Джерела господарського процесуального права

Джерела господарського процесуального права різноманітні. До них необхідно відносити:

— акти законодавства;

— міжнародні договори України; процесуальні звичаї;

- судову та арбітражну практику;

- доктрину.

Конституція України у ст.ст. 124-130 містить вихідні положення, що визначають повноваження господарських судів, статус суддів господарських судів та засади господарського судочинства як спеціалізованого процесу. Причому, ці положення можуть бути використані в господарському Процесі як норми прямої дії.

Зокрема, у постанові Судової палати у господарських справах ВСУ від 26 грудня 2006 р. № 26/10- 2002 у справі за позовом КТП «Промторг» до Вишгородського районного споживчого товариства про відшкодування шкоди зазначено, що палата не вважає за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням ст. 125 Конституції України «щодо визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя і викликало б конституційну неприпустиму необхідність скасування законного рішення суду першої інстанції». У зв’язку з цим наведений уст. 111-18 ГПК перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову ВГСУ «не є процесуальною перешкодою для прийняття Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України рішення». Таким чином ВСУ з’ясував можливість не направляти справу на новий розгляд та залишив у силі рішення господарського суду першої інстанції

Основним актом законодавства, що закріплює положення загальної й особливої частин господарського процесуального права є вказаний вище Господарський процесуальний кодекс України (ГПК України) від 6 листопада 1991 р.

Господарське процесуальне право включає і спеціальні процесуальні норми, що передбачають специфіку порушення, розгляду і вирішення окремих категорій справ у господарському суді, що містяться, зокрема, в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції 1999 р.

Співвідношення Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та ГПК України необхідно розглядати як дію спеціального та загального законів: норми ГПК при врегулюванні провадження про банкрутство застосовуються остільки, оскільки норми спеціального Закону не передбачають іншого. Іншими словами, норми Закону мають пріоритет перед нормами ГПК України при регулюванні питань банкрутства.

Крім того, має бути враховано, що Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», на думку переважної кількості науковців, містять норми не лише господарського процесуального, а й господарського права. Це зумовлено тим, що поняття, значення та підстави банкрутства визначаються матеріально-правовими нормами господарського законодавства, зокрема нормами Господарського кодексу України (ГК України).

Має бути також ураховано, що норми ГПК України тісно пов'язані із тими нормами ГК України, які встановлюють порядок примусового укладання, зміни та припинення господарських докторів. Зокрема, положеннями ст. 187 ГК України встановлено: «Спори, що виникають при укладанні господарських договорім за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов’язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору». Фактично цими положеннями ГК України уточнюється підвідомчість господарським судам справ щодо переддоговірних спорів.

Положення ГК України встановлюють порядок розгляду претензії, яка є обов’язковою для відповіді її отримувача (ст. 222), а виконання цього обов’язку може вплинути на розподіл судових витрат за результатами вирішення спору в суді (ст. 49 ГПК України).

У главі 23 ГК України встановлено вихідні засади порядку вигнання боржника - суб’єкта підприємництва банкрутом.

Норми господарського процесуального права можуть міститися і в інших матеріально-правових законах. Наприклад, у Законі України «Про міжнародне приватне право» врегульовано колізійні положення щодо доступу до правосуддя, виконання рішень іноземних судів тощо. У ст.ст. 60, 61 Закону України «Про захист економічної конкуренції» встановлено, що господарські суди розглядають справи про оскарження рішень Антимонопольного комітету України, що уточнює положення ст. 12 ГПК України стосовно обсягу поняття господарського спору, підвідомчого господарським судам.

Окремі положення господарського процесу уніфіковано із певними міжнародними процедурами. Зокрема, на підставі ст. 4 Закону України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», заяви іноземних суб’єктів господарювання про виконання в Україні рішень міжнародних комерційних арбітражів мають подаватися заінтересованою особою до апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційних обласних, Київського та Севастопольського міських судів за місцем постійного чи тимчасового проживання або перебування (місцезнаходження) боржника.

У зв’язку з наведеним у попередніх параграфах розумінням обсягу поняття господарського процесу цілком слушно відносити до галузі господарського процесуального права також норми, що визначають порядок організації діяльності і розгляду спорів у третейських судах та арбітражах згідно з законами України «Про третейські суди» та «Про міжнародний комерційний арбітраж» під 24 лютого 1994, Регламентом МКАС при ТПП України, затвердженим рішенням Президії Торгово-промислової палати України під 25 серпня 1994 р., протокол № 107.

Джерелами господарського процесуального права є також закони і підзаконні акти, призначені для всіх процесуальних відносин. Наприклад, Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» (1993), Інструкція про порядок обчислення і сплати державного мита, затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України (1993), Порядок оплати витрат з інформаційно- технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ, затверджений постановою Кабінету Міністрів від 21 грудня 2005 р. № 1258 (із змін, та доповн.).

Загальним для систем господарського, цивільного й адміністративного видів судочинства є порядок примусового виконання рішень судів, що передбачається Законом України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р.

