для складання хронології досягнення природничих наук — радіо-вуглецевий і дендрохронологічний методи. Проте й ці новітні методи не ідеальні й потребують обережного застосування.

Непросто вирішується також проблема періодизації старомесопотамської історії. Нині існує кілька таких леріодизацій, проте жодна з них не є універсальною. Найчастіше трапляється розбивка історії Стародавньої Месопотамії на такі періоди:

90) Визначте особливості суспільного ладу стародавньосхідних країн

92) навість Основні події періоду правління пізньої династії хань у стародавньому китаї

Щоб Китай остаточно не перетворився на пустку, Гуан У-ді, як це робили і його попередники, пішов на окремі поступки народу. Він оголосив загальну амністію, відпустив на волю частину державних рабів, зменшив державні податки, впорядкував работоргівлю, навіть спробував обмежити зростання латифундіального землеволодіння. Проте його політика не мала надійної соціальної опори. Знать лише на словах підтримувала імператора, насправді ж чинила опір його ліберальним починанням. Історик Фань Є свідчив, що латифундисти "повсюдно здіймали заколоти, вбивали старших чиновників". Гуан У-ді зумів покласти край ескалації насилля варварським, але, як показало життя, надійним методом — обіцянкою амністії тим п’яти заколотникам, які принесуть йому голову шостого. Військовий опір знаті імператор придушив, проте він не зміг повернути назад колесо історії. Розшарування в суспільстві тривало, причому набуло загрозливих масштабів.

Сучасники повідомляли: "Вищі сім’ї нагромаджують мільйонні багатства, стають власниками земельних латифундій, які не поступаються володінням удільної знаті. Вони підкуповують владу, щоб вона чинила несправедливості, тримають власних охоронців для залякування простого люду, вбивають невинних і нахваляються, що жодного з їхніх людей не стратили як злочинців на базарному майдані. Так живуть, а після смерті користуються царськими почестями. Тому (люди) нижчих дворів топчуться налякані, не знаючи, як і ступити. Батьки й діти, схиливши голови, по-рабськи служать багатіям і приводять їм до послуг жінок та дітей".

Основна маса селян терпіла матеріальну скруту, а в голодні роки та під час воєн узагалі була на межі вимирання. Фань Є запевняв, що багато китайців "ставало людоїдами, і кістки мертвяків були розкидані по всій країні".

Як свідчать джерела, в Східній Хань дедалі більше селян віддавалися під захист "сильних домів", отож переставали бути земельними власниками і, врешті-решт, потрапляли у феодальну залежність.

Господарський механізм Східної Хань розладнувався. Нувориші не поспішали вкладати свої багатства, нажиті спекуляцією та лихварством, у сферу виробництва, змагалися у марнотратстві з царським домом. У суспільстві наростали анти ринкові настрої, від уряду домагалися згортання, навіть ліквідації, грошового обігу, на що він і пішов на початку III ст., "скасувавши" монету. Економіка країни розвивалась, таким чином, у напрямі натуралізації. Державна скарбниця зубожіла, армія в умовах наростаючої економічної кризи скорочувалася і деморалізовувалася. Щоб урятувати армію і водночас прилаштувати люмпенів, не спроможних себе прогодувати, уряд став набирати воїнів переважно з середовища декласованих елементів. В армію вербували навіть кочівників"варварів" — ще не надійнішу публіку. Уряд почав розселяти кочівників у внутрішніх районах Китаю, сподіваючись, що вони асимілюються й надалі не становитимуть небезпеки для держави, проте кочівники почали витісняти корінних жителів у ряді провінцій, раз у раз повставали, так що державна влада лише надбала собі цією непродуманою політикою чергову халепу. В самому державному апараті процвітала корупція, дедалі посилювалася фракційна боротьба між столичним чиновництвом та придворними євнухами. Дійшло до того, що наприкінці 60-х років II ст. євнухи захопили владу в державі й вирізали майже всю столичну інтелігенцію. Імператор лише безсило спостерігав за цією політичною вакханалією, ставши маріонеткою в руках знахабнілих євнухів. Інтригувало впливове двірцеве жіноцтво.

