Підвідомчість справ господарським судам 10 часть

В Інформаційному листі ВГСУ від 20 квітня 2007 р. № 01-8/251

«Про деякі питання практики застосування запобіжних заходів» було визнано можливість поширювального тлумачення цих норм закону: у зв’язку з відсутністю в законі «будь-яких обмежень щодо можливості вжиття запобіжних заходів винятково в правовідносинах, пов’язаних із захистом прав на об’єкти інтелектуальної власності, таке вжиття можливо і в інших правовідносинах, на які поширюються повноваження господарських судів». Аналогічна позиція викладена в Рекомендаціях Президії ВГСУ від 10 червня 2004 р. №04-5/1107.

Таким чином, інститут запобіжних заходів можна використати не тільки для запобігання порушенням прав інтелектуальної власності та збереження доказів такого порушення, а й для запобігання порушень інших прав та охоронюваних законом інтересів у спорах, підвідомчих господарським судам, а також для збереження доказів таких порушень.

Відповідно до положень ст. 43-1 ГПК України, заяву про вжиття запобіжних заходів може подати особа, яка:

а) має підстави побоюватися, що подання потрібних для неї доказів стане неможливим або ускладненим;

б) має підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення.

Отже, до подання заяви про вжиття запобіжних заходів особу спонукає її суб’єктивне уявлення про те, що в майбутньому може бути утруднене чи унеможливлене подання до суду доказів, або суб’єктивне уявлення про порушення чи загрозу порушення її права. Тобто певним чином подання заяви про запобіжні заходи є превентивним заходом запобігання порушенню права.

Відповідно до п. 9 зазначеного Інформаційного листа ВГСУ від 20 квітня 2007 р. № 01-8/251 при вирішенні питання про вжиття запобіжних заходів господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності їх застосування з урахуванням такого: 1) розумності, обґрунтованості й адекватності вимог заявника; 2) наявності зв’язку між конкретним видом запобіжних заходів і предметом відповідної позовної вимоги, яку заявник повинен подати до господарського суду в 10-денний строк з моменту винесення визначення про застосування запобіжних заходів; 3) імовірності настання обставин, зазначених у ст. 43-1 ГПК У країни; 4) запобігання порушенню у зв’язку зі вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів третіх осіб.

Із заявою про вжиття запобіжних заходів може звернутися не будь-яка особа, а лише особи, які мають право звернення до господарського суду відповідно до ст. 1 ГПК України.

Запобіжні заходи забезпечують вимогу, яка ще не оформлена у вигляді позову, та надають додаткову гарантію збереження доказів чи реальності виконання рішення суду.

Ефект запобіжних заходів досягається завдяки несподіваності цих заходів для порушника прав заявника.

Перелік запобіжних заходів, закріплений у ст. 43-2 ГПК України, є вичерпним і містить у собі:

1) витребування доказів;

2) огляд приміщень, у яких відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав;

3) накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

Запобіжні заходи у вигляді витребування доказів й огляду місця правопорушення є особливим видом досудового забезпечення, що наближений до інституту забезпечення доказів.

Принципово важливо підкреслити, що, забезпечуючи докази, господарський суд не може робити ніяких «особливих» дій із доказами в порівнянні з тими традиційними діями зі збирання й дослідження доказів, які він зробив би в ході судового розгляду. Забезпечення доказів - це ті самі процесуальні дії зі сприйняття й фіксування доказової інформації, які були б зроблені в ході розгляду справи, але обставини змушують зробити їх негайно, навіть не чекаючи подання позову, тому що інакше доказ «не доживе» до розгляду справи.

Досудове забезпечення доказів суттєво відрізняється від інших запобіжних заходів. Зокрема, якщо метою запобіжних заходів є гарантування реального виконання майбутнього судового рішення в умовах, коли невжиття таких заходів дозволить відповідачеві виключити або ускладнити можливість виконання судового акту, то метою досудового забезпечення доказів є створення умов для встановлення істини у справі з використанням доказу, щодо якого є підстави припустити, що він буде втрачений до моменту судового розгляду. Не випадково в літературі пропонується інститут досудового забезпечення доказів урегулювати спеціальними нормами ГПК України, окремими від норм, що регулюють ужиття запобіжних заходів1.

Витребування доказів здійснюється за правилами ст. 38 ГПК України, що стосуються витребування доказів під час розгляду господарської справи по суті. Огляд приміщень, у яких відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав, має здійснюватися відповідно до порядку, встановленого ст. 39 ГПК України, як огляд і дослідження письмових і речових доказів у місці їхнього знаходження.

