Історіографія діяльності УНП на початку ХХ ст

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………..3

1. Виникнення УНП та її програмні засади ………………………………..5

1.1. УНП та її діяльність……………………………………………………...5

1.2. Програмні засади УНП ………………………………………………….9

2. Історіографія діяльності УНП на початку ХХ ст. ……………………….13

2.1. Перший період історіографії УНП 1902 – 1904 рр……………………13

2.2. Другий період історіографії УНП 1904 – 1907 рр……………………..15

3. Джерельна база ……………………………………………………………19

3.1. Характеристика джерельної бази УНП………………………………...19

3.2. Публікація і розповсюдження програмних документів та інших

видань УНП………………………………………………………………………..20

Висновки………………………………………………………………………27

Список літератури……………………………………………………………29

Вступ

Темою роботи є "Місце та роль УНП в українському визвольному русі початку 20 ст.".

Останнім часом відбувається істотне накопичення значного масиву історичних знань про розвиток українського національно-визвольного руху на початку ХХ ст., утворення та діяльність українських партій. Саме цей період вітчизняної історії традиційно перебуває у фокусі уваги науковців, оскільки містить у собі невичерпні пізнавальні можливості для теоретичних узагальнень і концептуальних побудов. Він ознаменувався формуванням в Україні ринкової капіталістичної економіки, утворенням перших національних партій, формуванням партійно-політичних систем. Глибокий, системний аналіз питань становлення та діяльності УНР на початку ХХ ст. є важливим завданням для нової генерації дослідників з метою розширення й поглиблення наукового пізнання суті, динаміки, загальних закономірностей та особливостей розвитку політичних і громадянських інститутів тогочасної української дійсності.

Актуальність теми. Діяльність УНП в українському визвольному русі початку 20 ст. донині не знайшла в історичній науці всебічного цілісного висвітлення. М. Міхновський репрезентував самостійницьку течію національно-визвольного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. Як її фундатор та ідеолог він запропонував найбільш радикальне для тогочасної України бачення шляхів і засобів національного відродження, яке намагався послідовно впроваджувати у практику політичної боротьби.

Серед сучасних авторів, що займаються суспільно-політичною та партійною проблематикою історії України першої чверті ХХ ст. можна виділити Р. Вєтрова, О. Висоцького, О. Голобуцького, В. Головченка, А. Голуба, І. Демуза, В. Доморослого, Ю. Золотовського, I. Калмакана, М. Кармазіну, В. Колесника, В. Кулика, І. Кураса, Ю. Лаврова, І. Михальського, Л. Могильного, С. Н аумова, А. Павка, О. Р афальського,О. Сарнацького, В. С трільця, C. Т елешуна, Ф. Т урченка, О. Чепурка, О. Шишка та ін.

Наприкінці 1901 р. – на початку 1902 р. під керівництвом Миколи Міхновського, автора першої брошури Революційної Української Партії (РУП) “Самостійна Україна”, постала політична організація прибічників незалежної України – Українська Народна Партія (УНП). Неупереджений та об’єктивний аналіз складних і суперечливих процесів становлення, розвитку та еволюції Української Народної Партії, досвід її діяльності є важливим для сучасних політичних подій.

Метою роботи є здійснення цілісного системного аналізу діяльності УНП в контексті національно-визвольного руху українського народу на початку ХХ ст.

Відповідно до поставленої мети визначено основні завдання:

- охарактеризувати основні напрями та форми діяльності УНП в українському визвольному русі початку 20 ст.;

- описати програмні засади УНП;

- розглянути історіографію діяльності УНП на початку ХХ ст..;

- проаналізувати джерельну базу УНП в українському визвольному русі початку 20 ст.

Об’єктом дослідження є УНП та її діяльність.

Виникнення УНП та її програмні засади

УНП та її діяльність

Українська народна партія (УНП) – перша українська партія самостійницького напряму в Наддніпрянській Україні.

Заснована у 1902 році адвокатом М. Міхновським, партія об’єднала прихильників націоналізму та ідеї боротьби за створення національної держави. До лав Української народної партії увійшли національно-радикальні члени Революційної української партії (РУП) і молоді представники українських громад. До провідних членів партії належали М. Шемет, С. Шемет, О Макаренко, С. Макаренко, В. Шевченко, Г. Шевченко, О. Степаненко та інші.

