ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ ТРЕТЕЙСЬКИМИ СУДАМИ І МІЖНАРОДНИМ КОМЕРЦІЙНИМ АРБІТРАЖЕМ 2 часть

Одним із найвагоміших переваг арбітражу є наявність механізму, що забезпечує визнання та виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу за рахунок конвенційного регулювання цього питання.

Також можна відмітити і швидкість арбітражного розгляду спору. Зокрема за ст. 13.2 Регламенту МКА при ТПП України строк арбітражного розгляду справи не має перевищувати шести місяців.

Як уже зазначалося, міжнародний комерційний арбітраж не є елементом державної судової системи й у своїй діяльності не залежить від неї. Проте не існує повної ізоляції міжнародного комерційного арбітражу від національних судів загальної юрисдикції. Так, певні процесуальні дії, пов’язані з арбітражним розглядом, можуть виконати державні суди. По-перше, це встановлення недійсності арбітражної угоди. По-друге, це здійснення примусових засобів у вигляді запобіжних заходів. По-третє, це оскарження постанов міжнародного комерційного арбітражу з питань його компетенції. По- четверте, це дії державних судів, які пов’язані з виконанням арбітражного рішення. Якщо воно не виконується сторонами добровільно, лише національний суд має повноваження на видачу виконавчого документа для примусового виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу. По-п’яте, в суворо визначених випадках, які пов’язані з процесуальними порушеннями, національний суд наділений повноваженнями відмінити арбітражне рішення при наявності відповідної заяви зацікавленої сторони спору. Але треба пам’ятати, що арбітражне рішення може бути скасоване тільки державним судом країни місця винесення арбітражного рішення чи державним судом країни, за законодавством якої арбітражне рішення було винесене. За межами цих повноважень міжнародний комерційний арбітраж розглядає справу повністю самостійно.

Зазначені переваги свідчать, що міжнародний комерційний арбітраж у сфері міжнародного економічного обігу є унікальним юридичним інструментом, що дає змогу остаточно вирішити правовий спір, при цьому подолати низку складнощів правового та фактичного характеру, які можуть виникнути при зверненні до державного суду.

Незважаючи на широке визнання та розповсюдження міжнародного комерційного арбітражу, в деяких випадках, як уже зазначалося, прийнятніше при виникненні спору з міжнародного контракту звертатися до державного суду, а не до міжнародного комерційного арбітражу. При цьому необхідно виходити, головним чином, із особливостей законодавства країни, де рішення очікуваного міжнародного комерційного арбітражу має виконуватися примусово. Якщо згідно з законодавством цієї країни рішення міжнародного комерційного арбітражу може бути переглянуто державним судом із питань права, то у випадку сумніву в добровільному виконанні рішення боржником доцільніше звертатися до державного суду, оскільки це скоротить час розгляду спору. Крім того, хоча рішення міжнародного комерційного арбітражу є остаточним, однак законодавство окремих країн може містити ряд особливостей з цього приводу.

Розгляд господарських спорів міжнародним комерційним арбітражем, як і розгляд господарських спорів третейськими судами, є видом недержавної юрисдикційної діяльності, яку міжнародний комерційний арбітраж здійснює на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення міжнародним комерційним арбітражем функції вирішення господарських спорів, є не правосуддям, а третейським розглядом господарських спорів з іноземним елементом у межах права, визначеного ч. 5 ст. 55 Конституції України.

Як і інші третейські суди, міжнародний комерційний арбітраж не є судовим органом у розумінні норм Конституції України, законів України «Про судоустрій і статус суддів», «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Для більш повного розуміння інституту міжнародного комерційного арбітражу необхідно детальніше зупинитися на термінах ;й ст. 2 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»:

— «арбітраж» - будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України. З наукової точки зору арбітраж можна визначити як засіб вирішення спору, що зачіпає інтереси двох або більше сторін та розглядається однією або більше особами - арбітром чи арбітрами, влада яких випливає з приватного контракту, а не від держави, і які повинні додержуватися процедури і прийняти рішення у справі на основі такого приватного контракту;

