Суспільно-політичні погляди та діяльність УСС

Центром тяжіння «стрілецької історіографії» є кілька головних проблем, пов’язаних не лише з витоками та джерелами формування УСС, їхнім бойовим шляхом, а й з національно-політичною, культурно-освітньою діяльністю тощо. Червоною ниткою через неї також проходить з’ясування ролі стрілецтва в українському державотворенні й формуванні національної військової традиції. У такому сенсі затвердилося трактування Легіону як «першої у новітній історії» української національної військової формації та «зародка» української армії. В усусах, які в боротьбі за волю і незалежність українського народу пропагували ідею опори на власні сили, вбачають прямих спадкоємців бойових традицій козаків, проводять пряму аналогію між ними.

У сучасній історіографії поглиблюється тенденція, започаткована першими дослідниками проблеми, щодо осмислення феномену УСС у площині військово-політичних процесів. При цьому вони вивчаються різних ракурсах. Слідом за працями, що з’явилися у 1920–1930-х рр. у Галичині та згодом в українському зарубіжжі, становлення УСС розглядалося через призму протистояння з поляками, а джерело зростання їхньої популярності та впливів вбачалося у всенародній підтримці. При цьому на задній план відходив і недооцінювався «австрійський чинник». На його винятковому значенні свого часу наголошував К. Левицький, який, у якості голови Головної української ради, брав участь у перемовинах з Віднем. Говорячи про велике зацікавлення урядових кіл цією справою, історик-мемуарист вказував, що легіону УСС з самого початку відводили особливі «військово-політичні завдання» [«Карпатський край», с. 22].

Типовим прикладом докладного з’ясування політики Відня щодо легіону в сучасній вітчизняній історіографії є дисертаційне (монографічне) дослідження С. Попика. Воно ґрунтується переважно на австрійських джерелах, що, вірогідно, пояснює перегукування поглядів автора з думками інших дослідників «австрійського періоду». Це стосується визначення мотивів, якими керувався український політичний провід, створюючи УСС: прагнення заявити про українців як реальну силу та зняти з них недовіру й закиди у проросійських симпатіях і настроях тощо. Автор відстоює думку про те, що офіційна австрійська влада була зацікавлена в активізації національно-визвольного руху на українських землях, однак її стратегічна лінія стосовно УСС визначалася ходом військових дій на австро-російському фронті [Попик, с. 50-57]. Його колеги, такі як І. Монолатій, А.Я. Нагірняк, Є. Папенко тощо […] наголошують на тому, що імперське військове командування вбачало в українських легіонерах передусім розвідників, диверсантів, перекладачів, тому в складі австро-угорської армії вони не творили цілісного формування, а були поділені на десять сотень, до яких, зважаючи на згадані функції, відбиралися особи за певними критеріями, передусім з високим рівнем освіти, тощо.

Українська національно зорієнтована історіографія, відсунувши «австрійський чинник» на задній план, зосередила зусилля на доведенні, що ґенеза УСС має суто «українське національне коріння», що стало «закономірним наслідком» довоєнного національного руху. Цей постулат незаперечний, проте він недостатній для цілісного висвітлення проблеми. Так, І. Гуменна, що присвятила свою статтю ролі українських студентських товариств у суспільно-політичному житті Галичини […], відмічає, що мілітаристські процеси сприймалися ними крізь дилему чи підтримувати якусь із воюючих сторін, чи йти своїм власним самостійним шляхом. У зв’язку із цим 7 грудня 1912 р. у Львові відбулася нарада представників усіх українських політичних партій та організацій, на якій прийнято одностайну ухвалу, що «…на випадок війни між Австрією і Росією все українське громадянство одноголосно й рішуче стане на боці Австрії і проти російської імперії, як найбільшого ворога України» [Гуменна]. Як видно, на доленосне рішення українських патріотів не міг не вплинути факт геополітичної приналежності Західної України до імперії Габсбургів зі всіма очевидними наслідками цього.