У другій половині II ст. ханьське суспільство буквально лихоманило. В країні відбулося близько сотні локальних народних заворушень. Найбільше повстання, яке ввійшло в історію під назвою Жовті пов’язки, спалахнуло 184 р. Вперше в історії народних рухів Китаю почалося воно не стихійно, а організовано. Його ретельно підготував Чжан Цзюе — керівник лаоської секти "Тайпіндао" ("Шлях великого спасіння"). Цей політичний авантюрист під час спалаху епідемії став лікувати хворих своїми магічними діями й, закляттями і здобув неабияку популярність у народі. Його 300-тисячна повстанська армія вже мала свою програму, складену в дусі лаоської доктрини. Повстанці ототожнювали ненависну Ханьську династію із Синім Небом і вірили, що його замінить справедливе Жовте Небо (так Чжан Цзюе називав себе), тому пов’язували свою голову жовтою стрічкою. Жовті пов’язки брали штурмом міста, руйнували маєтки знаті, відпускали на волю в’язнів та рабів, домагалися зрівняльного перерозподілу орних земель. Повстання охопило майже всю східну частину

імперії. Уряд кинув проти повстанців добірне військо, навербоване переважно з кочівників, які не знали, що таке милосердя, різали всіх поспіль, складали з черепів убитих піраміди. Впродовж десяти місяців основні сили Жовтих пов’язок було знищено. Чжан Цзюе раптово помер від хвороби, інші вожаки наклали головою чи потрапили в полон.

Криваве вгамування народної стихії зрештою принесло загибель Ханьській імперії. В 189 р. військові командири, кинуті на боротьбу з повстанцями, зненацька захопили столицю Лоян, вирізали, немов баранів, близько двох тисяч царських євнухів, взяли в полон імператора, а з кіннотникам и - "варварам и" розплатилися його наложницями. Проте сюнну, сяньбіни, ухані та інші кочівники, які брали участь у цих драматичних подіях (вони, до речі, виступали поперемінно то на боці "сильних домів", то на боці повстанських загонів), не полишили Китай, утворили на півночі країни свої "варварські" держави. Та й самі заколотники невдовзі пересварилися. У 220 р. Китай розпався на три незалежні царства: Вей (на півночі), Шу (на заході) та У (на південному сході та сході). Китай, таким чином, вступив у своє середньовіччя — "сумну епоху зрад і жорсткостей " (С. П. Фіцджеральд) — роз’єднаним і занехаяним.

93) проаналізуйте суспільні відносини у стародавньому вавілоні

Збереглося унікальне джерело, яке проливає світло на характер суспільних відносин у Стародавньому Вавилоні. Це виявлені на початку XX ст. французькими археологами в еламській столиці Сузах "Закони Хаммурапі", викарбувані на двометровому базальтовому стовпі. На жаль, ряд статей цих законів, що їх Хаммурапі склав на схилку свого довгого царювання, хтось ще в давнину знищив, проте втрачений текст удалося майже повністю відновити завдяки знахідкам фрагментів цієї юридичної пам’ятки.

Вчені по-різному трактують "Закони Хаммурапі". Одні вважають їх своєрідним звітом царя перед богами про своє "мудре" і "справедливе" володарювання, інші — збірником добрих побажань, моральним кодексом, здатним продемонструвати "розрив між дійсним становищем (у державі) і намірами уряду", треті — чинним законодавством, покликаним доповнити й узагальнити звичаєве право міських общин.

"Закони Хаммурапі" — це, власне, ще не кодекс законів, а лише добре упорядкована збірка звичаєвого права, в центрі уваги якої — юридичний захист власності та правове оформлення використання чужої праці. Закони згруповані в ній окремими блоками, які стосуються процесуальних норм і основних принципів вавилонського правосуддя (§ 1—5), охорони державної та приватної власності (§ 6—25), майна, одержаного від царя за службу (§ 26—41), операцій з нерухомим майном і відповідних правопорушень (§ 42—50), торгових стосунків (§ 50—126), норм сімейного права (§ 127—195), покарань за вчинення навмисних і ненавмисних тілесних ушкоджень (§ 196—214), операцій з рухомим майном та відповідних правопорушень. Структурно "Закони Хаммурапі" складаються з трьох частин: вступу, самого тексту законів і висновку.

У "Законах Хаммурапі" відображені не всі сторони життя вавилонського суспільства. В них, скажімо, навіть не згадується досить численна в Старовавилонському царстві соціальна група хапіру (люди, що втратили засоби для існування й часто-густо займалися розбоєм), нічого не говориться про соціально-економічний стан монастирів, про стосунки між царською адміністрацією та общинами міст, про сферу використання рабської праці тощо. До того ж ці закони, найімовірніше, не були єдиною правовою основою вавилонського суспільства, крім них діяли й інші законодавчі акти та норми звичаєвого права. Отож є підстави вважати, що "Закони Хаммурапі" — казуїстична пам’ятка, тобто, вони відображали лише спірні випадки, коли потребувався верховний арбітраж царя та Його чиновників. Вони свідчать про те, що вавилонське право ще не поділялося на карне, цивільне, процесуальне, державне. Цей збірник законів встановлював відразу й норми поведінки, й відповідальність за їх порушення.

