Бої на австро-російському фронті у 1914 – 1916 рр

Основним напрямком діяльності Легіону УСС була участь у бойових діях на австро-російському фронті Першої світової війни, оскільки за своєю суттю ця формація була, у першу чергу, військовою. Відтак сучасні українські вчені приділяють цьому аспекту історії стрілецького руху не менше, ніж іншим.

Нарис С. Дунаєва репрезентує історико-описовий підхід, про який вже неодноразово зазначалося. Проявляється він у насиченості тексту різноманітними художніми засобами посилення. Прикладом слугує опис бою на горі Маківка, який було виграно саме усусами, адже «…австро-угорські підрозділи виявлялись малоефективними» […]. Тут Маківка характеризується як «непереборна твердиня української землі на шляху російських військ … мурами цієї цитаделі були не стрімкі кручі, створені природою, а УСС, виплекані довоєнним січовим, сокільським та пластовим рухом.» […]. З іншого боку, публікація С. Дунаєва є однією з тих, що здатна стисло подати оглядовий матеріал історії стрілецтва для широкого кола читачів. Бойовим діям тут присвячено лише кілька абзаців, в основному, опису зіткнення під г. Лисоня.

Невелика за обсягом розвідка С. Липовецького дещо перегукується з останньою і має також скоріше описовий, довідковий характер […]. Увага зосереджується на національній місії стрільців як захисників «святої» української землі, адже навіть у назві автор визначає їх як «Галицькі воїни Архистратига Михаїла». Відтак Маківка у черговий раз визначається як «цитадель» січової звитяги [Лип., с. 60] та символ перемоги західноукраїнського народу, який надіслав на поле бою «своїх синів». Разом з тим, С. Липовецький залишає очільне місце фактологічному матеріалу; таким прикладом може слугувати статистика втрат бійців під Лисонею: з 44 старшин залишилось лише 16, 81 стрілець загинув у бою, 293 було поранено, 285 потрапило до полону [Лип., с. 51].

Публікація класика вітчизняної стрілецької історіографії М.В. Лазаровича «Машерують наші добровольці..» є набагато розлогішою та ґрунтованою на більш ніж 20 архівних джерел та 50 працях колег дослідника, переважно як місцевої, так і діаспоральної довоєнної літератури. Структурно виважена й досить детальна розповідь про бойові дії відбувається нерозривно з характеристикою внутрішньо-організаційних процесів у Легіоні та іншими аспектами його діяльності. Звернено увагу на військовий вишкіл усусів, який тривав лише декілька днів, адже «…російські війська, зайнявши всю Галичину, наступали в напрямі Угорщини, тому стрільці мусили, хоч і не зовсім підготовлені, ставати до боротьби.» […]. М.В. Лазарович документує хід бойових дій (райони Сянок, Ботелків, Ужоцького перевалів тощо), щедро перемежовуючи з цитатами з наративної спадщини січовиків для підтвердження власного викладу. На думку історика, план поділу Легіону на партизанські загони був приречений на провал, тому що «…не враховував відсутності у стрільців досвіду ведення партизанських дій, відповідного вишколу, зокрема поводження з вибуховими матеріалами, необхідного обладнання та озброєння. Цілком імовірно, що поділ леґіону на двадцятки був викликаний не стільки фронтовими потребами, як прагненням антиукраїнських сил ліквідувати формацію УСС.». Останнє твердження, на наш погляд, характеризує методологічний підхід М.В. Лазаровича й Н. Лазарович щодо перманентної критики спроб австрійської влади керувати формацією у своїх інтересах. Незважаючи на це, на думку автора, «…значно важливішим завданням, ніж участь у бойових діях було для леґiону УСС його об’єднання в єдиний органiзм, здатний стати в майбутньому запорукою виборення української державностi. Передумови такого об’єднання заклали передвоєннi стрiлецькi товариства, що яскраво виявилося в Стрию вiдмовою добровольцiв приймати присягу на вiрнiсть Австрiї.» […]. Далі, однак, відмічають історики, що невдачі воєнної кампанії 1914 р., постійне перебування в ізоляції на лінії фронту, втрати особового складу й політика імперського командування не давали змоги УСС розгорнутися в якості військово-політичної формації. Відсутність «допомоги стрiлецтву, в тому числі й моральної, з боку українського полiтичного проводу» й «тактичнi непорозумiння в стрiлецькому проводi» лише посилювали ситуацію […].