Основні програмні засади УНП були викладені у широковідомій брошурі М. Міхновського «Самостійна Україна»(1900), та розвинуті в пропагандистських статтях і відозвах: «Робітницька справа в програмі УНП»(1902), «Десять заповідей для УНП»(1903), «Справа української інтелігенції в програмі УНП», «Робітниче свято 1 Мая» та інші [1, с. 290].

Українська народна партія проголосила своїм головним політичним гаслом: «Україна для українців». Шляхом страйків та збройного повстання партія боролося за проголошення незалежної демократичної республіки – «Однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної України – Республіки робочих людей».

Члени УНП в своїй пропагандистській роботі виступали за шанобливе ставлення до української мови та національних традицій, засуджували вживання чужої мови, застерігали українських робітників від співпраці з російськими та польськими працівниками.

Погляди самостійників були узагальнені в програмі Української народної партії (1902 р.), новаціями якої були визначення у загальних рисах політичного устрою України як президентської республіки. Допускалась автономія як етапний період на шляху до самостійності. Лідер самостійників М. Міхновський у своїх політичних концепціях, зробивши ставку на українську інтеліґенцію як соціальну основу власної платформи, набув статус лідера національно-радикальної течії в українській правовій і політичній думці початку ХХ століття, а утворена ним політична партія залишила визначальний слід в історії самостійницького руху; з її діяльністю пов’язана розробка ідейно-теоретичної платформи самостійників і вся їхня практична робота.

Широкі українські кола насторожено вороже зустріли радікально-націоналістичні вимоги М. Міхновського та його однопартійців. Модні соціалістичні гасла, які були популярні серед переважної більшості української інтелігенції, потрапляють і в програмні положення Української народної партії.

Цей процес значно пожвавився під впливом революційних подій 1905-1907 років. «Ця гра в соціалізм була досить серйозною демагогією, - згадує активний учасник тих подій та активний член Української народної партії С. Шемет. - якою Міхновський, доведений до страшної розлуки невдалими спробами захопити українською національно-самостійною ідеєю ширші кола активної молоді, намагається своєї мети під покришкою соціалізму таки осягнути». Але головне гасло УНП: «Самостійна соборна Українська Держава від Сяну до Дону», - залишалося незмінним.

Восени 1900 року у Львові Українська народна партія почала видавати часопис «Самостійна Україна» (виданий тільки один номер), в якому була надрукована Конституція України за проектом М. Міхновського [1, с. 306].

Конституція проголошувала Україну незалежною, суверенною державою з федеративним державно-адміністративним ладом, націоналізацію землі з викупом її в українських поміщиків і без викупу у чужинців, рівність всіх громадян незалежно від їх класової належності перед законом, особисту свободу її громадян.

У соціальній сфері висувались вимоги 8-годинного робочого дня, скорочення робочого дня на шкідливих виробництвах, заборону дитячої праці тощо. Українські селяни отримували землю в користування і наділялись такою кількістю земельних угідь, які могли обробити, не використовуючи найману працю.

Для пропаганди своїх ідей серед місцевого населення Буковини, М. Міхновський на початку 1900–х років посилає до Чернівців С. Макаренка, публіцистичні статті якого виходили під псевдонімом «Микола Олександрович». Саме у Львові та Чернівцях (територія Австро-Угорщини) друкувались матеріали УНП, які нелегальним шляхом транспортувались в Наддніпрянщину.

Відомостей про діяльність Української народної партії до 1905 року залишилось дуже мало. Причина цього полягає в тому, що партія була нечисленною і діяла конспіративно. Займаючись політичною пропагандою та агітацією своїх ідей серед українських робітників і селян, члени партії часто потрапляли під пильний нагляд поліції,

В 1904 році відбувається розкол в лавах УНП, частина її активістів виходить з партії і утворює терористичну організацію «Оборона України». Головою цієї організації став В. Чеховський. Головним об’єктом терору «Оборони України» стали пам’ятники російським царям, в яких її члени вбачали символ поневолення українського народу та знищення його державності.

З початком революції в 1905 році Українська народна партія намагається створити свої осередки серед робітників. Найбільш успішною була діяльність Харківського комітету робітничої організації УНП, який у 1905 році звернувся з протестом до російського уряду з вимогою скасування Емського указу 1876 року. В той же час неучасть у виборах до Державної Думи призводить до того, що в 1906 році від Української народної партії відійшла група «автономістів», які заснували Українську демократичну партію (УДП) [2, с.105].