Яким виступає суспільство в "Законах Хаммурапі" та інших вавилонських джерелах?

Якщо вважати власність на засоби виробництва категорією соціально-економічною, тобто такими відносинами в суспільстві, коли одні, не власники, працюють на інших, власників, то аналіз "Законів Хаммурапі" дає підставу з високою вірогідністю стверджувати, що в Стародавньому Вавилоні співіснували три форми власності на землю: державна, общинна і приватна, з явним переважанням першої. Земля з державного фонду роздавалася в службове користування воїнам, чиновникам, персоналу царсько-храмового господарства тощо. Користування царською землею, як це видно з § 40 "Законів Хаммурапі", обумовлювалось виконанням певних повинностей на державу (ільк). У § 71 згадуються не-ількові, тобто не обкладені повинністю на державу, приватні, господарства. Втім, приватне землеволодіння в ті далекі часи не існувало в чистому вигляді, воно зберігало елементи общинної власності. Індивідуальний власник ще перебував у певній залежності віл общини.

Община у Вавилоні була традиційно міцною. Розвиток торгівлі та лихварства підточував її зсередини, проте не руйнував: вона пристосовувалася до нових умов. Міцніла общинна верхівка, яка вже не дбала про захист рядових общинників від чиновницького свавілля, а навпаки, сама утискувала їх.

У Вавилоні активно розвивалися орендні відносини. В оренду здавали землю, садки, худобу. Закон, намагаючись устигати за життям, регулював цю сферу суспільних зв’язків. Він дозволяв орендувати поле строком на 1—2 роки, цілину — на 3 роки, садок — на 5 років, регламентував орендну плату за користування полем третиною зібраного врожаю, садком — двома третинами. Поле можна було здавати в оренду й на умовах половинщини (за половину врожаю), але в такому випадку землевласник мав допомогти орендареві робочою худобою та посівним .матеріалом. Щоб землевласник спав спокійно, не боявся за свої прибутки, закон установлював розмір орендної плати у неврожайні роки такий самий, як і в благополучні.

"Закони Хаммурапі" поділяли вавилонське суспільство на три соціальні стани: авелумів ("мужі"), мушкенумів ("покірні") та вардумів (раби), Ассиріологи вважають, що насправді структура вавилонського суспільства була значно складнішою. Але хто такі авелуми і мушкенуми?

Авелумами "Закони Хаммурапі" явно називали повноправних членів сільської чи міської общини, власників певної частки общинної землі. Визначити ким були мушкенуми складніше. Як видно із законів, мушкенуми користувалися обмеженими громадянськими правами в суспільстві. Так, за образу мушкенума передбачалося м’якіше покарання, аніж за таку саму образу авелума. Майно мушкенума охоронялось меншим штрафом, здоров’я оцінювалося дешевше тощо. Ким були мушкенуми, точно не встановлено. Ясно лише, що в цю соціальну групу, якою опікувалася царська адміністрація, входили також бідняки, адже споріднене ЇЇ назві слово мушкенуту означало убогість, злидні. В радянській історіографії мушкенумами найчастіше вважався прошарок із пауперизованих селян та представників інших соціальних груп, яких об’єднували служба царю та спільна назва, одним словом — "царських людей". Чи існували між мушкенумами та авелумами нездоланні соціальні бар’єри? Скоріше за все, не існували (якщо наше уявлення про соціальну природу мушкенумів адекватне), адже земля у Вавилоні вільно купувалася й продавалася, тому ті мушкенуми, в яких водилися гроші, могли придбати землю й стати повноправними членами міської чи сільської общини, тобто авелумами.

У "Законах Хаммурапі" багато уваги приділяється рабовласницьким відносинам — свідчення того, що рабство у Вавилоні було важливим суспільним явищем. Основними джерелами рабства були війни, работоргівля, спадкове рабство, обернення на рабів правопорушників. У Стародавньому Вавилоні раби вже були юридично безправною масою, їх таврували (голили півголови чи робили спеціальне татуювання), нерідко тримали в кайданах. Закон дозволяв убивати непокірних рабів. Щоправда, § 282 дозволяв рабові скаржитися на свого пана в суд, однак судові процеси між рабами і їхніми господарями, хоча й були реальністю ще за III династії Ура, в старовавилонську добу вже не практикувалися.