Одна з головних тез М.В. Лазаровича й Н. Лазарович у зазначеній праці, на нашу думку, полягала у, тим не менше, здатності усусів проявити витримку й звитягу на фронті й паралельно з цим акумулювати сили для ідейно-виховної та політичної праці, щоб стати нарешті «майбутньою протиавстрiйською полiтичною акцією» […]. У контексті цього твердження автор подає хронологію та хід бойових дій стрільців. Виклад подій носить доволі детальний характер – дослідник звертає увагу на найменші бойові зіткнення з російськими військами, підсумовує тактичні здобутки і втрати поряд з людськими й матеріальними. Вузловими точками розповіді є традиційно бої на Маківці та Лисоні, битви осені 1915 р. на Подільських ланах та під Семиківцями та Потуторами (серпень 1916 р.), де Легіон зазнав дошкульних втрат і майже припинив існування.

4 листопада 1916 р., одночасно з проголошенням польської держави на вiдвойованих у Росiї землях, цiсар видав указ про поширення автономiї Галичини. Згiдно з ним схiдногалицькi землi фактично вiддавали в розпорядження полякiв, котрi мали за таку плату погодитися на об’єднання з Австро-Угорщиною. Криза в українському суспiльствi, викликана такими «торгами», остаточно переконала стрiльцiв у двох судженнях: безперспективностi проавстрiйської орiєнтацiї, а вiдповiдно – у необхiдностi в боротьбi за українську державнiсть робити ставку на сили власного народу, та правильностi дотеперiшнього опозицiйного ставлення до українського полiтичного проводу. Внаслідок певних суспільно-політичних процесів, на думку М.В. Лазаровича й Н. Лазарович, на початку 1917 р. «…в основному завершилося становлення леґiону УСС, який увiбрав у себе найкращi сили галицької молодi, захопленої iдеєю вiдбудови української державностi й об’єднання всього українського народу в єдине цiле, як нацiональної вiйськово-полiтичної формацiї.»[…].

Схожих висновків за підсумками військово-політичної діяльності УСС у 1914 – 1916 рр. дійшли у вже згаданому вище нарисі західноукраїнські історики М.Р. Литвин й К.Є. Науменко. Звичайно, до цих висновків автори підводять читача не зразу. Хронологія бойових дій, як зазначалося раніше, у них також подається нерозривно від розкриття питань організаційних змін всередині Легіону, суспільно-політичних акцій усусів тощо. Починається ця хронологія з констатації факту поганого озброєння й вишколу бійців, що викликало їхній спротив [Литвин, Науменко, «УСС», с. 9-10]. Лише після погроз австрійців та «розсудливого виступу» командира Легіону поручика М. Галущинського, було отримано згоду вирушати на фронт.

Більш стисло, аніж попередні згадані дослідники, М.Р. Литвин й К.Є. Науменко висвітлюють хід Галицької битви 1914 р. та перші бої січовиків, хоча й побіжно підтримують тези своїх колег. Вони згадують, наприклад, про помилковість утворення партизанських загонів легіонерів і разом з тим їхні перемоги під с. Тухолькою, в районі Маківки тощо [с. 12-16]. Викладений фактаж містить доволі стисло подану інформацію стосовно районів дислокації, напрямів ударів й місць оборонних боїв стрільців, хто і коли ними командував, причини й наслідки тих чи інших бойових зіткнень з ворогом. Дещо емоційно виглядають, наприклад, опис битв літа 1915 р. під час наступу 2-го австрійського корпусу в рамках Горлицької операції та захоплення майже всієї Галичини, а також контрударів російської армії восени того ж року. Автори публікації тут більше зосереджуються на відчайдушності й героїзмі солдатів, аніж на їхніх втратах та прорахунках вищого командування. Такий підхід іноді компенсують розлогі цитати учасників боїв, якими насичений кожний другий абзац тексту; прикладом може слугувати лист одного з командирів Легіону полковника Г. Коссака з вказівкою на кількість загиблих у результаті переможної для бійців, але важкої битви на р. Стрипі [с. 21-22].

Битву на Лисоні та під Потуторами М.Р. Литвин та К.Є. Науменко, подібно до своїх колег, справедливо називають однією героїчних, але і «…найтрагічніших сторінок бойового літопису полку. 133 старшин і стрільців полягли на пагорбах Лисоні. До тисячі потрапили в полон» [с. 25]. Автори далі переходять до сюжету про передислокацією формування до новоствореного Вишколу на Львівщині (навчального центру для новобранців та видужуючих фронтовиків), коротко змальовуючи підготовку бійців до нових випробувань напередодні 1917 р.

