Культурно-просвітницький доробок усусів

Маючи основною метою виборення Української держави, Легіон УСС ретельно і цілеспрямовано до цього готувався, намагаючись насамперед організувати своє внутрішнє життя таким чином, щоб, незважаючи на всі воєнні перешкоди, виконувати завдання національного характеру. Головними з них були: формування визвольної ідеології, праця над поглибленням національної свідомості українців, залишення матеріальних та духовних пам’яток і традицій про свою боротьбу, які б у випадку невдачі тодішніх змагань стали орієнтирами в побудові держави для майбутніх поколінь [Ковтун, с. 43].

Важливою передумовою вирішення цих завдань була культурно-просвітня праця, яку легіон вів упродовж свого існування. Дослідження означеної проблеми почалося ще в ході Першої світової війни. Сучасна історіографія поки обмежується кількома монографіями та науково-популярними працями, зокрема, М. Литвина, К. Науменка, М. Лазаровича […]. Крім цього, у пострадянський час з’явилася низка публікацій в українській періодиці, де розглядаються деякі аспекти такої діяльності УСС. Серед їхніх авторів, окрім вже названих вище, зазначимо Р. Горака, Б. Заброварного, Б. Бернадського, О. Каліщук тощо […]. В останні роки в Україні також захищено декілька дисертацій, що прямо чи опосередковано торкаються питання [Башняк, Бернадський, Лазарович], видано кілька збірок стрілецьких пісень, поезій та гумору […].

Початок культурно-освітньої діяльності усусів фіксуємо у контексті піднесення українського національного руху, а особливо бурхливого розвитку парамілітарних січових й пластунських товариств початку ХХ ст. Л.І. Башняк, зокрема, акцентує увагу на потужному інтелектуальному потенціалі УСС, адже нерідко стрільцями і підстаршинами були вояки з вищою університетською освітою. Понад третину січовиків становила інтелігенція: громадсько-політичні діячі, педагоги, письменники, журналісти, представники мистецтва, студенти [«культ.-осв. д-ть…», с. 10]. Науковий доробок цієї дослідниці торкається проблем стрілецької музичної, художньої, театральної творчості. Дисертаційне дослідження та статті Л.І. Башняк […] тісно перегукуються з працями М.В. Лазаровича [...(декілька праць)]. Обидва дослідники дотримуються тактики щільного фактологічного викладу матеріалу з акцентами на вузлові культурно-мистецькі й освітні проекти усусів.

Вітчизняна пострадянська історіографія відштовхується від того факту, що такі проекти стали можливі завдяки утворенню не тільки парамілітарних та міліарних, а й інших легальних і нелегальних структур, що «…дозволяли стрілецтву підвищувати свій ідейно-політичний рівень, активно займатися самоосвітою, налагоджувати тісні зв’язки з українським населенням, проводити серед нього національно-освідомлюючі акції, дбати про створення та залишення для нащадків пам’яток, що відображали б боротьбу УСС за волю України тощо» [Лаз., «Культ.-просв. д-ть…»]. Серед цих структур важливе місце займали «Кiш», «Вишкiл», «Збiрнi Станицi», «Пресова Кватира», бiблiотека, освiтнi та культурно-мистецькі гуртки. Їхня дiяльнiсть істотно визначала обличчя Легіону та сприяла зростанню його популярності серед українського народу. «Пресова Кватира» стала центром культурного життя січовиків стала, кузнею літературної і мистецької творчості стрілецтва. В ній активно працювали молоді талановиті письменники, поети і публіцисти А. Бабюк (М. Ірчан), Л. Лепкий, А. Лотоцький, О. Назарук, Р. Купчинський, М. Угрин-Безгрішний, Ю. Шкрумеляк, В. Бобинський, В. Кучабський та ін.

Л.І. Башняк відзначає позитивну роль у становленні літературної творчості легіонерів у діяльності групи молодих галицьких письменників «Молода Муза», що контактувала з І. Франком [«культ.-осв. д-ть…», с. 13]. На думку історика, провідною темою стрілецьких письменників стали Визвольні змагання 1914 – 1923 рр. У її дисертації відтак проаналізовано твори А. Бабюка (М. Ірчана). М. Угрина-Безгрішного, О. Назарука, А. Лотоцького, Р. Купчинського, В. Бобинського, Р. Заклинського, В. Пачовського, О. Бабія та інших, охарактеризовано особливості тематичного діапазону їхніх творів і стверджено внесок у загальноукраїнську літературу [Башняк, дис.]. Важливе місце відведено Р. Купчинському, який залишив нащадкам великий прозовий, поетичний і пісенний творчий доробок, а також численній групі стрілецьких поетів.

