Підвідомчість справ господарським судам 1 часть

Інститут підвідомчості в загальному плані визначає можливість фізичних і юридичних осіб звертатися за захистом своїх прав до того чи іншого органу юрисдикційної системи держави2.

У чинному ГПК України не визначено поняття «підвідомчість». Однак у п. 1 Рекомендації Президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» під підвідомчістю розуміють визначену законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції. Також у правовій науці підвідомчість характеризують як предметну компетенцію господарських судів, що дає змогу відокремити господарські справи від усіх інших справ, які стосуються інших юрисдикцій.

Отже, питання підвідомчості справ господарським судам пов’язуються із термінами «господарська юрисдикція», «компетенція господарських судів», «господарські спори».

У Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 р. № 8-рп/2002 у справі щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб зазначено, що юрисдикція судів - це повноваження судів вирішувати спори про право й інші правові питання. В такому ж сенсі вживається поняття «компетенція господарських судів» - як повноваження господарських судів щодо розв’язання господарських спорів і розгляду справ, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності.

При визначенні підвідомчості справ господарським судам, на нашу думку, необхідно брати до уваги три основні критерії підвідомчості, які розроблені та використовуються процесуальною доктриною та практикою:

1) об’єктивний критерій, що визначає характер спірних правовідносин;

2) суб’єктивний критерій, який визначає коло суб’єктів, які мають право на захист своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням;

3) предметний критерій, який закріплює у ст. 12 ГПК України категорії справ, які підвідомчі господарським судам України, в тому числі незалежно від суб’єктного складу та характеру спору.

Об’єктивний критерій, що визначає характер спірних правовідносин, є найбільш загальним критерієм господарських справ.

Цей критерій припускає традиційну підвідомчість господарським судам саме господарських спорів та господарських справ. Окрім викладених позицій щодо обсягу цих понять варто додати, що І. Г. Побірченко визначає господарський спір як протиріччя між організаціями стосовно їхніх прав і обов’язків у господарсько- правових відносинах, обмежуючи поняття господарського спору протиріччями, що виникають із приводу реалізації існуючих або встановлення згідно з чинним законодавством можливих господарських правовідносин[38]. Таким чином відокремлюються господарські спори з-поміж інших спорів за суб’єктним складом спору та видом правовідносин. I. М. Зайцев, досліджуючи поняття господарського спору, зазначав, що спір - це правовий конфлікт організацій, що володіють рівною правосуб’єктністю, який може бути врегульований сторонами або вирішений у позовному порядку[39].

У п.п. 1, 2 рекомендації президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначається, що відповідно до положень ч. З ст. 22 Закону України «Про судоустрій України» (сьогодні - ст. 22 нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р., який регулює це питання таким же чином) місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх компетенції.

У вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, слід виходити з визначень, наведених у ст. З Господарського кодексу України, згідно з якими сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові й інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

Під організаційно-господарськими відносинами розуміють відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Під господарською діяльністю мають на увазі діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, яка спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб’єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб’єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб’єктів.

У и. 1 ст. 12 ГПК України визначено спори, які непідвідомчі господарським судам, незалежно від того, чи мають вони господарський характер:

— спори про приватизацію державного житлового фонду непідвідомчі господарським судам.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають двоє і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв та ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Відповідно до ст. 2 цього ж Закону, до об’єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають двоє і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму;

— спори, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов, непідвідомчі господарським судам.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про стандартизацію», стандарт - це документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу. До національних стандартів відносять державні стандарти України, прийняті центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації та доступні для широкого кола користувачів. Під технічними умовами розуміють документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуг;

— спори про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін, непідвідомчі господарським судам.