Навесні 1906 року відбувся з’їзд УНП, який висловився за вірність самостійницькому курсу програми партії. Головна вимога партії була сформульована в резолюції з’їзду: «Націоналізація преси, школи, літератури в справі щодо України є класовим інтересом української інтелігенції, є головною умовою її добробута і нормального існування».

У 1906 році під час підготовки до виборів до Державної Думи заходами М. Міхновського почали виходити газети «Слобожанщина» в Харкові та «Запоріжжя« в Катеринославі, але після виходу перших номерів, вони були заборонені поліцією.

Після 1907 року діяльність Української народної партії занепала і не мала систематичного характеру. У грудні 1917 року члени УНП створили Українську партію соціалістів-самостійників (УПСС).

Недорозвинутість ідеології Української народної партії, яка постійно лавірувала між націоналізмом і соціалізмом, демократизмом і автократизмом, неспроможність провідних українських кіл виробити сприятну для більшості українців національно-демократичну ідею і консолідувати навколо неї широкі кола українського суспільства та особисті амбіції її лідерів – не дали можливості нашим співвітчизникам створити масову політичну організацію напередодні національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. в Україні.

Серед українських партій початку ХХ ст. УНП мала найрадикальніше уявлення про форму майбутнього устрою Української держави – це мала бути, насамперед, незалежна держава, тоді як усі інші партії наважувалися говорити лише про автономію у складі Російської держави. У програмному документі «Десять заповідей УНП» є такі принципово важливі моменти: Соборна Суверенна Українська Держава, боротьба проти націй поневолювачів, культурницький націоналізм і заборона вживання мови окупантів. Конституційний проект УНП передбачав утворення самостійної держави з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу, судову гілки, пропонував установити в Україні президентську республіку [3, с. 260].

У національному питанні УНП у своїй програмі значну увагу приділяла становищу національних меншин у самостійній Україні. Це питання є особливо цікавим, якщо зважати на усталену думку про основні риси українського націоналізму – русофобство і антисемітизм. Говорячи про необхідність українського усамостійнення, націоналісти вказували, що кожен народ (у тому числі ж і поляки), яким би він малим не був, має право на самостійне існування на «своїй території», а таким націям, як єврейська, що не мають своєї власної території, вона «мусить бути дана», чого євреї й «самі добиваються» [4, с.162].

Майбутня незалежна Україна бачилась ідеологам УНП як демократична республіка з президентом чи без нього або як конституційна монархія. Парламент, «управи», як зазначалось у програмі УНП , повинні були формуватись у результаті виборів «вселюдських», рівних, безпосередніх, таємних за пропорційною системою від сіл, міст, від кожної нації. Виборними повинні були бути президент, суд і «адміністрація». Звертає на себе увагу така закладена в програму демократична засада, як «відповідальність урядовців перед громадянами», а також наголошення принципу розподілу виконавчої («урядової») і судової влади [5, с. 3].

Як структурний елемент політичної системи, окрім держави та її органів, мислилась сама УНП . Мали бути утворені такі громадські організації, як Всеукраїнський союз українців-робітників, Всеукраїнський союз хліборобів-українців, а також інші організації економічного і політичного характеру робітників і селян. Потреба у своїх організаціях обґрунтовувалась тим, що «українські фізіономії» в російських організаціях, не повинні служити покірною масою для виконання указів московських чи петербурзьких робітничих організацій. Недоречним бачилось і утворення партії, яка б була «хвостом», «причепкою» російських партій – тільки свої власні організації можуть боронити інтереси українського пролетаріату. Отже, у державі мала існувати однопартійна система і досить розвинена система громадських організацій.