Комплекс праць Т.Г. Кузьменка свідчить про зацікавленість цього дослідника у розкритті зазначеної тематики, а особливо літературного спадку січовиків […]. Вчений розкриває суспільно-громадську, освітню, просвітню роботу стрільців, завдяки якій було організовано масштабні акції, утворено осередки національного типу (курси з вивчення української мови, історії, краєзнавства, «Просвіти»), що формували та комплектували бібліотеки, хати-читальні, розвивали широку мережу шкільних закладів середнього типу з викладанням української мови та введенням обов’язкових предметів з історії та культури України. За їхньої допомоги, наголошує Т.Г. Кузьменко, відбувалися різні національні маніфестації, збори, шевченківські вечори по різних селах і містечках України [«Пед. і осв. д-ть…»]. Відроджувалися місцеві осередки «Просвіти», проводилися традиційні національні, календарні свята, присвячені історичним подіям та персоналіям.

Підсумовуючи процес зародження і розвитку стрілецької літературної творчості, історіографи питання констатують: література у всіх її проявах не була вузько регіональним явищем; визвольних змагань першої чверті ХХ ст. була однією з провідних тем і мала яскравий літературно-мистецький вияв; стрілецька творчість дала поштовх подальшому розвитку української літератури.

Перу Т.Г. Кузьменка, Л.І. Башняк та М.В. Лазаровича належить основний масив досліджень не лише літературної, а й інших видів культурної спадщини усусів. Ними, зокрема, досліджуються організаційні форми і тематичні напрямки мистецької творчості стрілецьких художників і різьбярів, аналізуються особливості їхньої мистецької діяльності, творча спадщина і вплив на подальший розвиток образотворчого мистецтва у краї та українському зарубіжжі.

М.В. Лазарович стверджує, що «Пресовій Квартирі» належало визначне місце у зародженні і розвитку стрілецького образотворчого мистецтва [«Культ.-просв. д-ть»]. Навколо неї згуртувалися на чолі з досвідченим, європейського рівня, галицьким художником Осипом Куриласом молоді талановиті Іван Іванець, Юліан Назарак, Лев Гец, Юліан Буцманюк, Осип Сорохтей, Лев Лепкий, Михайло Гаврилко. Слід відзначити, що командування Легіону УСС в особі командира Г. Коссака та коменданта тилового Кошу Н. Гірняка створили сприятливі організаційно-побутові умови для творчої праці митців.

Творчий діапазон стрілецьких художників був досить широким, – зазначає Л.І. Башняк […]. На початку їхньої діяльності переважали графічні малюнки, якими оформлювалися перші літературні видання Легіону УСС: журнали «Самохотник», «Усусус», «Червона Калина», «Бомба», «Самопал». Найкращими малюнками і найвлучнішими шаржами відзначався О. Курилас; у цьому жанрі працювали талановиті Осип Сорохтей і Лев Лепкий. Проте, чи не найбільший внесок в образотворче мистецтво країни зробили стрілецькі художники у жанрі портрету. Здобутки О. Куриласа, який на фронті написав понад 200 портретів старшин і стрільців Легіону УСС, зокрема Д. Вітовського, Г. Коссака, С. Горука, О. Букшованого, Н. Гірняка, А. Вариводи, З. Носковського, В. Дідушка, та ін.

Безцінними для нащадків стали також батальні картини стрілецьких художників, які відображали бойовий шлях Легіону УСС, Галицької армії, подвиги українських вояків у боях за незалежність і соборність України. Специфічна розвідка Л.І. Башняк «Образотворче мистецтво УСС» презентує значний ілюстративний матеріал, серед якого є такі батальні картини, зокрема, О. Куриласа – «Бій на Маківці», «Семиківське побоїще», «Після бою», «Розстріляна на Лисоні» та ін.; І. Іванця – «В поході», «Стежа», «Вістовий», «На позицію»; Ю. Буцманюка – «Побідний похід на Болехів», «На горі Ключ», «Приступ на гору Маківку»; Ю. Назарака – «Семиківська битва», «Барабанний вогонь. На Семиківці» тощо.