Отже, аналіз перебігу бойових дій за участі УСС у 1914 – 1916 рр. оцінюється вітчизняними пострадянськими істориками крізь призму еволюції суспільно-політичних поглядів легіонерів від виконавців волі цісарської влади до борців за самостійну українську державу. Разом з тим, дослідники демонструють важкість відокремлення питання бойового шляху Легіону від питання його неодноразових структурних переформатувань австрійським командуванням. З нашої точки зору, є можливість наразі здійснити таке відокремлення задля ретельнішого погляду на «військовий» аспект української стрілецької історіографії. Виходячи з цього бачимо, що вітчизняні вчені подають достатньо розлогий фактологічний і, поряд з цим, оціночний матеріал стосовно участі усусів у битвах на австро-російському фронті у 1914 – 1916 рр. до етапу, на якому формація зазнала значних втрат і фактично тимчасово призупинила свою діяльність.

3.2. Участь Легіону у військових діях на території України у 1917 – 1918 рр.

Діяльність західноукраїнського стрілецтва після 1916 р. порівняно з попередніми роками отримала дещо менше уваги вітчизняної наукової громади. На наше переконання, це зумовлене, по-перше, тим, що ключові й відомі бої за участі усусів (на горах Маківка, Лисоня тощо) відбулися на початкових етапах Першої світової війни. По-друге, з 1917 р. увага багатьох вчених так чи інакше переорієнтовується на актуальні для того часу події у Російській імперії; у цей же час січовики знаходяться на Вишколі задля відновлення боєздатності та поповнення особового складу, якому, щоправда, австрійське командування чинило постійні перешкоди.

На фронт Легіон знову потрапляє лише у березні 1917 р. з новим його комендантом, підполковником Ф. Кікалем, чехом за національністю. Цьому періоду цілком присвячена стаття вже відомого експерта з історії стрілецтва М.В. Лазаровича, який у її назві ставить формацію в позицію «між війною і політикою» […]. Автор ілюструє тезу про недовіру австрійської влади до українських вояків як і призначенням чеха комендантом, так і забороною створювати другий курінь Легіону, адже «…причиною такого ставлення було посилення антиавстрійських настроїв у стрілецькому середовищі» […]. Вчений далі намагається розкрити, у свою чергу, причину такого посилення: Лютнева революція призвела до складання основ української державності на Наддніпрянщині, ширших контактів з солдатами-українцями по той бік фронту. «Воювати на боці Австрії, яка не виявляла ніяких симпатій до української справи і навіть готова була зрадити її, втрачало ідейний і реальний смисл, тим більше, що й Російська імперія, як тоді здавалося, розпадалася на очах. У таких умовах у стрілецькому середовищі почалася криза, що вела до дезорієнтації та розгубленості.», – констатує М.В. Лазарович […].

Нову політичну ситуацію навколо української ідеї вчений намагається пов’язувати й перемежовувати з описом ходу бойових дій. Тут увага приділена зіткненню з росіянами під с. Конюхи на фоні їхнього наступу на Південно-Західному фронті, під час якого УСС знову зазнали дошкульних втрат, але продовжили боротьбу на інших напрямках […]. У липні ситуація змінилася: М.В. Лазарович змальовує хід і наслідки для січовиків переможної атаки австро-угорської армії на російські позиції, після чого була звільнена вся територія Галичини. На цьому автор відходить від теми військової складової й звертається до теми політичної, тобто еволюції антиавстрійських й патріотичних проукраїнських настроїв серед стрільців. Це видається логічним, адже суттєвих боїв на той час за участі формації не відбувалося; такий стан речей продовжувався принаймні до весни 1918 р., на чому стаття М.В. Лазаровича добігає кінця.

Логічно натепер звернутися до раніше згаданої праці цього науковця у соавторстві з Н. Лазарович […]. Аналіз ними бойового шляху УСС до 1918 р. наводити недоцільно – текст тут суголосний зі вказаною вище статтею. Нові дані можна було б очікувати з того місця, де йде мова про вступу Легіону на територію Української Народної Республіки (далі – УНР) у лютому 1918 р. Причиною цього було звернення її уряду по допомогу до Німеччини у боротьбі з більшовиками; незважаючи на спротив австрійців, усуси офіційно й неофіційно поодинці чи групами виїжджали до Наддніпрянщини. Але подальша історія формації подається крізь призму суспільно-політичного, національно-визвольного руху, логічним результатом якого була участь стрільців у Листопадовій революції на Західній Україні. Будь-які збройні протистояння їх з більшовиками до цієї події якщо і мали місце, то, очевидно, не потрапили у поле зору авторів.

