Перший період історіографії УНП 1902 – 1904 рр

В історіографії щодо коренів і бази формування УНП існують діаметрально протилежні погляди. Переважна більшість дослідників вважає, що УНП утворилася внаслідок виходу з РУП улітку 1902 р. націоналістичних самостійницьких елементів, які об’єдналися в політичну організацію під зверхністю М.Міхновського. Цей погляд домінував у радянській історіографії. Ще в кінці 1940-х – середині 1950-х років Ф.Є.Лось та А.М.Іванов зазначали, що першим відокремилося від РУП саме “націоналістичне крило” в особі Української Народної Партії, котру вони вважали шовіністичною.

Сучасна історіографія стверджує, що УНП виникла на власній ідейній та організаційній основі, оскільки вже наприкінці жовтня 1902 р. серед адвокатів Харкова поширювалися “10 заповідей УНП” [9, с. 38].

Ідейні основи УНП були сформульовані М.Міхновським ще до утворення партії і взяті на озброєння національно-радикальною течією РУП самостійницького спрямування. Але власне ідею самостійності і незалежності України на початку XX ст. активно відстоювала Українська Народна Партія. Точно визначеної дати заснування УНП немає, хоча більшість дослідників відносить цю подію до літа – осені 1902 р.

Міхновський став вождем і головним ідеологом УНП, автором майже всіх її видань. Це була виразно націоналістична група.

Однодумцями Міхновського були брати В. і Г.Шевченки, М.Біленький та Є.Любаревський-Письменний. Ця група була невелика, переважно інтелігентська за своїм складом, серед членів якої переважали військові та юристи. Як і інші українські політичні організації, УНП хотіла знайти прихильників серед робітників і селян. “Головною метою УНП було відірвання України від Росії. Ця партія, як і інші партії Наддніпрянщини, заснувала своє видавництво за кордоном (Чернівцях та у Львові)”. У свій час О.Лотоцький та М.Голубець характеризували позицію УНП як таку, що відтворювала глибинні інтереси широких народних мас у плані виборювання української державної самостійності. Її діяльність поділяється на два періоди. Перший охоплює 1902 – 1904 рр. і характеризується плідною теоретичною роботою М.Міхновського, спрямованою на обґрунтування ідеї самостійництва. Другий етап включає 1904 – 1907 рр. – це час, коли партія прагнула дійти до народних мас, до широких верств української національної інтелігенції, долала не лише опір царської бюрократії і великодержавних кіл російської громадськості в Україні, а й непорозуміння і неприховану неприязнь з боку українських соціалістів і лібералів. Написані у 1902 – 1904 рр. УНП відозви і прокламації – “Робітницька справа в програмі УНП”, “Справа української інтелігенції в програмі УНП”, “Робітницьке свято Першого Мая”, “Десять заповідей УНП”, програмні документи – складають цілий етап у розвитку української політичної думки. Зміст цих видань узагальнено у програмі партії, виданій 1906 р. у Львові. Свою практичну діяльність УНП, як і інші українські політичні партії, розпочала з організації свого видання. У Львові вона видала свій часопис “Самостійна Україна”. Щоправда, вийшов лише один його номер, у якому була надрукована Конституція України за проектом М.Міхновського [10, с. 131].

У ній ідеться про федеративний державно-адміністративний лад у самостійній Україні, націоналізацію землі з відкупом її в українських поміщиків і без викупу у чужинських, рівність усіх класів перед законом, особисту свободу, демократичний політичний лад. Читаємо також у цьому часописі: “Ми виходимо на боротьбу не за інтереси якогось класу чи верстви суспільства, бо не віримо, що та чи інша частина суспільства мала більше право, чим друга”. Отже, з перших днів свого існування партія обстоювала ідею самостійності України, обґрунтовану М.Міхновським ще у 1900 р. Для організації видання та програмних документів УНП М.Міхновський направив до Чернівців С.Макаренка, котрий і видрукував відповідні матеріали під псевдонімом “Микола Олександрович”.

Наприкінці 1902 р., коли більшість членів Революційної української партії стала відмовлятися від ідеї самостійності України, найрадикальніші її прихильники на чолі з М.Міхновським вийшли з партії і створили власну організацію – Українську народну партію (УНП).

Ця партія весь час була чисельно невеликою групою української інтелігенції, яка намагалася пропонувати самостійну ідеологію серед широких мас українського селянства та робітництва Наддніпрянської України. Протягом 1902–1904 рр. УНП видала ряд відозв і прокламацій: “Робітницька справа в програмі УНП”, “Десять заповідей УНП” та ін. У своїх виданнях УНП закликала всіх українців об’єднатися в боротьбі з чужинцями за вільну Україну.

Найбільш відомим і таким, який викликав різку критику, був твір М.Міхновського “Десять заповідей УНП”. Особливо гостро засуджували другу й третю заповіді, де ворогами українців названі росіяни, поляки, угорці та євреї і де проголошується гасло “Україна для українців” [11, с. 46].

У 1903 р. при УНП була створена бойова організація “Оборона України”, яка мала вести боротьбу за здійснення ідеалів партії і у вирішальний момент очолити всеукраїнське національне повстання”. В порядку підготовки до повстання ця організація планувала провести ряд акцій проти “символів панування” Росії в Україні. У Києві та Одесі були невдалі спроби висадити у повітря пам’ятники царів. У 1904 р. був влаштований вибух біля пам’ятника Пушкіну в Харкові. Пам’ятник не був пошкоджений, від постаменту лише відколовся шматок граніту. Громадськість України засудила цей вчинок, авторитет партії знизився.