Пісенній творчості УСС присвячено не менший доробок пострадянських істориків. Публікація Т.Г. Кузьменка «Літературно-публіцистична та пісенно-поетична спадщина Українських Січових Стрільців» є однією з яскравих прикладів вітчизняної історіографії цього питання […]. Автором реконструйовано середовище, що спричинило виникнення, насамперед, основного жанру музичної творчості – стрілецької пісні, а також проаналізовано її характерні музичні особливості, тематичний діапазон, авторство. Т.Г. Кузьменко визначив роль, місце і значення стрілецької пісні та її внесок у розвиток національної музичної культури. У дисертації Л.І. Башняк, разом з тим, узагальнено публікації музикознавців і композиторів М. Гайворонського, В. Витвицького, О. Залеського, Л. Лепкого, І. Соневицького та інших, які вважали стрілецьку пісню найвизначнішим духовним і мистецьким проявом національного патріотизму, особливо в умовах австрійського панування.

На думку М.Р. Литвина та К.Є. Науменка від самого початку існування Легіону УСС зародженню стрілецької музичної творчості та її прояву – стрілецької пісні – сприяли дві важливі обставини: високий інтелектуальний потенціал національної військової частини та фронтова ситуація [Л., Н., с. 47].

Як вже неодноразово зазначалося, у пострадянський час видано низку збірок різноманітних пісень січовиків, які не відповідають формату повноцінного наукового дослідження, проте можуть слугувати, тим не менше, історіографічним матеріалом, оскільки відображають стан дослідження музичної творчості усусів. Такими є збірки С. Салиги, А. Крижанівського тощо […]. Серед тематичного діапазону стрілецьких пісень упорядниками збірок відзначені своєрідний гімн Легіону «Ой, у лузі червона калина» на слова С. Чарнецького, що популярний і понині. Спочатку в УСС використовувалися власні тексти, покладені на народні мелодії. Проте невдовзі утворився гурток у складі М. Гайворонського – вихованця Музичного інституту у Львові, поетів-піснярів Р. Купчинського, Л. Лепкого, Ю. Назарака, Ю. Шкрумеляка, які стали творцями низки популярних стрілецьких пісень. Л.І. Башняк здійснила їхній аналіз за трьома зведеними групами: а) пісні, мелодії яких наближені до народних: «Човник хитається», «Зажурились галичанки», «Ой там, при долині», «Їхав стрілець на війноньку» та ін.; б) бойові похідні пісні з маршовим ритмом: «За рідний край», «Сповнилася міра» та ін.; в) найчисельніша група пісень на ліричні теми: «Ой нагнувся дуб високий», «Накрила нічка», «Ірчик», «За твої, дівчинонько», «Ой там, у Вільхівці» та ін. [«Стрілецька пісня…», с. 99].

Дослідниками відзначено, що найбільше бойових патріотичних пісень створив М. Гайворонський. Натомість Р. Купчинський та Л. Лепкий тяжіли до музично вартісних пісень ліричного характеру. Важливою особливістю стрілецької пісні була їхня тісна спорідненість із народними. Власне з цієї причини чимало стрілецьких пісень із часом стали народними. М.В. Лазарович наголошує, що саме тісний зв’язок стрілецької пісні з народною сприяв її популярності в Наддніпрянщині, на території якої перебували в часи визвольних змагань Легіон УСС і Галицька армія, до того ж чимало галичан знаходилися в 1920-х рр. у радянській Україні [«Культ.-просв. д-ть»].

Вищезазначені троє авторів здійснили основний вклад й у дослідженні на пострадянському просторі стрілецького театру. Так, нарис Л.І. Башняк «Стрілецькі театри Легіону УСС і Галицької армії» описує зародження і творчий шлях аматорського театру Легіону УСС у 1915 р. У цьому значну роль, на думку дослідниці, відіграв відомий львівський театр К. Рубчакової «Руська бесіда», з яким тісно співпрацював січовий Кіш Н. Гірняка, де проходили службу колишні актори О. Гірняк, Л. Лісевич, Є. Банах, Л. Новіна-Розлуцький, М. Бенцаль та інші, що стали засновниками першого в історії австрійського війська стрілецького театру [с. 81]. Навесні 1918 р., коли театр К. Рубчакової приєднався до Легіону на Великій Україні, утворився фактично фронтовий театр, який обслуговував не лише стрільців, але й населення Наддніпрянщини. Невдовзі він став професійним фронтовим театром Начальної Команди Галицької армії з широким тематичним діапазоном. Автором наголошується, що саме в ньому виявили непересічний талант галицькі театральні діячі і актори Лесь Курбас, Амвросій Бучма, Мар’ян Крушельницький, Гнат Юра, Осип Гірняк, Іван Рубчак, Софія Федорцева, Ганна Юрчикова, Фавст Лопатинський, які дали поштовх потужному піднесенню українського національного театру у першій половині ХХ ст.