Характерно, що серед вавилонських рабів існувала певна соціальна градація. Так, рабиня-наложниця користувалася перевагами перед іншими рабинями, її саму та ЇЇ дітей заборонялося продавати, після смерті пана всі вони ставали вільними (§ 146, 171). Відпускалися на волю також колишні вавилонські громадяни, які потрапили в рабство за межами країни.

Держава оберігала рабовласницькі устої, зокрема опікала работоргівлю, допомагала розшукувати рабів-утікачів, карала за переховування чужого раба, за знищення на ньому рабського тавра тощо.

У "Законах Хаммурапі" нічого не говориться про те, де використовувалась рабська праця, тимчасом докладно йдеться про сферу використання найманої праці, на підставі чого деякі вчені вважають старовавилонське суспільство капіталістичним, хоч вільний найм існував ще в докапіталістичну добу і не обов’язково є ознакою саме ринкової економіки. Вавилонське право не регламентувало цю сторону виробничого життя, очевидно, тому, що вважало використання рабської праці особистою справою самих рабовласників.

Окремим суспільним прошарком у Стародавньому Вавилоні були воїни. Державі потрібне було сильне військо, тому вона піклувалася про воїнів, надавала їм низку привілеїв. "Закони Хаммурапі", зокрема, оберігали воїнів від пожадливих лихварів і свавільних командирів. Заборонялося відбирати за борг чи купувати майно у воїна, хіба що це була земля, придбана воїном додатково до царського наділу. Пограбування, продаж у рабство воїна командиром вважалися злочином і каралися смертю. Майно воїна міг успадкувати його старший син, якщо він ішов по стопах батька. Коли у воїна не було повнолітніх синів, третина його майна залишалася вдові, щоб вона могла виростити дітей. Воїнів, які потрапляли в полон, викуповували за кошти державної казни. За все це воїн мав віддячувати державі сумлінною службою. Коли він запізнювався в похід чи присилав замість себе найманця, тобто непрофесіонала, і при цьому продовжував користуватися службовим майном, його страчували.

У вавилонському суспільстві процвітало лихварство та його атрибут — кабала. Надто бурхлива діяльність лихварів загрожувала державі зубожінням казни від недобору податків, послабленням військової організації, соціальними негараздами. Тому держава намагалася обмежити лихварство, вберегти основну масу общинників від розорення лихварями. Хаммурапі вже на другому році свого царювання, подібно до своїх попередників, відновив "справедливість у країні", тобто скасував боргові зобов’язання, зберігши саму лихварську практику. Його закони регламентували лихварський процент, дозволивши кредиторові забирати у боржника лише ту частку майна, яка покривала позичену суму і річні, повертати борг не обов’язково сріблом, а й продуктами (§51, 96); заборонялося забирати в боржника весь урожай (§ 49,66) тощо. У неврожайний рік стягнення боргу відстрочувалося до ліпших часів. "Закони Хаммурапі" забороняли тримати в кабалі авелума, мушкенум же мав відробляти борг у господарстві кредитора лише впродовж трьох років. Більше того, коли б боржник, працюючи на кредитора, помер через погане утримання, кредитор міг поплатитися за це своїм життям. Закон оберігав від непомірного визиску також найманих робітників, праця яких стала широко використовуватись у Месопотамії саме в старовавилонський період. Звичайно, на практиці всі ці заборони та обмеження спрацьовували не завжди, вельможні особи їх часто ігнорували.

Основною ланкою вавилонського суспільства була сім я, яка мала яскраво виражений патріархальний характер. Чоловік платив за наречену калим, тому, хоча розмір посагу й перевищував розмір викупу (§ 162—164), вважав її своєю власністю, навіть міг продати її та дітей у рабство. Сімейне майно належало чоловікові і після його смерті діставалося не вдові, а старшому синові, на якого покладалися турботи про посмертний культ батька. Тож не дивно, що жінку у Вавилоні мали за ніщо. Хоч закон іноді й ставав на її захист, все ж робив це не для того, щоб відстояти її людську гідність, а з огляду на те, що наруга над жінкою сприймалася як образа її чоловіка, опікуна, суспільства. В сім’ї та суспільстві жінка була заляканою, затурканою істотою, вона навіть не мала можливості сказати чоловікові все, що вона про нього думає. Відповідне застереження їй фіксувалося у шлюбному контракті [без виконання певних юридичних формальностей шлюб не вважався законним (§ 128)]. В одному з них, наприклад, читаємо: "Рімум, син Шахматума, взяв собі за жінку Баштум, доньку Белісуни, жриці бога Шамаша, дочки Ісі-бітума... Якщо Баштум мовить Рімуму, своєму чоловікові, "ти мені не чоловік", її зв’яжуть і кинуть у воду. Якщо Рімум скаже Баштум, своїй жінці, "ти не жінка мені", він заплатить їй 10 сиклів срібла як плату за розлучення".