— термін «комерційний» тлумачиться широко й охоплює питання, що випливають з усіх відносин торгового характеру (лат. «соттегсіо» - «торгівля»), - як договірних, так і не- договірних. Відносини торговельного характеру включають такі угоди, не обмежуючись ними: будь-які торговельні угоди про поставку товарів або надання послуг чи обмін товарами або послугами; угоди про розподіл, торговельне представництво; факторні операції; лізинг; інжиніринг; будівництво промислових об’єктів; надання консультативних послуг; купівля-продаж ліцензій; інвестування; фінансування; банківські послуги; страхування; угоди про експлуатацію або концесії; спільні підприємства й інші форми промислового або підприємницького співробітництва; перевезення товарів та пасажирів повітрям, морем, залізничними та автомобільними шляхами.

Порядок створення і діяльності в Україні міжнародного комерційного арбітражу регулюється Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» в Україні можуть утворюватися та діяти:

міжнародний комерційний арбітраж для вирішення конкретного спору (ad hoc);

постійно діючий (інституційний) міжнародний комерційний арбітраж.

Міжнародний комерційний арбітраж для розгляду конкретної справи (ad hoc) подібний до третейських судів ad hoc, про які вже йшлося.

Інституційний міжнародний комерційній арбітраж зазнав деякої еволюції у своєму розвитку. Стосовно цього слід сказати про спеціалізацію постійно діючих міжнародних комерційних арбітражів. Зокрема, разом із арбітражами загальних питань, які розглядають будь-які спори з договірних або інших господарсько- правових та цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших форм міжнародних економічних зв’язків, створюються арбітражі зі спеціальною (обмеженою) юрисдикцією (морські й ін.). До спеціальних арбітражів належать, наприклад, Лондонська морська арбітражна асоціація, Морська арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті України, Морська арбітражна комісія при Торговельно- промисловій палаті Російської Федерації тощо.

В Україні є два постійно діючих міжнародних комерційних арбітражі:

1. Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово- промислової палаті України;

2. Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України.

До Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України можуть за угодою сторін передаватися на вирішення:

— спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін спору розташовується за кордоном;

— а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

Зовнішньоекономічні відносини, спори з яких можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України, стосуються, зокрема, відносин купівлі- продажу (поставки) товарів, виконання робіт, надання послуг, обміну товарами та/чи послугами, перевезення вантажів і пасажирів, торгового представництва і посередництва, оренди (лізингу), науково-технічного обміну тощо.

Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України вирішує спори, які випливають із договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають із торгового мореплавства, незалежно від того, чи є сторонами таких відносин суб’єкти українського й іноземного або лише українського чи тільки іноземного права. Зокрема, Морська арбітражна комісія при ТПП України вирішує спори, що випливають із відносин:

1) щодо фрахтування суден, морського перевезення вантажів, а також перевезення вантажів у змішаному плаванні (ріка-море);

2) щодо морського буксирування суден та інших плавучих засобів;

3) щодо морського страхування і перестрахування;

4) пов’язаних із купівлею-продажем, заставою та ремонтом морських суден та інших плавучих засобів;

5) інші чітко визначені в Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж» спори.

Нині існує велика кількість постійно діючих (інституційних) міжнародних комерційних арбітражів. Найбільш популярними у юристів-практиків є такі інституційні міжнародні комерційні арбітражі:

1) Міжнародний арбітражний суд при Міжнародній Торговій Палаті в Парижі (International Court of Arbitration by the International Chamber of Commerce) - є найбільш розповсюдженим міжнародним комерційним арбітражем у світі, був створений у 1923 р. і розглянув понад 10 000 спорів. У 2001 р. розглянув більше 560 нових міжнародних комерційних спорів, в яких брали участь 1492 учасника із 116 країн світу;

2) Лондонський Суд Міжнародного Арбітражу (London Court of International Arbitration) c найстарішою арбітражною установою у світі, яка створена у 1893 р. (під назвою Лондонська Палата Арбітражу). Щорічно розглядає понад 80 нових міжнародних комерційних спорів;

3) Американська Арбітражна Асоціація (American Arbitration Association) - працює більш ніж 85 років. Щорічно розглядає майже 200 000 справ, із яких приблизно 650 справ мають міжнародний характер. Міжнародні справи адмініструє Міжнародний Центр Розв’язання Спорів (The International Centre for Dispute Resolution), який був створений у 1996 р. у Нью-Йорку. У 2001 р. був створений перший європейський офіс ICDR у Дубліні (Ірландія);