Необхідно розуміти, що від наявності належних доказів найчастіше залежить успіх позову в цілому. Особливо важливе значення це має для сфери захисту прав інтелектуальної власності.

Досить згадати Інтернет. Сайт із незаконно розміщеним товарним знаком, зареєстрованим за іншим суб’єктом господарювання, або статтею, розміщеною без дозволу автора, може зникнути в лічені секунди. Тому необхідні швидкі засоби захисту доказової бази.

Досить згадати Інтернет. Сайт із незаконно розміщеним товарним знаком, зареєстрованим за іншим суб’єктом господарювання, або статтею, розміщеною без дозволу автора, може зникнути в лічені секунди. Тому необхідні швидкі засоби захисту доказової бази.

Стосовно запобіжних заходів у вигляді витребування доказів важливого значення набуває юридична підстава застосування цих засобів, що в цьому випадку має особливий характер і сформульований у ст. 43-1 ГПК України. Такою підставою є неможливість або ускладнення надання господарському суду необхідних доказів.

Окрім того, норми ГПК України встановлюють особливі вимоги до обґрунтування необхідності вжиття запобіжних заходів у вигляді витребування доказів. Господарський суд вправі задовольнити заяву про вжиття такого запобіжного заходу, якщо заявник навів обставини, для підтвердження яких необхідні витребувані докази, а також причини, що спонукали звернутися із заявою про їх забезпечення.

Зокрема, у сфері захисту прав інтелектуальної власності такі докази насамперед мають підтверджувати факт незаконного використання об’єкта інтелектуальної власності, а також права заявника на цей об’єкт.

До господарського суду звернулася іноземна компанія - власник авторського права на програмне забезпечення для комп'ютерів. У заяві компанія зверталася з проханням про вжиття запобіжних заходів у вигляді огляду персональних комп'ютерів, використовуваних у комп’юторному коледжі, з метою виявлення в їхній пам’яті (на жорстких дисках) екземплярів програм для комп’ютерів, авторські права на які належать заявникові. Заявник послався на необхідність одержання цих доказів на підтвердження порушення виключних прав заявника, і вказав, що до моменту розгляду спору по суті зазначені докази можуть бути знищені вірогідним порушником за допомогою видалення програмного забезпечення з пам'яті комп’ютерів. При розгляді заяви господарський суд визнав її обґрунтованою, тому що заявник навів обставини, для підтвердження яких необхідні докази (факт незаконного використання програмного забезпечення, ідентичність програмному забезпеченню, авторські права на яке належать заявникові), а також навів вагомі доводи, що спонукали його звернутися із заявою про вжиття запобіжних заходів.

Найпоширенішим видом запобіжних заходів є накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вживаються запобіжні заходи, і перебуває в цієї особи або в третіх осіб.

При арешті майна воно не може бути продане, виміняне, подароване, здане в оренду, закладене або знищене. Арешт майна не перешкоджає користуванню ним, якщо це не знищує майно або не зменшує його цінність.

Накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вживаються запобіжні заходи, і перебуває в нього або в інших осіб, призначене забезпечити відновлення порушеного права заявника, усунути загрозу заподіяння збитків заявникові й забезпечити ефективне виконання рішення господарського суду. Накладення арешту на грошові кошти як запобіжний захід не допускається.

Арешт як запобіжний захід може бути накладений на будь-яке майно (крім грошових коштів), зокрема й на те майно, що не пов’язане з порушенням права або загрозою порушення, про які вказується в заяві про вжиття запобіжних заходів.

Відповідно до п. 5.6.1 Інструкції про здійснення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 15 грудня 1999 р. № 74/5, арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а в разі потреби - в обмеженні права користування майном або його вилученні в боржника та передачі на зберігання іншим особам. Відповідно до п. 5.6.2 цієї ж Інструкції, запобіжний захід у вигляді арешту на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом:

— винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, якою накладається арешт на майно боржника та оголошується заборона на його відчуження;

— винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

— проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», ухвала суду про вжиття забезпечувальних заходів є підставою для державної реєстрації обмежень речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 37 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів і реєстрації обтяжень» накладення арешту на рухоме майно на підставі рішення суду для забезпечення цивільного позову або при порушенні провадження у справі про банкрутство громадянина-підприємця належить до публічних обтяжень, і відповідно до ст. 43 цього ж Закону це обтяження реєструється на підставі заяви кредитора в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, порядок ведення якого затверджений Постановою КМУ від 5 липня 2004 р. № 830. Варто мати на увазі, що публічне обтяження набуває чинності з моменту його реєстрації у цьому Державному реєстрі (ст. 37 Закону).