Відповідно до ст. 190 ГК України вільні ціни встановлюються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих видів продукції, на які встановлено державні ціни. Відповідно до ст. 191 ГК України, державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України. Відповідно до Закону, державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб’єктів господарювання - природних монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначених суб’єктів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Державні ціни встановлюються на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України. Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами. Державне регулювання цін здійснюється шляхом установлення фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов’язкового декларування зміни цін;

— інші спори, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

Як приклад молена навести Угоду між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 15 січня 1993 р., якою врегульовані відносини власності на об’єкти виробничого і соціального призначення, розташовані на території України та Росії, що були створені (збудовані) за часів існування СРСР, відповідно до якої органом, уповноваженим урегульовувати питання власності з боку України на об’єкти соціальної сфери підприємств союзного підпорядкування, розташованих на її території відповідно до постанови Верховної Ради України № 217/94-ВР від 20 жовтня 1994 р., є Фонд державного майна України, який має співпрацювати з відповідним органом Російської Федерації. Відповідно до ст. 16 цієї Угоди, спори стосовно тлумачення та застосування норм зазначеної Угоди вирішуються винятково шляхом взаємних консультацій і переговорів на різних рівнях і не вирішуються в судовому порядку, в тому числі господарськими судами України.

З цих підстав Судова палата у господарських справах ВСУ постановою від 27 червня 2006р. № 06/267 у справі за позовом Департаменту майна м. Москви до Євпаторійської міської ради, Фонду державного майна України, Євпаторійського міського бюро реєстрації та технічної інвентаризації про визнання права власності на майновий комплекс санаторію ім. Т. Г. Шевченка (м. Євпаторія) припинила провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України;

— спори, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України й адміністративних судів.

Іншими словами, господарськими за характером спорами завжди виступають спори, що виникають у приватно-господарських відносинах. Інші спори, що мають публічно-господарський характер, підвідомчі господарським судам у випадках, прямо передбачених законом.

Що стосується інших справ, віднесених процесуальним законом до компетенції господарських судів, то тут необхідно враховувати два наступних критерії підвідомчості.

Суб’єктивний критерій підвідомчості господарських справ, який регламентується ст. 1 ГПК України, дає змогу конкретизувати компетенцію господарських судів.

По-перше, господарським судам підвідомчі спори та справи між суб’єктами господарювання, які поділяються на:

— підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (в тому числі іноземні);

громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності.

Відповідно до ст. 62 ГК України підприємство - самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Зокрема, діють державні, комунальні, приватні, дочірні й інші підприємства (глави

7, 8). До підприємств ГК України відносить також господарські товариства та кооперативи, споживчі товариства, фермерські господарства (глави 9-11).

Відповідно до ст. 80 ЦК України, юридична особа - організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку. Зокрема, поширена участь у господарських відносинах для об’єднань підприємств (гл. 12. ГК України).

Законодавством України передбачається багато видів державних та комунальних установ (вищі навчальні заклади, наукові установи, заклади охорони здоров’я тощо). Окремий вид приватної установи визначається ст. 83 ЦК України як організації, створеної однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Порядок набуття громадянами статусу суб’єкта підприємницької діяльності встановлено Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців». Громадяни набувають статусу суб’єкта підприємницької діяльності шляхом державної реєстрації. Відповідно до ст. 4 цього Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також учинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, внесенням відповідних записів до Єдиного державного реєстру підприємств, організації, установ.

По-друге, господарським судам підвідомчі спори та справи за участю, в передбачених законодавчими актами України випадках, державних органів, органів місцевого самоврядування, інших публічних органів. Це означає, що право на звернення до господарського суду вказаних осіб має бути прямо передбачене законодавчими актами України.

Відповідні випадки можна розмежувати на загальні та спеціальні, залежно від того, передбачаються вони у ГПК України чи в спеціальних актах законодавства.

Загальні випадки участі зазначених осіб у господарських справах:

у ст. 2 ГПК України передбачено право прокурорів та їх заступників звертатися з позовом до господарського суду в інтересах держави, при цьому прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно зобов’язаний визначити, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтувати необхідність їх захисту, а також указати орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Зміст поняття «державні інтереси» розглянуто в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 р.: державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств із часткою державної власності у статутному капіталі. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, а й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подасться позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах;

— у ст. 2 ГПК України передбачено право Рахункової палати звернутися до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 98 Конституції України встановлює, що Рахункова палата здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Рахункову палату» Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкованим і підзвітним їй. Аналіз повноважень Рахункової палати наведено в Рішенні Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 р. № 7-зп у справі про Рахункову палату; у ч. 3 ст. 12 ГПК України передбачає право Антимонопольного комітету України, Рахункової палати звернутися до господарського суду із заявами з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Відповідно до ст. З Закону України «Про Антимонопольний комітет України» основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині: здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції; контролю за концентрацією, узгодженими діями суб’єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; сприяння розвитку добросовісної конкуренції; методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Спеціальні випадки участі публічних органів, посадових осіб у господарському процесі передбачені окремими законами України.

Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру» , при виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право звертатися до суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб. Згідно з ч. 1 ст. 36 (1) цього ж Закону, представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає в здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Правова позиція Судової палати у господарських справах ВСУ, висловлена у постанові від 22 лютого 2005 р. у справі за позовом заступника прокурора Харківської області в інтересах Мінпаливенерго до СТОВ ім. Г. С. Сковороди про стягнення 76 162,20 грн заборгованості за понаддоговірне споживання електроенергії. Визначено, що прокурор може бути представником сторони у справі тільки у випадку, коли цією стороною у справі е орган державної влади або орган місцевого самоврядування, наділені повноваженнями виконавчої влади. Якщо позов подано в інтересах самостійного суб'єкта господарювання, порушення провадження у такій справі є безпідставним.

Згідно з ч. 5 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» на вимогу державного органу приватизації договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов’язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки.

Деякі інші спеціальні закони України надають державним та іншим органам право звертатися з позовом до суду, однак при розгляді цього питання необхідно детальніше зупинятися на розмежуванні компетенції господарських, загальних та адміністративних судів.

Водночас слід мати на увазі, що державні органи, органи місцевого самоврядування й інші органи мають право на звернення до господарського суду в загальному порядку за захистом своїх прав у правовідносинах, пов’язаних із забезпеченням їх діяльності.

У постанові Судової палати у господарських справах ВСУ від 13 травня 2003 р. у справі за позовом ДКЦПФР дo НАК «Нафтогаз України» про стягнення 207 570,81 грн зазначається, що правоздатність ДКЦПФР щодо укладення будь-яких господарсько- правових договорів, направлених на забезпечення належних умов для виконання покладених на неї зобов'язань, не обмежена, а отже, вона може звертатися і до господарського суду за захистом своїх прав, що випливають із таких договорів. Отже, ДКЦПФР мала право звертатися до господарського суду з позовом до НАК «Нафтогаз України», оскільки вважала, що остання порушила її права. Тому висновок про те, що ДКЦПФР може звертатися до суду лише у зв'язку з порушенням законодавства України про цінні папери, є неправильним.

По-третє, у cm. 12 ГПК визначаються справи, за якими, до господарського суду можуть звертатися фізичні особи, що не мають статусу підприємця.

Це справи виключної компетенції господарських судів: справи про банкрутство, справи, що виникають із корпоративних спорів (правовідносин), справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери, врешті-решт, спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів.

Виключний характер цих справ полягає в тому, що позивачами та відповідачами у відповідних справах можуть бути не лише суб’єкти господарювання, а й фізичні особи - негосподарюючі суб’єкти. За загальним правилом, справи за участю громадян - фізичних осіб підвідомчі загальним судам у цивільних справах чи адміністративним судам за адміністративними позовами.

Предметний критерій справ господарської юрисдикції відображено у ст. 12 ГПК України при визначенні конкретних категорій справ, які підвідомчі господарським судам України:

¹ справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів (деякі дослідники називають їх «договірними спорами»), в тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.

Стосовно наведеної категорії справ найбільші складнощі можуть виникати щодо тих, які виникають «з інших підстав». Відповідно до процесуальної доктрини та практики до цієї категорії справ належать справи у спорах про стягнення позадоговірної шкоди (делікт), про повернення безпідставно набутого майна, про визнання недійсними деяких актів державних і інших органів у випадках, передбачених чинним законодавством України, інші справи. Але найважливішим при визначенні підвідомчості цих справ господарським судам є їх відповідність усім трьом критеріям підвідомчості.

Щодо справ про приватизацію майна, то зміст цих положень витлумачено у п.п. 13-26 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам»: справи у спорах, пов’язаних із приватизацією державного майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), підвідомчі господарським судам навіть у тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Правова основа для подібного висновку ст. 30 Закону України «Про приватизацію державного майна», відповідно до якої спори із приводу приватизації вирішуються господарським судом у порядку, встановленому ГПК України;

— справи про банкрутство.