Міжнародні договори України стосуються, як правило, тих аспектів господарського процесу, що відображають вихідні засади судочинства в розрізі забезпечення основоположних прав і свобод людини, надання взаємної правової допомоги між державами, виконання рішень іноземних судів та арбітражів.

Одним із таких актів є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Зокрема, ст. 6 Конвенції встановлює право на справедливий суд: «1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя».

До того ж, положеннями Конвенції встановлена юрисдикція Європейського суду з прав людини, де зазначене право на оскарження рішень, ухвалених вітчизняними судовими органами, у цьому Суді.

При розгляді цього питання необхідно пам’ятати, що чинні міжнародні договори України є пріоритетними перед актами вітчизняного законодавства (окрім Конституції) у силу положень ст. 9 Конституції України.

Серед міжнародних актів, що мають значення для господарського процесу, можна відмітити також Конвенцію ООН про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958), Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах (Мінськ, 1993), різноманітні міжнародні договори України: Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах (1993), Договір між Україною і Чеською Республікою про правову допомогу і правові відносини у цивільних справах (2001), Договір між Україною та Республікою Болгарія про правову допомогу в цивільних справах (2004) тощо.

Процесуальні звичаї відіграють важливу роль для стабільності, цілісності й ефективності господарського процесу. Наприклад, ГПК України прямо не передбачає, що учасники процесу звертаються до судді «Ваша честь». Це звернення вироблене практикою та стало процесуальним звичаєм. Те саме стосується вимоги щодо звернення осіб до суду стоячи тощо.

Судова практика є вагомим джерелом господарського процесуального права де-факто та де-юре. Де-факто, тому що учасники господарського процесу вибудовують власну процесуальну діяльність відповідно до усталеної практики розгляду спорів у арбітражних та господарських судах. Виникаюча у такий спосіб «одноманітність» загалом впливає на господарський правопорядок у державі.

Наприклад, у постанові Одеського апеляційного господарського суду у справі за позовом прокурора в інтересах держави в особі Миколаївської міськради від 4 січня 2011 (справа № 5/391 /08) було витлумачено положення ст. 120 ГПК України: «За змістом ст. 120 ГПК України ухвалу про видачу наказу виносить господарський суд, а не суддя. Отже, вказане питання повинно бути вирішено у судовому засіданні, при цьому закон не містить норми щодо необов’язкового повідомлення учасників процесу про час та місце такого судового рішення».

Де-юре необхідність урахування судової практики все більше знаходить підтвердження в законі:

1. Як уже зазначалося, будучи учасником Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950), Україна погодилася і застосуванням процесуальних механізмів, прийнятих у діяльної і і судових органів, що забезпечують застосування Конвенції. V і пою чергу, ці процесуальні механізми припускають використання прецедентів як джерел права.

Зокрема, відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від по того 2006 р. для судів є обов’язковими рішення Європейського суду з прав людини, в тому числі щодо питань додержання Конвенції при розгляді та вирішенні господарських спорів.

2. Рішення Конституційного Суду нерідко усувають прогалини в господарському процесуальному праві.

Особливе значення для розуміння господарського процесу мають у цьому сенсі:

Рішення Конституційного Суду України від 2 липня 2002 р. у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Концерн Стирол» щодо офіційного тлумачення положении абзацу першого пункту 1 ч. 1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (справа про оспорювання актів у господарському суді);

Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. у справі за конституційним зверненням ТОВ «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів);

Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес);

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням ВАТ «Кіровоградобленерго» про офіційне тлумачення положень ч. 8 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності);

Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2003 р. у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо конституційності Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» (справа про мораторій на примусову реалізацію майна);

Рішення Конституційного Суду України від 22 грудня 2009 р. у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положень ст.ст. 102, 103, 116 Закону України «Про судоустрій України» (справа про призначення суддів на адміністративні посади) й ін.

3. Важливе значення для правильного і точного застосування норм господарського процесуального права, усунення правових прогалин мають рекомендації (роз’яснення, інформаційні, оглядові листи) Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ). Серед них особливо виділяються Рекомендації Президії ВГСУ «Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України» від 28 березня 2002 р., «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства» від 29 жовтня 2008 р., «Про деякі питання практики застосування законодавства при розгляді справ, що виникають в корпоративних відносинах» від 28 грудня 2007 р., «Про деякі питання підсудності і підвідомчості справ господарським судам» від 27 червня 2007 р., Роз’яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» від 18 вересня 1997 р. з подальшими змінами, внесеними Президією ВГСУ й ін.

Окремі дослідники, наприклад С.О. Харитонов, не визнають судову практику як джерело (форму) господарського процесуального права, пояснюючи це тим, що кожний суддя, приймаючи рішення, не пов’язаний доводами, зробленими іншими судами'.