Особливості арешту суден викладені в Кодексі торговельного мореплавства (КТМ) України. Відповідно до ст. 41 КТМ України арешт судна означає будь-яке затримання судна або обмеження в його пересуванні, що здійснюються для забезпечення морських вимог, зазначених у ст. 42 КТМ України, під час перебування судна в морському порту України. Відповідно до ст. 42 КТМ України судно може бути арештовано тільки на морські вимоги. Морська вимога це вимога, що виникає з права власності й інших майнових прав на судно, будівництво судна, управління, експлуатацію або комерційне використання судна, заставу судна чи здійснення заходів, пов’язаних із рятуванням судна. У ст. 42 КТМ наведено вичерпний перелік цих вимог, наприклад, вимога в разі заподіяння шкоди в результаті втрати або пошкодження майна у зв’язку з експлуатацією судна тощо.

Однак варто мати на увазі, що відповідно до ст. 14 КТМ України його правила щодо арешту суден застосовуються лише до суден, що зареєстровані в Україні. У випадку накладення арешту на іноземні судна господарські суди керуються загальними положеннями ГПК щодо накладення арешту на майно при вжитті запобіжних заходів. Крім того, варто враховувати особливості застосування арешту державних суден. Згідно зі ст. 18 КТМ України на судна, що перебувають у державній власності, не може бути накладено арешт чи стягнення без згоди органу, який здійснює управління майном, що перебуває у державній власності, якщо ці судна використовуються виключно для несення державної служби. Правила щодо арешту суден застосовуються до суден, які перебувають у державній власності й здійснюють винятково комерційну діяльність (ст. 47 КТМ України).

Варто також звернути увагу на пп. 6.2 Роз’яснень Вищого арбітражного суду України від 23 серпня 1994 р. № 02-5/611 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову», відповідно до якого за позовами про визнання права власності або витребування майна арешт може бути накладений тільки на індивідуально визначене майно.

З огляду на прискорений характер запобіжних заходів та їх досудовий характер, особливого значення набуває питання підсудності при вжитті запобіжних заходів, тобто необхідно вирішити питання про вибір компетентного господарського суду, який може вживати запобіжні заходи. Ці питання регламентуються ст. 43-4 ГПК України: заява про вжиття запобіжних заходів подається до господарського суду, у районі діяльності якого необхідно провести ці процесуальні дії.

Відокремленість юрисдикції відносно запобіжних заходів від юрисдикції спору по суті у світовій практиці є одним із загальновизнаних особливостей запобіжних заходів. Це має сприяти досягненню цілей запобіжних заходів: прискореному блокуванню заподіяних збитків або здійсненню дій, що сприяють подальшому ефективному виконанню рішення, тобто юрисдикція має максимальною мірою забезпечувати ефективність ужитих запобіжних заходів. Тому, виходячи з зазначеного критерію, що сформувався в міжнародній практиці, сформульовано зазначену норму ст. 43-4 ГПК України. Отже, при визначенні юрисдикції при вжитті запобіжних заходів враховуються критерії ефективності й забезпечення прискореного характеру запобіжних заходів.

Потенційна альтернатива юрисдикції реалізується через конкретний вибір, зумовлений конкретними обставинами справи. Вибір надається заявникові, а оцінка вибору - завдання суду. Якщо суд установить, що в іншій юрисдикції заходи будуть ефективнішими (заявник не обґрунтував «стан гострої потреби» в ужитті запобіжних заходів у цій юрисдикції), господарський суд може відмовити в ужитті запобіжних заходів.

Наприклад, часто акціонери звертаються до господарського суду певної області за місцем свого проживання із заявою про вжиття запобіжних за ходів відносно юридичної особи, акціями якої вони володіють, розташованої в іншій області України. При цьому заявники не вказують причини звернення до господарського суду за місцем проживання, не на водять доводи про те, чим зумовлена неможливість пред'явлення заяви за місцем перебування юридичної особи, тобто до того господарського суду, який має можливість швидше й, отже, ефективніше задовольнити заяву й ужити запобіжних заходів. Також заявники не вказують, які непереборні наслідки можуть настати. Тому відповідна заява не підлягає задоволенню.