Покохати іншого заміжня вавилонянка могла лише ціною власного життя. Якби у чоловіка закралася тільки підозра про подружню зраду, жінці зоставалося лише кинутись у воду. Одним словом, до норм сімейного життя у Вавилоні цілком доречні рядки Дж. Байрона:

Закон Востока мрачен и суров: Оковы брака он не отличает От рабства унизительных оков.

Шлюби у Вавилоні, як і повсюдно на Стародавньому Сході, були ранніми. Дівчина виходила заміж у 12—14-річ-ному віці, а заручини, ясна річ, відбувалися ще раніше. В одній із месопотамських приказок — зразку тодішнього чорного гумору — чоловік несхвально відгукувався про дитячі шлюби, які надміру подовжують роки сімейного щастя: "Не буду я брати трирічну жінку, бо ж я не віслюк" Цікаво, які приказки про сімейний Едем складали вавилонянки?

Слід зауважити, що хоч яким би безпросвітним було життя вавилонянки, все ж дихалося їй легше, ніж шумерянці. Вавилонянка, наприклад, на відміну від шумерянки, в деяких випадках мала право на розлучення, могла вийти вдруге заміж, коли ставала вдовою чи коли її чоловік потрапляв у полон (щоправда, як зафіксовано в законах м. Ешнунна, коли чоловік повертався з полону, він міг знову забрати свою колишню дружину до себе). Придане належало жінці, на випадок розлучення вона забирала його собі, а заодно й частину спільно нажитого майна. Навіть більше, соціальний статус у Вавилоні визначався не за чоловіком, а за жінкою — син вільної вавилонянки і раба вважався вільним, а рабині і вільного — рабом (§ 170—171, 175). З хворою жінкою чоловік міг розлучитися, однак не міг прогнати її з дому, мав до кінця днів утримувати її (§ 148).

Поширеним явищем у Вавилоні була проституція — побутова і храмова (вона розвинулася ще в шумерські часи). Храмовій проституції у вавилонському суспільстві відводилась така важлива роль, що, за свідченням Геродота (мабуть, перебільшеним), кожна вавилонянка мала бодай раз у житті віддатися за безцінь першому стрічному в храмі богині кохання Іштар (Історія, І, 199). Бідняки віддавали за плату в будинки розпусти своїх малолітніх дочок. Для фахової підготовки жриць кохання існували спеціальні школи. До представниць найдавнішої у світі професії у Вавилоні ставилися поблажливо, хоч і без пієтету. Вавилонська проститутка могла зробити собі непогану кар’єру, скажімо, придбати у власність публічний дім, а траплялося —- навіть вибитись у цариці.

"Закони Хаммурапі" оберігали моральність суспільства, зокрема встановлювали жорстоке покарання за наклеп, за дворушництво, за образу дітьми свого батька чи опікуна, за лжесвідчення. Особливо пильнували в державі за благопристойністю й добропорядністю жриць. Коли б котрась із них приохотилась до чарки, її могли спалити живцем.

У "Законах Хаммурапі" знаходимо сліди існування у вавилонському суспільстві рудиментів первісно родових відносин: таліону (еквівалентної помсти), кругової поруки, самосуду тощо. Отже, за всієї цивілізованості це суспільство ще стояло однією ногою у варварстві.

Що являв собою політичний лад Стародавнього Вавилону?

Україні існувала сильна монархічна влада, яка базувалася на розвиненому державному секторі економіки. Як свідчать листування Хаммурапі з чиновниками, цар контролював усі сторони життя суспільства, втручався у найдрібніші деталі управління, що, на думку істориків, не віщувало суспільству нічого хорошого. Допомагали йому всюдисущі чиновники, яких не бракувало і при царському дворі, і в адміністративних округах. У державі була тьма-тьмуща фіскалів, які слідкували за тим, щоб населення справно вносило в казну зерно, фініки, худобу, рибу та інші натуральні продукти, а також окремий податок сріблом і продуктами на утримання царського двору. Чиновники т. зв. "царської палати" пильнували, щоб не спорожніла державна скарбниця, в якій зберігалися на чорний день золото, срібло, самоцвіти.