4) Арбітражний інститут Стокгольмської Торгової палати (Arbitration Institute of the Stockholm Chamber of Commerce) - найчастіше використовується, коли однією зі сторін міжнародного комерційного контракту є державні підприємства або сама держава. Щорічно розглядає приблизно 75 нових спорів;

5) Китайська Міжнародна Економічно-Торгова Арбітражна Комісія (China International Economic Trade Arbitration Commission) - є найбільшою арбітражною установою у Китайській Народної Республіці, перебуває під контролем Уряду КНР. Розглядає спори за обов’язковою участю китайських резидентів. Щорічно розглядає понад 700 міжнародних комерційних спорів, як правило, китайською мовою;

6) Гонконґський Міжнародний Арбітражний Центр (Hong Kong І nternational Arbitration Centre) - був створений у 1980-ті роки як незалежний азіатський альтернативний комерційний арбітраж. Щорічно розглядає більш ніж 300 міжнародних комерційних спорів.

7) Центр по Арбітражу і Медіації Всесвітньої організації Інтелектуальної Власності (Arbitration and Mediation Centre of the World Intellectual Property Organization) - був створений у 1994 p. з метою врегулювання спорів у сфері інтелектуальної власності;

8) Лондонська Морська Арбітражна Асоціація (London Maritime Arbitration Association) - була створена в 1960 р. групою брокерів Балтійської Біржі (Baltic Exchange) з метою вирішення спорів, будь- яким чином пов’язаних із морським судном, наприклад, спори, які пов’язані з морським перевезенням вантажів, з договорами фрахтування морських суден, купівлі-продажу морських суден, і таке інше.

Із поширенням комерції зростала необхідність міжнародної правової регламентації міжнародного комерційного арбітражу.

У міжнародно-правовій практиці вперше норми про визнання та приведення до виконання арбітражних рішень були включені до Конвенції про компетентність судів і про приведення до виконання рішень із цивільних справ, укладену між Францією і Швейцарією 15 червня 1869 р.

Норми про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень були передбачені в Договорі про міжнародне процесуальне право 1889 p., Договорі про приведення до виконання іноземних актів, підписаних або ратифікованих Арґентиною, Болівією, Колумбією, Параґваєм, Перу, Венесуелою, Еквадором.

1925 р. в Гавані на шостій конференції американських держав був прийнятий Кодекс міжнародного приватного права (кодекс Бустаманте - за ім’ям кубинського юриста Антоніо Бустаманте), який передбачав умови виконання іноземних арбітражних рішень. Кодекс застосовувався в багатьох державах (Бразилії, Кубі, Коста-Риці, Гаїті, Нікараґуа, Панамі й ін.).

Найбільш масштабною спробою міжнародно-договірної уніфікації питань арбітражу стали Женевські угоди, про які вже згадувалося (Протокол про арбітражні застереження від 24 вересня 1923 р. і Конвенція про визнання приведення до виконання іноземних арбітражних рішень від 26 вересня 1927 p.).

Подальша уніфікація правового регулювання питань арбітражу відбулася в Нью-Йоркській конвенції ООН про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 p., яке має фундаментальне значення для міжнародного комерційного арбітражу1. Сфера її поширення закріплена у ст. 1, в якій передбачено, що Конвенція застосовується щодо визнання і приведення до виконання арбітражних рішень, винесених на території держави, іншої ніж та держава, де одержується визнання і приведення до виконання таких рішень, по спорах, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також до арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями в тій державі, де одержується їх визнання й приведення до виконання.

Підвищенню ефективності правової регламентації функціонування арбітражу сприяла та сприяє Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. У преамбулі Конвенції наголошено, що вона покликана сприяти розвитку європейської торгівлі шляхом усунення, у міру можливості, деяких ускладнень у функціонуванні зовнішньоторговельного арбітражу при розгляді спорів у відносинах між фізичними та юридичними особами різних європейських країн. Згідно зі ст. 1 Конвенція застосовується: п) до арбітражних угод як фізичних, так і юридичних осіб, які на момент укладення такої угоди мають постійне місце проживання або відповідно своє місце проживання в різних державах, що домовляються, про вирішення в порядку арбітражу спорів, що вимикають при здійсненні операцій із зовнішньої торгівлі; б) до арбітражних процесів і рішень, що ґрунтуються на даних угодах.