Ужиття запобіжних заходів потребує оцінки співрозмірності запобіжних заходів. Неприпустимо, аби за незначними майнови ми вимогами накладався арешт на майно, яке в багато разів перевищує за вартістю самі вимоги, або приймалися заборонні заходи, які заподіюють боржникові значних збитків, неспіврозмірних із порушеним їм правом. Однак цей критерій детально не розроблений не тільки для інституту запобіжних заходів, а й узагалі для всього інституту забезпечувальних заходів. Деякі рекомендації із цього питання містяться в ип. 6.1. Роз’яснень Вищого арбітражного суду України від 23 серпня 1994 р. № 02-5/611 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову», де зазначено, що «у позовному провадженні при накладанні арешту на грошові суми відповідача слід обмежувати піддані арешту кошти розміром суми позову та можливих судових витрат».

Процесуальна форма винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів характеризується низкою особливостей:

B. ухвала про вжиття запобіжних заходів виноситься ex parte (за відсутності відповідача);

C. такі ухвали звичайно виносяться суддею одноосібно.

Господарський суд має право вимагати від заявника додати до

заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Заява про вжиття запобіжних заходів має містити (ст. 433 ГПК):

C. найменування господарського суду, до якого подається заява;

CI. найменування заявника й особи, щодо якої просять ужити запобіжних заходів, їх поштові адреси; документи, що підтверджують за заявником-громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності;

CII. вид і суть запобіжного заходу;

CIII. обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів;

CIV. перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви;

CV. підпис заявника або його представника, якщо заява подається представником.

CVI.

До заяви про вжиття запобіжних заходів додаються документи, які підтверджують сплату державного мита в установлених законом порядку і розмірі. Разом із заявою про вжиття запобіжних заходів подаються її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять ужити запобіжні заходи.

Заявник має подати відповідну позовну заяву протягом п’яти днів із дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів. Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи забезпечення позову.

Згідно зі ст. 43-4 ГПК України заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів із дня її подання господарським судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розглядові заяви. У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запобіжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять ужити запобіжних заходів.

Отже, запобіжних заходів уживають за прискореною процедурою, при дослідженні обмеженого кола доказів і без обов’язкового виклику другої сторони. Ці особливості зумовлені самою природою запобіжних заходів, що припускає необхідність оперативної реакції на сформовані відносини сторін, і запобігання тому, що боржник, довідавшись про ухвалу господарського суду, вчинить які-небудь дії, наприклад, продасть своє майно.

Натомість, боржник має право на звернення до господарського суду, що вжив запобіжних заходів, із заявою про їх скасування. Це право є невід’ємною складовою механізму реалізації запобіжних заходів. Це, з одного боку, спосіб захисту боржника, а з іншого боку, ще одна можливість для господарського суду оцінити відносини й доцільність ужитих запобіжних заходів з урахуванням доказів обох сторін.

Не виключено, що доводи, наведені боржником, будуть свідчити про відсутність підстав ужиття запобіжних заходів. Тоді суд, який виніс ухвалу про вжиття запобіжних заходів, одержує можливість ще раз оцінити спірні відносини, аби з’ясувати з урахуванням доводів обох сторін, чи є підстави для вжиття запобіжних заходів.

Можливі ситуації, коли підстави, що існували на певному етапі розвитку правовідносин, відпали, наприклад, у результаті примирення сторін.

Не випадково заява про скасування запобіжних заходів подається до того ж господарського суду (ст. 43-7 ГПК України). Тому оскарження судового акту про вжиття запобіжних заходів зазвичай у світовій практиці не допускається відразу до вищої інстанції. До цієї інстанції можна оскаржити судовий акт про відмову в скасуванні таких заходів. Проте в Україні такий порядок не передбачений. Імовірно, у зв’язку з тим, що інститут запобіжних заході» є новим, а форми оскарження судових актів - сталими, боржник на свій розсуд вибирає спосіб захисту: або звертатися з заявою про скасування запобіжних заходів до господарського суду першої інстанції, що вжив цих заходів, або оскаржувати ухвалу про вжиття запобіжних заходів до вищої інстанції.

У межах аналізу механізму реалізації запобіжних заходів особливої уваги заслуговує питання про об’єкт таких заходів.