У Стародавньому Вавилоні справно функціонувала досить розвинена судова система. Суддями були спеціальні чиновники, які керувалися у своїй роботі писаним правом. Без діла вони не сиділи, бо через загальнодоступність законів та формальну відповідальність судів за правильність винесених вироків вавилонці приохотилися до сутяжництва, особливо у справах продажу та оренди майна. В державі вже склалося процесуальне право, яке вимагало від суддів не обмежуватися вислуховуванням свідків, а проводити розслідування у справі. "Закони Хаммурапі" встановили карну відповідальність за лжесвідчення (воно, як і неправдиве звинувачення, каралося за принципом таліону, тобто тим самим покаранням, яке чекало на звинуваченого, в разі, коли б вину його було доведено). Звичайно, вавилонську Феміду, як у цьому переконують джерела, важко запідозрити у справедливості й непідкупності, судові зловживання були буденним явищем, судді у своїй масі були заповзятливими хабарниками.

У Вавилоні нерідко складні судові справи вирішувалися за допомогою "божого суду", тобто клятви іменем богів (вважалося, що боги неодмінно покарають того, хто дасть неправдиві свідчення, тому відмова давати клятву прирівнювалася до визнання своєї вини) чи водних ордалій (звинуваченого кидали в річку і, як, що він випливав, вважали його невинним; у середньовічній Європі, навпаки, щоб судді визнали звинуваченого невинним, йому треба було потонути).

В історичній літературі нерідко можна зустріти ідеалізацію державного механізму Вавилону. Зокрема, висловлюється думка, що держава у Вавилоні забезпечувала "гармонійну рівновагу" між різними суспільними верствами й прошарками. Насправді "соціальна гармонія" в суспільстві, де існували раби й рабовласники, бідні й багаті, простолюд й вельможні, була утопією. Старо-вавилонське суспільство знало, що таке соціальні негаразди, а можливо — й соціальні вибухи.

94) простежти соціал економічний розвиток фінікії

Розквіт давньої східно середземноморської цивілізації припав на І тис. до н. е., причому він був зумовлений не стільки вступом цього регіону у вік заліза (перехід до залізного виробництва відбувався там мляво), скільки сприятливою міжнародною обстановкою: Єгипет на той час занепав, йому вже було не до контролю за своїм колишнім васалом, Ассирія ж на початку І тис. до н. е. ще не була готова встановити там своє володарювання.

Фінікійці, які у своїй господарській діяльності надавали перевагу посередницькій торгівлі, хоч до перського завоювання ще не мали своєї монетної системи, побудували наймогутніший на ті часи торгово-військовий флот. За його допомогою вони монополізували всю середземноморську торгівлю, зберігши при цьому тісні економічні зв’язки з Єгиптом. Фінікійські мореплавці освоювали водні простори не лише з метою торгівлі, а й задля піратства, яке тоді було атрибутом морської торгівлі (це добре відобразив Гете у своєму "Фаусті"):

В открытом море дерзок взгляд, Молчит закон, царит захват... Никто не спросит: "Чье богатство? Где взято и какой ценой?" Война, торговля и пиратство — Три вида сущности одной.

Проте навіть морського розбою виявилося замало для пожадливого фінікійського купецтва — воно не зупинилося перед викраденням людей з метою продажу їх у рабство. Про фінікійських людоловів ходила недобра слава в Передній Азії, що засвідчують, наприклад, такі рядки безсмертної Гомерової "Одіссеї":

Вмілий в обманах з’явився до мене якийсь фінікієць, Хитрий шахрай, шо біди не одній вже накоїв людині. Словом облесним умовив він мене поїхати разом До Фінікії, де в нього й будинки були, і маєтки... В Лівію взяв мене він з кораблем мореплавним, облудно Радячи з ним і мені свій вантаж переправити разом, Сам же за ціну велику продати мене намірявся.

Філістимляни, стародавні євреї та арамеї потіснили фінікійців на їхній території, що призвело до її перенаселеності. Ускладнення демографічної ситуації, а також прагнення місцевого купецтва закріпитися на основних шляхах морської торгівлі спричинили інтенсивну фінікійську колонізацію. Засновані фінікійцями колонії та факторії нерідко ставали містами, елітним прошарком у яких, звісно, були фінікійці, а робочою силою — туземне населення. Окремі колонії, передовсім Карфаген, самі вдавалися до колоніальної експансії.