Л.І. Башняк та М.В. Лазарович проаналізували й репертуар стрілецьких театрів. Останній відзначає, що на початковому етапі ставилися народні та історичні п’єси «Маруся Богуславка», «Невільник», «Циганка Аза», «Ой, не ходи, Грицю», «Наталка Полтавка» зі співами і танцями [Лаз., «Культ.-просв. д-ть…»]. Пізніше, у період підвищення в ранг фронтового театру НКГА, коли трупа була доведена до 50 різнопланових акторів і театр діяв у великих містах Наддніпрянщини, особливо у вінницький період, репертуар значно поширився. Ставилися «Запорожець за Дунаєм», «Безталанна», п’єси українських класиків «Мартин Боруля» І. Тобілевича, «За двома зайцями» М. Старицького, «Украдене щастя» І. Франка та п’єси зарубіжних авторів.

Підсумовуючи зазначимо, що, незважаючи на наявність низки ґрунтовних публікацій, у пострадянській вітчизняній історіографії досі не створено синтетичних праць у галузі теорії та історії суспільно-політичних поглядів, культури, духовної спадщини Українських Січових Стрільців. Маємо лише окремі опубліковані дослідження про різні форми національно-ідеологічної, просвітницької, українознавчої, літературно-публіцистичної, мистецько-художньої творчості. Тому набуває актуальності в новітніх умовах національного державотворення дослідження соціалізації спадкоємності, збереження старих та творення нових духовних, культурних цінностей як основи національної особливості та ідентичності української нації.

У рамках вивчення суспільно-політичних ідей січовиків та результатів їхнього втілення вітчизняними істориками розглянуто бойовий досвід боротьби за державність, що впливав на світогляд вояків, сформував нову українську політичну думку на теренах Австро-Угорщини. Науковцями здійснено нечисленні та, на наш погляд, змістовні й оригінальні спроби дослідити стрілецьку ідеологію, що творилась і розвивалася на зборах і під час дебатів старшин і стрільців, у численних промовах з нагод відходу на фронт, релігійних та національних свят, шевченківських маніфестацій, під час поховання загиблих товаришів, освячення стрілецьких могил і пам’ятників і т.ін.

Формування духовної культури Легіону, згодні вчені, відбувається у кінці XIX – на початку XX ст. у процесі загальноукраїнського культурно-національного відродження. Суспільно-політичні зміни, що відбулися на землях Східної Галичини, призвели у 70-80-х рр. ХІХ ст. до зародження національно-визвольного руху серед українського населення краю. У період створення перших політичних партій відбувається структуризація національного руху, до якого активно підключаються і молодіжні стрілецькі організації. Молодіжно-національний рух у західноукраїнських землях набув масштабного значення і широкої популярності, внаслідок якої постійно збільшував свої ряди, трансформуючись від первісно національно-культурних основ до військово-мілітарних. Останні, втілені у стрілецькій формації, залишили по собі специфічну духовну культуру, що знайшла вияв у пісенно-поетичній, літературно-публіцистичній, театрально-мистецькій творчості, відтворюючи любов до української землі, рідної Батьківщини та її славного минулого. Відтак зусиллями пострадянських істориків були здійснені перспективні для подальшої розробки, але натепер вже цінні й детальні розвідки, що можуть ґрунтовно ілюструвати культурно-освітній доробок усусів.

ВИСНОВКИ

Сучасні вітчизняні історики січового стрілецтва у низці публікацій зосереджують увагу на тому, що розвиток громадівського руху в Західній Україні та поширення народовських ідей серед населення регіону прискорили процес створення культурно-освітніх організацій, що поступово формували новий, національний світогляд прошарків українського населення, залучали до своєї роботи молодь. Через мережу молодіжних організацій вона поступово перейшла до набуття практичних вмінь у царині фізичного загартування та виховання, до 1912 р. остаточно сформувавши основний вид своєї діяльності як військовопідготовчий. У результаті такої роботи у 1913 – 1914 рр. пластові гуртки було створено майже у всіх середніх школах Галичини, причому не лише в українських, а й у деяких польських.

Таким чином, зазначають історики, український стрілецьких рух напередодні світової війни заявив про збройну боротьбу за самостійну Українську державу як про свою безпосередню мету, поширив військове навчання молоді не лише у стрілецьких, але й у пластових, січових і сокільських товариствах. Вітчизняна історіографія чітко відслідковує як з початком війни ці товариства у взаємодії з австрійською владою сформували Легіон УСС та які зміни організаційного плану відбувалися на його базі безпосередньо під час воєнних дій.

