![]()
Главная Обратная связь Дисциплины:
Архитектура (936) ![]()
|
Філософські ідеї пізнього Відродження
У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними рененесансними культурними основами, ніж з античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. У міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і неможливості для неї переламати хід власного життя. Зазначені моменти яскраво виявились у творі "Зодіак життя" надрукованому у Венеції 1534 р. Автором його був П'єр-Анджело Мандзоллі з м. Стеллата біля Феррарі. Твір цей був особливо популярний у Європі часів Просвітництва. В ньому, зокрема, зазначалось: "Адже немає, окрім природи, могутнішої у світі причини. Бог лише владний над нею; крім нього, у світі нічого ні вище, ні краще природи ". Всюди у світі присутня душа, що животворить його як загалом, так і в окремих виявленнях. Акцент на всемогутності Бога дає можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескінченність світу, а й про можливість існування інших планет, заселених живими істотами, - Бог творить світ не для нас, а для себе. Позаяк людину в судженнях Мандзоллі позбавлено особливого панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки,—тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді "перевернуте життя". Що ж протиставляє цьому автор "Зодіаку життя"? Насамперед, людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Освічена людина завжди протистоїть черні", цінує гідність і свободу, яку слід спрямувати на загальне благо і вміння досягти особистого щастя у земному житті. А тут найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип: чого не бажаєш собі, не роби іншому. Досягається ж земне благо через гармонізацію душі й тіла. Драматичні мотиви в оцінці становища та сутності людини ще більше посилені у творах французького гуманіста Мішеля Монтеня (1533 -1592). У центрі уваги його "Досвідів" перебуває звичайна людина. Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння—життя у згоді з розумом". Іноді Монтень вважає селян взірцями людського життя - життя у злагоді з природою, але частіше прославляє індивідуалізм і самозаглиблення. Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позначилися на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натурфілософія. Серед представників цього напряму треба відзначити насамперед Бернардіно Телезіо (1509 - 1598). Основний твір філософа має характерну назву: "Про природу згідно з її власними початками" (1565 р.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов'язаних із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою. Відповідно, людина повинна спиратися на розум і відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини. Безперечно, "зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно (1548 — 1600). Вихідна категорія міркувань Бруно — Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування. Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей. Висновки Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і піднесення людини - з трагізмом і визнанням несумісності певних людських якостей. Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму — через платопістські синтези й одухотворення космосу - до натурфілософії, яка дедалі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та досить віддаленою від живої різновимірної людини. Характерними парадигмами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення геометрично-математичного апарату до розв'язання натурфілософських проблем. Водночас слід підкреслити, що доба Відродження має своє привабливе і світле обличчя; її образ не можна звести лише до містка між певними епохами; вона має свою привабливість, свою неповторність.
![]() |