Зокрема, вилучене із цивільного обігу або обмежене в обігу майно не може бути об’єктом забезпечення, якщо спір не стосується цього майна.

Яскравою ілюстрацією важливості оцінки норм про оборотоздатність при визначенні об’єктів забезпечення є арешт судна «Сєдов» як забезпечення вимо: швейцарської фірми «Нога» до Російської Федерації. Це судно є унікальною пам’яткою культури, науковою базою й визнане ЮНЕСКО надбанням усього людства, а не тільки Росії. Судовими органами визнано, що таке судно не може бути використане як об’єкт забезпечення по майнових боргах, не пов’язаних із судном, адже є річчю, обмеженою в обороті. Аналогічний статус мають прибулі на міжнародний авіасалон військові літаки.

Особливості сплати державного мита за розгляд заяви про вжиття забезпечувальних заходів.

У ч. 2 ст. 43-3 ГПК України встановлено, що «до заяви особи про вжиття запобіжних заходів додаються документи, що під тверд жують оплату державного мита у встановленому законом порядку й розмірі». Але, як уже зазначалося, в Декреті КМУ «Про державне мито» не передбачена ставка державного мита за подання заяв про вжиття запобіжних заходів. Саме тому в п. 11 Рекомендацій Президії ВГСУ від 10 червня 2004 р. № 04-5/1107 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності» зазначено, що «до внесення відповідних змін до названого Декрету у господарського суду немає право eux підстав для винесення ухвали про залишення такої заяви без руху у зв’язку з тим, що /ї не оплачено державним митом». Відповідна прогалина Декрету КМУ має бути заповнена законодавцем.

Стосовно запобіжних заходів міжнародна практика виробила інститут зустрічного забезпечення.

Зустрічне забезпечення є способом гарантування відшкодування можливих збитків, які можуть бути заподіяні однією зі сторін господарського процесу вжитими запобіжними заходами. У цьому плані в міжнародній практиці розрізняються два види зустрічного забезпечення: в інтересах відповідача та в інтересах позивача.

Зустрічне забезпечення в інтересах позивача. У світовій практиці зустрічне забезпечення може бути надане також відповідачем замість заходів із забезпечення позову про стягнення грошової суми шляхом унесення на депозитний рахунок суду коштів у розмірі вимог позивача. Подання відповідачем документа, що підтверджує зроблене ним зустрічне забезпечення, є підставою для відмови в забезпеченні позову або скасування забезпечення позову.

Наприклад, на вимогу кредитора суд наклав арешт на морське судно, яке належить боржнику. Але простій судна у торговельному мореплавстві несе величезні збитки, адже судно може бути задіяне в перевезеннях вантажу. У цьому разі відповідачу економічно вигідніше взяти кредит та внести заставну суму на рахунок суду для забезпечення вимог кредитора на випадок задоволення позову та одночасно вимагати звільнення судна з під арешту.

В Україні зустрічне забезпечення прямо не передбачене ГПК, але його застосування зумовлене загальними засадами застосування забезпечувальних заходів, коли боржник може просити суд про зміну способу забезпечення.

Зустрічне забезпечення в інтересах відповідача є найбільш поширеним. Суть його полягає у тому, що особа, яка клопоче про вжиття запобіжних заходів, надає суду гарантії (так зване зустрічне забезпечення) відшкодування збитків відповідача або третьої сторони на той випадок, якщо вжиті запобіжні заходи будуть визнані необґрунтованими[99].

Наприклад, накладення арешту на судно може завдати збитків його власнику у випадку якщо в подальшому заявник не пред’явить позов, або позовні вимоги виявляться необґрунтованими. Розмір цих збитків може дорівнювати розрахованим на 2-місячний строк розгляду справи недоотриманим доходам судновласника, платі за перебування судна в порту, заробітної плати команди судна, витрат на утримання судна тощо.

Це зустрічне забезпечення може провадитися як за клопотанням відповідача, так і з ініціативи суду. Воно здійснюється шляхом унесення на депозитний рахунок суду коштів у розмірі, запропонованому судом, або надання банківської гарантії, поручительства або іншого фінансового забезпечення на ту ж суму.

Надання заявником зустрічного забезпечення при відсутності підстав для застосування запобіжних заходів не може бути самостійною підставою застосування таких заходів, так само як ненадання заявником зустрічного забезпечення при поданні заяви про застосування запобіжних заходів не може служити підставою для підмови в їх застосуванні таких заходів, якщо обставини справи свідчать про явну обґрунтованість заяви. Така відмова може означати безпідставне обмеження доступу до правосуддя.