Аналогічно подають власний матеріал М.Р. Литвин і К.Є. Науменко. Декілька абзаців розвідки присвячені битвам червня-липня 1917 р., а оскільки під час операції австро-німецьких військ проти більшовиків початку 1918 р. «…бойових сутичок із радянськими частинами на Україні полк УСС майже не мав і не втратив жодної людини» [с. 33], то, звичайно, автори знову-таки не торкаються тут військового аспекту. Поряд з цим, ці науковці дещо торкаються питання використання стрільців як австрійським командуванням, так і новою гетьманською адміністрацією П. Скоропадського задля придушення антинімецьких селянських повстань, тобто жандармських заходів проти своїх же українців. Цей черговий патріотичний демарш призвів до того, що коли у жовтні 1918 р. до Відня поступило прохання перевести Легіон з Наддніпрянщини до Львова, «австрійське командування … відправило його подалі від свого краю – на Буковину» [с. 35]. На цьому розвідка М.Р. Литвина і К.Є. Науменка переключається на опис спільних воєнно-політичних акцій західноукраїнських і наддніпрянських січових стрільців у контексті громадянського протистояння на Україні різних конфліктуючих сторін упродовж 1918 – 1920 рр. Щоправда слід розрізняти ці формації та Легіон УСС, тому обійдемо увагою це питання.

На відміну від попередніх істориків, І. Монолатій доводить лінію своєї розповіді лише до осені 1918 р. [Монолатій]. Звертаючись до військових дій попереднього, 1917 р., бачимо, що він майже дослівно копіює текст вищезазначених дослідників. Щоправда, за твердженням цього автора, «…УСС в боях проти більшовиків пройшли через Одесу, Нікополь, Великий Луг до Олександрівська, де перебували довший час» [с. 74]. Які саме це були бої і наскільки достовірний сам їх факт, не конкретизується. Сюжет про залучення усусів до каральних операцій проти селян літа 1918 р. також характерний для нарису І. Монолатія. Більше того, «…стрільці за будь-яких обставин намагалися взяти під охорону місцеве населення, попереджали про небезпеку, а то й переховували в себе українських громадських діячів, представників селянства й інтелігенції, яких переслідувала гетьманська та окупаційна влада» [с. 75].

Підсумовуючи сучасну українську історіографію бойового шляху УСС бачимо складність виокремлення військового аспекту цього феномену з-поміж інших можливих. Разом з тим, фіксуємо репрезентативний фактологічний матеріал з цього питання, який, на наше переконання, можна розділити на етап від початку Першої світової війни до 1916 р. включно і на етап 1917 – 1918 рр. На першому відбулися найважливіші для історії Легіону бойові зіткнення на австрійсько-російському фронті. Їхній перебіг оцінюється вітчизняними науковцями у тісному взаємозв’язку з еволюцією суспільно-політичних поглядів січовиків від виконавців волі австро-угорського командування до борців за самостійну українську державу.

Важкі втрати особового складу полку восени 1916 р., піврічне відновлення боєздатності і поява на фронті вже на початку наступного року можемо вважати перехідним періодом до другого етапу. Аналізуючи його, українські історики доводять, що військові акції усусів відбувалися з оглядкою на революційні події, що відбувалися в Наддніпрянщині. Відтепер, констатують вчені, стрілецтво остаточно визначило для себе головні напрями подальшої боротьби, мета якої полягала у вiдокремленнi західноукраїнських земель вiд Австро-Угорської iмперiї та об’єднання їх з українським державним проектом, що поставав у вигляді УНР. Мова при цьому йшла скоріше про тактику такої боротьби, а не її стратегію, бо остання була з’ясована практично зі створенням легіону УСС.

Таке розуміння свого призначення, незважаючи на деякі неузгодженості, було домінуючим серед стрільців, які, з одного боку, робили всілякі заходи для зміцнення української державності у Наддніпрянщині зі вступом на її землі в лютому 1918 р., а з другого – пам’ятали про свої обов’язки в Галичині. Саме активна державницька позиція УСС стала причиною переводу їх зі Сходу на Буковину, де вони почали підготовку до вирішальних змагань на західноукраїнських теренах.

Розділ 4