Такий підхід можна було б вважати правильним, якщо, по- перше, не враховувати наведені вже доводи щодо прецедентного характеру рішень Європейського суду з прав людини, Конституцінного Суду України, а, по-друге, якби форма права збігалася з поняттям джерел законодавства. Натомість у теорії права визнані інші, крім нормативно-правових актів, джерела права, в тому числі процесуального. Навіть правова доктрина, яка значною мірою формує суспільне розуміння правил поведінки в певній сфері людської діяльності та в багатьох випадках прямо формує правила поведінки, визнається джерелом права. Зокрема, у доктрині господарського процесуального права чітко визначено принцип арбітрування, що має безпосереднє втілення в господарському процесі, незважаючи на те, що прямо не передбачено в ГИК. Зокрема, цей принцип полягає в тому, що суд сприяє досягненню угоди між сторонами. Те саме стосується і судової практики. Судді вимушені враховувати практику інших судів, особливо вищестоящих, у тому числі узагальнених у формі рекомендацій, оглядових листів тощо, аби не припускати скасування їх рішень.

Наприклад, у ст. 111-15 ГПК України не визначаються права третіх осіб, учасників справи про банкрутство, органів державної виконавчої служби на оскарження у Верховному Суді рішень господарських судів після їх касаційного перегляду. У постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 2 «Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ-2 Господарського процесуального кодексу України» чітко встановлено право таких осіб на відповідне оскарження. Фактично у цьому разі ВГСУ здійснив поширювальне тлумачення, вийшовши за межі закону, реалізувавши, по суті, конституційний принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом (ст. 129 Конституції України).

У цьому контексті не можна оминути питання щодо застосування аналогії права та аналогії закону у господарському процесі. Загалом у юридичній літературі з юридичного процесу відповідне питання є досить дискусійним. Супротивники визнання права на застосування аналогії процесуального закону[31] використовують аргумент про те, що процесуальні галузі права вважаються публічними галузями, а отже, мають відображати обмежену дієздатність судових органів щодо правозастосупання: у силу ст.ст. 6, 19 Конституції України державні органи можуть діяти лише в спосіб та в порядку, визначеному Конституцією та законами України.

Із цим тлумаченням погодитися не можна. По-перше, межі публічного права не вичерпуються врегулюванням поведінки державних, зокрема судових органів. Процесуальні галузі права, будучи публічними, регулюють і діяльність інших учасників процесу. У межах цього регулювання Конституція України не виключає застосування принципу «дозволено усе, що не заборонене законом». По-друге, положення Основного закону щодо повноважень органів державної влади не можна тлумачити на користь того, аби обмежити права та свободи громадянина та людини. Адже згідно зі ст. З Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. У багатьох випадках для реалізації процесуальних прав застосування аналогії права та закону необхідно для реалізації призначення судового розгляду - захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання.

Наприклад, відповідно до постанови ВГСУ від 24 січня 2006 р. у справі про банкрутство ВАТ «Криворізький гранітний кар’єр» зазначено, що, виходячи з вимог ст. 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з моменту публікації відомостей про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, поточні кредитори, вимоги яких виникли після порушення провадження у справі про банкрутство, зобов’язані заявити їх ліквідатору та до господарського суду протягом строку ліквідаційної процедури. Розгляд таких вимог здійснюється за аналогією з порядком розгляду вимог конкурсних кредиторів».

Зрештою, відповідно до ст. З Конституції України «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». А відповідно до ст. 4 ГПК України забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. А тому аналогія права та закону може цілком застосовуватися в господарському процесі для усунення правових прогалин при реалізації господарських процесуальних прав його учасників.

Джерела господарського процесуального права як правовий виток процедури розгляду господарських спорів необхідно відмежовувати від джерел матеріального права, якими керується суд при вирішенні спорів. В останньому випадку зазвичай йдеться про норми господарського, цивільного, земельного, морського та деяких інших галузей права.

Для правильного застосування цих норм при прийнятті рішень судом має бути враховано, що відповідно до ст. 4 ГПК України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Останнє означає, що суд не повинен спростовувати в рішенні неконституційний чи незаконний акт. Він може його не застосовувати, керуючись нормою вищої юридичної сили.

Коли суд застосовує норми права, він має вдаватися до тлумачення норм права, виходячи із вироблених, у тому числі в доктрині, правил та способів тлумачення. Про цей аспект джерел права докладніше йдеться в підручнику «Господарське право»[32].

Контрольні запитання:

1. Наведіть поняття господарського процесу.

2. У чому полягає суть господарських процесуальних правовідносин?

3. Назвіть форми та стадії господарського процесу.

4. Дайте поняття господарського процесуального права та визначте його системоутворювальні елементи.

5. У чому полягає предмет та метод господарського процесуального права?

0. Які можна визначити галузеві принципи господарського процесуального права?

7. Назвіть систему господарського процесуального права.

8. Що належить до джерел господарського процесуального права?

9. Чи може бути визначена судова практика джерелом господарського процесуального права?

10. Які особливості має застосування аналогії права та аналогії закону у господарському процесі?

11. Відмежуйте джерела господарського процесуального права від джерел матеріального права, якими керується суд при вирішенні спорів.

Розділ З