У свою чергу ґрунтовна й детальна публікація М.В. Лазаровича [«Між війною і політикою…»] показує процес перетворення УСС у 1917 – першій половині 1918 рр. на реальну політичну силу, з якою був змушений рахуватися Відень у своїх відносинах з УНР та Гетьманатом П. Скоропадського. На такому тлі в лоні УСС постійно вироблялися проекти створення таємних організацій, а також наростали антиавстрійські настрої, відбувалася кристалізація його ідеології. Автор розвідки не називає чіткі причини такої тенденції, проте залишає читачу певні натяки. Акцент ставиться на тому, що, зокрема, після виснажливих боїв проти російської армії у другій половині 1916 р. і втрат убитими, пораненими й полоненими понад 1300 чол. бойова формація фактично перестала існувати, а її рештки – близько 150 чоловік – разом із канцелярією, обозом та іншими допоміжними підрозділами під командуванням чет. І. Цяпки перебралися до Коша і Вишколу УСС, що перебували в селах Пісочна і Розвадів поблизу м. Миколаєва на Дністрі. «Відновлення боєздатності та поповнення особового складу, якому, щоправда, австрійське командування чинило постійні перешкоди, тривали там майже півроку», – зазначає М.В. Лазарович [с. 128]. Наступним незрозумілим кроком влади стало призначення комендантом Легіону неукраїнця – підполковника Ф. Кікаля, чеха за національністю, хоча і, за спогадами бійців, людяного і справедливого. Далі прослідувало об’єднання всіх сотень в один курінь та заборона створювати другий. М.В. Лазарович зазначає – це «…свідчило про зростання … настороженості до Українського січового стрілецтва. Причиною такого ставлення було посилення антиавстрійських настроїв у стрілецькому середовищі.» Разом з тим дослідник не констатує, чи були такі настрої у свою чергу викликані якимось незадоволенням діями влади, чи мали незалежну від таких дій суто еволюційну природу суспільно-політичних поглядів усусів.

Як би там не було, після Лютневої революції у Росії воювати на боці Австрії, що не виявляла ніяких симпатій до української справи і навіть була готова її зрадити, втрачало ідейний і реальний смисл, тим більше, що й Російська імперія, як тоді здавалося, розпадалася на очах. Встановлення дружніх стосунків з тими зукраїнізованими частинами російської армії, що розташувалися неподалік від стрілецьких позицій, вбачається М.В. Лазаровичем логічним наслідком тодішньої ситуації на фронті [с. 130]. У таких умовах у стрілецькому середовищі почалася криза, що вела до дезорієнтації та розгубленості. Почастішали випадки переходу стрільців на бік Центральної Ради. Пропаганда за розпуск легіону знаходила дедалі сприятливіший ґрунт. Проте у червні 1917 р., коли російська армія розпочала черговий наступ і послуги Легіону знадобилися австрійському командуванню, його частини були відведені під село Конюхи Бережанського повіту, щоб запобігти зв’язкам із українізованими частинами по той бік фронту. Таке розташування відіграло фатальну роль у долі Легіону. В ході боїв під Конюхами, що розпочалися 29 червня, більшість усусів загинула або потрапила в російський полон. Лише липневий наступ австро-угорської армії та ще боєздатних стрільців продемонстрував відважність останніх та необхідність збереження їхньої формації – натякає М.В. Лазарович [с. 133]. Відтак комендантом УСС був призначений досвідчений військовий, українець М. Тарнавський.

Самі ж січовики під враженням від трагічних подій під Конюхами уже 14 липня провели засідання Української парламентарної репрезентації в справі Легіону. На ньому було вирішено розглянути питання воєнно-політичної дезорієнтованості на розширеній нараді з участю делегатів УСС і представників українських політичних партій. Це засвідчило, що провідники формації не наважилися взяти на себе відповідальність за вирішення такої складної і неоднозначної проблеми, як розформування легіону УСС, вважаючи її справою загальнонародною. На цій же нараді Українську бойову управу було реорганізовано в Центральну управу УСС, а її головою обрано С. Смаль-Стоцького, відомого вченого, культурного і громадсько-політичного діяча, одного з лідерів українського національного руху Буковини, члена СВУ. Легіон у черговий раз було врятовано від загрози самоліквідації. «Але підсумки віденської наради не привели до якихось корінних змін у настроях стрілецтва – воно й далі бажало розірвати зв’язки з австрійською владою і стати на службу Українській державі.», – констатує М.В. Лазарович [c. 134]. Автор аналізує діяльність військово-революційного гуртка, створеного ще у травні 1917 р. у Відні з числа старшин УСС та офіцерів-українців австрійської армії: поширення відозв серед військових та цивільних західноукраїнського краю, проведення політично-просвітницької роботи серед віденських серед старшин-українців, проведення засідань. Метою гуртка, що припинив існування під загрозою викриття, було приєднання території краю до Наддніпрянщини. М.В. Лазарович також звертає увагу на гурток усусів на базі Кошу, де тривали дискусії про недоліки українського громадського життя в краї, сваволю різноманітних урядових чиновників, нехтування української справи австрійською владою, звучала критика надто вже обережних дій українських політиків. Однак плани, схожі на плани віденського гуртка, теж не були зреалізовані.