95) рокрийте основні проблеми духовної культури народів хетської держави

В даний час ще важко дати систематичний нарис хетської культури , але проблеми , які ставляться перед дослідником при вивченні хетської культури , представляють великий науковий інтерес. Незважаючи на те що Хетське держава в деякі періоди свого існування досягало великого військового могутності і значного зовнішньополітичного впливу , воно в порівнянні з іншими давньосхідними державами було досить рихлим і неміцним державним об'єднанням , що пояснюється відсутністю досить міцних внутрішніх міжплемінних економічних зв'язків. Рабовласницька держава хеттів утворилося на основі нетривкого об'єднання племен , на чолі якого стояв вождь найбільш сильного хетського племені. Протягом довгого часу Хетське царство зберігало багато пережитки цієї стародавньої організації спілки племен. Однак розвиток рабовласництва все більше і більше вимагало зміцнення державної влади. Влада племінного вождя , який об'єднав в собі функції воєначальника і первосвященика , поступово набуває характеру східної деспотії. Особа царя наділяється ореолом святості. За життя цар як первосвященика здійснював найважливіші релігійні церемонії. Після смерті царя в його честь відбувався заупокійний культ , і він оголошувався божеством. Царів зображували з палицею сонячного бога . На рельєфах в Язили -Кая (святилище в скелях близько Богаз- Кея ) зображений бог грози Тешуб , що обіймає царя як свого сина. Придворний етикет зобов'язував називати хетського царя « моє сонце ». Аналогічні титули зустрічаються в дипломатичних листах сирійських князів у XIV в . до н. е. . Так в Хетському державі поступово формується культ обожнення царя , що є типовою рисою східної деспотіі.Некоторие риси примітивності , що збереглися аж до пізнього часу , характерні і для хетської релігії. Безсумнівним пережитком давніх форм матріархату є переважний в хетської релігії культ великої богині - матері природи , яка уособлювала сили родючості. У хеттском мистецтві ця богиня зазвичай зображувалася у вигляді жінки , одягненої в довгі одягу з циліндровим головним убором , з якого спадає велике покривало . Поряд з цією богинею в хетських країнах шанувався бог Тешуб , бог гірських вершин , що уособлював грізні сили природи , грозу , грім і блискавку і водночас земне родючість , породжене небесним зливою. В епоху освіти Хеттського держави Тешуб перетворився на бога- покровителя царя , держави і царської влади. Його стали зображати потужним воїном , оперезаним мечем і тримає в лівій руці пучок блискавок , а в правій руці бойову сокиру , що символізувало потужну силу бога грози і війни. Одночасно в хетської релігії ми знайдемо образ і третього великого бога , бога вмирає і воскресає природи Телепину , якого зазвичай зображували у вигляді безбородого юнаки , одягненого в короткий одяг з кинджалом на боці і з двосторонньою сокирою в руках. Хетські боги найчастіше зображувалися вартими на спинах диких звірів або йдуть по вершинах гір , що чудово характеризує своєрідні форми релігії , що виникла у народу гір і мисливців. Поряд з культами верховних державних богів у хетів протягом довгого часу зберігалися численні культи різних місцевих божеств , що є відгомоном давнього родового ладу. Так , в хетських державних договорах згадуються поряд з верховними богами « 1000 богів хетської країни». Іншим пережитком первісної епохи в хетської релігії є зберегла значення протягом довгого часу магія . У хетів були дуже широко поширені різні ворожіння , зокрема ворожіння по нутрощах жертв і по польоту птіц.Хеттская література, як і вся хетська культура , виросла під сильним ассиро -вавилонських впливом . Численні твори вавілонської релігійної літератури були переведені на хетський мову. Вавилоно - аккадська мова протягом довгого часу був панівним державним і літературною мовою в Хетському державі. Проте з плином часу в хетської літературі з'являються і місцеві своєрідні відмітні риси . Деякі твори хетської літератури забезпечені іменами їх авторів , як міф жерця Келла про боротьбу богів або трактат мітаніійца Кіккулі про конярстві .Великий інтерес представляє і хетське мистецтво, зокрема , архітектура . Поява циклопічної крупнокаменной кладки , система оборонних споруд , планування палаців , застосування колон зі своєрідними базами , пишними скульптурами , ріднять хеттськую архітектуру з архітектурним творчістю Егейського і микенского світу .Таким чином , при вивченні хетської історії та хетської культури може бути поставлена ​​велика історична проблема про взаємини між хеттськими племенами Малої Азії , хурритами Сирії та Північної Месопотамії і , нарешті , Егейське племенами, що жили на островах Егейського моря і в материковій Греції. Хетти , що населяли Малу Азію , були посередниками між країнами Передньої Азії та Східної Європи. Подальше вивчення хетської історії та хетської культури має встановити дуже важливий процес культурної взаємодії між найдавнішими народами Азії та Європи.