Програмні засади УНП

У 1906 р. з’явилась «Програма УНП », у якій було конкретизовано ідею всеукраїнської революції, суб’єктами якої повинні були стати українські робітники й хлібороби. Було висловлено мінімальні вимоги щодо термінового поліпшення економічного стану експлуатованих верств українського суспільства у Російській імперії, запровадження місцевої автономії в адміністративному житті, судовій, релігійній, просвітницькій справах. Головною метою УНП визначила створення самостійної Української держави, що забезпечить соціальні перетворення у соціалістичному напрямі. У своїй оновленій програмі УНП передбачала розбудову держави на принципах децентралізації і розвитку місцевого самоврядування. «Громада» наділялась значними правами, їй у відання віддавалась школа, наука, церква, міліція, засоби масової інформації. Тому, напевно, правомірним буде висновок про те, що програма передбачала високий ступінь розвитку громадянського суспільства, сфера впливу якого мала бути значно більшою, ніж сфера впливу держави як політичного інституту.

Нова програма УНП містила також вимоги громадянських прав і свобод: недоторканість особи і житла, прогресивний безпосередній податок пропорціонально доходу, рівноправність жінок, ліквідація класів (станів) і класових привілеїв, відповідальність урядовців перед громадянами, загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні, ліквідації постійного війська та заміни його загальнонародною міліцією та ін.

У новій програмі УНП записано: «...немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряду з усякого другого користується однаково рівним правом. Через се ми маємо бути цілковитими прихильниками федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля. Таким чином ми мусимо відстоювати політичну свободу всіх націй в Росії, яко засоб до української нації в сім’ю націй культурних [6, с. 95].

У березні 1917 р. Українська народна партія відновила свою діяльність. Делегати її першого з’їзду (квітень 1917 р.) підтримали вимогу автономії України та перебудови Росії на федеративну республіку, проголосивши у постанові “Російська держава мусить бути перебудована на федеративних засадах”.

Підтримка цієї вимоги свідчила про адекватну оцінку лідерами партії поточної політичної ситуації й абсолютно не означала відмову партії від ідеалу самостійної Української держави. На цьому етапі УНП розуміла гасло автономії України як певний об’єднувальний чинник, навколо якого повинні були згуртуватися всі українські політичні сили, незалежно від ідеологічних поглядів. Однак автономія та федерація не вважалися партією кінцевою метою національно-визвольних прагнень українців, а розглядалася лише як перший крок на шляху творення самостійної незалежної держави.

Крім того, партійний з’їзд затвердив провід партії і прийняв програму Окремою резолюцією з’їзду зазначалося про рівність і рівноправність народів, які проживали на теренах Російської імперії, та були поставлені вимоги: “Тимчасовий уряд повинен негайно видати декларацію, обіцяючи українському народу й іншим недержавним народам ті свободи, які обіцяли польському народові. Необхідно негайно утворити українські легіони по цілій Україні”.

У новій програмі УНП зазначалося, що український народ, який складається переважно з селянства, може тільки тоді використовувати природні багатства своїх земель, стати багатим і сильним та зрівнятися з іншими культурними народами світу, коли забезпечить собі незалежне державно-національне життя. Концепцією, викладеною у програмі, передбачалася побудова самостійної та суверенної України з вільним політичним та економічним розвитком. Вважалося за доцільне забезпечити автономію (самоврядування) Галичині й Кубанщині, які перебували в інших історичних та економічних умовах [7, с. 45].

Поруч із викладеними положеннями важливе місце у програмних документах УНП займають питання міжнаціональних відносин. Стаючи на захист національних прав українців, партія намагалася забезпечити їх, не порушуючи прав інших народів. Тому самостійники передбачали автономію для національних меншин. Зробивши докладний аналіз положення знедолених націй і народів, які проживали у так званих демократичних країнах – Англії, Німеччині, Австрії, УНП доводила безґрунтовність такої демократії, виступала з критикою польських і російських соціал-демократів за їхнє ставлення до вирішення національного питання. Крім того, програма партії передбачала загальнодемократичні свободи, зокрема “свободу національності”, “право обирати до парламенту від кожної нації «число депутатів пропорційне числу людності»”, а також “автономність областей і країн, незважаючи на обшар їх (які того схочуть), що відрізняються чи народністю, чи окремими умовами життя, – аби не була гноблена національна меншість чи нація слаба”.

Ґарантією законності й правового порядку в державі вважалася незмінність суддів. У програмі декларувалися зверхність законів, рівність перед ними всіх громадян України незалежно від національності, віри, статі й достатків. Планувалося законодавчо охороняти права національних меншин, забезпечити викладання у школах їхніми мовами. Державною мовою проголошувалась українська [8, с. 46].

Історіографія діяльності УНП на початку ХХ ст.