Підсумовуючи сучасну українську історіографію бойового шляху УСС бачимо складність виокремлення військового аспекту цього феномену з-поміж інших можливих. Разом з тим, фіксуємо репрезентативний фактологічний матеріал з цього питання, який, на наше переконання, можна розділити на етап від початку Першої світової війни до 1916 р. включно і на етап 1917 – 1918 рр. На першому відбулися найважливіші для історії Легіону бойові зіткнення на австрійсько-російському фронті. Їхній перебіг оцінюється вітчизняними науковцями у тісному взаємозв’язку з еволюцією суспільно-політичних поглядів січовиків від виконавців волі австро-угорського командування до борців за самостійну українську державу.

Важкі втрати особового складу полку восени 1916 р., піврічне відновлення боєздатності і поява на фронті вже на початку наступного року можемо вважати перехідним періодом до другого етапу. Аналізуючи його, українські історики доводять, що військові акції усусів відбувалися з оглядкою на революційні події, що відбувалися в Наддніпрянщині. Відтепер, констатують вчені, стрілецтво остаточно визначило для себе головні напрями подальшої боротьби, мета якої полягала у вiдокремленнi західноукраїнських земель вiд Австро-Угорської iмперiї та об’єднання їх з українським державним проектом, що поставав у вигляді УНР. Мова при цьому йшла скоріше про тактику такої боротьби, а не її стратегію, бо остання була з’ясована практично зі створенням легіону УСС.

Таке розуміння свого призначення, незважаючи на деякі неузгодженості, було домінуючим серед стрільців, які, з одного боку, робили всілякі заходи для зміцнення української державності у Наддніпрянщині зі вступом на її землі в лютому 1918 р., а з другого – пам’ятали про свої обов’язки в Галичині. Саме активна державницька позиція УСС стала причиною переводу їх зі Сходу на Буковину, де вони почали підготовку до вирішальних змагань на західноукраїнських теренах.

Незважаючи на наявність низки ґрунтовних публікацій, у пострадянській вітчизняній історіографії досі не створено синтетичних праць у галузі теорії та історії суспільно-політичних поглядів, культури, духовної спадщини Українських Січових Стрільців. Маємо лише окремі опубліковані дослідження про різні форми національно-ідеологічної, просвітницької, українознавчої, літературно-публіцистичної, мистецько-художньої творчості. Тому набуває актуальності в новітніх умовах національного державотворення дослідження соціалізації спадкоємності, збереження старих та творення нових духовних, культурних цінностей як основи національної особливості та ідентичності української нації.

У рамках вивчення суспільно-політичних ідей січовиків та результатів їхнього втілення вітчизняними істориками розглянуто бойовий досвід боротьби за державність, що впливав на світогляд вояків, сформував нову українську політичну думку на теренах Австро-Угорщини. Науковцями здійснено нечисленні та, на наш погляд, змістовні й оригінальні спроби дослідити стрілецьку ідеологію, що творилась і розвивалася на зборах і під час дебатів старшин і стрільців, у численних промовах з нагод відходу на фронт, релігійних та національних свят, шевченківських маніфестацій, під час поховання загиблих товаришів, освячення стрілецьких могил і пам’ятників і т.ін.

Формування духовної культури Легіону, згодні вчені, відбувається у кінці XIX – на початку XX ст. у процесі загальноукраїнського культурно-національного відродження. Суспільно-політичні зміни, що відбулися на землях Східної Галичини, призвели у 70-80-х рр. ХІХ ст. до зародження національно-визвольного руху серед українського населення краю. У період створення перших політичних партій відбувається структуризація національного руху, до якого активно підключаються і молодіжні стрілецькі організації. Молодіжно-національний рух у західноукраїнських землях набув масштабного значення і широкої популярності, внаслідок якої постійно збільшував свої ряди, трансформуючись від первісно національно-культурних основ до військово-мілітарних. Останні, втілені у стрілецькій формації, залишили по собі специфічну духовну культуру, що знайшла вияв у пісенно-поетичній, літературно-публіцистичній, театрально-мистецькій творчості, відтворюючи любов до української землі, рідної Батьківщини та її славного минулого. Відтак зусиллями пострадянських істориків були здійснені перспективні для подальшої розробки, але натепер вже цінні й детальні розвідки, що можуть ґрунтовно ілюструвати культурно-освітній доробок усусів.