Зокрема, оскільки відповідно до ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кредитор - це юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а згідно із ч. 2 ст. 6 цього ж Закону право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник, кредитор, фізична особа, яка є кредитором, вправі звернутися до господарського суду із відповідною заявою (ініціювати справу про банкрутство) незалежно від наявності в неї статусу суб’єкта підприємницької діяльності;

— справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

У цьому разі має бути також ураховано, що відповідно до ст.ст. 30, 38, 48, 56, 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» визначено компетенцію господарських судів із розгляду справи з приводу захисту економічної конкуренції;

— справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Причому, зміст корпоративних відносин, підвідомчим господарським судам у значенні ст. 12 ГПК України, є вужчим за поняття корпоративних відносин, що загалом можуть виникати у сфері господарювання. Зокрема, в широкому значенні корпоративні правовідносини виникають із приводу здійснення будь-яких корпоративних прав. У ст. 167 ГК України під корпоративними праними мають на увазі права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації й активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.

Разом із тим, як зазначається в інформаційно-методичному листі ВСУ від 6 лютого 2007 р. № 1-5/218 корпоративні спори, підвідомчі господарським судам, не можуть тлумачитися поширювально, а лише в значенні, викладеному у ст. 12 ГПК України;

— справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери.

Господарським судам надані повноваження щодо розгляду цієї категорії справ 17 листопада 2009 p., коли до ст. 12 ГПК України були внесені зміни Законом України № 1720-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств». Власне, назва закону орієнтує на призначення виключної компетенції господарського суду - шляхом централізації розгляду спорів у сфері обігу цінних паперів досягти їх найбільш компетентного розгляду спеціалізованим судом та уодноманітнити практику застосування законодавства при вирішенні відповідних спорів.

Законом України № 710/97-ВР від 10 грудня 1997 р. «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» визначені правові засади обігу цінних паперів у Національній депозитарній системі, особливості електронного обігу цінних паперів в Україні, та, відповідно, обліку прав на цінні папери.

Відповідно до абз. 26 ст. 1 цього Закону, облік прав на цінні папери здійснюється за допомогою реєстру власників іменних цінних паперів, яким є складений реєстратором на певну дату список власників іменних цінних паперів та номінальних утримувачів. Діяльність щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів здійснює емітент або реєстратор, залежно від кількості власників іменних цінних паперів емітента. Ведення реєстрів власників іменних цінних паперів передбачає облік і зберігання протягом певних строків інформації про власників іменних цінних паперів та про операції, внаслідок яких виникає необхідність внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів. Підставою для внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів є документи, згідно з якими переходить право власності на відповідні іменні цінні напери. Реєстратор зобов’язаний протягом трьох робочих днів від дати прийняття документів у порядку, визначеному Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України, внести зміни до реєстру власників іменних цінних паперів або надати мотивовану відповідь про відмову у внесенні таких змін до реєстрів власників іменних цінних паперів. Згідно п. 9 ст. 4 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», діяльність із ведення реєстру власників іменних цінних паперів - це збір, фіксація, обробка, зберігання та надання даних, які складають систему реєстру власників іменних цінних паперів, щодо іменних цінних паперів, їх емітентів і власників;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарювання (за винятком тих, що віднесені до компетенції адміністративних судів).

18 лютого 2010 р. до ст. 12 ГПК України були внесені зміни Законом України № 1914-VI «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо визначення підсудності справ з питань земельних відносин», відповідно до яких господарські суди розглядають цю категорію справ, оскільки земля <: об’єктом господарських прав і обов’язків та використовується її господарській діяльності на підставі правових угод. До таких справ слід відносити справи, пов’язані з захистом права власності або користування земельною ділянкою, в яких, захищаючи свої законні права й охоронювані законом інтереси, беруть участь суб’єкти господарської діяльності. Господарським судам підвідомчі спори щодо стягнення заборгованості з орендної плати за договором оренди земельної ділянки, укладеним між суб’єктом господарювання й органом місцевого самоврядування. Якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку або право користування нею, в тому числі відновлення порушеного права третьою особою, яка на підставі рішень владних органів претендує на спірну земельну ділянку, то такий спір є спором про право і незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка надана у власність або у користування, повинен вирішуватися в порядку господарського судочинства.