Свідченням зростання політичної активності стрілецтва була й таємна організація підстаршин, створена у технічній сотні УСС. Члени організації на своїх засіданнях робили доповіді з актуальних питань, збирали грошові внески, очевидно, для потреб майбутньої акції. «Таку роботу вели конспіративно, ніяких протоколів та записів не було, тому цілком можливо, що подібні гуртки й організації виникали й в інших підрозділах легіону УСС.», – вважає М.В. Лазарович [с. 137]. Антиавстрійські виступи Українських січових стрільців звучали і в статтях та віршах усусів, де прямо йшлося про майбутню «боротьбу» з імперією. Також у другій половині 1917 р. окремі стрілецькі старшини спричинили гострі виступи українського студентства й еміграції у Відні проти австрофільської політики Української парламентарної репрезентації. Від українських політичних провідників вимагалося: перейти в опозицію до австрійської влади з огляду на її ворожість до українських справ; заявити, що метою українців в Австро-Угорській імперії є незалежність всіх західноукраїнських земель і їх об’єднання з Українською державою, яка постала на руїнах Російської імперії, в єдиний державний організм; укласти безпосередні відносини з Центральною Радою.

Отже, стверджує М.В. Лазарович, дії усусів з часом призвели до того, що «…стрілецтво вже не обмежувалося тільки критикою надто млявої політики українського політичного проводу, а й намагалося шукати форми впливу на нього.» [с. 138]. З іншого боку відбувався й певний тиск на австрійську владу, що наприкінці 1917 р. висловила наміри приєднати Галичину до новостворюваної польської держави. Під час двох таємних нарад усусів було викладено декілька варіантів подальшої долі формації та перейдено до очікування та відстеження воєнно-політичної ситуації. Такий стан речей зберігався аж до початку українсько-радянської війни, що змінила розклад сил у регіоні; на цьому, щоправда, М.В. Лазарович ставить у своєму дослідженні крапку. В цілому, резюмує він, «УСС усвідомлювали, що вони є єдиною реальною силою в Галичині, здатною запобігти австро-польським торгам останньою, але не забували й про те, що Україну можна буде будувати лише одну, неподільну.» [с. 143]. Червоною ниткою крізь його невелику за обсягом, проте логічно структуровану й насичену фактологічними даними розвідку проходить думка про безперервне й вперте відстоювання усусами необхідності боротьби не за Австро-Угорщину, а за власну українську державу. На нашу думку, у публікації М.В. Лазаровича доводиться, що під час війни відбувалася зміна не визначення цієї мети (яка залишалася однаковою від початку створення формації і до кінця), а механізмів її досягнення. Автор вдало вписує етапи зміцнення національно-визвольного поступу західноукраїнських вояків як у хід бойових дій на фронтах, так і в ситуативні зміни підходів австрійської влади до ролі Легіону.

Отже, завдяки вмiлiй органiзацiї внутрiшнього життя стрiльцi створили гарні умови для пiдвищення освiтнього та iдейно-полiтичного рiвня, формування основ нацiонально-визвольної iдеологiї та для пiдготовки до вирiшальних подiй у боротьбi за державну незалежнiсть. Саме дiяльнiсть легіонових iнституцiй значною мiрою сприяла тому, що усуси формувалися як свiдомi українськi патрiоти, сприймаючи державницьку iдею та поширюючи її серед українства.