Першою спробою міжнародно-правового регулювання СНД у ціп сфері стала Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних Із здійсненням господарської діяльності, як підписана урядами доржав - учасниць СНД 20 березня 1992 р. в м. Києві. В угоді передбачено, що господарюючі суб’єкти кожної з держав СНД користуються правовим та судовим захистом своїх майнових та законних інтересів, рівним із господарюючими суб’єктами цієї держави правом безперешкодно звертатися до судів, арбітражних, господарських судів, третейських судів та інших органів, до компетенції яких входить вирішення господарських спорів (ст. 3). Передбачено також взаємне визнання та виконання рішень компетентних судів (ст. 7), що набули законної сили.

Окрім зазначених Конвенцій та угод заслуговує на увагу і Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж 1975 р. Незважаючи на регіональне походження та найменування, приєднатися до цієї Конвенції може будь-яка держава. Конвенція передбачає остаточність рішення арбітражу та порядок його вигнання і виконання, який діє відносно рішень, винесених місцевими чи іноземними загальними судами згідно з процесуальним законодавством країни, де воно має бути виконане, та положеннями міжнародних договорів (ст. 4).

Разом із формуванням міжнародно-договірного регулювання комерційного арбітражу уживалися інші зусилля, спрямовані на уніфікацію арбітражної процедури. Особливе значення при цьому мають розроблені під егідою ООН Міжнародний регламент ІОНСІТРАЛ та Типовий закон про міжнародний комерційний арбітраж ЮНСІТРАЛ.

У Резолюції 31/98, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 15 грудня 1976 р., зазначається, що, визнаючи цінність арбітражу як методу регулювання спорів, що виникають із міжнародних торговельних угод, та доцільність розробки регламенту для спеціального арбітражу, який був би прийнятним для держав із різними правовими, соціальними й економічними системами, з метою гармонізації міжнародних економічних відносин Генеральна Асамблея рекомендує використовувати Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ при врегулюванні таких спорів, зокрема посилання на Регламент у комерційних контрактах.

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, на відміну від інших міжнародних регламентів, є документом, що містить універсальні правили арбітражної процедури, які характеризують її як завершене процесуальне провадження. Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, як видно з Резолюції 31/98 і його змісту, розроблений для спеці ального арбітражу, тобто арбітражу ad hoc, і не торкається правила процедури в інституційних арбітражах.

Комісія ООН із права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) під готувала і прийняла в 1985 р. Типовий закон про міжнародний комерційний арбітраж. Резолюцією Генеральної Асамблеї 0011 40/172 від 11 грудня 1985 р. з урахуванням потреб міжнародної торгівлі цей закон рекомендовано всім державам для впроваджен ня з метою одноманітності арбітражного законодавства і конкретних потреб практики міжнародного комерційного арбітражу.

Законодавство, що базується на Типовому законі, вже прийнято в Австралії, Канаді, Кіпрі, Нігерії, штаті Каліфорнія (США), Російській Федерації, Україні.

Розгалужена система законодавства про міжнародний комерційний арбітраж подекуди утворює колізії.

Наприклад, розглядаючи зв’язок між положеннями Європейської та Нью-Йоркської конвенцій, слід зазначити, що Нью- Йоркська конвенція містить таку додаткову формулу, що може бути мотивом для відмови у визнанні й виконанні арбітражного рішення, як можливість відмови у визнанні й виконанні рішення на прохання сторони, проти якої це рішення винесене, якщо «рішення ще не стало остаточним для сторін, або скасовано, або призупинено компетентною владою країни, де воно було винесене, або країни, закон якої застосовувався». Це положення надає, таким чином, скасуванню рішення в тій країні, де воно було винесене, абсолютного характеру незалежно від підстави, з якої рішення було скасоване. Європейська конвенція у цьому контексті є більш прогресивною, бо такого положення не містить[200].