96) Розгляньте питання ранньої Чжоу

Чжоусці, на думку ряду дослідників, в архаїчну добу розмовляли тибето-бірманською мовою. Вони мешкали в басейні річки Вей ще за неоліту й підтримували з шанцями тісні, хоча й не завжди дружні, зв’язки, тому небезпідставно вважали себе спадкоємцями шанської культури. Чжоусці, зокрема, запозичили в шанців їхній календар і писемність, техніку бронзоливарництва й фортифікаційного будівництва, зброю та багато рис побуту.Чжоуська держава була політично зрілішою за шанську.і Свого царя чжоусці вже обожнювали — вважали родичем верховного божества (Неба) й називали "сином Неба" (Тянь-цзи). Вони створили систему міфів і легенд, які наділяли царя та його рідню надприродною силою. "Цю містичну силу,— зазначає китаїст В. В. Малявін,— в Китаї називали де. Завдяки володарю, запевняла китайська традиція, проростає зерно й визрівають плоди, зникають шкідливі впливи у світі й живе щасливо народ. І, навпаки, неврожай чи вороже нашестя, моровиця чи міжусобиця — все це ознаки немочі володаря, і за все це він має відповідати". Щоб протиставити царя простим смертним, було розроблено архіскладний двірський ритуал, жертвою якого став, у першу чергу, сам володар.В. В. Малявіи так описує силу всіляких умовностей, з якими звіряли кожен свій крок і кожен жест володар та його оточення в Китаї: "Влада в Китаї була передусім справою символічною: володар був таємницею, яку приховувала стіна міста й палацу. Ніхто не міг звернутись до нього безпосередньо, навіть у третій особі... Навіть кинути погляд на державного володаря було б непростимим (а теоретично, на щастя, й неможливим) зухвальством. Зрозуміло, ніхто не мав права давати володарю поради, його наближеним дозволялося лише натякати на дії, які належало виконати... Чиновники при дворі мали мити руки п’ять разів на день, а перед аудієнцією в царя "очистити себе суворим постом, не ходити на жіночу половину, вимити волосся й тіло". Навіть писець, який струшував під час аудієнції пилюку із своїх книг, суворо за це карався. Що ж до самого володаря, то його життя було регламентоване до найменших деталей". Все це дуже нагадувало двірський ритуал у Стародавньому Єгипті.Держава Західне Чжоу не могла похвалитися своєю внутрішньою стабільністю. В ній раз у раз спалахували руйнівні народні повстання проти чжоуських володарів. Якщо чжоусці й справді були тибето-бірманцями, то вони могли виглядати в очах китайців окупантами, в такому разі причина нуртування політичних пристрастей у країні лежить, як то кажуть, на поверхні. Особливо грізне народне повстання спалахнуло в середині IX ст. до н. е., за царювання Лі-вана — рідкісного самодура (за оцінкою Сима Цяня). Лі-вана мучив страх за своє життя, тому він так завзято викорінював крамолу в державі, що його підлеглі боялися навіть рота розтулити, при зустрічі лише обмінювались поглядом. Повстанці вбили цього тирана й вирізали увесь його рід. Уцілів лише наслідник трону, бо якийсь царедворець віддав замість нього на поталу осатанілому натовпу власного сина. Владу в державі захопили двоє вельмож, які проголосили себе регентами чудом врятованого неповнолітнього царевича. Коли царевич підріс, він назвався Сюань-ваном і під цим іменем посів царський трон. Сюань-ван марно намагався віднадити від Китаю кочівників, які чинили спустошливі напади на країну, а 822 р. до н. е. навіть пограбували чжоуську столицю. Кочівників використовували також, зводячи свої рахунки з ваном, удільні князі. В 770 р. до н. е. чжоусці, не витримавши їхнього натиску, залишили свою столицю — м. Хао і в районі нинішнього Лояна створили своє карликове царство. Невдовзі в Китаї виник ряд інших удільних князівств. Китай перестав існувати як єдина держава і вступив у тривалий період політичних смут і братовбивчих воєн.