У доповіді Асоціації міжнародного права зазначено: «Суд повинен мати повноваження вимагати від позивача гарантії відшкодування збитків відповідачеві або третій стороні, які можуть виникнути в результаті вжиття забезпечувальних заходів. При вирішенні питання про гарантії суд повинен ураховувати можливість позивача нести відповідальність по вимогах про збитки, заподіяні забезпечувальними заходами» (принцип 7).

Зустрічне забезпечення за своєю метою нагадує відому законодавству низки держав судову заставу, метою якої є гарантування можливих збитків відповідача пред’явленням до нього позову Врешті-решт інститут зустрічного забезпечення випливає із принципу рівноправності сторін, надаючи їм рівні процесуальні засоби захисту своїх майнових прав й інтересів.

У світовій практиці зустрічне забезпечення може здійснювати ся в різних формах: як грошова сума, що перераховується на депозит суду, як банківська гарантія, порука й т.п. Сума зустрічного забезпечення встановлюється судом у кожному конкретному випадку. Як свідчить судова практика інших держав, зазвичай вони дорівнює сумі попереднього забезпечення плюс кілька відсотків (у середньому від 3 до 10%).

Статтею 43-4 ГПК України встановлено, що господарський суд може зобов’язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб відвернути небезпеку зловживання запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарського суду. Розмір застави визначається господарським судом з урахуванням обставин справи, але не більше розміру заявленої шкоди.

Відповідно до ст. 43-10 ГПК України, у випадку внесення заявником застави, відшкодування шкоди, заподіяної вжиттям запобіжних заходів, у першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави. Застава повертається заявникові повністю, якщо господарський суд задовольнив позовні вимоги заявника, або якщо відповідачем був визнаний позов, або якщо господарським судом затверджена мирова угода сторін. Слід зазначити, що під заставою в цій нормі мають на увазі грошову суму, що вноситься на депозит господарського суду. Майно або майнові права, за положеннями ГПК України, не можуть бути предметом застави. Виходячи зі змісту приписів щодо застави, можна дійти висновку, що застава має застосовуватися, якщо заявник вважає, що йому заподіяна шкода або існує реальна загроза заподіяння шкоди.

Однак досі підзаконними нормативно-правовими актами чітко не визначений порядок відкриття депозитних рахунків господарських судів для внесення заставних коштів, що підтверджується, зокрема, листом ВГСУ від 20 січня 2005 р. № 05-3/128.

Частина 3 ст. 43-3 ГПК України вимагає від заявника подання до господарського суду відповідної позовної заяви у п’ятиденний строк із дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів. Установлено також, що після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи до забезпечення позову. Але це стосується лише одного виду запобіжного заходу - накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжних заходів, і перебуває в неї або в інших осіб. Цей запобіжний захід кореспондує з таким заходом до забезпечення позову, як накладання арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві. Інші запобіжні заход - витребування доказів та огляд приміщень, у яких відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав реалізуються у процесі розгляду справи, а отже, не можуть дія ти як заходи до забезпечення позову.

Відповідно до ст. 43-6 ГПК України, ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У разі забезпечення вимог заявника заставою ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі.

Відповідно до ст. 43-9 ГПК України, запобіжні заходи припиняються у разі:

² неподання заявником відповідної позовної заяви у встановлений 5-денний строк, установлений ч. З ст. 43-3 ГПК;

³ відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених ч. 1 ст. 62 ГПК;

⁴ невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК;

⁵ винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Перелік підстав припинення запобіжних заходів є вичерпним і розширенню не підлягає.

§3

Заходи до забезпечення позову

Інститут забезпечення позову в господарському процесуальному законодавстві не є новим і широко застосовується в судовій практиці. Забезпечення позову є засобом, що гарантує виконання майбутнього рішення господарського суду. Забезпечення позову полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів. Відповідно до положень ст. 66 ГПК України, господарський суд вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, а також із власної ініціативи. У п. 1 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 23 серпня 1994 р. № 02-5/611 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» зазначалося, що клопотання про забезпечення позову може бути подано також третіми особами із самостійними вимогами на предмет спору, оскільки ці особи користуються правами позивача в процесі (ч. З ст. 26 ГПК України). Перелік осіб, які вправі порушувати питання про забезпечення позову, наведений у ст. 66 ГПК України, є вичерпним.