Або, наприклад, виникає питання, положення якого нормативного акта мають бути застосовані: Конвенції чи Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»?

Чітку позицію має з цього приводу Пленум Верховного Суду України, який у своїй постанові зазначив, що суди не мають права застосовувати «додаткові» підстави, передбачені Законом України « Про міжнародний комерційний арбітраж », у разі застосування до таких рішень Європейської конвенції[201].

Контрольні запитання:

1. Чи є згода сторін на третейський розгляд господарського спору відмовою від права на судовий захист прав та охоронюваних за коном інтересів?

2. Що таке третейський розгляд господарського спору?

3. Що таке третейський суд?

4. Які види третейських судів?

5. Хто може створювати постійно діючі третейські суди?

(>. Як виконуються рішення третейських судів?

7. Визначте можливість оскарження рішень третейських судів.

8. Що таке міжнародний комерційний арбітраж?

9. Які види міжнародного комерційного арбітражу?

10. Які основні постійно діючі міжнародні комерційні арбітражі?

11. Визначте порядок виконання арбітражних рішень в Україні.

12. Які підстави оскарження арбітражних рішень?

Розділ 21 ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ, УХВАЛ, ПОСТАНОВ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ

§ 1

Загальна характеристика та правова природа інституту виконання судових рішень

Судові рішення, відповідно до ст. 124 Конституції України, ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України. Аналогічне положення закріплене в ст. 13 Закону України від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій

і статус суддів», де встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України.

Загальні умови виконання актів господарського суду визначені в розділі XIV ГПК України (ст.ст. 115-122). Так, згідно зі ст. 115 ГПК рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і викопуються в порядку, встановленому Законом України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІУ «Про виконавче провадження».

Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, гарантованих Конституцією України та законами відповідним суб’єктам (юридичним особам, фізичним особам - підприємцям, громадянам, державі тощо), що прямо вказано в ст. 1 Г11К і випливає зі змісту ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Утім, вочевидь, що лише сама статична наявність судового рішення, яким підтверджені певні факти (існування заборгованості, наявність права, обов’язок вчинити дії чи утримуватися від їх вчинення, тощо) не завжди забезпечує повний та всебічний захист порушеного права конкретної особи.

До того ж, не всі рішення господарського суду виконуються добровільно, а деякі з них потребують активних дій деяких юридичних осіб, у тому числі органів державної влади, місцевого самоврядування. Отже, забезпечення їх обов’язковості здійснюється через застосування владного примусу, який дає змогу зробити юридичні та фактичні наслідки прийняття такого рішення неминучими для зацікавленого кола суб’єктів.

Особливо гостро й актуально це питання постає перед суб’єктами господарювання, які безпосередньо задіяні в обігу економічних відносин, котрі потребують оперативних та ефективних дій у процесі справедливого та правомірного перерозподілу капіталу та власності.

Отже, правові витоки необхідності існування окремого інституту виконання судових рішень полягають в обов’язковості уникнення декларативності цих актів, гарантування їх реалізації в порядку та у спосіб, установлені законодавством України, в тому числі із застосуванням примусу шляхом звернення до авторитету влади держави та її апарату. Справедливим є твердження про те, що виконавче провадження є однією з правозахисних функцій держави[202].

Зокрема, виходячи з цього, виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження та примусового виконання рішень і відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» розуміється як сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до Закону та інших законів, а також рішень, що відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню.

Вивченням питань та проблем інституту виконання судових рішень в різній час займалися такі вчені, як М. Авдюісов, Ю. Бі- лоусов, С. Васильєв, О. Квасніцька, М. Мельник, М. Омельченко,

В. Тертишніков, С. Фурса, М. Штефан, С. Щербак, О. Хотинська,

B. Юрчак та інші.

Треба погодитися з твердженням С. Васильева, який зазначає, що, будучи однією зі стадій господарського процесу, виконання судового рішення відбувається в процесуальній формі: порядок діяльності органів виконання завчасно передбачений законом; зацікавленим особам забезпечена можливість участі у виконавчому проваджені та надані певні процесуальні права[203].

Сукупність процесуальних дій виконавчого провадження включає в себе таку діяльність:

— добровільне виконання рішення, постанови господарського суду;

— видання наказу господарського суду;

— пред’явлення наказу суду для примусового виконання;

— виправлення помилки, допущеної при оформлені та видачі наказу господарського суду;

визнання наказу господарського суду таким, що не підлягає виконанню повністю або частково; видача дублікату наказу;

поновлення пропущеного строку для пред’явлення наказу до виконання;

— відстрочка або розстрочка виконання рішення господарського суду;

— встановлення чи зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду;

— відкладення, зупинення та відновлення виконання судового акта;

— здійснення конкретних виконавчих дій;

— оскарження дій та бездіяльності органів державної виконавчої служби;

— поворот виконання рішення, постанови господарського суду;

— завершення виконавчого провадження.

Основними джерелами правового регулювання процесуальних дій виконавчого провадження є ГПК України, Закон України «Про виконавче провадження», Закон України від 24 березня 1998 р. № 202/98-В «Про державну виконавчу службу» (в редакції Закону України від 4 листопада 2010 р.), Наказ Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5 «Про затвердження Інструкції про проведення виконавчих дій» та інші нормативно- правові акти.

Важливе значення мають рекомендаційні та роз’яснювальні акти органів судової влади, серед яких у тому числі Роз’яснення Президії Вищого господарського суду України від 28 березня 2002 р. № 04-5/365 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» (далі за текстом цієї глави - Роз’яснення № 04-5/365), Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження».

Питаннями застосування заходів державного примусу та здійснення безпосередньо виконавчого провадження опікується Державна виконавча служба, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

§2

Учасники виконавчого провадження

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про виконавче провадження» учасниками виконавчого провадження є державний виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерти, спеціалісти, перекладачі, суб’єкти оціночної діяльності - суб’єкти господарювання.

На нашу думку, до цього переліку безпідставно не включено суд - як окремого учасника виконавчого провадження, наділеного не тільки повноваженнями з оформлення та видачі виконавчих документів, а й іншими, не менш важливими та вирішальними для досягнення мети виконавчого провадження функціями, що безпосередньо кореспондує з визначенням виконавчого провадження, як завершальної стадії судочинства, наданим у ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження».

Суд як самостійний учасник виконавчого провадження, має власну правосуб’єктність для вчинення процесуальних дій, передбачених Законом України «Про виконавче провадження» та ГПК, чітко окреслену компетенцію в цій галузі, та передусім наділений правом здійснювати дії, спрямовані на примусове виконання судових актів, на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених нормативно-правовими актами, що за своєю суттю та змістом і є діями з виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів у межах інституту виконання судових рішень.

З огляду на вказане та зважаючи на роль, місце, правовий статус та функції у сфері вчинення виконавчого провадження, доцільно виділити такі групи учасників відносин із виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів:

1) господарський суд;

2) державні органи примусового виконання судових рішень та їх посадові особи;

3) сторони та їх представники;

4) прокурор;

5) інші учасники виконавчого провадження, які сприяють учиненню виконавчих дій.

Господарський суд як окремий учасник виконавчого провадження, вирішує значну кількість питань, пов’язаних із виникненням правових підстав для відкриття такого провадження (у спосіб оформлення та видачі виконавчого документа), його рухом (через прийняття рішення про відстрочку або розстрочку виконання рішення, видачу дубліката наказу господарського суду, зміну способу виконання рішення тощо) та створенням юридичного підґрунтя для завершення виконавчого провадження (визнанням наказу господарського суду таким, що не підлягає виконанню повністю або частково).

Варто зауважити, що згідно зі ст. 121-2 ГПК України, у господарського суду існують повноваження зі здійснення контролю за законністю дій чи бездіяльністю органів Державної виконавчої служби, що реалізується при провадженні за відповідними скаргами від заявників, якими можуть бути сторони або прокурор.

Державним органом, уповноваженим здійснювати процесуальні дії з примусового виконаїїня рішень судів, на території України є Державна виконавча служба при Міністерстві юстиції України, яка складається з таких органів:

— Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;

— відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;

районні, міські (міст обласного значення), районні в містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про виконавче провадження» виконання рішень покладається на державних виконавців.